Незалежність. Відгомін у долі кожного

…Наприкінці 70-х років моя двоюрідна сестра Лариса, з золотою моделлю закін­чивши школу, на відмінно навчалася на економічному факультеті Львівського держав­ного університету. А ще проявляла себе віртуозною бандуристкою і мала дзвінкий, чистий голос. Тож закономірно, що її взяли у тодішній досить знаменитий університетський хор. Якось, під час одного з виступів перед партійно-господарським активом кількох областей України, наприкінці концерту поза програмою, яка затверджувалася на найви­щому різні, у залі велично зазвучав «Заповіт» Тараса Шевченка. Це було «ЧП»! За таку “витівку” стягнення отримали і організатори концерту, і керівництво закладу, а студенти були на межі виключення з університету.

…Через кілька років Львів стане одним з головних осередків боротьби за незалежність. У 1988 р. у Львові проходять масові мітинги у відповідь на заборону місцевих властей провести установчі збори Товариства української мови імені Т.Шевченка. Українська Гельсінська спілка (УГС) оприлюднила «декларацію принципів» стосовно перетворення СРСР. Знаковим став і наступний 1989 рік. Проходить установча конференція Товариства української мови ім. Т.Шевченка, яке проголошувало утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя. Відбуваються конференція Українського історико-просвітницького товариства “Меморіал”, установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. Пройшла у Львові демонстрація з приводу 50-річчя введення радянських військ до Західної України відповідно до пакту Молотова-Ріббентропа, у ній взяли участь 150 тис. осіб. Утворено масову суспільно-політичну організацію – Народний рух України за перебудову (НРУ). У Чернівцях відбувається перший український музичний фестиваль “Червона Рута”. Верховна Рада УРСР прийняла Закон “Про мови в Українській РСР”.

Зростання політичної активності в суспільстві, послаблення політичної та ідеологічної цензури, розвиток національного самоусвідомлення, ліквідація економічного монополізму держави сприяли виникненню в Україні у часи перебудови багатопартійності. Першим етапом стало ство­рення у вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників та Інституту літератури АН УРСР суспільно-політичної організації Народний Рух України за перебудову (НРУ), що виступала за економічний, політичний та ідеологічний плюралізм; очолив НРУ поет Іван Драч.

…На одну з летючок «Прапора перемоги» (Червоноармійськ – Радивилів) завітали секретар райкому компартії, очільник районного відділу освіти. Після політінформації про ситуацію в державі та спроб з’ясувати, як «до цього всього ставляться працівники редакції», керівник освіти звернувся до секретаря райкому, мовляв, ви ж там ближче до керівництва, подивіться, що робиться: по радіо, на телеба­ченні звучать повстанські пісні. З цим треба щось робити.

Того ж року створюєть­ся місцевий осередок На­родного Руху України за перебудову в Радивилові. Як згадує один з його організаторів Микола Патрикеєв, поштовхом стало опублікування в газеті “Літературна Україна” програмних засад орга­нізації. Цю публікацію представив тодішній вчи­тель української мови і літератури міської школи N2 Дмитро Кравець. Зго­дом до організації при­єднуються вчителі Ігор Киричук, Мар’ян Голендер, Богдан Тимочко, Богдан Підгірняк, Михайло Ревко, а також Петро Присяжнюк, Михайло Стрик, Олег Плевако, Олексій Лучкань та інші. Не можна не згадати відкриту, активну, проукраїнську позицію, яку зайняли нині покійні Максим Юхимович Будько, Іван Йо­сипович Дурда, Микола Іванович Мошкун, Тетяна Захарівна Куделко, Федір Каленикович Бортник… Створюються осередки майже у всіх селах району. У Хотині його очолює Олек­сандр Сидорчук, у Добриводі – Андрій Паничевний, у Бугаївці – Валентин Макаренко… Взагалі кінець 80-х – початок 90-х років знаменувався неабияким підне­сенням самосвідомості ук­раїнців.

…У плацкартних купе потяга Львів – Ворошиловоград вільних місць майже не було. Закінчувалися травневі свята – і кожного в дорогу кликали свої справи. Серед пасажирів то тут, то там чулися розмови про політику, дедалі сміливіше звучали думки про самостійну Україну. У вагоні серед місцевого люду не можна було не відрізнити двох чоловіків середнього віку, як згодом з’ясувалося, луганських шахтарів, які за профспілковою путівкою відпочивали в Трускавці і добряче дали навантаження на свої печінки, звичайно ж, не лікувальною мінеральною водою. Тільки поїзд рушив з головного вокзалу, вони почали виставляти на стіл горілку, львівське пиво, варену ковбасу, зелень… “Ну, с праздничком!” – час від часу лунало за їхнім столиком. «Да, ми посмотрели, ну и живете ви тут на Западной Украине. Совсем неплохо, а еще о какой-то самостийности говорите». Аж тут не витримав дещо знахабнілої поведінки захмелілих попутників дідусь із Бродів. Мовляв, кажете, живем непогано, а “най би тя кров нагла залляла”. “У вас тут все ”с праздничком да с праздничком”, а ти в вікно, трасця твоїй матері, один з другим подивися…” Відразу за містом, куди не кинь оком, люди садили городи. Травневі ж свята, вихідні…

Перше публічне підняття блакитно-жовтих прапорів відбулося 18 червня 1989 року під час відзначення Дня пам’яті полеглих героїв – козаків гетьмана Б.Хмельницького у музеї-заповіднику “Козацькі могили”, що в селі Пляшева тоді Червоноармійського району.

Тоді вперше на Рівненщині прихильники НРУ сформували окрему колону. Очолювали акцію Василь Червоній та Олексій Новак. Заздалегідь до дрібниць був продуманий план усіх заходів, а також обговорені ймовірні загрози та варіанти опору міліції, щоб запобігти ускладненням.

Наміри рухівців стали відомі владі. Силовики також почали готуватися до поминальних заходів. Функціонери компартії області дали вказівку підприємствам виділити транспорт для органі­зованої поїздки. Тож у Пляшеву з’їхалася сила-силенна людей, в тому числі і міліції. Багато приїхало і з інших областей, особливо з Тернопільщини і Львівщини.

Усі автобуси по дорозі перевіряла міліція на наявність жовто-блакитних прапорів. Але полотна цих прапорів Олекса Новак і Василь Червоній привезли в село за два дні до того і залишили в одного господаря. Дійшовши колоною під малиновим стягами до хати, де зберігалися жовто-блакитні прапори, полотнища натягнули на держаки – і в одну мить замайоріло кількадесят національних прапорів.

Незабаром шлях перетнув офіцерський загін міліції. Почалася штовханина, з рук намагалися вирвати прапори. Та рішуче налаштованій колоні, в якій було майже 150 чоловік, вдалося прорватися, розсипатися обабіч дороги і піти вперед.

Через метрів 200 чекав другий загін міліції, вже зі складу сержантів. Їхній опір був меншим. Багато людей, що стояли обабіч, зустріли колону оплесками. Олекса Новак і Василь Червоній попросили в письменника Євгена Шморгуна, який вів провладний мітинг, дати їм слово, але той не наважився.

Потім величезна колона рушила до Козацьких Могил. Неподалік виступав В’ячеслав Чорновіл, який прибув із дружиною Атеною зі Львова. Його промова багатьох окрилила, запалила й піднесла дух. Побували на Козацьких Могилах і Левко Лук’яненко, Роман Іваничук, Микола Поровський…

…Я робив для “Прапора перемоги” із цього заходу репортаж. Згодом, коли він вже був готовий до друку, мене викликав редактор і мало не благав не писати про море жовто-блакитних знамен. Я кажу, що інших і не було. «Ну, напиши хоча б, що були різнокольорові прапори», – не здавався редактор. Я тоді не наважився людині у віці пояснювати, що різнокольоровий веселковий прапор – символ людей зовсім іншої спільноти.

Трохи пізніше, в листопаді, відзначався День пам’яті жертв голодомору. Тоді у міському парку пройшов перший мітинг місцевих рухівців, на який зібралося кілька десятків городян. На підмогу прибули хлопці з бродівського осередку на чолі з новообраним народним депутатом України Дмитром Чоботом. Причому добиралися вони залізницею, адже на автотрасі вже був заслін. «У нас був лише один жовто-блакитний прапор, – розповідає Микола Патрикеєв, – який і досі я зберігаю. Тож підмога бродівських колег з національною символікою була дуже доречна».

А ще в центрі міста, біля центрального майдану, був облаштований інформаційний стенд зі щоглою для прапора. Коли його вперше там підняли, у мого товариша, з яким у мене і досі дружні стосунки, пропав спокій, якщо не сказати більше – почалася паніка. Адже він у той час – офіцер КДБ. Але наші ідеологічні суперечки не заважали дружити сім’ями. Моє заспокійливе запевнення, що невдовзі і ти, друже, будеш стояти з тризубом на кокарді, під синьо-жовтим прапором струнко, коли лунатиме “Ще не вмерла…” тоді, звичайно, не подіяло.

Цю щоглу вночі постійно гнули, прапор здирали. Рухівці вислідили і сфотографували вандалів. А ще через пошту надіслали телеграму в Москву, в Кремль, Горбачову з вимогою припинити безчинство місцевих чиновників. Невідомо, чи була якась відповідь, але стенд і прапор залишили в спокої.

Щодо самого стенда, то він щодня збирав охочих прочитати листівки, газети самвидаву, газету “Поступ”, покепкувати з сатиричних фотоколажів тощо.

Неабияким зухвальством стало й підняття Сергієм Герасимовим жовто-синього прапора на будівлі райкому компартії та райвиконкому. Набагато довше, ніж над “білим домом”, такий прапор провисів на трубі комбікормового заводу, куди його прикріпив працівник цього підприємства Григорій Ковалик.

Напередодні Дня незалежності ми відзначаємо День Державного прапора України. Адже одним з найважливіших елементів процесу становлення державності будь-якої країни є визначення національної символіки як невід’ємної ознаки незалежності.

На момент проголошення незалежності України національний синьо-жовтий прапор майорів уже над багатьма українськими містами і селами, був установлений у залі Верховної Ради. У липні 1990 року його було піднято на Хрещатику біля будинку Київради.

…Сесія Великої Ради НРУ за перебудову прийняла рішення про проведення Ланцюга Єднання, що мав пролягти через міста: Кременець, Дубно, Рівне, Гощу, Корець, Новоград- Волинський по автотрасі з 13-і по 14-ту години 21 січня 1990 року. З цього приводу для відпрацювання конкретних питань на Рівненщину два рази приїжджав голова Секретаріату Руху і Української Гельсінської Спілки (УГС) Микола Горинь. 1 січня під виглядом святкування Нового року він провів міжобласну нараду з підготовки та проведення Ланцюга Єднання. У ній взяли участь представники Рівненської, Львівської, Тернопільської, Волинської, Житомирської областей.

Зранку 21 січня рівненський десант авто­мобілями відбув на Житомирщину. В той же час до Рівного прибули 500 членів Руху й УГС з Тернополя та до 200 осіб – зі Львова. Зусиллями місцевих національно-демократичних сил пов­ністю було перекрито ділянки на трасі Дубно – Рівне – Гоща – Корець – Новоград-Волинський.

Учасники акції розгорнули жовто-блакитні прапори, утворили суцільний живий ланцюг, у містах були проведені мітинги, роз’яснювальна робота, присвячені єднанню УНР і ЗУНР.

Радивилівським активістам випало стати ланкою ланцюга на автотрасі в околицях Дубна, саме під літаком-пам’ятником.

…19 – 21 серпня 1991 року була здійснена остання спроба врятувати СРСР від розпаду – створений у Москві Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС – ГКЧП) і очолений віце-президентом СРСР, оголосив про встанов­лення в країні надзвичайного стану і двома постановами обмежив дію конституції СРСР в частині дотримання громадянських свобод і встановив контроль за засобами масової інформації. Наступного дня під приводом дотримання надзвичайного стану в Москву було введено війська, на урядовій дачі у Форосі було взято під домашній арешт президента СРСР Горбачова.

Того ж дня до Києва прибув генерал армії Варенников і разом з командуючим Київським військовим округом генерал-полковником Чечеватовим о 8 ранку віддав наказ всім військовим виконувати розпорядження ДКНС, після чого запропонував Голові Верховної ради України Леоніду Кравчуку зустрітися в ЦК КПУ, але, отримавши відмову, погодився прибути до Верховної Ради, де в присутності першого секретаря КПУ Гуренка, віце-прем’єра Масика в ультимативній формі, погрожуючи військовими репресіями, вимагав покірності Верховної Ради та уряду УРСР.

Леонід Кравчук зайняв обережну позицію і в заяві по українському телебаченню закликав до стриманості, дисципліни та громадського порядку і не дав однозначної оцінки подіям у Москві, посилаючись на відсутність офіційних документів. Не до кінця визначеною була і заява Верховної Ради України, прийнята після дводенної дискусії 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Підтримку московським путчистам висловило керівництво Дніпропетровської, Житомирської, Закарпатської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Харківської, Чернігівської областей та Криму, міст Кіровограда та Кривого Рогу. Українське телебачення та радіо ввело жорстку цензуру на телевізійні матеріали, повністю подавши всі документи ДКНС і не надавши жодної хвилини ефіру опозиції. Поквапилися оприлюднити матеріали (ДКНС – ГКЧП) і окремі районні газети Рівненщини, зокрема, газета смт. Зарічного, яку редагував виходець з тодішнього Червоноармійська.

24 серпня 1991 року голосами 346 депутатів на позачерговій сесії Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державну незалежність України.

…Я відпочивав із сім’єю в Криму, останніми днями, оцінивши по телебаченню всі “досто­їнства” музики і хореографії балету “Лебедине озеро” і дивом придбавши квитки у прямий вагон Феодосія – Львів (без пересадки в Сімферополі), уважно вслухався до кожного слова в офіційних новинах. У цю пам’ятну ніч вагон обслуговувала бригада зі Львова. Треба було бачити і чути, як емоційно сприйняли пасажири повідомлення провідників, що Україна – незалежна! І треба було бачити, як здивовано дивилися на нас, львів’ян, пасажири росіяни, які робили пересадку в Сімферополі.

…Тепер усвідомлюю, що з таких особистих епізодів, здавалося б, малозначущих (які, мабуть, мають місце в житті кожної людини), і викарбо­вувалися цеглини, які закладалися в міцний фундамент, який називається громадянська позиція.

День незалежності – не лише державне свято, але й особисте свято кожного з нас. Бо тільки у самодостатності та достатку кожного громадянина полягає сила і незалежність держави. І про це треба пам’ятати. А ще треба пам’ятати, що саме від нашої діяльності, способу життя, способу мислення залежить, якою буде Україна.

Віктор СВІДНІЦЬКИЙ.

(Газета «Прапор перемоги» за 23 серпня 2019 р., Радивилів).

Радивилів

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

1 Response

  1. Степан Р. сказав:

    У Свідніцького є запис: “Поквапилися оприлюднити матеріали (ДКНС – ГКЧП) і окремі районні газети Рівненщини, зокрема, газета смт. Зарічного, яку редагував виходець з тодішнього Червоноармійська”. Смію припустити, що тим редактором у Зарічному був Мартинюк Володимир

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.