Незгладимий слід, яскраві, хороші спомини

Минає 10 років від дня смерті відомого на Рівненщині журналіста, фотографа Василя Грицайчука, чия творча біографія була пов’язана з радивилівською районною газетою «Прапор перемоги».

Василь Миколайович Грицайчук народився 20 серпня 1945 року в селі Михайлівка в селянській сім’ї. Помер від невиліковної хвороби 10 квітня 2008 року, на 63-му році життя. Похований у селі Михайлівка, де знайшли вічний спочинок і його батьки.

1 червня 2001 року газета «Прапор перемоги» (з нагоди 60-річного ювілею виходу першого номера) на всіх восьми сторінках опублікувала відповідної тематики матеріали.

В статті «У Броди – на лижах» Василь Грицайчук згадував про своє входження в журналістику:

«Ще в шкільні ро­ки прагнув навчи­тися фотографувати, виго­товляти якісні фотографії. Добитися цього вдалося під час служби в армії, де допомагав товаришу про­являти плівки, друкувати знімки однополчан, а та­кож ілюстративний матері­ал для облаштування «ле­нінської кімнати», де об­ладнували стенди з фото­графіями про життя солда­тів військового підрозділу.

Повернувшись із війсь­кової служби, вирішив ста­ти професійним фотогра­фом. Випадково дізнався, що редакції районної газе­ти потрібен фотокореспон­дент. Зустрівся з редакто­ром Ф.Ф.Поліщуком, пого­ворив з ним. З розумінням зустріли мене й інші пра­цівники невеличкого ре­дакційного колективу. Так із січня 1968 року, ось уже понад 33 роки, я працюю у районці. А свій перший знімок для газети зробив на овочесушильно-консервному заводі.

Фотографії на фотопапері друкував у редакції, а от кліше (з них робили відтиски в газеті під час її випуску) доводилося виготовляти в Бро­дах, бо в нас ще не було для цього необхідного ус­таткування. Діставався ту­ди будь-яким транспор­том. А взимку під час за­метілі, коли транспорт не виїжджав, інколи доводи­лося ставати на лижі і до­лати таки немалу відстань, щоб вчасно доставити клі­ше, не порушити графік випуску газети. Часто доводилося і в Дубні, Рівному виготовляти кліше. Звідти їх передавали маршрут­ними автобусами.

Пізніше кліше виготов­ляв уже в редакції: отри­мали для цього спеціальне устаткування. З фотоапа­ратом побував – і не раз! – в усіх населених пунктах району, фотографував ба­гато цікавих людей. Бував у журналістських справах і далеко за межами району й області: в Одесі, де на­вчався на курсах з ви­вчення нового, як вважа­лося тоді, устатування, у Києві, Москві. Після Чор­нобильської катастрофи їздив у Макарівський ра­йон Київської області, де представники району спо­руджували будинки для жителів так званої 30-кілометрової зони.

Гортаючи старі підшив­ки районної газети, бачу знайомі обличчя людей. Багато хто з них уже на пенсії, декого вже, на жаль, і немає. Школярі стали до­рослими, вступили у зрі­лий вік. Не міняються лише фотографії, що є своєрідним віддзеркаленням історії».

У цих спогадах Василя Грицайчука – лише кілька штрихів із насиченої його біографії. Адже працював у редакції до серпня 2005 року, тобто до виходу на пенсію. Взявши на себе обов’язки літописця свого часу, сам став частиною цього літопису.

Траплялися в роботі і курйозні випадки. Про один з них розповідала замітка в тому ж номері 2001 року:

«За завданням редакції В. Грицайчук приїхав в одне з господарств фотографувати передовиків виробництва, робити репортаж із жнивного поля. Зробив і знімок механізатора за штурвалом комбайна. Не відійшов і кількох кроків, як агрегат замовк, довелося немало попотіти комбайнеру, щоб ліквідувати серйозну поломку. Через деякий час фотокореспондент знову зустрівся з механізатором, який цього разу висаджував картоплю. Зробив знімок – і картоплесаджалка зупиняється. Знову поломка.

– Фотографуватись більше не буду, – і жартома, і всерйоз висловився механізатор. – Щоб більше не врочив своїм фотоапаратом!»

З Василем Миколайовичем я познайомився в 1976 році, з приходом на роботу в редакцію. Разом їздили у відрядження по селах і колгоспах району, досить часто – редакційним мотоциклом з коляскою, готували спільні публікації. Випало мені бути й на весіллі у колеги, пам’ятаю ще дітьми його синів. А тепер один із них, підполковник Микола Грицайчук, який воював у зоні АТО, став героєм публікацій республіканської преси, розповідало про нього і видання Радивилів.info:

Десантно-штурмовий підрозділ на чолі з радивилівцем

Що особливо приваблювало в старшому колезі – це його вміння зближуватися з людьми, знаходити порозуміння з керівниками різного рівня, а ще визначальним у його характері було почуття відповідальності за доручену справу. Сьогодні, коли кожний бажаючий може дозволити собі купити недорогий фотоапарат чи телефон з фотокамерою, важко уявити, якою складною була технологія виготовлення фотознімків ще два-три десятки літ тому.

Недешева фотоплівка, як правило, на 36 «кадриків», тож не розженешся клацати наліво і направо, кожний знімок повинен бути композиційно і тематично продуманим. Клопітливе проявлення плівки з використанням недешевих хімікатів. Сьогодні лише спеціалісти фотосправи знають про колишню роль фотобачка, інфрачервоної лампи, фотозбільшувача, ванночок для проявки і закріплення фото на фотопапері, електроглянцувача…

Але для газетного фотографа, яким був Василь Миколайович, і цього було недостатньо. Бо від готової фотографії до її появи на газетному папері ще лежав доволі довгий і складний шлях. Мало того, що кожного разу, перед виходом у світ чергового номера районки, потрібно було їхати в цинкографії сусідніх міст, працювати там з дуже шкідливими речовинами. Потрібно було щоразу враховувати й таке звичне для поліграфії поняття, як растр, тобто представлення графічної інформації за допомогою точок різної величини, а значить фото повинно було містити достатньо великі деталі, мати відмінну якість проробки.

Василь Грицайчук добре розумівся на тонкощах своєї справи, тому його знімки друкували й обласні та республіканські газети, не кажучи про те, що він представляв свої фотороботи на різні виставки, де вони пропонувалися для огляду, так би мовити, у первозданному вигляді. І це вже були прояви справжнього визнання. Неспроста Василь Миколайович був прийнятий до Спілки журналістів України, а з нагоди 60-річного ювілею був нагороджений Почесною грамотою Державного комітету у справах преси та інформації.

В.Грицайчук також брав участь в ілюструванні буклетів, брошур. Його світлинами проілюстрована і моя книга «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004). Використані знімки майстра також у випущеній 2015 року книзі «Володимир Варфалюк: З людьми і для людей».

До речі, Василь Грицайчук, один з небагатьох фотомайстрів, удостоєний честі бути представленим довідковою статтею в Інтернет-енциклопедії – Вікіпедії.

Усі, кому випало працювати в редакції з Василем Миколайовичем, згадували і згадують його відкритість характеру, щирість, товариськість, готовність прийти на виручку товаришеві. Поруч із ним працювали досвідчені журналісти, нині покійні Федір Поліщук, Володимир Садовенко-Черніговський, Микола Грицак, Олена Кондратенко, Василь Семеренко, Ярослав Пуківський, Роман Матвіїв та інші.

В останні роки роботи в редакції Василь Грицайчук освоїв недорогу цифрову фотоапаратуру, яку могла дозволити собі редакція районки, хоча вряди-годи ще користувався і старою фототехнікою з незаперечними високими якостями об’єктивів.

Продовжував цікавитися справами свого творчого колективу і після виходу на пенсію, публікував у газеті знімки.

Мені багато разів випадало бувати в нього вдома за його життя, пам’ятаю гостинну стареньку матір, Ярину Дем’янівну. (Батько, Грицайчук Микола Іванович, інвалід війни, помер ще в 1975 році). А тепер щороку приїжджаю на могилу товариша на краю сільського кладовища, адже десятиліття спільної роботи залишили незгладимий слід у душі, яскраві, хороші спомини.

Володимир Ящук, член Національної спілки журналістів України.