Незгладимий слід, яскраві, хороші спомини

Минає 10 років від дня смерті відомого на Рівненщині журналіста, фотографа Василя Грицайчука, чия творча біографія була пов’язана з радивилівською районною газетою «Прапор перемоги».

Василь Миколайович Грицайчук народився 20 серпня 1945 року в селі Михайлівка в селянській сім’ї. Помер від невиліковної хвороби 10 квітня 2008 року, на 63-му році життя. Похований у селі Михайлівка, де знайшли вічний спочинок і його батьки.

1 червня 2001 року газета «Прапор перемоги» (з нагоди 60-річного ювілею виходу першого номера) на всіх восьми сторінках опублікувала відповідної тематики матеріали.

В статті «У Броди – на лижах» Василь Грицайчук згадував про своє входження в журналістику:

«Ще в шкільні ро­ки прагнув навчи­тися фотографувати, виго­товляти якісні фотографії. Добитися цього вдалося під час служби в армії, де допомагав товаришу про­являти плівки, друкувати знімки однополчан, а та­кож ілюстративний матері­ал для облаштування «ле­нінської кімнати», де об­ладнували стенди з фото­графіями про життя солда­тів військового підрозділу.

Повернувшись із війсь­кової служби, вирішив ста­ти професійним фотогра­фом. Випадково дізнався, що редакції районної газе­ти потрібен фотокореспон­дент. Зустрівся з редакто­ром Ф.Ф.Поліщуком, пого­ворив з ним. З розумінням зустріли мене й інші пра­цівники невеличкого ре­дакційного колективу. Так із січня 1968 року, ось уже понад 33 роки, я працюю у районці. А свій перший знімок для газети зробив на овочесушильно-консервному заводі.

Фотографії на фотопапері друкував у редакції, а от кліше (з них робили відтиски в газеті під час її випуску) доводилося виготовляти в Бро­дах, бо в нас ще не було для цього необхідного ус­таткування. Діставався ту­ди будь-яким транспор­том. А взимку під час за­метілі, коли транспорт не виїжджав, інколи доводи­лося ставати на лижі і до­лати таки немалу відстань, щоб вчасно доставити клі­ше, не порушити графік випуску газети. Часто доводилося і в Дубні, Рівному виготовляти кліше. Звідти їх передавали маршрут­ними автобусами.

Пізніше кліше виготов­ляв уже в редакції: отри­мали для цього спеціальне устаткування. З фотоапа­ратом побував – і не раз! – в усіх населених пунктах району, фотографував ба­гато цікавих людей. Бував у журналістських справах і далеко за межами району й області: в Одесі, де на­вчався на курсах з ви­вчення нового, як вважа­лося тоді, устатування, у Києві, Москві. Після Чор­нобильської катастрофи їздив у Макарівський ра­йон Київської області, де представники району спо­руджували будинки для жителів так званої 30-кілометрової зони.

Гортаючи старі підшив­ки районної газети, бачу знайомі обличчя людей. Багато хто з них уже на пенсії, декого вже, на жаль, і немає. Школярі стали до­рослими, вступили у зрі­лий вік. Не міняються лише фотографії, що є своєрідним віддзеркаленням історії».

У цих спогадах Василя Грицайчука – лише кілька штрихів із насиченої його біографії. Адже працював у редакції до серпня 2005 року, тобто до виходу на пенсію. Взявши на себе обов’язки літописця свого часу, сам став частиною цього літопису.

Траплялися в роботі і курйозні випадки. Про один з них розповідала замітка в тому ж номері 2001 року:

«За завданням редакції В. Грицайчук приїхав в одне з господарств фотографувати передовиків виробництва, робити репортаж із жнивного поля. Зробив і знімок механізатора за штурвалом комбайна. Не відійшов і кількох кроків, як агрегат замовк, довелося немало попотіти комбайнеру, щоб ліквідувати серйозну поломку. Через деякий час фотокореспондент знову зустрівся з механізатором, який цього разу висаджував картоплю. Зробив знімок – і картоплесаджалка зупиняється. Знову поломка.

– Фотографуватись більше не буду, – і жартома, і всерйоз висловився механізатор. – Щоб більше не врочив своїм фотоапаратом!»

З Василем Миколайовичем я познайомився в 1976 році, з приходом на роботу в редакцію. Разом їздили у відрядження по селах і колгоспах району, досить часто – редакційним мотоциклом з коляскою, готували спільні публікації. Випало мені бути й на весіллі у колеги, пам’ятаю ще дітьми його синів. А тепер один із них, підполковник Микола Грицайчук, який воював у зоні АТО, став героєм публікацій республіканської преси, розповідало про нього і видання Радивилів.info:

Десантно-штурмовий підрозділ на чолі з радивилівцем

Що особливо приваблювало в старшому колезі – це його вміння зближуватися з людьми, знаходити порозуміння з керівниками різного рівня, а ще визначальним у його характері було почуття відповідальності за доручену справу. Сьогодні, коли кожний бажаючий може дозволити собі купити недорогий фотоапарат чи телефон з фотокамерою, важко уявити, якою складною була технологія виготовлення фотознімків ще два-три десятки літ тому.

Недешева фотоплівка, як правило, на 36 «кадриків», тож не розженешся клацати наліво і направо, кожний знімок повинен бути композиційно і тематично продуманим. Клопітливе проявлення плівки з використанням недешевих хімікатів. Сьогодні лише спеціалісти фотосправи знають про колишню роль фотобачка, інфрачервоної лампи, фотозбільшувача, ванночок для проявки і закріплення фото на фотопапері, електроглянцувача…

Але для газетного фотографа, яким був Василь Миколайович, і цього було недостатньо. Бо від готової фотографії до її появи на газетному папері ще лежав доволі довгий і складний шлях. Мало того, що кожного разу, перед виходом у світ чергового номера районки, потрібно було їхати в цинкографії сусідніх міст, працювати там з дуже шкідливими речовинами. Потрібно було щоразу враховувати й таке звичне для поліграфії поняття, як растр, тобто представлення графічної інформації за допомогою точок різної величини, а значить фото повинно було містити достатньо великі деталі, мати відмінну якість проробки.

Василь Грицайчук добре розумівся на тонкощах своєї справи, тому його знімки друкували й обласні та республіканські газети, не кажучи про те, що він представляв свої фотороботи на різні виставки, де вони пропонувалися для огляду, так би мовити, у первозданному вигляді. І це вже були прояви справжнього визнання. Неспроста Василь Миколайович був прийнятий до Спілки журналістів України, а з нагоди 60-річного ювілею був нагороджений Почесною грамотою Державного комітету у справах преси та інформації.

В.Грицайчук також брав участь в ілюструванні буклетів, брошур. Його світлинами проілюстрована і моя книга «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004). Використані знімки майстра також у випущеній 2015 року книзі «Володимир Варфалюк: З людьми і для людей».

До речі, Василь Грицайчук, один з небагатьох фотомайстрів, удостоєний честі бути представленим довідковою статтею в Інтернет-енциклопедії – Вікіпедії.

Усі, кому випало працювати в редакції з Василем Миколайовичем, згадували і згадують його відкритість характеру, щирість, товариськість, готовність прийти на виручку товаришеві. Поруч із ним працювали досвідчені журналісти, нині покійні Федір Поліщук, Володимир Садовенко-Черніговський, Микола Грицак, Олена Кондратенко, Василь Семеренко, Ярослав Пуківський, Роман Матвіїв та інші.

В останні роки роботи в редакції Василь Грицайчук освоїв недорогу цифрову фотоапаратуру, яку могла дозволити собі редакція районки, хоча вряди-годи ще користувався і старою фототехнікою з незаперечними високими якостями об’єктивів.

Продовжував цікавитися справами свого творчого колективу і після виходу на пенсію, публікував у газеті знімки.

Мені багато разів випадало бувати в нього вдома за його життя, пам’ятаю гостинну стареньку матір, Ярину Дем’янівну. (Батько, Грицайчук Микола Іванович, інвалід війни, помер ще в 1975 році). А тепер щороку приїжджаю на могилу товариша на краю сільського кладовища, адже десятиліття спільної роботи залишили незгладимий слід у душі, яскраві, хороші спомини.

Володимир Ящук, член Національної спілки журналістів України.

Грицайчук Василь Миколайович, журналіст, фотограф, РадивилівВасиль ГрицайчукВасиль Грицайчук, могила, село Михайлівка, Радивилівський район

 

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.