Обідране, однак живе – містечко прифронтове…

m25_5

Юрій Арламовський.

17 липня 1944 року червоноармійці 388-го і 514-го стрілецьких полків визволили від гітлерівців місто Броди на Львівщині.

Коли в Кременці стало відомо, що Броди звільнено, наша родина почала готуватися до повернення в Радивилів (тоді Червоноармійськ).

Ми їхали на підводі, а позаду жваво бігла наша худоба – коза й корова, які радісним меканням і муканням повідомили, що вони йдуть додому. Дорогою до нас приєднувалися інші мешканці Червоноармійська.

Околиці міста зустріли нас страшенною пусткою. Зруйновані будинки, позаростали бур’янами сади та городи. У веранду нашого будинку на вулиці Літній, зведеного батьком напередодні війни, влучив снаряд. Крізь ліс бур’янів пробивалися флокси – квіти, посаджені ще за мирного часу матір’ю.  Вони ніби говорили, що життя продовжується, незважаючи ні на що.

В кінці городу ми побачили дві могили  під ясеном. На зрубаному стовбурі смолою було вписано ім’я померлого воїна, – у наших сусідів розташовувався польовий перев’язувальний пункт. Що дивно, дерево, наче намагаючись якнайшвидше загоїти свої рани на корі, частково сховало той напис, тож прочитати його було складно. Останки воїнів на початку 50-их років було перенесено на військове братське кладовище.

Центр міста лежав у руїнах. Посередині площі впадав у вічі збитий німецький літак. У його кабіні ми потім часто гралися, уявляючи себе пілотами, звісно ж, не німецькими.

Тоді настав дуже важкий час. Але радивилівці не занепадали духом, навпаки, спільними зусиллями почали відбудовувати власні будинки, а також приміщення підприємств, установ. Ніхто не сподівався на допомогу держави.

Нетерпляче чекали листів із фронту від рідних. Приходили солдатські трикутники, написані простим олівцем у період затишшя на полях боїв. Чорними воронами прилітали «похоронки».

Почали працювати магазини. Особливо запам’ятався хлібний. Він розміщувався на краю території сучасної площі Незалежності, при колишній вулиці Ворошилова. Чергу за хлібом люди займали ще вдосвіта, тоді його видавали за спеціальними картками, по 250 – 300 грамів на одного. Моя бабуся займала чергу, а я приходив підмінити її вже о 8-ій ранку.

Хліб привозили спочатку підводою, а згодом – автомашиною. Випечений він був лише наполовину – до повної готовності не вистачало дров на пекарні. Продавати його починали десь о 9-ій годині, інколи й пізніше. До хлібини, що мала вигляд «цеглини», додавали ще шмат буханки, який ми, малі дітлахи, йдучи додому, з’їдали до крихти.

Відновлювалася робота органів влади, пошти. Залізничний вокзал був зруйнований ворожою авіацією, тож каса розташовувалася просто у вагоні.

Зі сходу країни до нас прибули молоді лікарі. А колишній керівник міської лікарні Зайончковський (Zajączkowski) після війни став міністром охорони здоров’я Польщі. Продовжував лікувати хворих Ернест Оссас, фельдшер, який мав велику практику та досвід роботи ще з довоєнних часів. Під час фашистської окупації він переховував двох єврейських дівчат, віком 14-19 років.

Почалася підготовка до навчального року.  1 серпня 1944 року приступив до виконання обов’язків директора середньої школи в Червоноармійську  Пилипейко Трохим Давидович, а його дружина – Дарія Мусіївна – була завідувачем районного відділу освіти. Вчителі, техпрацівники, учні та їхні батьки ремонтували класні кімнати, приносили з дому столи та стільці.

Були призначені перші вчителі: молодших класів –  Пагубко Клавдія, Кіщун Надія, Карпець Зінаїда, вчителька української та російської мов Беланік Ольга.  А пізніше прийшли до школи й інші педагоги: Пряда Євдокія,  Черниші Галина та Іван, Береза Зінаїда, Носенко Ганна.

Із вересня розпочався 1944-1945 навчальний рік. За «парти» сіли 200 учнів 1 – 4-их класів. Дітям катастрофічно бракувало  книжок, зошитів, ручок та чорнила. Учні писали на старих газетах, різних бланках, які залишилися від німецького штабу. Вдома у мене були ручка й чорнило, що збереглися ще з польських часів. А інші виготовляли чорнило з бузини, пера прив’язували до паличок.

Мій дідусь працював столярем у школі і зробив мені маленьку парту. Першим моїм вчителем був Черниш Іван Сергійович (1912 – 1999), а його дружина, Галина Федорівна (1909 – 1974), також була вчителькою початкових класів. Їхня дочка Ліна виявилася моєю ровесницею та однокласницею.

Івана Сергійовича призначили також військовим керівником 5 – 8 класів. Адже був він учасником війни, воював на різних фронтах, мав тяжке поранення. Про його фронтові заслуги свідчили ордени та медалі, він завжди ходив у військовій формі, бо цивільного одягу ще не мав.

Учні навчалися у дві зміни: перша розпочиналася о 9-ій ранку. Фізична зарядка, а тоді – політінформація. Запізнення учнів на уроки прирівнювалося до запізнення батьків на роботу. Директор школи зобов’язував військового керівника І.Черниша давати таким учням різні наряди або ж їх посилали додому за батьками.

Всі діти , віком від 7 до 15 років, повинні були навчатися згідно з законом про всеобуч. За пропуски занять без поважних причин, спізнення, порушення трудової дисципліни, нетактовне поводження зі своїми однокласниками учням знижували поведінку за чверть, навчальний рік, виключали зі школи на 2 тижні або й на рік. Іноді відправляли в Опарипсівську семирічну школу. Окремих учнів 5 – 8 класів, через непідготовленість у програмі, за якою вони навчались, переводили до нижчого класу.

Вчителям заборонялося опитувати учнів в останні дні чверті після уроків, організовувати заліки з метою підвищення оцінок.

Хлопчаки 1 – 6 класів були підстрижені, а старшим учням дозволялися лише короткі зачіски.

Техпрацівницями в школі тоді працювали рідні сестри – Степанюк Віра і Наталія, але вони не в силах були щодня мити підлоги в класах. Тому дирекція школи зобов’язувала вчителів та учнів організовувати справу так, щоб у класах було чисто. А ще – мити підлогу раз на тиждень.

Надходила сувора, важка зима 1944-1945 років…

Про це згадувати тим більше важко, що триває неоголошена війна проти України, через загарбницькі плани Кремля на сході нашої країни ризикують здоров’ям та життям українські військовослужбовці. А нові фашисти сіють терор.

Юрій Арламовський, вчитель-пенсіонер, м.Радивилів. (За публікацією сайту «Юрій Арламовський. Сторінки історії»).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.