Оноре де Бальзак – про Броди

Пропонуємо увазі читачів повний переклад уривка дорожніх нотаток про місто Броди з «Листа про Київ» видатного французького письменника Оноре де Бальзака. Мова йде про 1847 рік. Про перебування Бальзака в Радивилові (Радзивилові) можна прочитати в іншій публікації – за цим посиланням: http://www.radyvyliv.info/devyeyat-listiv-balzaka-v-radiviliv.html

Оноре де Бальзак:

Оноре Бальзак

Оноре де Бальзак

«Через тиждень після мого від’їзду з Парижа, о п’ятій годині ранку, я в’їхав у Броди, місто, яке цілком і повністю належить одному волинському поміщику (Бальзак має на увазі представника знатного польсько-литовського роду Радзивіллів. – Ред.) і в якому ведеться жвава торгівля. Камери наших в’язниць виглядають набагато привабливіше, ніж кімнати в найкращому готелі Бродів, іменованому “Російський”. Минуло п’ять годин, перш ніж господар і слуги зволили прокинутися.

Справжня подорож для мене мала розпочатися лише в Бродах, бо я був упевнений, що куди важче здолати сто льє, котрі відокремлюють Броди від Бердичева, ніж сімсот льє, що відокремлюють Париж від Бродів. Складнощі далися взнаки дуже скоро.

Євреї відзначали одне зі своїх великих свят, а коли євреї святкують, торгове життя зупиняється (відзначався єврейський новий рік /Рош Ашоне/, що припав у 1847 році на 11 вересня. – Ред).

Броди, синагога

Велика синагога в Бродах, ХІХ ст.

Починаючи з Бродів, у тутешніх краях усьому господарі євреї. У жодній книзі я не знайшов правдивої розповіді про це підкорення Польщі євреями. Правда ж полягає ось у чому: єврей царює, хоча і не править! (Бальзак перефразовує політичну формулу Тьєра, за допомогою якої ліберальні політики і публіцисти в 1830 році і пізніше позначали своє розуміння конституційної монархії: “Король царює, але не править”. – Ред.).

У Німеччині або Франції євреї – такі ж люди, як ми з вами. (Думка, важлива для розуміння ставлення Бальзака до євреїв: жителі польських і українських містечок на кшталт Бердичева здавалися йому людьми, які не мають нічого спільного з його паризькими знайомцями на взірець знаменитого банкіра і покровителя мистецтв Джеймса Ротшильда /1792-1868/ і його дружини Бетті, в салоні якої Бальзак був завсідником і яка відрізнялася бездоганним смаком і прекрасними манерами; тому якщо других він судить за законами світського товариства, то до перших ставиться як до екзотичних дикунів – Ред.). Їхня релігія і звичаї так сильно переплавилися в життя того суспільства, до якого вони належать, що в єврея не залишилося нічого єврейського, крім крамарювання і жадібності; проте жадібність ця виокремлюється в пристойні форми, гендлярство знаходить французький лиск; єврей стає поетом, як Гейне, композитором, як Мейєрбер або Алеві, колекціонером, як Фульда, щедрим меценатом, як Ротшильди; між тим, починаючи з Кракова, ви бачите всюди одних тільки талмудистів. (Узагалі ставлення Бальзака до євреїв включало в себе дуже складний комплекс почуттів, від захоплення їх силою і могутністю – очевидних, наприклад, у повісті “Гобсек” – до презирства щодо їх “недоцивілізованості”. Як пише автор монографії “Євреї в творчості Бальзака” Кетті Купфер, “Бальзак коливається між ідеалом “Пісні пісень” і реальністю бердичівського гетто, він вдячний Ротшильдам, які не раз надавали йому допомогу, і сповнений заздрості до євреїв – фінансистів і ділових людей, котрі багато чого встигли на тому шляху, на якому його самого чекали одні невдачі. Його роздирають протиріччя між щирим захопленням, яке викликає у нього цей народ, котрий упродовж багатьох сторіч не припиняє боротьби за своє існування, і відразою, яке він, слідом за багатьма сучасниками, живить до цього дивного, чужорідного племені “. – Ред.).

Тому, коли імператор Франц II, цей государ-жартівник, який чекає свого історика, але дочекається його не раніше, ніж через три десятки років, увійшов до найголовнішої синагоги міста Броди і побачив справжніх євреїв у повному облаченні, він нахилився до князя, який супроводжував його, і з виглядом людини, що розгадала складну загадку, вигукнув: “Нарешті-то я зрозумів, чому прозивають королем єрусалимським!” (Після Фрідріха II /1194-1250/, який 1229 року захопив Єрусалим, усі німецькі імператори носили титул королів єрусалимських – титул чисто номінальний, оскільки сам Єрусалим з 1244 року належав мусульманам. Франц ІІ (1768-1835) – у 1792-1806 р.р.-  імператор “Священної Римської імперії “, з 1806 року – австрійський імператор під ім’ям Франц І. – Ред.).

У жодній країні світу єврейська нація не пустила коріння так глибоко і так нахабно, як у Польщі; я розумію імператора Ніколая, якого, за чутками, живить відраза до цієї сміттєвої трави, котра без усякого права забрала собі таку велику владу. Євреї в тутешніх краях зберегли всі свої звичаї, вони не зробили ні однієї поступки звичаям тієї країни, де їм довелося оселитися. У Росії їм заборонено купувати землі або брати їх в оренду: вони можуть лише торгувати і пускати гроші в зростання, і вони торгують так, що любо-дорого подивитися. Я бачив їх у маленьких містечках: вони кишать там, як мухи, простують у синагогу в облаченні, яке викликало у мене посмішку, бо здалося мені маскарадним вбранням, але яке ні в кого, крім мене, не викликало ніякого подиву.

Польські євреї ні на хвилину не можуть забути про ті утиски, від яких у середньовіччі страждали їхні предки; тому звичка тримати свої статки завжди при собі стала воістину невід’ємною рисою цього племені. За винятком двох-трьох найбагатших єврейських родин з Бердичева та Миколаєва, які, втім, того й гляди, удостояться дворянського звання і баронського титулу, всі інші євреї зберігають свої доходи в такий спосіб: дружини їх носять особливі головні убори на кшталт тюрбанів, розшиті перлами і прикрашені двома величезними кулями з інших коштовностей; в них-то і відображений стан єврейського сімейства. Справа єврея – замінювати дрібні перлини на більші, великі – на ще більші, тьмяні – на більш яскраві, а потім – на такі, що сяють бездоганним блиском. Те ж і з діамантами. Не дивно, що деякі єврейки носять головні убори ціною в сто, двісті, триста, а то й шістсот тисяч франків, а це в переведенні на польські гроші дорівнює мільйону. Не дивно також, що перлів у цих краях сила-силенна і що перли ті – найкрасивіші на світі. Хто не чув про чудові намиста Валевських, графині Кисельової, княгинь Сангушко! У Польщі намисто, яке коштує тисячу дукатів, – така дрібниця, що ніхто не звертає на нього ні найменшої уваги! Коли я вперше побачив у Дрездені перли подружжя графа Тадея Валевского, я остовпів; мені знайомі перли зі скарбниць Відня, Дрездена і Петербурга, так що перлами мене не здивуєш, але я ніколи не бачив, щоб камені такої ідеальної форми, такої величини, такого неймовірного блиску прикрашали білі, як сніг, груди особи, чий статок (втім, чималий) не йде ні в яке порівняння з уславленими статками Браницьких, Ганських, Потоцьких, Сангушків, Чарторийських та ін. Тоді ж я дізнався, що графиня Валевська отримала в спадок ще три перлинних намиста, причому одне з них було на шістнадцять ниток.

Взагалі в Польщі всі власниці перлів, боячись, як би вони не втратили блиску, не розлучаються з ними ні вдень ні вночі. Перли – все одно що модні наряди; їх потрібно вміти носити. Що таке перли, по-справжньому розуміють тільки в Польщі. Перли графині Кисельової прекрасні; того дня, коли я зустрів її в австрійському посольстві, одна нитка порвалася і перлини засипали підлогу. Можливо, то було просто кокетство? Не знаю. Фермуаром у тому намисті служив діамант знаменитої грекині, діамант ціною в мільйон; він відомий під ім’ям діаманта Потоцької.

– Євреї, – сказала графиня зі своєю звичайною невимушеністю, – дають мені за нього п’ятсот тисяч франків!

Не менш знамениті і перли роду Сангушків, але про них у нас ще буде нагода поговорити, коли справа дійде до скарбів, що зберігаються в Києві. Щодо євреїв, то зрозуміло, що тим, у кого є такі намиста і в кого дружини в таких головних уборах, не страшні ніякі біди. Всі євреї розбираються в перлах і діамантах, можна сказати, з народження; почавши освоювати цю науку ще в утробі матері, вони з юного віку звикають розглядати коштовності і визначати, скільки вони коштують.

Євреї ніколи не одружуються з християнками, але їм трапляється перейти в християнство заради того, щоб отримати дворянство і придбати у власність землі. Існує чимало польських і російських родин єврейського походження.

З євреями в Польщі справа така сама, як із метисами в Сполучених Штатах: виявляється, що відкриту утробну пляму неможливо змити навіть у п’ятому поколінні; польські вельможі нічого не забувають. Перейти в християнство євреїв змушує виключно бажання зміцнити накопичені багатства; хрещення – їх патент на благородство. Подібно до каторжан, акторів і всіх інших парій, що стоять поза законом, євреї намагаються не виходити за межі свого кола; у них своя віра.

Ніхто не зрівняється з ними в мистецтві зухвалої спекуляції. Величезні статки постають невідомо звідки і зникають невідомо куди. Півтора десятка років тому, наприклад, Натансон з Бродів володів п’ятдесятьма мільйонами. Що сталося з тим багатством? Питання не розв’язне. Сьогодні на зміну банкіру Натансону прийшли інші: в Бродах панує швейцарський банк Хаузнер, а в Бердичеві – банк Гальперіна, першим крокам якого протегували ті друзі, заради яких я вирушив у дорогу.

Євреї – страшенні шахраї; в цьому відношенні вони схожі на китайців. Неможливо навіть уявити число коней, украдених ними, особливо на кордоні. Якщо справа йде про велику суму грошей, єврей не спиниться ні перед чим, навіть перед убивством. У цього племені дивні звичаї і забобони; воно зберігає вірність найбільш диким звичаями. Так, якщо в роду є єврей, геть-чисто позбавлений здібностей до вимагання, котрий не вміє ні витравляти дукати, ні обрізати рублі, ні обманювати християн і тому проводить час у неробстві, євреї годують його, дають йому грошей і поклоняються йому як великому генію; в цивілізованих країнах усе робиться протилежним чином: там геній має славу дурня в очах обивателів. Утім, єврейський святий зобов’язаний постійно читати Біблію, постити і молитися, немов дервіш. У сімейства Ротшильдів є свій святий, геній у цьому роді.

Євреї з Бродів навіть за мільйони не перервали б святкові церемонії, тому я не міг ні з ким домовитися про поїздку з Бродів до Бердичева; тим часом я не бажав зупинятися доти, доки не доберуся до гостинного будинку своїх друзів.

Інша перешкода полягала в російській митниці: вона відкривається не раніше десятої ранку, але ж російська митниця – установа політична; там перевіряють паспорт, і, навіть нехай твої папери виправлені по всій формі, тобі можуть відмовити в праві на в’їзд. Господар готелю “Російського” порадив мені відправити паспорт митникам, аби з’ясувати, чи вважатимуть вони його придатним. Рекомендаційному листу, яким я запасся, він явно великого значення не надавав.

Цей чесний юнак був не в ладах з французькою; про Францію він знав тільки з чуток; він повідав мені, що до Бродів за рік приїжджають від сили три представники французької нації, якщо, звичайно, не враховувати компаньйонок і вчителів, які тягнуться до Росії нескінченною низкою, і настійно радив мені дочекатися чесного єврея, котрий постійно займається подібними перевезеннями і напевно візьметься доставити мене в Бердичів усього за тиждень.

Почувши слово “тиждень”, я заволав голосом, який загрожував мені відлученням від церкви, бо могло здатися, що в мене вселився біс.

– Я-то розраховував опинитися в Бердичеві через добу!

Розрахунок цей, прийнятний для російського імператора, але вельми недоречний в устах самотнього мандрівника, котрий прибув до Бродів у лемберзькій поштовій кареті і може сам забрати весь свій багаж, насмішив мого співрозмовника; він похитав головою, а потім сказав, що російський консул проживає в тому ж готелі, що і я.

-Дуже добре, – вигукнув я. – Це дуже до речі.

Після чого, витягнувши свою візитну картку, я попросив господаря готелю віднести її консулу і запитати, чи може він мене прийняти. Повинен віддати належне цьому гідному юнакові: негайно він відправився до консула і повернувся, не пам’ятаючи себе від подиву. Російський консул у Бродах (ним був пан Краузе. – Ред.) виявився людиною надзвичайно люб’язною, як майже всі російські чиновники за кордоном.

Вислухавши мене і побачивши тест російської місії в Парижі, він негайно написав у Радзивилів (у Бальзака – Radziviloff /Радзівілофф. – Ред.) панові Гаккелю, очільникові тамтешніх російських митників, доклав до листа мій паспорт і відправив усе це через призначенця – зрозуміло, за мій рахунок.

– Пан Гаккель – мила людина, – сказав консул, – не кожен день йому випадає така удача, і він, звичайно, не дозволить вам виїхати …

Я здригнувся.

– Він не дозволить вам виїхати відразу і затримає вас ненадовго, щоб насолодитися вашим товариством.

Я полегшено зітхнув.

Консул запросив мене поснідати, познайомив зі своєю сестрою, проте стан мого вбрання після семиденної невпинної подорожі у всіляких видах транспорту, від поїздів до поштових карет найрізноманітніших країн, не дозволив мені прийняти запрошення, і я відмовився, пославшись на необхідність обміняти гроші перед в’їздом на територію Російської імперії.

Мені потрібно було побачити старого Гальперіна, до якого в мене був рекомендаційний лист, проте він ще не скінчив виконувати свій обов’язок перед Богом. Цей бердичівський царьок оголосив, що не вийде з синагоги раніше вечора. Довелося мені відправитися в банк Хаузнер, де я обміняв наполеондор на рублі, половинки, четвертинки, п’яті і десяті частини рубля.

Чого тільки я не наслухався від людини з готелю “Російського”, який служив мені провідником у прогулянках по Бродах!

– Ви, пане, – запевняв він мене, – не знаєте, що це таке – їздити по Росії!

П’ятдесяти рублів сріблом вам до Бердичева не вистачить; найспритніші купці, які по шість разів на рік їздять із Бродів до Києва, – і ті отримують коней, тільки якщо дають хабарі доглядачам поштових станцій. Ті вічно говорять, що коней немає абощо.

П’ятдесят рублів сріблом – це двісті двадцять франків, оскільки рубль сріблом дорівнює чотирьом франкам десяти сантимам, а рубль асигнаціями  двадцяти двом су. Господар готелю підтвердив мені сказане його слугою, а коли я знову заговорив про можливість дістатися до Бердичева за добу, рухаючись зі швидкістю чотири льє на годину, як поштова карета, що курсує з Петербурга в Таурог, на його губах знову заграла давня лукава усмішка.

Кибитка, ХІХ ст.

Кибитка, ХІХ ст.

Оскільки мені потрібен був екіпаж, він «посватав» мені чарівну бричку, яку потрібно переправити до Києва, за що мені навіть готові були вручити якусь суму на дорожні витрати, однак, дізнавшись, що коні будуть поштові, посередник, який погодився було дати мені шість рублів з двадцяти п’яти, що їх я просив, відмовився навідріз. Ця відмова мене заінтригувала; я знову вдався до допомоги готельного слуги, і він пояснив, у чому полягала моя необережність.

– Російські кучери – дикуни, вони мчать з такою швидкістю, що екіпаж не доїде навіть до Дубно…

Такий початок не віщував нічого доброго. Головні дороги в Росії чудові, вони рівні і широкі, як Єлисейські поля в Парижі, з дорогами ж дрібнішими справа йде куди гірше. У всій імперії тільки й є, що шосе між Петербургом і Москвою і між Петербургом і Таурогеном, яке на дві третини збігається з дорогою, яка веде до Варшави. Ні сільських, ні губернських доріг немає і в помині; пересуватися більш-менш безперешкодно можна тільки взимку, на санях.

Господар готелю сказав, що приїжджий з Житомира продає екіпаж, прозваний будою; я оглянув цей віз з дерева і вербових прутів. Він являє собою довгастий кошик, поставлений на довгу жердину і забезпечений чотирма колесами; за порадою господаря готелю я запропонував за нього п’ять рублів; поляк вимагав спочатку двадцять п’ять рублів (сто франків), потім п’ятнадцять рублів, потім пішов, щоб дати мені дозріти. Така польська вдача. Як наслідок, він не отримав нічого.

Якби він з мене заправив шість рублів, я б йому їх дав, тепер же йому, ймовірно, довелося вдовольнитися сумою вдвічі меншою. Господар корчми зауважив, що цей екіпаж був у поганому стані, а зламався б він, – і я потрапив би до рук євреїв, які здерли б з мене за лагодження більше, ніж за покупку; точно такий же екіпаж, тільки в хорошому стані, сказав він, я можу знайти на кожній станції.

Тим часом посланець не повертався. Господар корчми порадив мені поснідати, запевняючи, що я цілком встигну це зробити. Раптом до кімнати входить хтось, умощується і питає мене:

– Ви пан Бальзак?

– Так, пане, – відповідаю я, вважаючи, що маю справу з якимось поліцейським чином.

– Ах, як я радий! Я Жанен.

– Я до ваших послуг. Чим можу бути корисний?..

– Це я до ваших послуг, – відповідає Жанен, – у Бродах я чи не єдиний говорю по-французьки, я родом з Невшателя. Щойно тут з’являється француз, як негайно посилають за мною, і я йому допомагаю, адже французам тут нелегко доводиться; проте вони потрапляють у тутешні краї так рідко! Тут французи в дивину.

Все це він сказав на одному подиху.

– То ви, значить, зібралися в Росію? Ви не відаєте, що творите!.. Не розумієте, що вам загрожує; тут уже не Європа, тут Китай; кордон з Китаєм проходить через Радзивилів. Ви по-польськи говорите?

– Ні.

– Значить, ви говорите російською?

– Ні.

– І подорожуєте один-однісінький?

– Так.

Жанен оглянув мене з ніг до голови, немов екзотичну тварину, і відправився розповідати всім обивателям, що населяють Броди, про дивовижу небачену й нечувану. Останнім французом, який опинився в Бродах не в кримінальних справах, був пан де Фужер. Він їхав до дядечка, який влаштувався на Україні в 1790 році і розбагатів. Жах, що огорнув незнайомця, поступово передався мені, і я почав втрачати невичерпну рішучість – наслідок моєї гарячої крові, що служить мені куди краще, ніж холодна кров – людям холоднокровним, однак близько полудня посланець нарешті повернувся з моїм паспортом і запевненнями, що в жаненівський Китай мене неодмінно впустять.

Упевнившись у тому, господар готелю люб’язно дав мені власну карету і коней, і я відправився в Радзивилів…»

Париж. Біля могили Оноре де Бальзака на кладовищі Пер-Лашез.

Бальзак бував у Радивилові. А радивилівці, буваючи в Парижі, приходять до його могили.

Підготовка українського тексту перекладу: Володимир ЯЩУК (Радивилів.info).
Автор фото з кладовища Пер-Лашез – Наталія МЕЛИХ.

ДИВ. на цю тему:

Бальзак вінчався у Бердичеві.

Російські консули в Бродах.

Радивилівський приятель великого француза.

Оноре де Бальзак. Щипці і скрипки… Ну й ну!..

Дев’ять листів Бальзака в Радивилів.

Як Бальзак приїхав у Дубно.

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

1 Response

  1. Серпень 14, 2017

    […] Бальзака в Бродах уміщені в нашому виданні раніше: http://www.radyvyliv.info/onore-de-balzak-pro-brodi.html. Нагадаємо: письменник їхав у маєток Верхівню до своєї […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.