Пам’ятають усі, з ким він ішов пліч-о-пліч
Віктор Гусарук (у центрі). Станція Радивилів, 2007 рік.
На жаль, рано чи пізно людині судилося піти з життя. Але фізична смерть не обриває з людиною зв’язків тих, хто продовжують її справу, її рід. Тож подумки ми раз у раз повертаємося до тих, кого вже немає поруч, згадуємо їхні добрі слова і добрі вчинки, їх внесок у розвиток трудового колективу, у благополуччя родини. Звичайно, кожна людина заслуговує пам’яті, пам’яті більшої чи меншої кількості людей, залежно від того, з яким колом співгромадян вона спілкувалася, який вплив справляла на своє село, місто, сім’ю, друзів.
У радивилівських засобах масової інформації публікувалися окремі статті про колишніх радивилівців хірурга Петра Шепченка, краєзнавця, багаторічного політв’язня Федора Бортника, керівників району Миколу Похільченка і Сергія Шевченка, вчителя і літератора Дмитра Суханова, фольклориста, заслуженого вчителя України Миколу Ратинського, заслуженого працівника культури України Леоніда Ліскового, журналіста Миколу Грицака, поетесу Тетяну Блищик та інших.
Розповісти варто б і про багатьох інших, але одні не вміють літературно записати свої спогади, другі не знаходять для цього часу, треті обмежуються жвавими спогадами в усному спілкуванні з товаришами…
Сьогодні хотілося б згадати ще одну яскраву людину, яка помітним чином впливала на виробничі відносини в районі і не тільки в районі, на обслуговування людей, точніше сказати – пасажирів. Рівно п’ять років тому, 16 травня 2010 року, раптово на 53 році життя помер Віктор Володимирович Гусарук, начальник залізничної станції Радивилів, Почесний працівник транспорту України.
Особливість його професії і посади виявилася така, що мусив повсякчас бути напоготові, навіть у позаробочий час і вихідні дні його раз у раз викликали на зв’язок вищестоящі начальники, але й без того він вважав для себе обов’язковим навідуватися на станцію будь-коли – залізничний транспорт і його обслуговування на станціях неспроста ставлять в один ряд із найбільш важливими загальнодержавними питаннями. І форма залізничників, схожа на військову, це підкреслює.
Йому було тільки трохи за двадцять, коли довірили очолити залізничну станцію Червоноармійськ, згодом – Радивилів. А часи тоді ще були такі, що через залізничну станцію йшли вантажопотоки не тільки для промислових підприємств міста та звідти, але й для сільського господарства. І потрібно було неухильно боротися з простоями вагонів, скорочувати строки їх обробки. Віктор Гусарук досить швидко знайшов розуміння у керівників району і підприємств, і навіть коли доходило до штрафних санкцій, вони сприймалися винними не як прояв «норову» начальника станції чи його непоступливості, а як об’єктивний, а значить – неминучий наслідок.
Важливою складовою турбот начальника були й забезпечення безперебійного проходження пасажирських поїздів та електричок, задоволення потреб пасажирів, уникнення конфліктів із ними, хоча люди є люди, і доводилося бути практично психологом при розборі скарг, іноді надуманих, викликаних необізнаністю в можливостях станції і її квиткових касирів.
За десятиліття роботи на станції пережив Віктор Володимирович і більш серйозні «нештатні» ситуації, але за цих обставин завжди проявляв свою зібраність, компетентність, високу вимогливість до себе та підлеглих. Неспроста напередодні 50-річного ювілею, який відзначався у лютому 2008 року, Віктора Гусарука нагородили знаком Міністерства «Почесний працівник транспорту України».
При цьому, звичайно, бралися до уваги і його заслуги під час капітального ремонту залізничної станції Радивилів – тоді ремонти йшли на всій Львівській залізниці, координація дій відбувалася з «центру», але багато що на місцях залежало і від таких людей, як В.Гусарук. Урочисте відкриття оновленої залізничної станції і вокзалу відбулося в 2007 році, 29 серпня, – за участю керівництва Укрзалізниці, Львівської залізниці.
При відзначенні ювілею Віктора Володимировича, 24 лютого 2008 року, колеги виголосили йому й такі слова (подаємо уривок):
«Начальник станції – щораз
мов на посту військовий,
бо має бути все гаразд –
і то обов’язково:
і в ритмі руху поїздів,
в вантаженні вагонів,
в режимі продажу квитків,
дотриманні законів…
А залізниця у житті
окреслює всі стилі,
і навіть станція мала,
така, як Радивилів,
не раз покличе і вночі
або й відмінить свято.
Та ювіляру не звикать –
завзяття є багато…
Він тут тривожився, не спав,
коли велись ремонти,
зате ж відкрилися всім нам
прекрасні горизонти».
На жаль, слова з вітання – «завзяття є багато» – не справдилися. Доля визначила йому дуже невеликий вік.
На похорони в 2010-му з’їхалося багато колег по Рівненському відділку Львівської залізниці, прийшло чимало впливових людей Радивилова і району, з якими він співпрацював і які також цінували його організаторські зусилля, відмінні ділові якості керівника станції, прийшли друзі, з якими він повсякчас умів щиро розділити і радощі, й тривоги. Похоронну процесію, яка пройшла до станції, зустрічали прощальні сигнали поїздів…
Час минає… Та добра пам’ять про людину залишається надовго. І не тільки в серцях дружини, дітей, онуків, а й усіх, хто йшли по життю пліч-о-пліч.
Володимир Ящук.
