Півстоліття журналістських зацікавлень

Уже декілька років в Інтернет-мережі існує інформаційне видання «Радивилів.info», присвячене Радивилівському району і нашому краю. Серед його авторів – журналіст Володимир Ящук, який регулярно друкується і в радивилівській районній газеті «Прапор перемоги». З Володимиром Івановичем розмовляє його рівненський колега.

– А чи правда, що ти пов’язаний із журналістикою вже 50 років?

-Пов’язаний? Мабуть, можна так сказати, бо перші свої замітки опублікував у рівненській районній газеті «Слово правди» ще 1968 року, коли закінчив Клеванську середню школу №2. До того ж зі шкільних років освоїв фотосправу, а тоді це був складний технологічний процес, не те що фотографувати на смартфон сьогодні.

-Чому вирішив стати журналістом?

-У молодості нами керують честолюбні плани. Ще в шкільні роки почав складати вірші, навіть пробував писати пісенні тексти для учнівського вокально-інструментального ансамблю. Далі – більше: одного разу мій твір був визнаний кращим у шкільному конкурсі. Слід додати, що серед моїх вчителів був Ростислав Солоневський.

-І які уроки він вів?

-У мене – креслення. Але суть не в тому. А в тому, що і в Клевані тоді цікавилися літературною творчістю. У мене були хороші вчителі гуманітарних дисциплін. І школу я закінчив майже на «відмінно», у свідоцтві про освіту лише з двома четвірками (тоді ж була п’ятибальна система оцінювання). А з письменником Ростиславом Тимофійовичем Солоневським підтримував контакти до останніх днів його життя.

-Далі було навчання в педінституті, де ми й познайомилися?

-Ні, рік я працював на Рівненському поштамті  –  листоношею, так, мені здавалося, я стаю ближчим до преси, до того ж мав змогу переглядати й читати багато газет і журналів, бо їх тоді й багато надходило передплатникам. І, звичайно, продовжував писати – розповідав в обласних газетах про зв’язківців, про моїх колег – листонош. Зарисовка про одну з них перемогла в конкурсі обласної молодіжної газети «Зміна», а призом мало стати направлення на факультет журналістики університету. Однак направленням я так і не скористався, бо вже вирішив поступати на філологічний факультет у Рівненський педінститут, куди вечорами після роботи ходив на платні підготовчі курси. На курсах познайомився з Миколою Рудницьким, який згодом, закінчивши Московський літературний інститут, став журналістом і письменником, а його дочка Анжеліка виросла й стала співачкою і телеведучою. У той мій передінститутський рік, буваючи на засіданнях обласного літературного об’єднання, познайомився з байкарем Петром Красюком, поетом Василем Басарабою та іншими літераторами. А коло спілкування, як відомо, неабияк впливає на напрямки інтересів.

– Ну, з педінститутського періоду мені багато чого відомо, хоч я і поступив на навчання пізніше. Як оцінюєш роль керівника літературної студії Миколи Олександровича Кузьменка у нашому літературному становленні?

-Він залишив у моїй душі незгладимий слід: умів підтримати, аргументовано розкласти «на полички» недоліки наших творів. Неспроста більше десятка колишніх літстудійців випустили і випускають художні книги, прийняті до Національної спілки письменників України, успішно працюють у засобах масової інформації як журналісти. Це – Микола Пшеничний, Любов Пшенична, Микола Береза, Юрій Береза, Петро Велесик, Борис Боровець, Василь Лящук, Микола Тимчак, Надія Ярмолюк, Олесь Ундір, Євген Шилан, Василь Бойчук, Олександр Костюк, Петро Цецик… На жаль, доля Миколи Олександровича склалася трагічно: не витримавши цькувань за «націоналізм», він пішов із життя у віці 51 рік, якраз того 1973 року, коли я вже закінчив педінститут і почав працювати в Дубровицькій районній газеті.

-А пам’ятаєш, як ми випускали вузівські стінгазети?

-Ще б пак! Це теж була свого роду школа журналістики. Мусив навчитися друкувати на машинці, адже аркуші з надрукованими текстами наклеювалися на ватмани креслярського паперу. Брав участь у випуску вузівської, факультетської газет, газети літстудії «Берізка». Для творчого росту мали значення зустрічі з письменниками, які приїздили в інститут: згадуються Олекса Ющенко, Леонід Горлач, Олекса Гуреїв, Василь Моруга… З Василем спілкувалися в колі студійців, він мені навіть переписав один свій величенький вірш. І тепер рукописний аркуш мені нагадує про ту зворушливу зустріч і те щире спілкування, адже Василь  у віці 41 рік загинув в автокатастрофі, в 1989 році. Навідувався рівненський прозаїк  Лаврентій Кравцов. У 1971 році, проходячи педагогічну практику в дитячому таборі відпочинку в селі Деражне Костопільського району, я мав багато цікавих бесід про літературну творчість зі шкільним бібліотекарем Ростиславом Зассом, який писав гарні вірші. Згодом він випустив кілька поетичних збірок. В інститутські роки ми їздили в село Дермань, відоме як батьківщина перекладача Бориса Тена, а нині знане й за біографією колись забороненого Уласа Самчука, виступали з читанням своїх творів у школах Рівного, в Степані, друкувалися в обласних газетах. Літстудія час від часу готувала для молодіжної газети «Зміна» свою сторінку творів. Перша самостійна добірка моїх віршів з’явилася в рівненській районці, передмову написав поет Іван Пащук.

-Після педінституту, як відомо, потрібно було за направленням відпрацювати у визначеній школі. Як же ти опинився в газеті?

-Як і всі, я отримав направлення в школу – в село Ремчиці, за 10 кілометрів від Сарн, при дорозі на Дубровицю. У поліських школах тоді не вистачало вчителів. Але в райцентрах не вистачало й журналістів. Зважаючи на моє бажання працювати в газеті і беручи до уваги мої кроки в цьому напрямку, представники влади вирішили надати мені можливість спробувати проявити себе. Адже одна справа – писати замітки вряди-годи, зовсім інша – готувати номери газети день у день. Я прийшов на доволі співзвучну моїм настроям посаду – старшого літературного працівника. Але вже невдовзі був призначений завідувачем відділу сільського господарства, хоча мав уявлення про цю галузь дуже й дуже поверхове. Я вже десь писав, що спершу навіть розмова з дояркою неабияк мене знічувала, адже відповідною термінологічною лексикою володів слабо. Довелося засісти за довідники для агронома, зоотехніка, інженера.

-Усе налагоджувалося? Чому ж покинув Дубровицю?

-Там мені все подобалося: чудова, неповторна природа, хороші люди. Важливі уроки журналістики дали мені редактор Степан Йосипович Костюк, заступник редактора, учасник бойових дій війни Олександр Семенович Бордаков. У Дубровиці я одружився з тамтешньою дівчиною. До чорнобильської катастрофи і поліської зони зараження було ще далеко, років із десять.

У Радивилів, тоді Червоноармійськ, я був направлений за переведенням. Оскільки в 1973 році мені пішли назустріч, надавши змогу працювати в газеті, тепер я мусив проявити поступливість, тим паче, що переводили мене не просто на вищу посаду – відповідального секретаря, а ще й із обіцянкою надати квартиру, а це для молодої сім’ї було фактом архіважливим. Власне, й вибір був: пропонували переведення або в Корець, або в Червоноармійськ. Я вибрав райцентр, дальший від обласного центру, але порівняно недалекий від Львова. Проте Дубровиця залишилася в серці, там дружина народила нашу дочку. Там досі живе теща, якій іде 90-й рік; її дочка, на жаль, померла в 56 років.

-Журналістика – це цікаві зустрічі з людьми, цікаві факти. Що можеш згадати?

-Районне газетярство не може похвалитися географією поїздок. Більше зустрічався з людьми, коли з 1984 року став заступником редактора, а потім і редактором. У 1993 – 2000 роках я працював за сумісництвом і в редколегії з випуску серії книг «Реабілітовані історією» при обласній організації Національної спілки письменників України під керівництвом чудової людини Євгена Івановича Шморгуна. Для збирання матеріалів та вивчення фактів виїздив у відрядження в Млинів, Дубно, Острог, ночував у готелях. Життєві обставини і різноманітні поїздки збагатили уявленнями і про Білорусь, Литву, побував у Словаччині, Югославії. Брав інтерв’ю у народних депутатів, письменників, артистів, художників, церковних діячів, зарубіжних посадовців, які приїздили в Україну. Багато писав про цікавих людей Радивилівщини.

Володимир Ящук, Радивилів

-І використовував це в своїх книгах?

-Тільки частково. Хоча і в моїх краєзнавчих книгах «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004) та «Радивилів у перегуках віків» (2014) є чимало такого, що почерпнуто не з архівів, а зі спогадів тутешніх старожилів.  Біографічна книга «Володимир Варфалюк: З людьми і для людей» (2015) розкриває яскраву особистість господарника нашого краю, мені було дуже цікаво працювати з Володимиром Олександровичем, його дружиною і синами над цією об’ємистою, багато ілюстрованою книгою. А захоплення поезією вилилося в збірку «Слова» (2014), яку на моє прохання відредагував Євген Цимбалюк.

-Про що пишеться тепер?

-Про все, чим живуть Радивилів, Радивилівщина, наш край. Нині людині творчій простіше проявити себе: є соціальні мережі – і не треба ні в кого питати «цензури». Як адміністратор веду сторінку «Радивилів – Radyvyliv» у Фейсбуці. Публікую багато фотоетюдів, відвідую публічні заходи і висвітлюю їх у районній газеті, в Інтернет-виданні. Радий, що завдяки літературним акціям «Час читати» з участю письменників кількох областей, акціям, які вже два роки підряд проводилися в Радивилові, письменницькі напрацювання стають більше доступними і цікавими радивилівцям, заохочують їх до творчого самовираження, до випуску своїх книжок.

Вів бесіду Микола Береза.

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

1 Response

  1. Микола сказав:

    цікаво

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.