Поет Євген Гудима про минуле Радивилова і князів Радзивіллів

Радивилівський поет Євген Гудима опублікував поему-диптих на тему Середньовіччя, виклавши власне бачення тієї обставини, як князь Микола Радзивілл Чорний став власником поселення (городні), котре отримало назву Радивилів. Поетично осмислюючи деякі факти з біографії Радзивіллів, автор засвідчив добре володіння історичним фактажем. Разом тим його твір базується на переказах та легендах, що дає підстави наповнити написане творчим домислом. Наскільки породжене цим домислом оправдане? Чи визнають за необхідне вчителі-філологи розглядати цей твір на уроках, присвячених вивченню літератури  рідного краю?

Євген ГУДИМА

Євген Гудима, поет, місто Радивилів

Євген Гудима.

 

«Беру твою, Городню, русич!..»

 

Ішло шістнадцяте століття

Після Христового різдва.

Рік шістдесят четвертий, квітень,

Число знаменне – двадцять два.

Над квітами гуділи бджоли –

Землі одвічні трударі.

З великим почтом князь Микола

В нас опинився в тій порі.

Він був у п’ятому коліні

У Радзівіллових родах –

Густе волосся чорно-синє.

Така ж розкішна борода.

Грязь вже підсохла на дорозі.

А там, до грузько, – лежить гать.

Слідкує варта, чи в облозі,

Бува, злодії не стоять,

Часи неповні, ліс довкола –

Берези, сосни, ясени…

Куняє тихо князь Микола

І огортають його сни:

“То Жигимонт-король в Олиці

Гостюють з Барбарою вдвох,

Дарують шаблю йому з криці,

Коли ж було це? А… в Різдво!

То Балабан із єзуїтів,

Липкий, неначе та смола,

Давно в куні пора сидіти,

Бо суне з впертістю вола.

Іч! Розплодились на Волині!

Ще й ненажерливі, як міль!”

Карету гецнуло на глині –

І тут проснувся Радзівілл.

“Канцлер Литовський, маршал сейму! –

Кричала варта: – Розстулись!”

З-за рогу раптом навперейми

Сікач страшний – де не візьмись.

Та не один, а ціле стадо

Слідом неслося до води,

І враз вся княжа кавалькада

Розсипалася – хто куди.

З життям прощався князь Микола,

Бо коні стали дибом вмить,

Карету кинуло додолу.

І він відчув – кудись летить…

Розплющив очі і – о Боже! –

У велетня він на руках.

Промовив: “Де моя сторожа?” –

“Усі розбіглись по кущах”.

Брав участь в лицарських турнірах

У Луцькім замку при святах.

Спис довгий і важка сокира

В руках літали, наче птах.

А тут (о сором!) – розгубився,

І княжий гонор враз заграв –

В руках у хлопа опинився.

О, що тоді він відчував!

Високий велетень, плечистий

На землю князя опустив.

«О Матко Боска, о Пречиста” –

Молився князь, а потім стих.

Та зрештою прийшов до тями,

Поправив одяг і устав –

Внизу обрив, глибока яма,

А там – блищить водою став.

Карету велетень тим часом

З землі підняв, коней запріг.

З-під лісу хтось гугнявим басом

Тут гучно затрубив у ріг.

Збігатись стала охорона –

Всі лицарі, як не кажи.

Сміялось сонечко червоне –

Такі бувають вояжі!

Тут ґречно велетень вклонився,

В карету князя попросив.

Князь на сидінні опинився,

Спитав: ‘Ти хто є?” – “Я русин.

Тутешній я. Дивився верші,

Аж бачу – коні в прірву мчать.

Отож і опинився першим,

Мені до цього не звикать,

Тут свині часто мутять воду,

До річки мчаться стрімголов.

То все мисливці винні з Бродів –

Уже і слід їх прохолов”.

“Димів тут, бачу, не багато,

А скільки ж люду є у вас?”

“Хіба ж ми вмієм рахувати?

На те прийде ревізій час.

У нас рахують більш скотину:

Овець і кіз, корів, коней –

Вона у кліттях – там, за тином” –

“А люд?” – “Як дим – п’ять-шість сімей.

Містечко Крупець і Барання –

В п’ятидесятницю там торг:

Женем худобу туди зрання –

Хто обмінять, а хто за борг…

Сестрятин, Клекотів, Безодня –

Усі поля, усі гаї –

Пані Свинюської городні.

Ми ж, князю, холопи її.

Ми їй не платимо подушне.

З нас правлять тільки димове, –

На те урядник всюдисущий.

Так, князю, люд наш і живе” –

“Малечі скільки?” – “А хто знає?

Малечу часто валить мор.

Як соцький з Крупця прибуває,

Він заглядає до комор.

Городня бідна на достаток.

Та люди дбають про дітей.

Вони – будучності задаток.

Для нас це, знаєте, – святе” –

“А річка зветься як?” – “Слонівка.

Біжить з ланів – туди-сюди,

Вона в нас гарна, наче дівка.

А скільки користі з води –

Млина нам крутить там, під лісом, –

Хороший млин, хоч і не наш:

Колесо, камінь під навісом.

Бо як би ми жили без каш?” –

“Лани, я бачу, тут розлогі.

Земля яка?” – “Більш громиші». –

“О! І церковка край дороги”. –

“Звели. А як же? Для душі…” –

“А ліс?” – “Пани полюють в лісі часто,

Беруть і нас – людей же брак.

Як полювання вдале, м’ясом

Частують нас… після собак”.

Микола глянув на узлісся.

Майнув думками в глиб гаїв:

“Яка краса! Мале Полісся –

Це саме те, що я хотів!”

В коліні кожнім – хлопець перший

Ім’я Миколи завжди мав.

Він справи роду усі вершив,

Посад же безліч обіймав.

І Любомирські, і Сангушки,

Та кожен славний рід був рад.

Вважав для себе вельми слушним,

Щоб сватав він у них дівчат.

Робилися ці справи нишком.

Ніхто ж не знав, який кінець.

Микола Рижий княжну Кишку

Водив утретє під вінець.

За нею посаг взяв – Олику:

Торговий шлях, і річка, й млин.

Заклав він замок тут великий,

А будували брат і син.

На всіх річках боброві гони,

Борть по лісах і по лугах,

І охоронців три загони

Були тут завжди на ногах.

Фортеця виросла в Олиці,

Як не кажи – жорстокий вік:

Гармати, двісті дві бійниці,

Запас харчів на цілий рік,

Шість тисяч ядер в арсеналі,

Вода в ровах. підйомний міст.

Тут вартові не засинали,

Бо був князь – ревний кальвініст.

Він видав Біблію у Бресті –

За власний кошт для всіх церков,

Та згодом зрозумів нарешті,

Що православ’я не зборов.

“Підеш до мене в охорону, –

Микола бороду скубнув, –

До авангардного загону…”

І враз полегшено зітхнув.

“Я Радзівілл, князь із Олики,

Микола Чорний, не чував?” –

“Для мене, князю, честь волика,

Девіз з гербами все сказав”. –

“Знайомий з грамотою? Звідки?” –

“Та це у нас не дивина –

Співає в лаврі наша тітка.

От і навчила нас вона”. –

“Платня і одіж, кінь і збооя…

Чи володієш ти мечем?» –

“Так, в мене довбня із собою

Ось поруч, тут же, за кущем.

Вона не гірша від чекана,

Я зброю знаю зусібіч…

Але я, князю, прошу пана,

Тут, знаєте, не в тому річ.

Чимало наших тут вербують

Від Вишневецького Дмитра.

Фортецю, кажуть, від будує

Десь там, на березі Дніпра.

А тут татари всюдисущі,

Вже й на Почаїв був набіг.

Народ ховається по пущах,

А ми – за зброю і у бій!

Городня, ненька, браття, сестри.

Беззахисні без нас вони:

Чи до млина зерно відвезти.

Чи в разі нападу, війни…»

А братів скільки в тебе, русич?» –

“Нас п’ятеро”. -“І всі – як дзвін?” –

“Найменший, правда, ще безвусий,

Та вже при силі в нас і він.

Микола сплеснув: “Оце карта!

П’ять витязів в однім селі”.

Похнюплена стояла варта

З тавром провини на чолі.

“Беру твою городню, русич!

Свинюська ласа до грошей.

За це мені служити мусиш,

В пуття привести збрід оцей.

Усім братам келепи й списи,

Одежу, коней і шаблі!..”

Надвечір вже загін весь риссю

Мчав по уквітчаній землі.

Почухав бороду Микола –

Давненько звичку таку мав.

Оглянув ще раз все довкола.

На Луцьк кортеж свій спрямував.

Уклали купчу в Луцькім замку –

Тут завше хроніки велись.

А вже наступного світанку

На Несвіж гості подались.

З тих пір городня Радзівілла

Вела рокам неспинний лік.

Жила, боролось, як уміла –

І так уже ось п’ятий вік.

 

 

 

Живуть віками таємниці

 

“Наш радник Бог!” – У Радзивіллів

Девіз такий спрадавна був.

І почувались вони сміло

Від Німану і аж по Буг.

Із позолоченим обводом

На гербі чорних три труби

Були відомі у народі

Тієї давньої доби.

Родинний замок в Білорусі,

Де Німан сочиться з боліт.

Збудований у римськім дусі.

Донині в Несвіжі стоїть,

На шляху битім, при кордоні,

Хто тільки тут не побував.

А знаменитий Бернардоні

Фортецю справжню збудував.

Дванадцять залів в позолоті,

До сотні й тисячі принад,

До того ж – скільки днів у році –

У замку стільки ж і кімнат.

Ходів підземних павутиння,

Що простяглось на кілька верст.

А тонни золота! Донині

На скарбах ще не ставлять хрест.

Святих апостолів дванадцять

У золоті на повний зріст,

Книг старовинних тисяч двадцять.

Та й це іще не повний вміст.

Про дещо з хронік нам відомо

І не відомо водночас.

Бо таємниці цього дому

Навічно сховані від нас,

Останнім з роду Радзівіллів

У Несвіжі був Домінік,

На цей час Польщу поділили –

З війни почався новий вік.

В усіх церквах дзвонили дзвони,

Французи йшли як на парад,

Несвіж стрічав Наполеона,

І Радзівілл був цьому рад.

“З Москвою будемо ми квити

І Україну заберем,

Відновимо Річ Посполиту,

До двох морів знову дійдем”.

П’ять тисяч шляхтичів-уланів

Він Бонапарту в поміч дав.

Та не вдалося втілить плани –

З Наполеоном відступав…

Заскочив у гніздо родинно –

Давався поспіх вже взнаки,

А десь через якусь годину

Вступали в Несвіж козаки.

Від ран помер він вже в Парижі…

Кружляв лист жовтий за вікном,

Душа спокійна, погляд хижий…

Зірвав скарбницю економ.

Лиш двоє знали таємницю –

Сам князь і вірний йому друг,

Останній підірвав скарбницю,

В Париж відправив двоє слуг.

Де вояки, до того ж п’яні,

Там, звісно, безлад і погром,

Добро вантажили на сані,

Тут їх облаяв економ.

Його й повісили солдати –

Російські п’яні козаки.

Якби ж вони могли та знати:

Скарби пропали навіки.

Було життя… Було – і згасло,

Лиш труп хитався у петлі,

Підземний хід зірвав він вчасно.

Скарби поховані в землі.

А вітер часу? Він існує.

Розносить добре і лихе,

Людей бентежить і дивує,

У кого серце не глухе.

Минають сумніви. Надії

Знов блиснуть на шляху до див.

Апостоли із Візантії?!

Це ж Історичний детектив!

Де ж ці апостоли, де каса?

Не запитаєш у мерця,

І це нащадкам час від часу

Хвилює думи і серця.

Живуть віками таємниці,

Здавалось би, і слід вже стлів.

І раптом тут якась дрібниця

Відкриє людям все без слів.

Зірки вмостились над дахами.

Несвіж, червень, тиха ніч…

Виводять жаби свої гами,

Як і впродовж усіх сторіч.

Старий костел – краса містечка,

Відкритий натиску вітрів.

Над шпилем – зоряна вуздечка,

Щербатий місяць без зубів.

Повітря в тихе надвечір’я

Розріжуть крила кажана.

І мерехтять з небес сузір’я…

І тишина… І тишина…

Тут веселились, грали в карти

Бундючні графи й королі,

Що й слова доброго не варті –

Жили ж на людські мозолі.

Тут катували і душили

За правди вічної слова.

На білі мармурові брили

Злітала хлопська голова.

А там, на площі, вже у місті,

Ген на північній стороні

Підряд років, мабуть, зо двісті

Палили відьом на вогні.

Великий зодчий Бернардоні

Говорить з нами крізь віки.

Та все ж красу оцю бездонну

Творили й наші земляки –

Поліщуки і волиняни,

Майстри повсюди в нас були,

І хоч залишились незнані,

Цю казку в камені звели.

Ночами серед білих статуй

Побіля входу, на рові,

Там можна привидів стрічати,

Гуляють часто, як живі.

Є серед них один філософ –

В плащі, неначе пілігрим,

Якщо вже дуже хто попросить,

Розвіє таємниці дим.

I попливуть віки поволі

Картинами – за віком вік,

Як марево в далекім полі

За шторами важких повік.

Нема кінця небесній сфері,

І вічність теж не має меж.

Тінь Пані в чорнім, кавалери

Попід шатрами старих веж.

Красуня Барбара при ділі

І кавалериїї теж –

Пильнують скарби Радзивіллів,

Тут і Домініка кортеж.

А онде привиди зловіщі –

Дух злих і жадібних людців.

Рубали голови… за віщо.

Тепер мерці і… не мерці.

Їх потойбіччя не приймає,

Кривавих справ цеховики,

І навіть в пекло не пускають.

Бо то всі нелюди, вовки.

Схрестилися мечі із криці,

Раптово здиблюється кінь.

Це рицарський турнір в Олиці.

Микола Чорний? Схоже, він.

Чи справжній привид цей у замку?

Вночі ж примаритися міг.

Адже зникає він щоранку.

Скоріше, то прадавній міф.

Переплелись забуті дати

В реєстрі княжих поколінь,

А ми, що ми повинні взяти,

Невже одну труху і тлін?

Для нас це – зовсім не важливо.

Бо суть же, зрештою, не в тім…

Якщо легенда, то красива.

Бо ж Радивилів – то наш дім

Пливе на крилах дня і ночі,

З яких пресуються віки,

В легенду кожен вірить хоче,

Як діти вірять у казки.

 

 

Примітки

  1. Куна – в’язниця (застар.)
  2. Бернардоні Джованні  – архітектор  багатьох ватиканських святинь.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

3 Responses

  1. Травень 26, 2015

    […] Поет Євген Гудима про минуле Радивилова і князів Радзи… […]

  2. Червень 30, 2015

    […] в історії Радивилівщини. Євген Гудима поетично осмислював час виникнення міста Радивилів і роль у цьо… У селі Теслугів мав замок і був похований 1589 року поет […]

  3. Березень 21, 2017

    […] Поет Євген Гудима про минуле Радивилова і князів Радзи… […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.