Поетичний дивосвіт пляшевського краю

У кожного села, як і в людини, є своя біографія. Цю біографію роками, десятиліттями пишуть люди. Саме в отому життєписі і сходяться в одній єднальній сув’язі минуле, сучасне і майбутнє. Люблю свою малу Україну за її вікову нескореність , за славне і таке стражденне минуле, оповите поразками і перемогами. За велич і звитягу під мудрим Богуновим стягом, за стійкість Нечая, за образ сивочолої матері , в очах якої – мудрість і щира терпляча усмішка, за затишні хатини, запашну м’яту, за дружнє родинне коло.

Світлана СкрухаМи проживаємо на землі, яка притягує до себе десятки тисяч людей з різних куточків Батьківщини, адже саме тут клекотала національно-визвольна боротьба під проводом Богдана Хмельницького. Одним з перших описав перипетії битви, свої враження від неї і саме місце, де вона відбулася, висловив пошану світлій пам’яті полеглих героїв Т.Шевченко. Подіям 1651 року великий Кобзар присвятив журливу поезію «Ой чого ти почорніло, зеленеє поле?»

Сьогодні без будь-якого перебільшення вже можемо говорити про поетичне освоєння і осмислення цієї битви. Свої поеми їй присвятили Михайло Старицький, Ліна Костенко, Василь Басараба, а вірші, зокрема, сучасні українські поети Степан Бабій і Петро Мах, Стефанія Українець і Антоніна Листопад, Євгенія Лещук і Любов Пшенична, Микола Тимчак і Василь Гей, Володимир Вихрущ і Йосип Струцюк, Іван Сидорчик і Олександр Яцківський, Микола Пшеничний і Богдан Стельмах… А віднедавна на сторінках газет привернуло увагу читачів ще одне прізвище – Світлана Журавка.

Вона вдало представляє самобутність, чарівність та неповторність рідного козацького краю.

Берестецьке поле

Пляшева, Солонів, Берестечко і Острів…

Сюди тисячі люду, неначе на прощу ідуть.

Їх сюди на поклін гордих прадідів кості

Крізь роки, крізь століття до себе зовуть.

Тут в траві – як козацька душа – кожна квітка.

Тут навіки кривава лишилась болотяна гать…

І по цілому світі в серцях українців

Берестечковим болем ці квіти горять.

Це сюди щовесни до гнізда на церквиці

Прилітають лелеки й дзвінкі солов’ї.

Поспіши сюди ти і любові напийся

До народу свого, до своєї землі…

Пляшева, Солонів, Берестечко і Острів.

Журавлиха, як свічка, над краєм горить

Наче свічка надії!

Вкраїнський народе!

Ти нікому не дай ту свічу погасить!

2004 р.

Слово поетеси:

«Народилася я 2 травня 1978 р. в селі Пляшева Радивилівського району на Рівненщині. З відзнакою закінчила Пляшевську середню школу. Зі шкільних років закохана в рідне слово і пісню. З 1996 по 2002 рік навчалася на географічному факультеті Волинського державного університету імені Лесі Українки на заочному відділені. Одружена. З 1996 року працюю в музеї Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» на посаді екскурсовода, згодом – наукового співробітника.

Мої поезії неодноразово публікувалися в районній та обласній періодиці. У 2007 році була видана літературно-художня збірка «Під містечком Берестечком», а в 2010 році – збірка поезій «Хліб і сіль землі».

***

Кепкує дехто, що в селі живу.

Така собі сільська провінціалка.

Ну що зроблю? – люблю я Пляшеву,

Люблю її душею й серцем змалку.

Тут ліс мені пісні свої співав,

Свої казки розказував прадавні.

А скільки Стир легенд ще розказав,

А скільки тут героїки і слави!

Страждаю її болями й живу,

Радію її успіхам і знаю –

Живуть тут всі, хто любить Пляшеву,

її щоденно в праці величає.

Хай дехто й скаже:

-Ти така смішна! –

Світ клином не зійшовся в Пляшевій –

А й далі є!

Та їм скажу:

її не проміняю я

Ні на Париж, ні на Мадрид, ні на Анталію.

2009 р.»

У віршах Світлани Журавки струменить напруга почуттів, дитинна залюбленість у навколишній світ. Вона – автор багатьох пісень, які виконуються шкільними ансамблями та аматорськими колективами. Та й сама має мелодійний голос, співає.

Спробуймо подивитись небайдужим поглядом на творчість нашої землячки.

Столітнім дубам на острові Гайок

Всміхнувся сонцем

Обрій голубий.

Прокинувся гайок,

У трелях ранніх.

Мов два діди,

Старезних два дуби

Схилились – зажурилися

В мовчанні.

Схилилися в задумі

Про своє –

Минуле пригадалося далеке.

В зелених вітах

Вітер виграє,

Про щось у гнізді

Клекочуться лелеки.

Дуби мої!..

Дуби мої старі!..

А вам, дуби,

Вже років понад триста..,

Про що повісти

Хочете мені,

Про що кричать мені

Долоньки листя?…

Дуби мої,

Дуби мої старі,

Вам навіть час

Не згоїв давні рани…

Ви бережете

В пам ‘яті своїй

Тих лицарів,

Що гордо тут вмирали…

З туманів – років

В пам ‘яті встає

Запекла битва

Й триста відчайдухів –

Вони не дбали про життя своє,

Тут показали силу

Свого духу.

Не звабили ні гроші,

Ні слова.

Хоч жити… Боже!

Як хотілось жити!..

Тут не схилилась жодна голова

Тут в кожній квітці –

Кров людська пролита.

О, як давно

Це все колись було!

Тоді дуби

Були ви пагінцями,

І ваше юне, молоде зело

Напоєне їх кров’ю,

їх тілами…

Дуби мої,

Дуби мої старі,

Похилені в задумі і печалі…

Свої схиляю

Душу і чоло

У трепеті,

Скорботі

й вічній шані…

2005 р.

Битва під Берестечком живе у нашій пам’яті. Це наша слава, наша рана, наша гордість, наш пекучий біль. Вона залишиться немеркнучою пам’яткою нашого славного і суворого минулого. Стежка з Острова до Пляшевої  перетинає острів Гайок. Йдеш не раз тією стежкою, милуєшся природою, а в думках схиляєшся у низькому поклоні перед героями, які відкинули можливість зберегти життя у неволі й свідомо обрали вільну смерть.

Подвиг Нечая

Гойднувся човник,

Як хитка надія.

А він стояв – нескорений, як бог,

Бо серцем чув,

Що з ним Свята Марія

І Україна – матінка його.

Він чув це серцем,

Що стікало кров’ю.

І душу клав на вівтар молоду.

І помирав з великою любов ‘ю

В самого Казимира на виду,

Гойднувся човник

Від удару списа…

І зойкнула кривава глибина.

І навіть Ян

В пошані сам схилився

Й на мить, здавалось,

Стихнула війна…

Два десятки поетичних рядків висвічують бій козака, який боровся упродовж трьох годин на болотному озерці проти всього польського війська. Останній герой Берестецької битви увійшов у всі спогади та літописи битви і, мабуть, таким і залишиться в пам’яті нащадків, які бережуть місце його геройської загибелі.

Світлана Журавка – знавець історії рідного краю. У своїх віршах вона акцентує увагу на особливо трагічних і болючих моментах.

Осінній сон

Знову чую Ваш голос,

Прозорий і ніжний, як ранок.

Знов сміються до мене

Зірниці ласкавих очей.

Добрий день, моє сонце,

Моя берегине кохана,

Знов мені Ви наснились

В туманах осінніх ночей,

Ви такі ж як колись:

На обличчі усмішка весняна,

А на серці – тривога – за нас,

За дорослих дітей,

І в цвітіння садів

Роки ваше чоло уквітчали,

І життя промайнуло

Нестримно й швидко, як день.

… Знову чую ходу,

Неквапливу і тиху по ганку,

Теплий дотик долонь

До закритих, ще сплячих повік…

Ви приходьте частіше

До мене у сни мої, мамо,

Бо так мало любові

І ласки без Вас на Землі…

1999 р.

Із образом берегині пов’язані найсвітліші спомини про рідну матір, про дитинство і рідні краї: вона крізь роки бачить”зірниці ласкавих очей”, чує “ніжний голос”, “неквапливу і тиху ходу”. Ці художні деталі створюють ніжний малюнок, який виповнює серце людини світлими почуттями.

Моїй учительці

Іду від Вас я і приходжу знову

В моїм житті усі стежки сюди:

На сповідь йду чи просто на розмову,

В хвилини щастя чи у час біди.

Іду в світи, а серце пам ‘ятає

Той світлий вогник в Вашому вікні,

І те, як Ви мені заповідали

Лише по справді жити на землі.

І вчили, що найкращий радник — совість,

І що найліпший лікар серцю — час,

І що нема в житті напівлюбові,

Й нема напівціни, та є ціна…

Через життя несу всі заповіти,

Поради наймудріші і слова

В нові віки, в нові тисячоліття,

І нові душі людські і серця.

Бо ті слова, великі й незабутні,

Посіяні із щедрої руки,

Бо в тих словах землі моєї Мудрість,

Якій судилось вічністю зрости.

Поетеса найсердечніші слова адресує своїй улюбленій шкільній учительці Островській Марії Степанівні, адже “через життя несе всі заповіти, поради наймудріші і слова в нові віки”.

Світлані болить доля її народу, її рідного краю, її ранить усе нице, мізерне, жорстоке. Тому вона так прагне до оновлення та облагородження світу, очищення його від скверни.

Калиновий заповіт

Подивися, сину,

На оту калину,

На рясну калину

Під твоїм вікном –

В гронах цих багряних –

Серце України,

В них народу доля

І пролита кров.

В гронах цих червоних

Крапельками крові

Запеклися зрада

Й Берестечка біль.

В гронах цих гарячих

Душі тих героїв,

Що на вік спочили

В цій землі святій…

Подивися, сину,

На оту калину –

В тій калині, сину,

Пам’ять нам кричить:

Опирайтесь, діти,

Лиш на власні сили,

Як прийде час землю рідну боронить.

2004 р.

Пише вона і гуморески. Ось одна з них:

Наука – не вовк

Одноокий дід Охрім юного онука

Вчив вечірньої пори мудрої науки.

– Ти мене, старого, слухай:

Перш ніж оженитися,

Треба дівку першим ділом

Пильно роздивитися.

Щоб висока і струнка,

І така на вроду,

Ніби, внучку, з джерела

П’єш холодну воду.

Щоби, словом, показна

Ззаду і спереду,

А із вуст її слова

Щоб лилися медом.

На Охріма блима внук

Мудрими очима:

– Пізно взнали ви науку,

Що мене учили,

Бо на нашу бабу Прісю,

Як не подивитися,

То кругом — плоска, як дошка, –

Ніде й зачепитися.

Ну, а що вже за слова!!! –

Вже як обізветься,

Лайка медом з вуст така,

Аж наш пес трясеться.

Ще й до того, як на те,

Шкутильгає боком.

Щось ви зле дивились, діду,

Своїм одним оком.

– Тут, онучку мій рідненький,

Діло було гибле:

Пригрозила: не женюся ­–

Те, що маю, виб’є.

А на закінчення цієї замітки пропонуємо прочитати ще кілька віршів Світлани Журавки:

***

Чи згадаєш мене навесні?

Чи згадаєш мене навесні?

Чи забудеш мене серед літа,

Як до тебе прийду уві сні

І до ніг упаду твоїх цвітом?

Чи згадаєш про мене коли?

Чи зволієш назавжди забути,

Коли інша, мов сиві дими,

Схоче пам’ять твою огорнути?..

Чи згадаєш мене восени,

Чи про мене забудеш зимою, –

Тільки з серця мене не гони –

З тобою я серцем, з тобою!

Потихесеньку літо мини,

Підкрадається смуток осінній.

На осінніх холодних димах

Відгуляли не наше весілля,..

Чи згадаєш мене навесні,

Чи забудеш мене серед  літа, —

Як до тебе прийду уві сні

І до ніг упаду твоїх цвітом…

 

НА КОЗАЦЬКИХ МОГИЛАХ В ДЕВ’ЯТУ П’ЯТНИЦЮ

Ой, не туман білів під Берестечком,

Ой не туман, як триста літ назад –

То козаків праправнуки безпечні

Прийшли свою поразку святкувать.

І вже, де кров, – горілка щедро ллється,

І вже, де стогін, – там пісні дзвенять,

Там, де вмирали, – п’яно хтось сміється,

Де розпинали, — шинки вряд стоять…

І вкрилось ратне поле папірцями,

І ту наругу вітер десь несе…

І сил нема сказати все словами –

В душі, як в полі, загиджено усе.

О, Україно, мамо Україно!

О, скільки ти пролила крові й сліз!

А скільки тут ще ран не відболіло!..

І хоч би хто хоч квіточку приніс…

Ой, не туман білів під Берестечком,

Ой, не туман, як триста літ назад –

Коли ж розквітне, о святі могили,

Над вами пам’яті і шани вічний сад?!

2006 р.

 

***

Вклонімось тій святій землі

Вклонімось тій святій землі,

Тим неоплаканим могилам —

Священній нашій купині,

Що нас від забуття будила.

Вклонімося отим кісткам

Усіх нескорених героїв —

Кому ж вклонитись, як не нам,

На Вічнім Полі Слави й Болю?

У вишиванки і квітки —

Травинку кожну увінчаймо,

Пошани й клятв живі вінки

До тих могил святих складаймо.

Щоб не покрилось забуттям

Велике наше незабутнє,

Щоб посміхалося Дитя

Й не відвернулося Майбутнє!

 

***

Україно, рідненька, не спи!!!

Пробудися, голубко, не сердься!!!

Знов закляті круки-вороги

Пильно ціляться в лагідне серце.

Пильно ціляться в душу твою,

В доброту твою й думку високу…

Україно! Прокинься ж, молю,

Бо підуть в небеса вже не сотні –

Вже мільйони сьогодні прийдуть

Тих, хто мріє за край свій померти:

Чорний ворон не може збагнути –

Він – гірший від СМЕРТІ!!!

24.02.2014 р.

На основі статті, підготовленої Б.Скрухою і С.Ковальчук.

На знімку: Світлана Скруха (Світлана Журавка) під час відзначення за перемогу в конкурсі, присвяченому пам’яті Григорія Чубая (травень 2016 року). Фото: Радивилів.info.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.