Померла радивилівська поетеса Тетяна Блищик

Про це писати боляче, надзвичайно боляче. Їй би ще жити й жити… Вона була талановитою людиною, яскравою особистістю. Писала чудові, високопоетичні вірші. Публікувала їх у газетах і альманахах. Однак важка хвороба залишила мало перспектив для входження у велику літературу  – у ці дні тендітна свічечка її життя догоріла.

Тетяна Блищик народилася в м. Радивилові 1986 року. Перші проби пера припадають на ранні шкільні роки. У старших класах, навчаючись у Радивилівському загальноосвітньому ліцеї і беручи активну участь у роботі літературної студії,  Тетяна дивувала ровесників не по-шкільному сформованим дорослим способом мислення, писала поетичні рядки, під якими не соромно підписатися визнаним письменникам. Дівчина знала про проблеми свого здоров’я не з порад лікарів – займаючись у Малій академії наук, підготувала своє учнівське дослідження про цукровий діабет. Але жорстока правда не зневірила, не зламала дівчину – вона відмінно вчилася,  друкувалася  на сторінках районної газети “Прапор перемоги”, в літературних альманахах, які тиражував ліцей, входила в число переможців обласного літературного конкурсу юних талантів, який проводила Рівненська письменницька організація на базі Березнівської бібліотеки.

Tetjana_BlyshchykПісля успішного закінчення з золотою медаллю загальноосвітнього ліцею в 2003 році Тетяна Блищик стала студенткою факультету англійської мови та літератури університету «Острозька Академія». Незважаючи на стан здоров’я (почав слабнути зір), успішно освоювала всі навчальні дисципліни, складала іспити. Її часто можна було бачити в бібліотеках, брала участь і в масових заходах Радивилівської районної бібліотеки. Творчість поетеси, зокрема, була відображена в п’ятому випуску бюлетеня «Інва.net». Тетяна взяла участь у віртуальному фестивалі “Провесінь”, проведеному Березнівською ЦРБ,  і посіла призове місце. З’явилися добірки віршів Т.Блищик і в Інтернеті. В той час, у 2007-му, померла ліцейна подруга, теж любитель поезії Алла Шарун – від такої ж хвороби. Неймовірне моральне випробування.

Після університету Тетяна Вікторівна Блищик узялася за вчителювання. Однак прогресуюче захворювання змусило покинути роботу.  І все ж було б неправильно писати про талановиту радивилівську поетесу як про жертву спадкових генетичних обставин – вона боролася за життя, не раз перемагала наступаючі загострення хвороби, продовжувала працювати і цікавитися життям, писала вірші.

Боляче, дуже боляче, що цей світ покидають такі молоді й талановиті. Нехай рідна земля, на якій ти виростала й утверджувала свій талант, Тетяно, стане тобі лебединим пухом.

Пропонуємо увазі читачів видання «Радивилів.info» кілька віршів Тетяни Блищик.

 

Тетяна БЛИЩИК  /9.08.1986 – 27.10.2014/

 

По колу за сонцем

 

У вирій летіли лелеки.

Над сумом криниці

Схилилися два журавлі,

Сховалось дитинство.

Втекло десь далеко-далеко.

Лишилися мальви

І грудка сирої землі.

 

…Палало багаття гарячим нетліючим богом,

Сушилися шкури убитих ще зранку тварин,

Жінки метушилися, плем”я збиралось в дорогу,

Приносили жертву, шукали у травах полин.

Сміливі й безстрашні, їх кликали степу простори,

Мисливці і воїни – зброя в них змалку в руках.

І море по литки і навіть по плечі їм гори,

Звитяга і мужність не відають, що таке страх.

Майбутнє шляхами стелилось для них на світанні,

Вперед мчали коні, скрипів навантажений віз,

У заспанім небі купалася зірка остання,

Тікав ховрашок, переляканий стуком коліс.

Все далі у степ просувалися вершники-скіфи,

Сміялися соняхи, килим плела ковила…

Могутній народ (із легенди чи, може, із міфів?)

Від Чорного моря історія нам привела.

То ще не держава, та є у ній військо і влада,

І сила обряду – найвищий одвічний закон,

На степу просторах здіймається скіфська Еллада,

На схилах курганів мурує новий пантеон…

Життя входить в русло: весь день до самого смеркання

Фігура Дажбога із пагорба дивиться в даль,

Жінки варять їсти, мужчини всі на полюванні,

Майструє різьбяр для вождя золоту пектораль,

Колишуть степи босоноге маленьке хлоп”ятко,

Пасуться буй-тури, ширяє у небі орел…

Усе це повториться, буде кінець у початку,

Літопис минувшини в витоках першоджерел.

А поки що вітер з обличчям старого Стрибога

Читає волошкам нестворений скіфський Коран;

Каскади Славутича, наче у вічність пороги,

Вартує, мов Сфінкс, чорноокий безмовний курган.

І знає лиш сонце: цим небом нестимуть лелеки

Весну і надію у рідний барвінковий край,

Тут світ проторує дорогу з варягів у греки

І інша епоха в минуле обронить: “Згадай…”

Сьогодні чи завтра, та витіснять скіфів сармати,

За плином століть миготітиме низка епох:

Прийдуть роксолани, а готів долатимуть анти,

Закон переможців підтвердить язичницький бог.

З цеглинок віків побудують слов”янську державу

Могутні народи, онуки вселенських світів,

Заграє вогнями новітньої ери заграва,

До іншого відліку лишиться декілька днів…

Пульсують комети у сотнях Галактик по жилах,

По хвилі Славутич пливе за крутий горизонт.

І куриться ладан в єпископських панікадилах,

Чекає на князя святий імператорський трон.

Ще мить – і у небо зірветься стотисячним звуком

Гучне “Алілуя!”, “Хвала!” заспівають ченці,

Священик хреститиме всіх пресвятим Божим Духом,

Молитвою серця, розп”яттям у правій руці.

Відслужать молебень за прахристиянським обрядом

Священнослужителі в ризах із золота кожен,

Посиплються в воду фігури божків темним градом,

Кричатимуть русичі з берега: “Видибай, боже!”

Прибудуть до Києва диво-майстри з Візантії,

Зведуть сонцесяйний, прикрашений фресками храм,

Розпишуть ікони. Зневіри і страху стихії

Розвіє собор – український новий Авраам.

Зміцнить Володимир – володар в короні й порфірі –

Праруську державу, і велич її, і могуть,

На срібних скрижалях карбовані символи віри

Святими вогнями в майбутнє освітять нам путь…

Бурхливим потоком спливають роки за роками,

Софіївські бані – одвічні нащадки століть

Мовчать про поразки. Мовчать про трагедії й драми.

На варті безсмертя замислена пам”ять стоїть.

Вона пам”ятає про мудрі часи Ярослава,

Вона ” Руську правду ” уміла колись цитувати,

Пила перемогу із келихів чесної слави,

Давилась з розпуки, як брат воював проти брата.

Всього не злічити: не знає історія ліку,

Події і дати брели у сумній череді.

Здавалось – назавжди, молилися, щоб не навіки

Конати під гнітом, коритися ханській орді…

Всього не потрібно, так може розбити параліч,

Так можна схопити найважчої міри невроз.

Страшна в нас історія. Був тоді, правда, ще Галич

І Русь підійняв він із рабопослушницьких поз.

Були ще герої: князі і від роду, й по духу –

Острозькі і Галицькі… Пастир овець своїх вів.

Зусиллями нації призупинилась розруха…

Мов згадка про Галич – оточений левами Львів.

…Сурмили у сурми, у такт відбивали в литаври,

Козацтво збиралося знову рушати в похід.

Як скажуть, то й в пекло, в вогонь, в лабіринт Мінотавра

Не двічі ж вмирати, то й смерті боятись не слід.

Смішні відчайдухи: закрутить за вухами вуса,

Рушницю у руки і люлька набита в зубах,

Поклониться братству, і шабля – найкраща матуся.

Шукай вітра в полі, чи пак, козака у степах.

Сміливі та мужні, удачі ловці – запорожці,

Розумні, як лиси, швидкі та меткі, як хорти.

Усі їхні статки: по люльці на душу й по ложці.

Кохали – до смерті, а друзі – неначе брати.

Вони би й зліпили все те, що до них розділили,

Вони би й златали, та порвані в клоччя шматки.

Один проти сотні, – погодьтесь, нерівні то сили,

А втрачений шанс не повернеш уже повіки.

Були тоді гетьмани. Люди уміння і хисту,

Водили до бою козацькі загони, полки,

Та в програній битві уже не лишалося змісту.

Дарма над могилами навхрест прибиті кілки.

Засмучені постаті тихо снують, наче тіні:

Хмельницький, Мазепа, Апостол. В очах – біль зими.

Ні, ні, не картаю, пробачте, ви, може, й не винні.

Так легко судити. А дійсно, змінили б щось ми?

Під стягами волі боротись було не даремно,

За мурами Січі шукало притулку життя,

Та свічка погасла. Ураз навкруги стало темно.

Зломились надії. Все зникло в пітьмі небуття.

Зруйновано Січ. Потрощили дзеркала свободи,

А скільки ж то років, щоб друзки докупи зібрать?

Убивши державу, не знищила влада народу,

Душа його вічна. Нехай і розгромлена рать.

Упав бастіон, проте цегла – то ще не основа,

Фундамент не знищений, але його й не візьмеш.

У немічнім тілі є сила нетлінного слова.

Його не здолаєш. Духовна свобода без меж.

І хоч офіційно вкраїнців назвали рабами,

Царі нас боялись – й ненависть та їх неспроста.

Це ззовні: пустими стоять у риштованні храми,

Та серце нуртує. Душа в нас, душа не пуста!

Попанщено села. Попанщено луки і ниви,

Озера і ріки, дороги, долини, ліси…

Без панського дозволу навіть ні півкроку вліво,

Як пані не згодні, то й яблучка вже не з”їси.

В холодному відчаї стигла з розпуки Вкраїна,

Потомлені руки самі опускалися вниз.

І вже не держава – безколірний спогад, руїна.

Сміється із тебе останній невдаха харциз.

Не мертва, ти спала, прокляття давило гіпнозом.

Від муки безсилля ти з розпачу входила в транс,

Дрімала свідомість, від горя притуплювавсь розум.

Ти майже вмирала. Пани ж грали у преферанс…

Сльозилися очі, набрякли від праці судини

І люди терпіли. Не вперше, мій Боже, не раз.

Пани кріпака не відносили в касту людини.

Чомусь всі мовчали. Не витерпів тільки Тарас.

Слова Кобзаря вибухали, мов атомні бомби,

В рядках “Заповіту” – про волю ожив маніфест,

Селянин став месником, вже не напівмертвим зомбі,

А проти гнобителів меч підійняв на протест.

І хоч не здолати страшного нещадного звіра,

І хоч за свободу Тарас поплатився життям.

Та знов відродилась у правду, у завтрашнє віра.

На гору Чернечу стежина веде з майбуття.

Хоч як нас ламали, та іншої долі немає:

В нас сила в братерстві, єднання нам зцілює дух,

Печать незалежності золотом стяг наш вінчає,

А віра в майбутнє – дорога до миру і злук.

Які б перепони не ставило нам неминуче,

Дистанція довга, лиш щойно почався пробіг,

Маршрут пролягає крізь урвища, хащі і кручі,

А виживе той, хто здолати терпляче це зміг.

І бігли їх тисячі… Вслід їм ревли постанови,

Сичали накази, шипіли удави рядків,

Давив циркуляр забороною рідної мови,

Мовчали арбітри. Ховались за брили віків.

У Біблії пам”яті – ворог паплюжив сторінки,

Обличчя стирав: Котляревський, Шевченко, Франко,

Брудними чорнилами креслив ім”я Українки,

В рядках епілогу дописував чорний закон,

Мінялись правителі, наче картонні фігури,

Події і факти складалися в калейдоскоп.

Комусь – жезл влади, а для України – тортури…

Сумні емігранти втікали до інших Європ.

Змарніла від муки колись кольорова палітра,

Земля захлинулася, з річки поллялася кров,

Десь там, в тридцять третьому? бились порожні макітри,

Бо їжу ковтнув ненажерливий голодомор.

А потім над степом зловісно гриміли гармати,

Поранена доля писала до вічності лист,

Над вбитими дітьми приречено квилила мати,

Глумивсь над Вкраїною літньої ночі фашист.

…Засипали оплески залу Верховної Ради,

Затвердили врешті омріяний ерами акт,

Позаду засідання і безкінечні наради,

Хоч акт – це початок, та все-таки це уже факт.

Цей день в літочисленні виділять “жирним” курсивом.

До всіх континентів щаслива прийде новина.

Пора Україні по-справжньому жити, красиво,

Ми так цього ждали – епоха пройшла не одна.

І хоч не за день побудується власна держава,

І хоч розбудова триватиме цілі роки,

Та ми незалежні і ми заслужили це право,

За нами – свобода, добробут і мир навіки.

Ще стільки роботи: і сотні прийняти законів,

Затвердити статус, державну символіку й гімн,

Синів України поставлять на захист кордонів,

1 власна міліція наш вартуватиме дім.

Ще буде в державі: і національна валюта,

Своя Конституція, волі гарант – Президент.

Ми все переможемо: і негаразди, і скруту,

Розв”яжем конфлікт чи, як виникне, то й інцидент.

Я знаю: ми будем, утвердимось, станем на ноги,

У нас є історія, в єдності наша могуть,

Дорогою долі, до світла, до правди, до Бога

Архангели радості з нами невпинно ідуть.

Ми вічні, як небо, нам щедро світитиме сонце,

Нам води Дніпрові нестимуть вселенське тепло,

Заграє веселкою щастя в дитячій долоньці.

Добро переможе. На хвильку хоча б зникне зло.

В світанки під зорями, у калинову надію,

У казку над плесом, в латаття на сонній воді,

У тебе, народе мій, я до безпам”яті вірю,

Майбутньому вірю, а ще, Україно, тобі.

Й нехай це століття відоме технічним прогресом,

Та в пам”яті степу зринає стара пастораль:

Закоханий майстер дарує красуні принцесі

Із золота різьблену, вічну, як світ, пектораль.

 

Книга

Мій найкращий провідник – це книга,

Книга-пам’ять чи книга-життя,

Що розтопить жорстокості кригу,

Де відради слова знайду я.

В книзі цій викарбовують кроки

Мужні воїни, йдучи в двобій –

Отже, тут знайдеш честі уроки,

Тільки правильно їх зрозумій!

Перегорнеш сторінку, і в небі

Журавлі починають свій путь –

В рідний дім повертатися треба

Після мандрів щораз. Не забудь!

А коли крізь рядочки почуєш

Зачарований музики слів,

То радій – до маестро прямуєш

І для тебе – це сповідь без слів.

Книга вчить і, навчаючи, творить,

Та слова її чути не всім.

Щоб відкрити секрет диво-мови,

Щирим серцем ми книгу любім!

 

Без рими

 

Добре велетам –

За їх спинами затишно,

Добре геніями –

На них варто рівнятися,

Добре визнаним –

З них можна брати

приклад,

Добре славетним,

Їм так легко заздрити.

А якщо

заздрити набридло,

А приклади щокроку,

А затхлий затишок

здавлює

Повітря,

А геніїв так мало!..

Що робити миші,

Яку змусили бути сірою,

Ні б,

стати білою вороною,

Так крил нема.

І що робити,

Коли на лапах

виростають пір”їнки,

І з попелу

обпалених вусиків

Відроджується душа?

 

***

В цьому житті, як зебра,

(В цінник

включають душу),

Чорна смужечка – треба,

Біла смужечка – мушу.

Сонце за обрій  скаче,

Втома тримає милиці,

Бачиш знайомих наче,

Замість облич –

потилиці.

Хай вже, усі чужинці,

Хай вже у всіх істерики,

Але у всіх сині синці,

Всім кольорові метелики.

Тільки у всіх

різне “треба”

І не для кожного “мушу”.

Хай  там яке у вас кредо,

Я не розмінюю душу.

 

***

Життя іде,

і все без коректур

Ми тільки правим,

тільки підправляєм,

Щоб жити знову:

в другий, в третій тур

Й усе не так –

щоб курінь зразу раєм,

Щоб світ – перлина,

сонце – на добу,

Кінець  –   то

перевернутий початок,

А раптом день

надибану біду

Ну так собі, в минуле

на завдаток.

І все це просто –

сам собі Творець

Захочу –

ввіковічнюся у смальті!

От тільки дощ.

Зненацька, навпростець

Чужі дива

змиває на асфальті.

Ну що тут вдієш,

я пером – дефіс,

А їх чомусь аж дві,

і зразу навхрест,

Я рівно риску,

а вона – навкіс,

І як тепер

позбутися цих каверз?

І хто мені підкаже:

“Подивись,

Ось так і так, і вийде все,

як в казці”.

Цей хтось втече,

сховається в “колись”

Й залишиться мара

в застиглій масці.

Так списане

рівняння навмання

Без розв”язку

білітиме із дошки

Хтось скаже: “Ти твори

своє життя!”

А сам створив?

Хоч трішечки,

хоч  трошки?

Їх, мабуть, безліч: місць,

подій, фігур…

Я їх ліпила бережно,

мов з глини.

А все пройшло.

І все без коректур.

Я не зміню. То дощ.

А то  –  хвилини.

 

***

Мені лиш шматочок

сонця,

Я б сірий розкольорила,

Забути б

“уран” і “стронцій”

І світу з пліч ціла брила.

Мені лиш на клаптик

неба,

А вітру можна й без ліку,

І світла –

завбільшки з амебу,

Аби лиш зі мною довіку.

Я хочу,

щоб всюди чисто,

Щоб легко, сонячно,

вільно.

І радість кружила містом

Під рясно заквітчаним гіллям.

 

 

***

 

Просто не сталося дива

Й знову усе, як раніше:

Небо охмарено-сиве,

Сонце – чим  в осінь,

то рідше.

Просто не сталося чуда,

Час не змінив свого руху.

Теплий

промінчик-приблуда

Тане  в імлі слабкодухо.

Дива б ні звідки

й не стало,

Чудо –

це просто примара,

От лиш світанку кресало

Дивно врізалось в хмари.

Ранок примруживсь

спросоння

Кинувши погляд ліниво

На голубі підвіконня.

Раптом все ж

сталося диво?

Ранок був

сонним і звичним,

Холод пробігся по віях,

Ні, не натхненно –

лірично.

Ну ж, як усе,

так, як в мріях?

 

 

 

І знову осінь

В листяне мереживо

Протрушуються

крапельки дощів,

Блукає сонце,

Зливами збентежене,

По сутінках

осінньої душі.

І знову пада

На промерзлі вулиці

Багряний шовк

колись зелених крон,

То листопад

Від холоду зіщулився,

Вмостившись

на сухий зів”ялий трон.

І знову плаче

Райдужною піснею

Останній вихор квітів

у садах

Здалось, неначе

Теплою і ніжною

Була та осінь

в горобиних снах.

Прийшла вона –

І в небо, вже засніжене,

Колись здійметься

сивими крильми,

Й не знов прийде,

А новою і свіжою.

Це   знову залишаємося ми.

 

 

Роксолана

 

1.

На сонні ниви скрапували роси,

Об сплячі трави спотикався сум,

У тих струмках дівчата мили коси,

На тім пеньку співались сотні дум.

Цей ліс тремтів від гамору весілля,

Таких, мабуть, не чув ще світ музик,

Була собі простісінька неділя,

Був сміх, і танці, – і почувся крик.

То світ здригнувся, чи відмацькі чари,

В калюжу крові вп”явся збитий тин,

В скляних очах застигло: “Яничари!..”,

Вогнем страждань зайнявся Рогатин.

Мабуть, той час так повз, що ледве дихав,

Чи то стомився трохкотіти віз,

Давилась в горлі пісня (може, й лихо?),

Здригався біль, знесилений від сліз.

Вона не чула, як погонич смикав,

І не вела рахунку мертвих днів,

Вони ж украли ще й не чоловіка,

А він її й коси ще не розплів…

Вони ж ото… якраз після вінчання.

Ще мати звали, стукали в вікно…

З-за небокраю кралося світання.

Було це вчора, а чи вже давно?

Сповзали дні. Холодні, наче жаби.

Слизьке майбутнє втягувало в вир.

Їх все везли, прямісінько до Кафи,

Везли на торг. Невільників. Ясир.

Вона не знала, знати не хотіла,

Вона була сліпа, глуха, німа.

Ну продадуть, не душу, тільки тіло.

Ну от, не душу. Продадуть. Дарма!

2.

Усі сичали, що прудка, як кізка,

Шипіли вбік: “Весела ж бо, Хур-рем.

Чого б то їй, звичайна одаліска,

То ж не палац, то – знай собі – гарем!”

Плели війну за крихітну хустинку,

Гарчали з люті, плакали в злобі,

Вона гадала: “Й нащо та шматинка?”,

А потім раптом: “Може, то й собі?”

Кусали лікті: “Як це їй вдається?” –

Проклята заздрість часом аж пече, –

“Проста гяурка, тільки що й сміється.

Така нахаба, в неї ж ні акче!”

Казали десь (неправда-бо!) – царівна,

А як би зразу стала Хасекі?

(Ото б дізнались, що вона попівна!)

Були ж в султана ще і не такі!

Якби ж то знали, що ті сміхи – маска,

Не відать їм – а пекло у душі.

Вона ті перли (коли Божа ласка)

Зміняла б на дівоцькі дукачі.

В тім хрестику була її покута,

Але ж сама закуталась в яшмак,

(Сама-а!) на себе одягнула пута,

Тепер її величність у мечеті

Собі під ніс нашіптують Коран,

Сидить прислуга в золотій кареті.

Сьогодні свято… (в нас…) у них – Байран.

Колись в цей день читала б “Боже слово”,

А тут молитву й не згадаєш враз,

Коли навколо тільки лють і змови,

То хай уже по-їхньому – намаз.

3.

Вона колись… А справді, чи любила?..

Було кохання, а чи, може, так?

Оте село, там пустка, чи могила,

Від нього хоч лишивсь найменший знак?

Вона тоді не встигла й відчувати,

Хотілось швидше волі, широти,

Було й не чула, що гукає мати,

А мати… “Мамо, де ж тебе знайти?

Лягло між нами нездоланне море,

Лягли дороги розпачу і сліз,

В той літній день в житті з”явилось горе,

Тоді життя розрізалось навскіс”.

4.

А він її, а він, напевно, любить.

Шовки, намисто, їй – оцей фонтан.

І поцілує, й навіть приголубить,

Ну не одну. Та він таки ж султан.

Та що ти вдієш, то все просто пам”ять,

Згадались їй та церква і каштан,

Час то лікує, то навмисно ранить,

Ні сміх не допоможе, ні кальян.

А їй, буває, й досі щось насниться,

Мов проти сонця блисне ятаган,

Вона то чує стогін у темницях,

То відчуває біль відкритих ран.

І не сховати туги під чадрою,

І став сумним її веселий сміх,

Та треба ж бути гідною жоною,

Ховати розпач глибоко від всіх.

Вона ж тепер і справді мов цариця,

І їй уже підвладний весь гарем,

І їй посли готові прислужиться,

Не прислужитись – гратися з вогнем.

І не вона, а їй дають дорогу,

При ній ніколи не буває чвар,

А як вона тоді благала Бога,

Ну щоб хоч хтось їй крикнув: “Гальвет вар!”

Вона б втекла, тоді ж не Роксолана,

Тоді ще, ну коли то ще Вона…

А нині біля трону Сулеймана

Стоїть його потурчена жона.

 

Примітки.

Акче – дрібна монета.

Гельвет вар – тікай геть.

 

***

Сонне місто,

наче чорна кішка,

У кутку дрімає біля грубки,

Ще не ніч, до ночі

зовсім трішки,

А земля закуталась у шубку.

 

І, мов свічка,

крихітний ліхтарик,

І на склі – морозні акварелі,

Виглядає в шибку

годинкарик,

А навкруг усе, як на тарелі:

 

Під дашками заховались хижі,

Закотились в темряву

дороги,

Простягли дерева руки хижо,

Ліхтарі куняють одноногі.

 

Загорнулись у солодку мляву

Снігурі, потомлені вітрами,

Місто спить. Замріяні, біляві

Височіють в піднебесся

храми.

 

Ніч повзе байдужо і ліниво,

Моститься по вулицях,

як в ліжку.

А зима вночі

ну зовсім сива…

Місто спить,

неначе чорна кішка.

 

 

Козинська трагедія

 

 

“…Загнані за переправу татари тієї ночі

Козин спалили, а жителів вирізали…”

І.К.Свєшніков, “Битва під Берестечком”.

 

В тихім смутку дрімало село,

Так криваво світилась заграва,

Щось гнітюче в повітрі було,

Зорі з річки палали яскраво.

На біду голосили сичі,

Насторожено гукали сови,

І здавалось – то лихо кричить,

Так нещадно, так гучно, суворо.

Зорі падали, ніби з мечів

Іскри сипались в різностороння,

Їх не бачив ніхто, не лічив,

Хіба хтось ненароком, спросоння.

А за декілька миль – Боже мій! –

Помах шаблі вирішував долю:

В роковій вирішальній січі

Хтось життя утрачав, а хтось волю.

Дикий безлад, побоїще, кров…

Україно моя безталанна!

Чи ж звільнишся колись від оков,

Чи загояться всі твої рани?

Ой, Богдане, месія чи кат,

Ти врятуєш чи кинеш в провалля?

Що нас жде: вільний дім, каземат,

Світле щастя чи морок страждання?

Ой, Богдане, Богдане, дивись!

Хто це поряд? О Боже, татари!

Спам’ятайся. Тепер, не колись,

За довіру їм матимеш кару.

Ти сховав свої очі. Дарма.

Де ординці? Де їхні союзи?

В вирішальну хвилину – нема.

Де Гірей, де паші і де мурзи?

Потайком обдурили, втекли,

Не лишилось від куряви й пилу.

Як ти міг, як усі ви могли?

І куди після цього – в могилу?

…Так тривожно дрімало село.

Враз споганено вереском тишу.

Що таке оце щойно було?

І чом вітер так гаряче дише?

Ні, й криничному вже журавлю

Того подиху не втамувати.

“Люди! Згляньтесь, на поміч! Молю!

Захистіть від чужинського ката”.

Запалало село, зайнялось,

Кров невинна пожежу гасила…

Боже, звідки те лихо взялось?

Жити ж так уже більше несила!

Розкошує чужинців сім’я,

Тне всім голови, кида додолу…

Поміж “Боже!” Аллаха ім’я.

Скільки ж ще нам терпіть цю крамолу?

Винні діти, що так їхню кров

Безпощадно і люто пролито,

Чи юнак, що погибель знайшов

Попід варварським кінським копитом?

Чому вбили того дідуся,

Чом зарізали он ту бабусю,

Чом спалили Яцька, Петруся

І замучили Ганну й Марусю?

Перед ким завинило село?

Задля чого народ так страждає?

І за що оця кара? За що?

Я не знаю. Ніхто ще не знає…

Так зловісно сміявся вогонь,

Із життям розлучалися люди,

Подих смерті торкався до скронь –

І здавалось, що “завтра” не буде.

О, як миттю спустіло село,

Як недовго тривала розправа,

Тільки згарища й трупи кругом,

Порозкидані всюди недбало.

Кримчаки позникали умить,

Так відразу, як нагло з’явились,

Все затихло, лиш місяць болить

Й чорна туга на землю схилилась.

Позмовкали пророчі сичі,

Поніміли провісниці сови,

Захлинулася річка, мовчить,

Тільки вітер постогнує кволо.

Час змертвів, зупинилось життя,

Заросли всі стежини мохами,

Тільки чулося горя виття

Над садами, шляхами, полями…

Й голоситиме горе щодень,

Доки з згарищ не встануть всі люди

І мотиви визвольних пісень

З бездіяльності їх не пробудять.

 

 

***

Стояло небо,

Закутане в барви осені,

Стояло небо,

Обплутане

нитками вирію,

Були ті барви

Такого ж тону,

як провесінь,

Були в тих барвах

Малюнки, які я вимрію.

Ховались тіні

В опалих

листочках сутінків,

Ховались тіні

В останніх

сонця промінчиках.

Сповзла осінь

До виру

пожовклих сумнівів,

Сповзала осінь

По сковзких

холоду кінчиках.

Стояла осінь,

Така не схожа на осені,

Стояла осінь

Холодна, мокра й ясна;

Нитками вирій

Снувався

в пожовклу провесінь,

З-за тіней – в небо

Зоріла осіння весна.

 

 

***

Сповзають епохи

нечутно, мов тіні,

в минуле,

Танцюють за обрієм

сірий

поморщений вальс,

Шепочуть услід:

«Ми ще є, ми ще все

не забули,

Ми в пам’яті будем,

коли вже й забудете

нас.»

У відповідь – морок.

Скрегочуть

потомлені гори,

Вітри загуділи

в іржавий

старий контрабас,

Сполохалось щастя,

Зловтішно

всміхається горе,

За зоряним пилом

Ховається

в Космосі Час.

Збігають століття,

Скривавлені

в сутичках й битвах,

Порожнє майбутнє

волає:

«Ось це вже й кінець!»

Та Сонце не згасне,

зорітиме,

наче молитва,

Аж поки цього

не захоче

найвищий Творець.

 

***

Ця любов прийшла,

мов вітер,

Із нізвідки, із нікуди.

Я слова складаю

з літер,

Та твоє ім’я повсюди.

Підіймаю погляд в небо,

А між хмар –

твої зіниці.

Знаю, бачу –

так не треба,

Та вночі чомусь

не спиться.

Ця любов

прийшла раптово.

Ти з’явився і … навіки.

Не було

«прощай» чи «знову»,

Лиш примружені повіки.

Не було

зітхань й цілунків,

Не було

розлук й чекання.

Ця любов

без подарунків.

Це любов?

Чи так, кохання?

Ця любов така неждана,

Без любові і надії.

Я для тебе не кохана,

Ну, а ти –

мій біль і мрія.

 


Знімки з 2003 року.

Тетяна Блищик wruchenja wypusk

 


Матеріали статті дозволяється використати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

3 коментарі

  1. Галина Гнатюк сказав:

    Боже, як шкода… Така світла і талановита!..

  2. Володимир сказав:

    Із звіту про фестиваль “Барви життя” в Радивилові у грудні 2009 року: “Поетична творчість Тетяни Блищик добре відома читачам «Прапора перемоги», ось і нещодавно в газеті було вміщено її поему «По колу за сонцем». Тетяна закінчила Радивилівський загальноосвітній ліцей (з золотою медаллю), університет. Захоплення поезією прийшло ще в школі, додаткові знання отримала на заняттях літера­турної студії ліцею, юну поетесу підтримала районка. Ліричні твори поетеси включали до обласних видань і збірок. Тетяна – перший володар обласної премії ім. Григорія Чубая, була дипломанткою конкурсів «Об’єднаймося ж, брати мої», «О мово моя, душа голосна України» та фестивалю «Провесінь». Тетяна любить займатися макраме, бісероплетінням, шити м’які іграшки. На фестивалі вірші Тетяни Блищик читала Галина Мирончук”. Земне життя Тетяни Блищик закінчилося… Висловлюю співчуття її рідним і близьким. Похорон відбудеться 28 жовтня.

  3. Володимир сказав:

    На похорон прийшло чимало радивилівців – сусідів, друзів, знайомих, прийшли і приїхали колишні однокласники, серед них відомий тележурналіст каналу “1+1”, були вчителі, літератори. Тетяна Блищик пішла в інший світ у віці 28 років. Вона так мало встигла. Але її талант поетеси проявився дуже яскраво, його оцінили шанувальники літератури. Попрощатися з померлою сусідкою вийшов похилого віку священик Андрій Воєвода. Він промовив зворушливі слова, адже колись хрестив новороджену Тетяну, а згодом не раз спілкувався з нею, приходив до неї з молитвою, проводив таїнство сповіді, у часи загострення хвороби зміцнював дух дівчини християнськими бесідами. Дорогу, по якій ішла похоронна процесія, дівчата встеляли квітами. Відспівували Тетяну в храмі Олександра Невського. Поховали її біля центральної алеї кладовища, яка веде від двох каплиць до могили бійців УНР, у районі обеліска 1863 року. Спочивай у Бозі, Тетяно!null

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.