Про лелечі гнізда і пораненого лелеку

Лелеки. Вісники весни. Символ народження та життя. Пернаті улюбленці людини, що живуть майже поряд з нею. Ось уже століття, відколи стоїть на Козацьких могилах у селі Пляшевій церква Святого Георгія Переможця, майже щороку лелеки прилітають сюди і гніздяться на цьому мурованому храмі.

Старі люди пам’ятають, що, коли ще й музею на Козацьких могилах на Журавлисі не було, лелеки прилітали і щороку мостилися на одному й тому ж самому місці – на бляшаному даху храму-пам’ятника, над самим фасадом. Вже й дерева для них під гніздо пізніше музейні працівники почали зрізувати та облаштовувати, щоб вони, повернувшись із вирію навесні, не сідали на храмі, та де там… А були роки, коли люди просто безжально скидали лелечі гнізда з церкви, поки в них не було ще відкладених яєць, бо не подобалося їм не тільки те, що птахи сидять на самій церкві, а й те, що через це виникали іноді певні неприємності, пов’язані з особливостями їхньої, так би мовити, життєдіяльності. А тут же – унікальний храм і відоме історичне місце, де завжди багатолюддя.

Та лелеки терпляче зносили все, –  і часто за одну ніч намощували собі нове гніздо.

Радивилів, Радивилівський район, село Пляшева, Козацькі могилиЧомусь у моїй уяві відразу поставала картина: козаки і селяни, що перебували в оточеному польською шляхтою таборі під Берестечком улітку 1651 року, протягом ночі наполегливо мостять через болото та річку Пляшівку з підручних речей та стовбурів дерев переправи для відступу, а потім по них відходять з оточення… То, може, у цих лелек – козацькі душі і тому прилітають вони саме сюди?

Тоді була війна – людей з людьми, тепер – мовчазна війна людей… з лелеками.

Якось було, що рік чи два підряд лелеки на Козацькі могили не прилітали зовсім. І було тут без них і сумно, і порожньо. А кілька років по тому, в місяці липні, на Козацькі могили прилетів самотній лелека. Як виявилося, це була розвідка на наступний рік. А в мене від тих зворушливих відвідин з’явився з-під пера вірш:

Лелекам, гніздо яких скинули з даху Георгіївського храму

Стоїш собі один на висоті.
Самотній погляд навкруги блукає.
Навіщо ти, лелеко, прилетів? –
Тебе ж давно ніхто тут не чекає.
Давно твоє розкидали гніздо,
Й плакучі верби вже за ним не плачуть.
Та кличе щось сюди, немов на зло.
Чого ж вам люди гнізд тих не пробачать?
Я знаю, ти, напевне, тут зростав
І гартував в борні з вітрами крила.
Але тебе – ніхто тут не чекає,
З людиною ж боротись ти безсилий.
В той день, як ваше скинули гніздо,
Здалось, навпіл розбилось моє серце.
За те, що я дозволила це зло, –
Пробач мені, лелеко, і… не сердься,
Не сердься на людей – вони такі –
Не раз й свої, й чужі руйнують гнізда.
Ти не подумай лиш, що люди злі, –
Вони помилки виправляють пізно.
І ти стоїш, один, на висоті, –
І знову моє серце розриваєш! –
Нема гнізда й дерева вже не ті.
Ти прилетів, та що тебе чекає?
( Липень, 2011 р.).

Історія з лелеками мала продовження.

Торік на Козацькі могили знову прилетіла пара лелек. Після довготривалої і впертої «боротьби» (якщо так можна сказати) птахів за своє місце, вони все ж таки намостили собі гніздо на храмі і вивели, хоч і дещо пізніше, двох лелечат. Уже був серпень, літня пора, коли лелечі зграї мали от-от відлітати у вирій. А лелечата ще тільки вчилися літати. По-щирому вболівала за молодих птахів – як же вони, такі слабкі і невпевнені в польоті, мають летіти у таку далеку дорогу?..

А одного дня сталося ще й нещастя – одне з лелечат, невдало приземляючись, вдарилося об стіну церкви та впало з висоти, зламало собі ногу і крило. Відпоїли його водою люди. Добре, що залишилося живе. Потім воно безпорадно стояло перед церквою на одній нозі, а поруч з ним ходило друге лелеча. Лелечиха сама прилітала до лелечат лише під вечір і годувала обох. Дорослі та діти ловили та приносили для них багато дрібної риби і щодня підгодовували. Та наближалися осінні холоди і пора вирію. Мій син Михайлик, прийшовши одного разу до лелечат, щоб погодувати, почав відганяти здорове лелеча, яке жадібно їло, відбираючи рибу у хворого. Він так захопився, що здорове лелеча просто було змушене піднятися на крила і полетіти геть. Так воно полетіло з Журавлихи зовсім. Відтоді поранений лелека залишився сам.

Ми з колегами з музею вирішили зателефонувати до Рівненського зоопарку. Так і зробили, розповіли про все, що сталося, і запитали, чи не змогли б нам допомогти та прийняти нашого бідолаху до зоопарку на зиму чи, можливо, підлікувати. Добрі люди нам не відмовили.

І ось на початку вересня наш лелека у великій картонній коробці з-під телевізора щасливо дістався до Рівненського зоопарку приватним автотранспортом. Там ми його і залишили зимувати.

А цими днями ми зателефонували з музею до Рівненського зоопарку і поцікавилися долею нашого птаха. Як виявляється, минулої осені туди потрапило щонайменше п’ятнадцятеро таких поранених лелек. Деякі з них, що встигли одужати і зміцніти, полетіли у вирій ще восени. Інші, хворі, зимували в зоопарку. Тож наш лелека був там таким не єдиним, а одним із п’ятнадцяти… Так хочеться сподіватися, що він усе-таки полетів на своїх вже зміцнілих і здорових крилах у теплі краї. Але може бути й таке, що ще й досі залишається в зоопарку разом з іншими…

Як би хотілося, лелеко, знати, де ти зараз, чи впізнати тебе серед інших у небі! Може, ти колись ще також прилетиш до свого рідного гнізда?!

Щось символічне є у тих лелеках, що прилітають щовесни на Козацькі могили. Цієї весни лелечу пару люди знову зустріли тут не зовсім привітно. Та, попри все, вони знову сидять у гнізді на церкві. Але ж і кажуть, що лелеки селяться лише у хороших місцях, у добрих людей, а тих, хто їх ображає, карають. А в християнстві лелеки взагалі символізують чистоту, благочестя та воскресіння і вважаються очисником від скверни, охоронцем домашнього вогнища.

То чи не гріх ображати цього птаха? Навіть на картині відомого волинського художника Володимира Жупанюка «Покрова Пресвятої Богородиці – с. Пляшева», яка експонується у музеї Національного історико-меморіального заповідника «Поле Берестецької битви» зображені біля Георгіївської церкви на дереві лелече гніздо та лелеки.

«Лелеки – це оберіг спокою козацьких душ, затишок, присутність живого на цій святій землі», – так написав про лелек на своїй картині художник. То, може, воно так і є і так має бути?

А сьогодні боляче спостерігати за війною людей із цими красивими птахами, а триває вона вже роки. Чому боляче, бо ми, зрештою, напевне, маємо оберігати, а не руйнувати лелечі гнізда, адже охороняти і допомагати птахам нас усіх вчили ще в школі на уроках природознавства, а ми цьому вчимо вже своїх дітей ще з дитячих садочків. Чи не так?

А як ви гадаєте, чим можна допомогти і людям, і птахам у цій непростій ситуації?

Світлана Скруха, с. Пляшева (Радивилівський район, Рівненської області).

 

Адміністратор

системний адміністратор Радивилів.info

You may also like...

1 Response

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.