Про перше кохання – і не тільки. Твори старшокласників

Жовті троянди, желтые розыТворчість – поняття багатовимірне. Творчі задатки учнів Радивилівського загальноосвітнього ліцею проявляються в опрацюванні фактів при написанні науково-дослідницьких робіт Малої академії наук, у підготовці до предметних олімпіад, у туристичних змаганнях і походах, спортивних поєдинках. Радивилівські ліцеїсти відомі в місті Радивилів і районі як гуртківці хореографічних, вокальних студій, майстри прикладного мистецтва, навчаються на музичних і художньому відділеннях школи мистецтв, переймають у старших навички вишивання, в’язання, плетіння з соломки і лози, різьблення, а ще поглиблено вивчають іноземні мови, пробують сили в комп’ютерному програмуванні, фотосправі, що теж засвідчує нахили до творчості.

Літературна творчість у цьому ряду стоїть дещо окремо. Справа в тому, що прилучення старшокласників до написання віршів, етюдів, оповідань, навіть матеріалів газетних жанрів пробуджує додатковий інтерес до вивчення творів українських і зарубіжних письменників, допомагає краще зрозуміти складники їх майстерності, відчути глибоке смислове навантаження кожного слова в художніх творах класиків. Пробуючи власні сили в літературі, зокрема в поезії, ліцеїсти мають достатньо підстав порозмірковувати над поняттями добра і зла, духовності і бездуховності. І тим самим зміцнюють у своєму характері кращі людські риси.
Те, як складалася і складається подальша доля колишніх літстудійців ліцею, промовляє і на користь ось такого прилучення до мистецтва слова в юному віці. Серед випускників є журналісти, перекладачі, філологи. Значить, уже в навчальному закладі, на уроках, заняттях гуртків, у позакласних заходах, вони зробили свій життєвий вибір.

Деякі старшокласники виносили свої твори на суд широкого читацького загалу, оскільки публікувалися в районній газеті “Прапор перемоги”. Інших з їх напрацюваннями ще чекають у часописах.

Вміщуємо на нашому сайті деякі твори старшокласників із літературних альманахів Радивилівського загальноосвітнього ліцею Рівненської області (упорядник та редактор Ящук Володимир Іванович, вчитель і журналіст).

«Здрастуй, юносте!» (2004)

Юлія Малишкіна
(11 клас)
***
Давайте будем цінувати
Життя, що Богом нам дано,
І тільки правду визнавати.
Щоб не було: “нам все одно”…

Бо правда – то могутня сила,
Немов незламний Прометей.
Не раз брехня її косила, –
Та все ж жива серед людей.

Її не треба забувати,
Вона – мов світла промінець.
Неправду ж мусим подолати
І не пускати до сердець.

* * *
На землі панує осінь-чарівниця,
Залетіла в мою душу, наче птиця,
Золотава, і п’янка, й чудесна…
Та в мені живуть бентежні весни.
Осінь настрій свій вихлюпує дощами
Й срібними химерними струмками.
Тільки ж нетривалі будуть грози –
Їм услід уже спішать морози.
Ну, а там – спроквола, мов пір”їнки,
З сірих хмар посиплються сніжинки.
Й буде танцювати сніг лапатий,
Ніби землю в вельон зодягати.

* * *
Весняна тиха ніч…
Ось зірка із неба упала…
З думками я віч-на-віч,
Бажання своє загадала.
Цей місяць, що, мов медальйон,
Я з неба забрала б собі,
Сьогодні він мій компаньйон
У цій мимовільній журбі.
І зорі, що золотом сяють,
Мов бісер в намисті небес.
Чому люди часто вважають,
Що в світі немає чудес?
Повірити треба у диво,
У здійснення мрій і бажань –
І день кожен жити щасливо,
Без сумнівів і без вагань.
У казку повірити треба,
Забути турботи і біль,
Свій погляд звернути до неба –
Й здійснити поставлену ціль.
А чудо прийде неодмінно –
І зникне назавжди зло,
Лиш жити потрібно сумлінно…
Таке ось бажання було…

Листопад
Осінь пише нам листи,
Вітер їх розносить.
У моїх думках – лиш ти,
Але все, вже досить…

Листя сиплеться до ніг,
Падає, кружляє,
Ти мене любити міг,
Та тебе немає…

Дощ пройде – і змиє все,
Мрії і бажання, –
Вітром в далі понесе –
І мине кохання.

А конвертики-листи
Полетять у скрині…
Не про тебе вже думки,
Ми чужі віднині.

Марії Башкирцевій

Ти дарував їй так багато,
Та дуже мало дав життя.
Відомою судилось стати.
Не відійшла у забуття.
Знайома з нею особисто,
На жаль, звичайно, не була,
З прекрасних перл своє намисто
Художнім пензлем здобула.
Талант такий лише від Бога
У подарунок прийняла.
Короткий шлях, важка дорога
Її у вічність повела.
І як ніщо у цьому світі
Не пропадає без сліду,
Маріє, варто було жити
І переносити біду.
Дочка вкраїнського народу,
Зоря далеких берегів,
Ти заслужила в нагороду
Любов і відданість віків.

Олена Дудко
(11 клас)

Листочок
Він може більше за нас пізнати,
З-за віття мовчки спостерігати,
А потім в осінню мінорну пору
Злетіти в небо, на сповідь Богу.

…Та чи відкрив таємниці світу?
Чи знає, як мені важко жити?
Якби ж то знав, що в цій круговерті
Всякчас ховаю думки відверті.

Що я хотіла б із ним злетіти
Й, ангелом ставши, на небі жити –
Щоб на душі не було погано
Й залікувались колишні рани.

Марина Лемещук
(10 клас)

***
Стояли троянди у вазі,
Закуто їх стан у кришталь, –
Як холод зимовий у фразі
Й в очах невимовна печаль.

***
І пульсувало у крові кохання,
Й кричало серце про жагу мою.
Я з болем витерплю усі страждання
І сліз отруту стомлено доп”ю.

Ніколи не скажу про почуття,
Бо у пустелі легко розминутись.
Тут всі стежки не знають вороття,
Ні сумніву, ні розпачу спокути.

Ніколи більше

Ніколи більше не згадаю
Я ніжним словом імені твого,
Тебе я більше не кохаю,
Та й ти не любиш вже давно.
Ми розійшлися, як шляхи,
Вітрами в полі розлетілись;
Не зазирнемо вже в думки,
Як іноді того б хотілось.
Хоч ще недавно ми губились
В ненависті гарячій, як в огні,
Та все ж ми друзями лишились,
Ну, а любов – зосталась в стороні.

***
Ну, от і все – ти з іншою пішов…
Ти з іншою? Аби лиш не зі мною?
Чому так лунко в скронях б”ється кров?
Чому мій погляд сковано журбою?
Не будемо стрічатись навіть в сні…
І, мабуть, зради я вже не пробачу.
Чому ж бо дні мої такі сумні,
Адже тебе забула і – не плачу?..
Ну, що? Давай відмовимось від зла –
Від карбу в серці, що і час не гоїть…
Що вдієш, хоч любов давно пішла,
Але – як спомин – буде дорогою.

***
Осінній дощ розмиє все, що є,
Розмиє шлях, яким я йшла до тебе,
Зітре зі стін ім”я моє,
Зітре відбиток снів моїх на небі.

Густе повітря здавить подих,
Скує думки оковами загадок –
І вуст моїх відчутний порух
Не лишить “вам” моїх загадок.

***
Ковзнуло тінню по стіні,
Сипнуло іскор у думках,
Ураз розтануло в пітьмі,
Котом поніжившись в руках.

Для загадки розгадкою було
І зливами з небес упало,
Човном по течії пливло,
Ну, а куди – й саме не знало.

Воно було. І серце гріло,
Жило істотою в душі,
Яку квітками устелило
У сяйві золотих дощів.

Це називається – кохати,
Коли в душі цвіте весна.
Комусь любов подарувати –
Тоді повернеться вона.

Сповідь
Пробач мені за те, що я існую,
Що б’ється серце і червона кров,
Пробач за те, що не дарую
Тобі одному ласку і любов.
Пробач мені за те, що не сказала
І, мабуть, не скажу: “Люблю”…
Пробач за те, що я не знала
Й не бачила печаль твою…
Пробач і відпусти мені иій гріх,
Забудь усе, у чому не зізналась,
Пробач ті сльози і той сміх,
Пробач і те, про що я не дізналась…

Ірина Вальчук
(10 клас)

Вітер
Заплутались думки в моїм промінні,
Проникли зміни в засклянілий рай.
Ти витер ноги об хмаринок іній,
Розсипав синьку неба. Ну й нехай.
Почулось в тиші вітряній, що десь
Нап’явся білий парус, наче птах.
Ти розчинився в кислоті небес,
Я розчинилась у твоїх очах.
Не йди. Я так не хочу. Зупинися!
Забуть я твій не в змозі світлий лик.
…Розтанули дві хмарки і злилися
У небі незворушному. Навік.

Потвора
Я іще поживу, та зламаюсь невдовзі,
Бо у всіх колючки, а у мене – найдовші.
Мене можна, мабуть, розпинати без краю,
Вам здається, що болю я не відчуваю.
А об голку вколовшись, гукнете юрбою:
“Ти жорстока? Чому? Ти була не такою!”
Не такою була… Ці образи правдиві
Навалились на мене й висять, наче гирі.
І відлунням блукають у серці пустому:
“Не такою була… не була ти… такою…”
Моє серце кололи – воно задубіло,
Тож тепер в нього стукати марно щосили.
Не шукайте тут сховок, не треба проситься –
Де рубець на рубці, усі двері зрослися.
“Не такою була… ти була не такою…”
А відмерла душа переповнена гноєм.
Де причина, де корінь? Відмерло коріння.
Я потвора? Можливо. Я – ваше творіння!

Психоделія
В’язь думок стікає по стіні,
Я читаю просто з обкладинки
Рук твоїх холодні половинки.
Я не хочу розчинитись. Ні!
Але щось пульсує у мені,
Й, наче в кислоті шматок зефіру,
Я влилась в потік повітря сірий.
Втрата сенсу. Здобуття тривог.
У кімнаті-колбі жовтий осад.
Не повернусь. Хоч ніхто й не просить.
Ген червона жилка – то мій бог
Б’ється, лічить час для нас обох.
Тане ртуть у полум’ї емоцій,
Я – тайфун в пластмасовій коробці.
Роз’їдаю стіни. Я живу!
Світ заборгував мені чимало,
Скоро я пожну врожай кривавий.

Весільний марш над свіжою могилою
1.
Вона невпинно за тобою стежить,
Колючки виставляє звідусіль.
Вона візьме лиш те, що їй належить,
Лишивши решту – забуття і гниль.
З твого лиця зітре дбайливо цвіль,
Адже вона закохана без межі.
Та ніжність перетвориться на біль –
І корчі мертве тіло помережать.
Несе біду одним лиш існуванням,
Немов сліпа стихія. А проте
Ти так чекав, коли вона прийде
І зрозумів на сороковий день:
Ще не було вірнішого кохання.
Це – смерть! Воно завжди стає останнім.
2.
Ти вперше помираєш. Як не стерпимо біло!
Їдуче-синій дим під стелею розлився.
Остання тінь життя торкнулась перенісся.
Ти навіть і не думав, що смерть тебе ловила.
Вже не стриміє біль, немов іржава спиця.
Як затишна утроба – розверзнута могила.
І розповзлось по швах всіма забуте тіло,
З гранітом і землею наполовину злипся.
Та ось прийшла вона у савані прозорім,
Прекрасна й неминуча, як полум”я зірниць.
Ти так давно чекав, що стерся у покорі.
Ти молишся, упавши перед нею ниць…
І дзвоном упокійним тебе розплющить горе,
І ти летиш в безодню її пустих зіниць.

Наталія Бігун
(10 клас)

** *
Не буду! Забуду! Відплачу! Пробачу!
Із пам’яті вирву, мости попалю…
На вулиці стріну – пройду, мов незряча,
І тільки вві сні заридаю: “Люблю!”

** *
Так хочеться забути твої очі,
Твою усмішку, голос, твої руки,
Так хочеться забути шелест ночі
І музику – провісницю розлуки.
Так хочеться забути хоч на хвилину,
Що погляд не обійме образ твій.
Та все ж думки мої до тебе линуть.
І спогади – у пам”яті моїй.

Оксана Чичина
(9 клас)

Дорога до щастя

Відшуміли дощі, знову спека прийшла.
Відпустила його – і тебе я знайшла.
Душу спраглу мою ти нектаром поїв
І коханням своїм мене з розуму звів
Міріади зірок ти мені дарував,
Ти казав: серед них і мене відшукав.
І всі квіти, здавалось, для мене цвіли,
Адже стежкою щастя з тобою ми йшли.
Тоді рай на землі я для себе знайшла,
Та, здавалося, вічність до нього я йшла,
Мої сльози зливались із літнім дощем –
І лежало десь серце, розбите ущент.
Ця дорога до щастя важкою була.
Та забула про все, лиш тебе я знайшла.

***
Заплющую очі – і бачу тебе,
Ти наче повсюди й водночас ніде.
Лиш ти в моїх снах, у мрійливих думках
Над світом витаєш і на небесах.

Тебе я не бачу, та знаю: ти є.
Бо ти – і життя, і страждання моє.
З тобою радію, і плачу, й сміюсь,
Тебе лиш жадаю, тебе лиш боюсь…

Тебе проклинаю, тобою живу,
З тобою – не можу, без тебе – помру,
За тебе Всевишнього Бога молю
І тихо вві сні шепочу: “Я люблю”.

***
Заплющую очі – і бачу тебе,
Ти наче повсюди й водночас ніде.
Лиш ти в моїх снах, у мрійливих думках
Над світом витаєш і на небесах.

Тебе я не бачу, та знаю: ти є.
Бо ти – і життя, і страждання моє.
З тобою радію, і плачу, й сміюсь,
Тебе лиш жадаю, тебе лиш боюсь…

Тебе проклинаю, тобою живу,
З тобою – не можу, без тебе – помру,
За тебе Всевишнього Бога молю
І тихо вві сні шепочу: “Я люблю”.

***

Згадуй мене, коли очі відкриєш,
Ранок вдихнувши, немов перший раз.
Саме в ту мить, на зорі, зрозумієш,
Що найдорожче – це пам”ять про нас.

Пісня літа
Лине пісня над хмари. Пісню востаннє
Літо співає мені на прощання.
Скоро полине на крилах лелеки –
Спочити у край загадково-далекий.
А поки що – пісня. Про сонце і хмари,
Про долі дарунки, і болі, і кари,
Про стрічку блакитну в знайомих полях –
В тій річці купались колись ти і я.
Урешті та пісня стихає, стихає…
То літо наш край – аж на рік – полишає.

Лагідне море, блакиттю налите,
Смуглі тіла, щедрим сонцем зігріті,
Жовтий пісок – мов відлічує час.
Все це десь там, де, на жаль, нема нас.
Чайка над хвилею наче ридає –
Спів цей для кого? Ніхто не вгадає.
Скеля відлунює стиха: “Для кого?”,
Ніби збагнула пташину тривогу.
І проти хвилі постане стіною.
Чайка все плаче й літа над водою.
Вітер гарячий обпалює щоки.
Буде так завжди. Ніхто не зна доки.

Літо пішло і, прощаючись, плаче –
Плаче дощами за нашим вікном.
Зникло тепло. Не стало – і наче
Ще щось зникає із літнім теплом.
Мабуть, зникає надія і віра
В добрі слова і святі почуття,
Випустив з клітки ти дикого звіра,
Що тихо зруйнує наше життя.

Зима
Неждано й незвано, як перша любов,
Пухнастий сніжок враз на землю прийшов,
Принісши у сірі, безколірні дні
Зірок міріади, бенгальські вогні.
І все вмить змінилось. Земля вже не та –
На ній таємнича весільна фата.
Сніжинки танцюють, немов балерини,
На шибках окреслились дивні картини,
В домівках запахло ялинкою й святом –
І квапляться всі із зимою вітати.
В такій загадковій густій заметілі
Авжеж і дорослі у диво повірять.

Юлія Шпортилюк
(9 клас)
***
Любов – як цвітіння квітки,
Любов – як розбита ваза.
Приходить вона нізвідки
Й, мов сон, зникає відразу…
Любов – це зоря у небі,
Любов – це журба незнана.
Променем гляне на тебе –
Й сніжинкою вмить розтане…

***
Хвилина гірка… Вона дуже помітна.
Здалося: кохання на світі нема…
Природа зав”яла… І небо блакитне
Ураз огорнула понура пітьма.

Чудовий нарцис, тільки очі відкривши,
Побачив болюче – мов смуток землі:
Йому й не гадалось, що роси, упавши,
Бувають гіркими, як повені сліз.

Та зрине любов – і хвилину невтішну
Заглушить, затопить в промінні яснім.
І ніжно розпустить бутон первоцвіту,
Щоб я почуттями розквітла у нім.

Весна
Весна… Пробудження природи.
Вітрець тендітний і ясна блакить
Несе нас у незвідані простори,
Подарувавши неповторну мить.

Весна… Листочки зеленіють,
І все якесь інакше стало враз.
Вона дарує сподівання й мрії,
Спішить, спішить, спішить до нас…

Весна… Кохання зацвітає
Й душа щасливо й радісно співа.
Вона прекрасна. Нас вона вітає.
Це тільки їй усі мої слова.

Олеся Скальська
(9 клас)
***
Я хочу бути біля тебе,
З тобою разом, назавжди.
Побудь ще трішки біля мене,
Не йди, молю тебе, не йди!

Від щастя хочу я кричати –
В мені кохання пробудив.
Побудь ще трішки біля мене,
Не йди, молю тебе, не йди!

Зима надворі, та завії
Не заметуть твої сліди…
Побудь ще трішки біля мене,
Не йди, молю тебе, не йди!

***
Минуло літо –
Наче в вирій відлетіло…
Минуло літо –
Та ще повернеться колись.
Лише кохання ніжне й миле
Не повернути і не відродить.
Бо тим, що я накоїла сама,
Тебе, коханий, ні, не повернути.
Які тут здатні врятувать слова?
Чи є десь порятунок від засмути?
Ну, як не марити тобою уві сні,
Ну, як себе нещадно не картати?
Як своє серце визволить мені
І всього, що було, не пам”ятати?

***
Тебе старалась я забути,
Та не тьмяніє образ твій,
Такий знайомий, милий, рідний,
Хоч як не жаль, уже не мій.

А твої очі – дві перлини,
Про це у вірші напишу,
Думками у минуле лину.
І все у серці залишу.

Довіку буду я питати
У сонця, вітру і ріки,
Чому тебе так покохала –
Жагуче, щиро й навіки.
Наталія Романюк
(9 клас)

Стукіт в серце

У серце знову хтось постукав,
Та відчинить я не змогла.
Луною стукіт проривався,
А я стояла, мов німа.
Цей стукіт рвався в серце й душу,
Немов благав мене: “Впусти”.
Я не впущу нікого в серце,
Бо є у мене лишень ти.
Лишень для тебе в серці місце –
І почуттів вже не змінить.
Воно палає і горить –
Й тебе жадає кожну мить.
Воно стомилось від чекання,
Воно палає від кохання,
Яке колись врятуєш ти.

Я все чекаю
Минають дні, минають ночі,
Від сліз стомились мої очі,
Я кожен день тебе чекаю,
Про тебе мрію і гадаю.
Без тебе дні ідуть, мов вічність,
Хвилини тягнуться, мов день.
Ти скоро вернешся, я знаю,
Й душа полине знов до раю,
Ми зустрічатимемось знову,
Ти посміхатимешся вслід,
Ми заведемо знов розмову,
І не вернуся я додому,
А залишуся із тобою.
Ми будем довго ще стояти,
У небі зорі виглядати
І почуття свої звіряти.

Ольга Галанзовська
(9 клас)

Зустріч

Як лебідь розтинає щемку гладінь води,
Так ти ураз порушив мої солодкі сни.
З”явився принцом дивним на білому коні
В бентежнім зір сіянні, при голубім вогні.

А свідком тої казки був місяць-чародій.
І промінцем лишився ти у душі моїй.
На жаль, недовго сяяв – зачахнув і погас,
Адже прийшов неждано до нас розлуки час.

Чомусь немає вістки, нема твого листа –
В схвильованому серці тривога вироста…
Невже забув в турботах ті незвичайні дні,
Які запам”ятались на все життя мені.

***
Розлуки мить. Лишатися не можна.
Чому ж тоді на серці так тривожно?
Бо ті слова, що довго берегла
І вклала в них і трепету, й тепла,
Обдумавши і виваживши кожне,
У мить останню мовить не змогла.

Мар’яна Загурська
(9 клас)
***
Ти розбудив в мені кохання
Рядками зі своїх віршів.
Та зберегти його палання
Ти, милий, не зумів.
І ми – мов в птаха два крила,
Мов перехрестя у доріг.
З тобою врізнобіч була
В країні наших протиріч.
Шляхи уже не перетнуться,
Було таке один лиш раз.
І почуття не повернуться,
Зігріті милозвуччям фраз.
Я більше, мабуть, не сумую –
Чи то на щастя, чи на жаль.
І потаємну притамую
Печаль.

Юлія Вертко
(9 клас)
***
Життя – як степ, котрий проходим ми,
Із року в рік, невтомно, з краю в край.
Літа прудкі – немов робітники,
Які спішать зібрати урожай.

Даруючи усю красу – землі,
Іскриться сонце в небі голубім,
Та це, на жаль, не кожний поміча,
Знетямлено замкнувшись у собі.

Мар’яна Федун
(9 клас)

ДОБРИЙ ДЕНЬ
Етюд

“Добрий день” – ці слова є формою ввічливості. Їх ми говоримо при зустрічі із знайомою людиною, цим самим роблячи їй приємне. Завдяки цим словам ми можемо піднести настрій, можемо передати свої почуття іншим. Багато що залежить від того, як саме ти казатимеш ці слова. Обов”язковим компонентом повинна бути усмішка. Адже як би неприємно у тебе не склався сьогоднішній день, весела усмішка й прості слова – “доброго дня”- неодмінно допоможуть зрозуміти, що життя не стоїть на місці, воно продовжується.
Потрібно радіти кожному дню разом з іншими, потрібно брати від життя все те, що воно нам дає! Частими у житті є ситуації, коли все, що тебе оточує, все, чому радіють інші, – для тебе просто безглузде й пусте. Ти не бачиш сенсу в жодній годині прожитого тобою дня, тобі хочеться лише одного: закрити очі на сірі будні і стати зовсім непримітним. А ти – усміхнись, усміхнись щиро та відверто й обов”язково при зустрічі з людиною, знайомою чи ні, бажай їй доброго дня. Коли побачиш, що люди усміхаються, коли зрозумієш, що зумів зробити їх частково щасливими, настрій у тебе неодмінно підніметься, всі проблеми зникнуть на деякий час і ти зрозумієш, що робити приємне людям дуже легко і навіть дуже корисно!
А чи вмієш ти правильно відповідати людині, яка привіталася з тобою? Адже своєю відповіддю ти впливаєш на ставлення оточуючих до тебе. Ні в якому разі не можна ховати обличчя і показувати, що зустріч із цією людиною не досить приємна для тебе, навіть якщо це дійсно так.
Отже, від звичайнісіньких слів може дійсно залежати те, як пройде твій день, буде він добрим чи поганим. Не бійся показувати свою ввічливість, не приховуй свої почуття, завжди будь щирим – і тоді кожний твій день буде приємним і добрим.

Надія Сгібнєва
(9 клас)

Промінчик віри
Етюд
Така маленька, а освітлює ціле приміщення! Хоча коли в душі темрява, то жодна лампочка цю чорну порожнечу не осяє. Інколи так потребуєм хоча б промінця світла, але… Ця річ не вмикається вимикачем, навіть не запалюється сірником. Вона – усередині.
Коли з”являється світло в кінці тунелю, то з”являється неначе другий шанс життя. А коли втрачаєш віру в щастя, то навіть найяскравіше багаття не розпалить іскорки впевненості.
Промінець удачі освітлює життя яскравіше, ніж ціла сотня лампочок. Єдина спільна риса – це те, що обидва джерела світла можуть зовсім несподівано й раптово перегоріти… Отак: раз – і не стало. І вже не повернеш утрачене сяйво, а в душі залишаться розчарування та пригнічення. І ще. Вогник світла, вогник надії можна вимкнути. Так, лише вимкнути, а не ввімкнути. Бо ж так просто розбити крихке й тендітне щастя, Ту річ, заради якої люди готові на все. Але, мабуть, досі ніхто достеменно не знає, що таке щастя. Кажуть, пізнають, що воно було, коли його втратиш. А як на мене, вогник надії – основна з ознак щастя. Це означає, що знаєш і маєш для чого жити, що вважаєш себе потрібним іншим.
Промінець віри розсіє безпросвітний (здавалося б) морок, розжене чорні хмари смутку. Але інколи люди, самі того не усвідомлюючи, можуть загасити чийсь вогник надії. Як і хтось може необачно розбити лампочку. В і цей момент світло знову раптово згасне. Знов пітьма, знов темрява, знов морок. І як же розібратися в цьому хаосі? Адже у цілковитій темряві дати раду речам та думкам зовсім не легко. І зовсім не кожен здатний розібратися у цьому мороці. Дехто просто опускає руки, бо не в силі існувати потемки. Перестає жити…
Для того, щоб запобігти цьому, потрібно не руйнувати крихкий промінчик віри. Але… Скажіть, хто вимкнув світло?!

Вікторія Краєвська
(9 клас)

Дитинство
Етюд
Коли на душі сумно, згадай щасливі миті дитинства – і настрій поліпшиться. У дорослому житті стільки переживань, стресів, навіть втрат… Нереально мріяти про будні без труднощів, гірких моментів…
Але, як би не складалася доля, завжди залишається з нами світ щасливий і безтурботний – світ дитинства…
Дитинство… Яке воно неповторне. Радісно бігаєш, граєшся цілісінький день. Коли сонце сховається за обрій, лагідний голос неньки нагадає, що пора йти додому. Але так не хочеться… Вулиця тьмяніє, огортається таємничими сутінками, на небі прокльовуються зірки… Що це за такі загадкові світила? От би вміти лічити до мільйонів та мільярдів і усі-усі зірки порахувати!
Зоряне небо – наче казка без слів. Зачудовано дивишся довго-довго, пробуєш зрозуміти, чому воно так далеко і що означають оті небесні світлячки…
Аж враз – знову голос мами, нібито гнівний, та вчувається у тій напускній суворості теплота У дитячі роки по-особливому відчуваєш батьківську любов, може, батьки й справді лагідніше ставляться до своїх малюків, бо пізніше, коли вони підростуть і завдаватимуть більше клопотів, “сюсюкати” недоречно. Утім, ми завжди залишаємося для своїх батьків дітьми, які потребують мудрої поради, підтримки. На жаль, нерідко матеріальні можливості батька й мами не відповідають бажанням підростаючих дітей. Та й смаки і вподобання іноді не збігаються. Але цю споконвічну проблему слід вирішувати без гострих суперечок.
Що не день, що не рік ми стаємо дорослішими. Недалеко той час, коли житимемо своїм життям. Але, звичайно, раз у раз приходитимемо до рідного дому. Бо тут усе нагадує про дитинство, те найбільш світле, зворушливе й незабутнє, що буває в людському житті.
Коли на душі сумно, згадай щасливі миті дитинства – і настрій поліпшиться.

«Відкриття почуттів» (2005)

Ірина Вальчук
(11 клас)

***
Ти кидаєш недбало слово,
як собаці кидають кістку.
Погляд вбік. І отак, раптово –
непотрібна? Оце так звістка!

Розступилися вмить
фрейліни:
“Фаворитку –
і так, в болото?!”
Шурхотіли цупкі креоліни…
О, давно, як давно було то!

Як же очі вогні кресали!
Як же гордо носив корону
(ти, мабуть, у ній народився)!

Але так і не роздивився
з висоти золотого трону,
що розбіглись твої васали.

Та, ким я стала

Меланхолія…
Запах, розтертий в руці.
Я вирізаю на шкірі
складні візерунки.
Спалюю мрії.
Під стінами, ніби мерці,
світять кістками думки,
пошиковані струнко.

Тихо й прозоро.
Дзвін металевих розп”ять.
Голод принишк,
зарябів проти сонця дірками.
З рук олівці,
наче пагони вишні, стирчать,
в піні квіток приховавши
сукровиці плями.

Каятись пізно.
Під ноги гранітним богам
душу-вовчицю
зневажливо кинула: “Нате!”
Та, ким я стала,
уже не вертається в храм,
пилом присипавши рани,
повзе подихати.

Колиханка

Спи, мій коханий,
спи спокійно
у ліжку цинковім своїм.
Схилившись, мітять тебе тіні,
вони немудрі, вибач їм.

Хай шерхіт вогника лампади
не потривожить спокій твій
смертельно тихий.
Світло пада
на замкнені решітки вій.

Очей невиспані вуглини,
довкола плачуть. Я – мовчу.
Ти знай – я тут, я не покину,
блідою свічкою тремчу.

Стиснувши біль свій у долоні,
молюсь, повторюю: “Терпи”.
Життя – то лиш
тривке безсоння,
ти змучився, коханий, спи.

***
Океани, океани болю.
З урвища летіла за тобою
водоспадом.
Опадала градом,
білим прахом
спаленої хмари.
Ріки, крики
струменіли жаром –
і текли живицею у рани,
рани – океани.
Бурі гніву, гніву і безсилля,
наче скальпель,
розтинали хвилі.
Де тепер спочинуть
наші душі?
У калюжі.

Ящірка

В природі – первинний зміст,
вона незбагненно проста.
Ящірку схопиш за хвіст –
залишить тобі хвоста.

Чи мудрість у жертві цій?
… звіриний інстинкт не спав,
я вирвалась. Та в руці
ти серце моє тримав.

Тепер я без серця. Без…
Та я за ним не журюсь.
Якщо на те воля небес –
нехай. І так обійдусь.

А може, то й краще буде:
стражданням пустиш –
кінець.
Живуть же на світі люди,
народжені без сердець.

Чуєш мене…

Чуєш мене, Всесильний,
той, кого не існує?
Білі пучки соломи
знов у жменях несу я.
Вуглячком обгорілим
на синявому блюдці
сіються, марно тліють.
такі ж, як і я, відлюдці.
Чуєш мене? Існую!
Вічно вітрами гнана…
Вицвілі очі неба –
біль у них мій розтане.
Адже колись, я знаю,
попід шляхом здимілим
ікла трави зелені
рватимуть моє тіло.
Чуєш?.. намокли ноги
в сірих життів калюжках.
Як же я йти втомилась,
днів знімаючи стружку.
Йти по курній дорозі,
що витікає в небо,
й білі пучки соломи
нести поперед себе.

Ірина Ільченко
(11 клас)

***
Я помовчу про те, чого нема,
Я помовчу про те,
чого не буде.
Я помовчу… А за вікном
зима,
А за вікном –
лише холодні люди.
Я помовчу. Я тут! Ти там?
Слова зі всіх сторін лунають…
Якої б сили не дали словам,
Я по мовчанню
лиш тебе впізнаю.
Ти помовчи. Нічого не кажи.
Цих звуків й слів пустих
не треба,
Про все мені
мовчанням розкажи,
Дозволь на крок
наблизитись до тебе.

Марина Лемещук
(11 клас)

***
О, Боже! Цей тягар всесвітніх сліз,
Ця примха долі, цей дурний “каприз”,
Що душить тіло – болю вантажем,
Врізаючись у мозок мов ножем.

І серце, що у грудях поки що жевріє,
Від тих порізів щохвилини мліє,
Стікає кров”ю, омиваючи само себе,
Кричить від болю в пустоту, німе.

І плаче, вже не може зупинитись…
О, Боже мій! О, тільки б не розбитись
У цім польоті – по дорозі в небеса,
Де так чекає спокою краса…

***
Я знаю, що таке, коли ідуть,
Я знаю, як дивитись в спину,
Як обережно із багна беруть
І кидають любов у павутину.

І прокльонах, наче у крові,
Душа багряно пломеніє,
Про тисячі образ тобі
Тихенько вечорами мріє.

Я кроки чую за спиною,
Я знаю: ти від мене йдеш.
Щасливою була з тобою,
Проте минуле не вернеш.

***
Я сиділа одна, а далекі зірки
Все тримали мене, не давали піти,
Обіцяли чомусь, що врятують усе.
Та була то брехня, та було то пусте…
А важливо лиш те, що боліло мені,
Тихі болі оті невимовно страшні,
Мов приречена, спрагло й судомно пила
Я отруйне кохання, в якому була.
Я сиділа одна, ніби птаха без крил,
Як голубка в крові, що вмирає без сил.

Наталія Бігун
(11 клас)

Не буду я жити у цій темноті,
Я виклик скорботі кидаю.
Ти можеш забути мене, але знай:
Я завжди тебе пам”ятаю.

Хай доля жорстокою буде до мене,
Та я не зігнуся під вітром вагань.
Цей світ, мов примара, шепоче шалене,
Та я не зречуся свої поривань.

Хай навіть самотність розкриє обійми,
Хай всі проти мене і я проти всіх,
Хай серце розіб”ється й ти не вернешся, –
Не буду вгинатись під світ цей гнилий.

Оксана Чичина
(10 клас)
***
Ти не спитаєш вже ніколи,
Чому сумна я повсякчас,
Чом поневолена на волі,
Чому той вогник вже погас…
Ти не спитаєш… Я це знаю.
Між нами лід мовчання. Все…
Усі провини я прощаю,
Та спокій це не принесе.
Чом серце плаче, мов дитина,
Покинута у темноті?..
Століттям буде кожна днина,
Проведена на самоті.
Я так благала, та не чув ти
Душі скаліченої крик.
Я намагалася забути,
Та ти із пам”яті не зник.
І кожну ніч, мов та примара,
Що вже спокою не знайде,
Блукаю я. Це Божа кара.
Вона й тебе колись знайде.
Вже сніг із скель зійшов давно,
Та на душі лишилась крига.
Життя – немов старе кіно,
Воно – неначе давня книга.
А принц на білому коні
Вже не приїде і не врятує.
Усе це в казці. А в житті
Позвеш його, та не почує.
Бо іншу Попелюшку він
Розбудить ніжним поцілунком.
Ти кинешся йому до ніг –
І серце буде битись лунко,
Та розіб”ється на шматки,
Ударившись об обладунки.

***
Вона не вміє грати роль,
Кохає просто – як дитина.
Для неї ти – її герой.
Вона цвіте, немов калина.
Для неї світ – в твоїх очах,
Тепло всіх сонць – в твоїх долонях.
Її життя пульсує в такт –
Мов твої прожилки на скронях.
Вона за тебе ладна вмерти,
Стерпіти сотню покарань,
Та ти не хочеш її смерті,
Ані життя, ані зізнань.
Вона тобі байдужа зовсім,
Ти не стрічаєш її в снах.
Вона для тебе – хмура осінь,
Для неї ти – її весна.

***
Я вже більше тебе не люблю,
Не сумую і майже не плачу,
Лиш здригнуся, як постать твою
Десь на вулиці раптом побачу.
Не шукай мене більше, прошу,
Не дзвони і не край мені серце.
Я в душі ще твій образ ношу…
Але скоро забуду про все це…
Чи ти чуєш? І смутку в очах
Не побачиш, і мого зітхання…
Та в душі все ж залишиться знак –
Вже загоєна рана кохання.

***
Ти образив її – і пішов…
Кроки швидко розтанули в тиші.
Та ти серця її ніжний шовк
На шматки розірвав і залишив.

Ти пішов назавжди. А вона
Все сиділа одна серед ночі,
Одинока й безмежно сумна,
Та не плакали більш її очі.

Ні не плакали і не благали,
Не кричали услід: “Повернись!”
На холоднім вітру догоряли
Почуття, що палали колись.

***
Тобі, моя любове,
Присвячую життя,
Усі нещастя, й болі,
І світлі почуття.

Для тебе кожен подих,
Всі звуки і слова,
Для тебе сонце сходить,
Для тебе я жива.

Про тебе мої сльози,
Про тебе мої сни,
Забути я не можу
Усе, що знали ми.

І в найтемнішу нічку,
І в найстрашнішу мить
Палає в серці свічка –
Й кохання все ж не спить.

Зима

Білу мантію зима
Владно одягнула,
Заморозила серця –
Й оживить забула.

Знову рветься в душу
Подих вітру злий,
Почуття їй душить
Кожен крик німий.

В білизні сліпучій
Губляться стежки,
По яких приходив
Ти в її думки.

Як не розминутись
В сніжну заметіль?
Як же їй забути
Той жахливий біль?

Як кохання квітку
В серці поселить?
Та ж зима навколо –
Все під снігом спить.

Олеся Скальська
(10 клас)

***
Пробач мені, що не твоя,
Пробач, що з іншим зустрічаюсь
І промовляю ті слова,
Котрі для тебе призначались.

Не знаєш, ні, як важко жить,
Коли у серці ти зорієш,
А поруч – інший і чужий.
Чи ти це серцем зрозумієш?

Завжди шукаю погляд твій
І усміх щирий та бентежний.
Без тебе світ сумний, тісний,
З тобою – радісно-безмежний.

Я просто знаю, що ти є,
Й авжеж не думай: я не плачу.
Ти завжди поруч, кожну мить,
Якщо тебе я і не бачу.

***
Пожовклий осінній листочок
У нетрях понурих гілок.
Йому б іще сонця ковточок,
Жагучий маленький ковток.

Самотній, неначе людина
На злих перехрестях життя,
Немов безгомінна стежина,
З якої нема вороття.

В житті все так сумно й буденно,
Спливають журливо роки.
І люди повсюдно круг мене –
Мов ті одинокі листки.

Ольга Галанзовська
(10 клас)

***
Як легко втратити усе,
Про що так мріяла-гадала.
З гори лавину понесе –
Душа немовби й не палала.

Думки про щастя і життя
І мрії, що бентежать груди…
Але нема вже вороття –
І ти мене, мабуть, забудеш.

І докорятиму собі
В розлуці нашій без причини…
Чоло хилитиму в журбі –
Й до тебе думкою полину.

***
Лише б почути голос твій
Давно хотіла уві сні.
Тепер ти мій, ти мій, ти мій.
Невже ввижається мені?

Тепер для мене – голос твій,
І трепет губ, і рвійний крок…
Колись казала: “І не смій!”
Ніхто не знав моїх думок.

Боюся втратити тебе,
Боюсь прощань, боюсь розлук,
Не хочу знов дурить себе,
Зазнавши несказанних мук.

Ти – наче промінь серед хмар –
Розвіяв тугу сірих днів.
Кохання – це великий дар,
Це світ незнаних почуттів.

***
Навіщо змогла я тебе відпустити?
Навіщо, навіщо змогла?..
Не вдасться із іскри любов розпалити –
Вона спопеліє дотла…

Пробач мені муки й болючі страждання,
Я стану такою, як всі.
Пробач, що не справдила я сподівання –
Згубила в вечірній росі.

Кохала тебе і була легкокрила,
Мов птаха з дитячих казок.
Та все, що було, я, на жаль, розгубила…
Сумний і невтішний урок.

***
Не збагну я причину розлуки,
Тож тривога не полиша.
Опускаються з відчаю руки
І з жалю крижаніє душа.

Мабуть, варто навчитись прощати
Всі невдалі слова й помилки.
Хочу знову тебе цілувати
Й чути потиск твоєї руки.

Юлія Шпортилюк
(10 клас)
***
Ти – ніби сон в моїм житті,
Ти – ніби мрія, що здійснилась.
Ти – мов усмішка на лиці.
ТИ. І життя моє змінилось.

Ти усміхнувсь – я ожила,
А не прийшов – і я поникла…
Ти – промінь щастя і тепла
І таємниця непроникна.

***
Забудь мене, забудь
І в сум не поринай,
Бо я не повернусь –
Надії не плекай.

Минуле – в забутті.
Примхлива наша путь.
Давно ми вже не ті,
Прошу, мене забудь.

Химерність поривань
Тлумачить не берусь…
Ти скажеш: “Постривай!”
Та я вже не вернусь.

***

Знайди, знайди мене, благаю,
Серед туману і дощу…
Я вже себе не відчуваю,
Знайди – і щиро я прощу.

Прощу завдавані образи
Цим світом гнилості і зла.
Бо не відчула я ні разу
Припливу радості й тепла.

Я лиш тебе, повір, благаю,
Я знаю: чуєш ти мене.
Нехай же щастя, що шукаю,
Мою стежинку не мине.

Мар’яна Федун
(10 клас)
Не зречись
Життя прожить – не поле перейти,
Тернистий шлях нелегко подолати.
Та не зречись високої мети,
Якій у юності поклявся слугувати.

Верлібри

Чомусь метушиться душа,
її заспокоїть не в змозі,
невже відчуває вона,
що я йду по тернистій дорозі?
Свічею просвітлюю шлях,
пригнічені погляди бачу,
вітер подув – і вогник погас,
я зупинилась… ні, я не плачу,
холод страшенний обпікає долоні,
хочу кричать, та щось не дає,
я відчуваю, як понаді мною
зорі тремтять і холонуть,
для чого я йду туди, де ти є,
можливо, повернутись?
От взяти і викреслить всі помилки,
я слухаю долі поради, та не можу почути,
до тебе йду, ступаючи на голки,
на обрії бачу сонце,
ні, це не сонце, то дивишся ти,
невже мені туди йти?
Я повертаюсь, так, я слабка,
не вмію боротись за щастя,
стаю на коліна і тихо кажу “каюсь”,
можливо, забути тебе мені вдасться.

***
Холодна пустота…
Лиш спогади. І дивний сум ночей.
І серце неспокійно б”ється,
відчуваючи провину.
Й бентежний погляд твоїх очей…
Ти на прощання не сказав ні слова,
лише чомусь тремтіли руки.
І ця картина постає в уяві знов і знов.
Зробила вибір я – тортури й муки…
Іду… та ні лиш, постривай.
У кожного в житті бувають перепони,
усі мої слова – помилка, знай.
Ну що ж, іду, та повернуся, може, знову.
Лише поклич, лише скажи,
що ти сумуєш.
І я прийду, і миттю я прилину,
надіюсь, ці почуття мої почуєш.
Мені нелегко, я спокутую провину.
І будуть недоречними слова кохання…
Хіба ж у цьому нині річ?
…Перед очима темнота,
лиш чується зітхання.
І все-таки я йду –
зі страхом в темну ніч.

Наталія Романюк
(10 клас)
Надходить вечір. Я одна.
І за вікном – дощу стіна.
Та він тривоги не змива…
Чи ти забув свої слова,
Той ніжний, лагідний порив,
Що душу ним мені скорив?..
Вже звечоріло. Я одна,
Украй збентежена й сумна…
Нема рятунку від нудьги,
Немає ліків від журби.
На жаль, нема… Нема. Нема…
Ти не прийдеш – сльоза дарма
Покрає серденько мені…
Вже за вікном – понура ніч…

***
Лиш сам Господь, напевно, знає,
Яка щаслива я була
І як раділа до нестями:
Весна у серці розцвіла.

Тож не могла я не радіти
І з уст зринав щасливий спів.
Хотілось просто жити, жити
У вирі дивних почуттів.

Тонула в задумах, бажаннях,
Жила в полоні милих мрій, –
Адже ж уперше покохала…
Чому ж фінал такий сумний?

Чому брехня перемагає?
А зрада їй допомагає?
Невже нема джерельного кохання,
Яке чистіше за сльозу прощання
І гоїть рани та страждання,
Не несучи жалю й розчарування?

***
Чому зненацька все спинилось?
Всі мрії, задуми й слова?
Неначе все відсторонились –
І в серці біль та пустота.

Усе так важко зрозуміти
І непосильно осягти…
Чомусь ураз поблякли квіти,
Коли пішов від мене ти…

Аліна Мирончук
(10 клас)

Мама

Матінка. Чи є на світі слово більш прекрасне й ніжне? З дитинства усвідомила: у мами добрі й лагідні руки, найвірніше й найчутливіше серце – в ньому ніколи-ніколи не згасає любов, воно ніколи не залишається байдужим до моїх почуттів і настроїв.
І скільки тобі не було б років – п”ять, чи п”ятнадцять, чи й більше, тобі завжди потрібна мати, необхідні її бентежність почуттів, її підбадьорливий погляд. Чим краще йдуть у тебе справи, тим більшим світлом проміняться її очі.
Образ матері в літературі, образотворчому мистецтві – це символ добра на землі, символ Батьківщини. Мабуть, не знайти поета, який не звертався б до теми головного призначення жінки – бути берегинею роду.
У Тараса Шевченка майже наскрізний образ “тієї матері святої”. Від болісного “там матір добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положила” до світлих і радісних рядків сьогочасних поетів – такий діапазон осмислення материнської долі.
Неспроста рушник, вишитий матір”ю на щастя, на долю, так ємко зазвучав у Андрія Малишка. Його “Пісня про рушник” стала народною. Перегукується з нею інша – “Два кольори” на слова Дмитра Павличка, наповнюючи глибоким ліричним змістом шиття червоними і чорними нитками.
Жінку-матір оспівували як невсипущу трудівницю, щиру порадницю і вірного, незрадливого друга. До глибини душі зворушують слова Миколи Сингаївського з “Чорнобривців” – однієї з найбільш улюблених пісень нашого народу:
“Як на ті чорнобривці погляну,
Бачу матір стареньку,
Бачу руки твої, моя мамо,
Твою ласку я чую, рідненька”.
А ще згадуються Симоненкові: “Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати”, адже вона зрідні Батьківщині.
Скільки ночей недоспано матір”ю, скільки тривог звідано! Адже кожна мати прагне, щоб життя її дитини склалося якнайкраще, щоб доля сина чи доньки була щасливою.
Тож ми, в свою чергу, повинні приносити своїм милим матусям лише добро, своїми вчинками і справами справджувати їхні сподівання.

Вікторія Краєвська
(10 клас)
Почуття
Етюд
До кожного рано чи пізно приходить кохання. Ще з дитинства закладається усвідомлення цього почуття, на прикладі стосунків батьків, а ще – казкових героїв, які заради кохання долають усі перешкоди і труднощі, здійснюють подвиги.
І ось воно, таємниче, приходить до тебе. Ти цього й не помітиш, тільки злегка відчуєш якийсь біль у серці, потім він стає пекельною мукою, яка концентрує на собі всі думки. Неважко закохатися, а от розлюбити… Зовнішність людини може бути оманливою.
Найкращою перевіркою почуттів стають час і відстань. Відстань зближує, викликає захопленість, бажання якомога швидше побачитися. Почуття розпалюються – і це свідчення того, що вони не скороминущі, що це щось істинне, справжнє.
Буває й так, що вимушена розлука стирає в пам”яті колись мовлені слова, затьмарює образ, охолоджує почуття. Значить, залишається одне – ви просто друзі, і поминальним дзвоном колишнім почуттям стануть нечасті телефонні дзвінки.
Утім, логіка в коханні недоречна. Може статися: він повернувся, ви зустрілися, і душа відтанула, наче весняна крига.
А якщо “просто друзі”? У його розумінні. А в твоєму? Можна з жалю розплакатися – від приємних, щасливих спогадів.
Трапляється, захоплення дитинства, непомітно перерісши в кохання, стає свого роду кодом для певних сторінок життя, для благородних вчинків, для всіх подальших почуттів і справ.

Наталія Гладчук
(9 клас)
Серце не заізолюєш
Етюд
Бачачи, як під час ремонту електроприладів використовують ізоляційну стрічку, думаю: а добре було б щось подібне вигадати для підвищення безпеки людських почуттів.
Що ми хотіли б уберегти від “пробивання струмом”? Насамперед – кохану людину. Адже не завжди кохання взаємне, і так хочеться заізолювати обранця від усього світу. Це вже ревнощі. Здається, що він звертає увагу на всіх, крім тебе. Ех, узяти б його серце та легкими рухами заліпити ті частини, які відкриті для всіх, а тебе можуть поранити чи, не доведи господи, й убити. Точнісінько, як оголені електропровідки.
Утім, таким ізоляційним матеріалом ми здатні бути самі, якщо вміємо завоювати увагу й інтерес. І тоді струми чужого серця стають не шкідливими, а животворними.
Ні, коли б змога, ізолювала б насамперед деякі власні почуття і своє серце. Надто воно високострумно реагує на все. Мимоволі постійно робиш комусь боляче. А потім – тільки сльози та мокра подушка вранці. А все тому, що не вмію тримати свою негативну енергію, виявляюся схожою на оті провідки, до яких не слід наближатися, коли не мають ізоляційної стрічки.
З провідками простіше, а ось серце хіба зробиш непроникним для почуттів світу? Слід у серці лишається назавжди, а ізоляційна стрічка чомусь закінчується в найбільш потрібний момент. І мов свідчення вічної нез”ясованості наших стосунків і почуттів залишається тільки отой пластмасовий “бублик”, на якому була намотана стрічка, “бублик” з величезною діркою…

Юлія Мельник
(9 клас)
Нитка
Етюд
Можливо, все облаштування життя починалося з нитки, у найдавніші часи – зі звичайного сухожилля тварин? Без ниток не дійшла б справа до одягу, бо нині кожна річ нашого вбрання – це хитромудре плетиво ниток. Без них навіть не було б чим пришити ґудзики.
Іноді нитки рятували життя людям. За давньогрецьким міфом, нитка Аріадни допомогла вийти зі складного лабіринту. Цей досвід використовується й тепер, часто до нього вдаються герої фільмів.
Згадується казка, як нитка допомогла Іванові-царевичеві знайти свою Василису Прекрасну, адже клубок ниток привів його до Кощея Безсмертного, котрий і викрав красуню.
Навіть маленький жучок-павучок, який ховається в кутку кімнати, має свої “нитки” – павутину. Ці нитки ловлять здобич.
Спеціальними нитками зашивають рани після операції. Нитками, витками в бинти, часто користуємося навіть при дрібних пораненнях.
Нитку можна порівняти з ниткою людського життя – вона така ж довга, на жаль, часом нетривка. І тоді життя обриваєтьтся, не сформувавшись у цілісний узор. Жаль тих молодих людей, які з власної безпечності випробовують на міцність цю нитку, потрапляючи в тенета наркоманії, токсикоманії чи алкоголізму.
Нитка. Предмет побуту. Легенда. Метафора. Уособлення самої безперевності життя на землі.

Віталіна Решетило
(9 клас)

***
Листопад, падолист –
Тільки згадка у слові,
Та іще – загадкове
Відлуння в діброві.

А останній листочок
Підхопив мов до вальсу
Первозданну сніжинку –
Листопаду окрасу.

І невдовзі зима,
Наймогутніша пані,
Розгнуздала вітри,
Ніби коней у стайні.

Листопад, падолист –
Тільки згадка у слові,
Та іще – загадкове
Відлуння в діброві.

Дмитро Радько
(8 клас)
Рідне село
Стоїть хатина над рікою,
А біля неї – сад,
Дівча іде собі одною
Стежиною – і світ їй рад.
Іде в село, велике й чисте,
Стоять дерева, мов намисто,
І сонце урочисто світить,
І верби сховані за віти,
В хатах всміхаються віконця,
І квіти – як краплинки сонця.
Неначе писанка – село.
Найкраще – рідне ж бо воно…
Пташки грайливо пролітають,
Пісні зворушливі співають.
Ось знаний із дитинства сад,
Що причаївся поміж хат.
А що є краще, ніж той гай?..
Усе довкруг – мій рідний край.

«Проріст» (2006)

Олеся Скальська,
11 клас
***
Зорі меркнули, щемко стрічаючи ранок,
На траві забриніли краплини роси.
Таким ніжно-бентежним здавався світанок,
Передвісник нової сторінки краси.

Але я ще не спала, сиділа в замрії,
Рахувала зірки, що губились в імлу,
Огортали мене таємничі надії,
Непідвладні зневірі, зневазі і злу.

Я, їй-богу, незчулась, як плакати стала,
І сльоза за сльозою лились і лились.
І душа від примхливих думок застогнала –
Чи здолати йосилить їх здатна колись?

***
Ти примусив її покохати.
Цього дуже боялась вона.
Бо кохати – то значить страждати
І тривоги спізнати сповна.

Ти навчив її дихать тобою.
Та чи душу звільнив із заков?
Наодинці лишив з самотою –
І до іншої зразу пішов…

Дотепер прикрий спогад терзає.
Ти жорстокий, байдужий такий…
Серце відчай роз’ятрений крає.
Сльози сушить лиш вітер сумний.

***
Я про тебе, мій лицарю, мрію й не мрію,
Часом плачу, а часом стражденно сміюсь,
Проганяю із болем останню надію.
Повернутися прагну. Та я не вернусь.

І не требатривожити спомин, коханий,
І не треба фальшивих, знецінених слів.
Бо початок в нас вийшов нещирий, поганий –
Ти не зміг зрозуміти моїх почуттів.

Я насправді кохала, без маски і гриму, –
Цей сценарій писали не я і не ти…
Без підозри попала в твою павутину
І не можу рятунку із неї знайти.

Як прогнати журбу і останню надію?
Як забути слова, що зронили печаль?
Дуже шкода, та кривд я прощати не вмію.
І забути тебе я не зможу, на жаль.

Ольга Галанзовська,
11 клас

***
Туман огортає збентежену душу,
Хурделиця втоми не слуха.
Я все-таки щиро зізнатися мушу:
Зламала мене завірюха.

Затьмарює все вона, все надовкола –
Дороги, думки, ще й відчутно – життя.
Не знала такого страждання ніколи –
Зруйновані замки – мої почуття.

І я в цих руїнах самотня, забута,
Блукаю в безодні глухій.
Чи вихор, що нині так владно окутав,
Провісник дорозі новій?

Чи наші серця хоч наблизити здужа
Дорога прийдешнього дня?
Чи будемо й далі холодні, байдужі
Брести по життю навмання?

Оксана Чичина,
11 клас

***
Чому не можу я злетіти,
Торкнути неба синєву?
Землею боляче ходити,
Так важко жити наяву.

І мрії не приносять щастя,
І біль ніяк не зникне мій.
І страшно так самій зостатись
В зловісній темряві німій.

А літо лагідне минає,
І день за днем кудись спішить,
Ну, а в душі моїй вмирає
Бажання жити і любить.

***
Ніщо не може вже змінити
Того, що сталося. Пробач.
Тебе хотіла я любити,
Та не змогла чомусь. Не плач…
Запам’ятай мене такою,
Як я була в ту літню ніч, –
На інше все махни рукою,
Ця гра, повір, не варта свіч.

***
Я втомилася жити тобою
І чекати, забувши про час,
Що покличеш мене за собою –
І ніхто не розлучить вже нас.

Всі слова – наче грудка у горлі,
Сльози душать розпачливий крик.
Я так прагнула-рвалась до волі,
Але світ мій придуманий зник.

Залишилось німе кладовище,
Ти мене там живцем поховав,
Тільки вітер розлючено свище,
Все кричить: “Він тебе не кохав!”

***
Спливають дні, а я кохаю
І почуття ці не стираю,
Хоч плачу, мучуся і каюсь,
Та все ж кохаю, не зрікаюсь.

Спливають дні, а я шукаю
Тебе в юрмі, та не вгадаю,
Чому мене у свої сни
Ти не впускаєш, поясни.

***
Сонце і сніг. Ненависть. Кохання.
У серці лиш лід, а в грудях – зітхання.
Мовчання твоє страшніше від крику.
Та серце моє до цього вже звикло.

Байдужість в очах. Брехня в кожнім жесті.
Красиві слова не роблять вже честі.
Цілунки твої – неначе удари.
Кохати тебе – нема гірше кари.

***
Ні слів, ні згадок, ні думок.
Нічого більше не зосталось.
І біль нестерпний раптом змовк,
В душі щось наче обірвалось.

Прощай! Залишився лиш крок –
І безвість всю мене поглине
Та буде сипатись пісок,
Рахуючи життя хвилини.

І сонце не померкне враз,
І вітер буде ліс гойдати.
Хоч більше вже не буде нас.
Хоч ти не зможеш вже кохати.
Мар’яна Федун,
11 клас
***
Страшенний біль на серці, дні минають
Без тебе. Ти далеко, я одна…
Мої думки безглуздо сновигають,
І гімн коханню душу розтина.

Я з долею зіграю у рулетку,
Не здатні жодні налякати втрати…
Минають дні так болісно й нелегко.
Чому пішов. Чи можна наздогнати?..

Юлія Шпортилюк,
11 клас
***
Не помічають люди в буднях:
Їх тінь зникає пополудню.
Так наші місяці й роки
Втікають, наче плин ріки.

Та є одна важлива річ:
То почуття, що пліч-о-пліч
Крокують з нами крізь життя,
Це – і любов, і каяття.

Вони дорогу визначають,
Вони нам душу очищають.
І десь за гранню у житті
Ведуть по праведній путі,

Де все незвідане й безкрає.
Усі слова і біль змовкають –
І лиш душі відбитки там
Ясніють вічним небесам.

Скажи мені

Скажи мені, чому ти не зі мною,
Чому щоночі бачу тебе в снах
І серце змучене не має вже спокою,
І помираюче кохання б’ється, наче птах…

Скажи, чому я думаю про тебе,
Навколо ж тисячі незвіданих доріг,
І кожен раз, мов відриваючи від себе,
Я кидаю життя на твій поріг…

Скажи, чому слізьми благаю в неба
Тебе єдиного, а не примарний світ,
Скажи, чому душа моя тобі не треба,
Чому для мене твої руки, наче лід…

Скажи, невже приречена терпіти?
Не хочу вчитися я жити знов…
Чому ти серденько не міг тоді зігріти
Чому повинна вбити пам’ять і любов?!

Варто?

Варто чи ні – жити без тебе?
Сльози, мов зорі з ясного неба…
Варто чи ні? На згадку для себе
І уві сні твій образ…Не треба!
Варто чи ні – скоритися долі?
Про тебе забути. Забути, лише…
Серце й душа не хочуть вже волі…
Ти… намагалась, та марно усе.
Варто чи ні благати щось в неба?
Навік зрозумівши – йому тине треба…

***
На прощання посміхнешся,
Запам’ятаю образ твій,
Ти вже ніколи не вернешся
Сказав:” Забуть мене зумій…”

У ту хвилину сильне серце
На мить спинило швидкий біг.
О, Боже мій! Навіщо все це?
Коли щасливим стать не зміг…

І кожен вечір плакать тихо,
Забувши геть про все і всіх,
І лиш вві сні, немов на лихо,
Ловити блиск очей твоїх…

***
Чи на початку, чи в кінці,
Чи я з тобою, чи без тебе?
Мій рівний шлях, мов манівці,
В безодню кинутий із неба.
Чиї ж уста я цілувала,
Де серце птахом ночі билось?
Моє кохання серед трав
У цьому вірші загубилось…

***
Не залишай мене, благаю,
Не залишай, душа моя.
Не утікай, тебе втрачаю…
Не залишай, боя – твоя…

Сніг на долонях, помираю
Біль у душі – моє життя…
Твоє кохання вибачаю,
У нім не виведеш пуття…

Що за любов, не розумію?!
Розбито серденько об лід,
Та пережити це зумію,
Хоч і залишив грубий слід…

Спочатку пристрасні бажання,
Шаленство – крик у тишину,
А потім болісні благання…
Я часу біг не зупиню.

Що для любові є зізнання?
Пусті слова, пусті вогні.
Не наше це було кохання,
Навік забуте у стерні…

***
Коли пішов ти й двері зачинились
Тоді лиш зрозуміла втрату я
Лиш біль і тиша в серці залишились
Ти не подумав про моє життя.

Кричав ти… Щось хотів мені сказати?
Та, плачучи, не зрозуміла я тебе.
Мою любов прирік до муки й страти,
В твоїх словах я втратила себе…

А ти пішов…І час застиг неначе,
У сірих буднях залишивши слід,
Та тільки змучене серденько плаче,
Що в відчаї розбилося об лід…

***
Я звикла до тиші, до ясного неба,
Я звикла всміхатися просто так.
Мабуть, і тебе мені вже не треба?
Я звикла доволі, самотній птах.

Я звикла дивитися людям в очі,
Я звикла до цього мого „життя”?
Мене не приваблює колір ночі,
Я звикла до буденного майбуття.

Я звикла терпіти, страждати, жити,
Я звикла, що все іде до кінця,
Я не умію когось любити,
Я не отримаю в небі вінця?

Я – егоїст,я – сіра людина?
Та кожен день для мене новий,
Можливо, ззовні доросла людина,
Та всередині я – світ малий

Я намагалась змінити душу,
Та не підвладне мені воно.
Невже прожити так просто мушу?
Я звикла… Серцю ж не все одно.

***
Ти ідеш, а я залишаюсь
Мені б плакать, а я посміхаюсь,
Мені б гукнути: ” Повернись, цежя!”
Ти забираєш любов і життя.

Затихають кроки в темноті,
Якби ж знав ти, як боляче мені,
Ти ідеш, а я залишаюсь.
Мені б плакать, а я – посміхаюсь!?

***
Запуталось солнцев ресницах твоих,
В ладонях ладони и мир на двоих.
Огромнее моря и хрупче стекла –
Она друг для друга нас в мире нашла.
В глазах твоих небо, в улибке – рассвет,
На нашу похожей любви больше нет…!

***
Осень… Стихи, как деревья,
Буквы, упав, шуршат
В это холодное время
Где ты, огненный взгляд?
Где ти, зеленая строчка?
Где ты, молочная мгла?
Серце, сжатое в точку
Я для тебя берегла…

***
Без меня. Без меня, милый,
Думай обо мне.
Пообещай, что не забудешь
О моей весне
Ты поймешь однажды, ты поймешь,
Что в сердце страсти больше нет,
Но прошу тебя, порою думай обо мне.
Ведь не клялись, что будем мы с тобой
Навек вдвоем, любовь храня,
Но хотя бы, если сможешь,
Вспоминай меня.
Вспоминай о том, как все цвело,
Но только не о том, что быть могло.
Знай, что я буду ночами о тебе грустить.
Не забивай…
О тех чудесных днях,
Что пролетели, словно сон.
Я тебя не позабуду до конца времен…
Срок придет, всему настанет срок –
Любви, и лету, и весне,
Но прошу тебя: порою
Думай обо мне!

***
Мое сердце – в твоей груди,
Неизвестное доброе имя.
Необьятность пустыни пройди
Легкой поступью краткого ливня.
Я не знала: бывает трава,
И цветы, и поющая птица?
Потому что в груди твоей два,
А в моей ни одно не стучится…

***
Ты однажды кого-то полюбишь
Без единого слова неправды,
А пока равнодушием губишь
Мое сердце и звезд миллиарды.

***
В это небо, в эти звезды –
Тисячи молитв
Улетели, ну, а слезы
Пали на гранит…

***
Этот свет меня согреет, этот дождь забит…
Этот ветер мягко веет нежностью молитв…
Это поле тихо зреет, это – древний рай…
Это сердце не сумеет мне сказать:”Прощай…”

***
Поцелуи, как вздохи неуснувших цветков,
Как могучи потоки нежно сказанных слов,
В запредельные дали безбрежной любви
Мы с тобой отправляли наших душ корабли…

Катерина Гриняк,
11 клас
***
Життя людини – тільки мить.
Умій же нею дорожить.
Живи, кохай і усміхайся,
На перешкоди не зважай,
Ніколи віри не втрачай,
До слів поради дослухайся,
Та головне ж бо пам’ятай,
Що в часі, даному людині,
Нема повторення й хвилині.

Наталія Романюк,
11 клас
***
Жахливий біль, нестерпний біль
У серці, певно, навІки,
І день за днем, і день за днем
Терпнуть від сліз повіки.

Як боляче вдень мені жити,
Як легко, коли засну, –
Тоді відпочинуть очі,
Зніму я з них пелену.

Чи варто ось так страждати
Й носити на серці сум,
Чи варто його карати
Собі та іншим на глум?

Коли б зарання я все знала,
Ніколи б я не покохала,
Розлук, прощань не зазнавала,
Слізьми би горе не вмивала
І в серці біль не тамувала.

***
Кохаю я щиро за те, що ти є,
За те, що наповнені дні
Лиш тільки тобою. А також за те,
Що бачу тебе уві сні.
Кохаю за очі твої і слова,
За ніжні й солодкі вуста,
Кохаю за ласку твою й доброту,
Що в завтрашній день пророста.

Україні

Тобою горда, Україно,
Ти не така вже, як колись,
Бо тільки правда, сила й воля
Тебе внаругу не дали.
Народ боровся за свободу,
За правду, чесність, проти зла –
Стояв і мерзнув на майданах –
І честь таки перемогла.
Одна мета зігріла душі,
Дала надію і урок –
Терпіння сили гуртувало
І гартувало мужній крок.
Тебе хотіли розділити,
Тебе хотіли обдурить.
Народ не зміг це допустити, –
Бо дуже честю дорожить.

***
Невже розлуки час прийшов?
Невже так довго зустрічались?
Чому всі квіти чарівні
Зненацька всохли й посхилялись?

Чому зазнали переміни
Всі мрії, погляди, слова?
Чому без тебе в самотині
Так час стривожено сплива?

Вікторія Бондар,
11 клас
***
Ми разом будемо. Надіюсь.
І так підказує життя,
Що ти кохаєш мене щиро,
Отож не граєш в почуття.

Тобі я вірю, дійсно вірю.
В тобі – усе найкраще є.
Ти – наче свіжий подих вітру.
Ти – ніжне сонечко моє.

Тетяна Мамчур,
11 клас
***
Упасти духом…
І себе втоптати в бруд?
Я, може, збилась з пантелику?
То все – пусте.
Ти просто все забудь,
Аби не втратити людського лику.
– Мораль, – питаєш, – де?
Її нема.
І чистих душ не залишилось.
Чи, може, попросту сама
У баченні своєму помилилась.
Напевно, не така вже й сила
Живе в моїй душі людській,
Коли проймає лиш зневіра,
Неначе відчай загнаного звіра,
Якщо вбачаю я в очах чужих
(Чи навіть рідних, людяних колись)
Відчуженість, пиху і здичавілість?..

Лариса Гладун,
10 клас
***
Не вір словам. Слова – це біль.
Слова – це горе й справжня зрада.
Не вір словам, слова – це сіль,
І не в словах твоя розрада.

Є білий день – розрадав тім…
Розрада й в тім, що ніч надворі,
Вона зорить казково в дім –
І так бентежно сяють зорі.

І пісня ще без слів пустих,
Що душу ранять, серце крають,
Без слів отих, таких чужих,
Бо рідних слів тепер немає.

Без слів у світі легше жить,
Нема брехні – не буде зради,
Без слів так просто полюбить,
Забути кривди і образи.

Сказати все, що на душі,
Без слів усе ж бо неможливо,
І так тривожно і тужливо
Без слів нам жити у житті.

Бо все, що душу спопеляє
І тьмарить виднокола днів,
Я пересилить не здолаю
Без нескладних важливих слів.

***
Мир – то не просто банальне слово,
Мир – то життя свята основа.
В розмирі добре не буває,
Від чвар усякий лиш втрачає.

Війна – руйнація, руїна.
Це – горе, безлад, світу зміна.
Кому потрібні біль і жаль?
І серця щем? Журба й печаль?

Чом не приборкує благання
Наругу й глум, біду й страждання?
Невже так важко примиритись,
Своїм життям насолодитись?

Не треба світ оцей ділити,
А варто просто жити. Жити…

***
Як добре, що на світі є весна
З хурделицями квіту-первоцвіту,
Як радісно, що мрійниця-зима
Лататтям білим трепетно сповита.

Як радісно надходить день новий,
Слова для віршів зроджуючи щирі,
Як добре, що живу я в час такий –
В благополуччі, спокої і мирі.

Зоряна Кузьмич,
10 клас

На серці трепетно мені –
Я прагну жити. Жити!
Куди не глянь – усе моє:
І ріки, й води, й квіти.

А в небі гурт хмарин ясних –
Ведмедиків пухнастих.
У цьому світі є весна –
Й не дасть нам занепасти.

***
А я біжу неначе на край світу –
Туди, де зможе вислухать земля.
Від тебе ні привіту, ні одвіту.
Тож розумію: я вже не твоя.

Пробач. На жаль, тебе я не збагнула,
Розтанули на вітрі почуття..
І я біжу неначе на край світу,
Щоб тугою не ранити життя.

Галина Гуменюк,
8 клас

***

Шукаймо в людях доброти,
Мов зав’язі у кожнім цвіті,
Щоб розбудить нікчемні душі.
Добро відкриє нам світи
І правди слова не порушить,
Шукаймо в людях доброти,
Мов для осліплого прозріння,
Добро нас кличе до мети,
Воно – до совісті веління.

***

Побудь зі мною ще хвилину,
Забудь про все, побудь зі мною.
Не думай, що хвилина лине,
Забудь про це – і будь собою.

Хай навіть ніч в твоїй душі,
Хай навіть дощ там із грозою,
Я все прощу, лиш залиши
Слова, наповнені любов’ю.

Ти
Я не знаю, який ти, звідки,
Але щось в тобі… щось та є.
Такий погляд буває рідко –
Все навшпиньки в душі встає.
І світлішає світ навколо,
Хвилюванням горять вуста.
Усміхаюсь тобі, відколи
Так неждано ти поруч став.

Зорі

Про щось говорять зорі
У темній високості.
Чи не про нас говорять
Таємні наші гості?
Ми всіх їх запросили:
Хай нам серця освітять,
Кохання в них розпалять,
А ревнощі зітруть.
Ви не мигайте, зорі,
І нам не заважайте,
А краще до кохання
Вкажіть єдину путь.

Муза

Вечір тихий спокійно спадає,
В нашім місті панує весна
І красою своєю вражає…
В мить таку й прилітає вона,
Несподівана, тиха й вкрадлива,
Королева моїх думок.
Я із нею – у віршах щаслива –
Лину ввись до далеких зірок.

***
Пробач, що необачно не сказала –
І потаємно зрадила. Прости…
Але його я більше покохала,
Миліший він душі моїй, ніж ти.

І не картай за те, що я приснилась,
Надію поселивши в почуття.
Я не простилась, навіть не простилась…
Та вибір мій підказує життя.

***
В обличчя сипнуло снігом,
Зима закричала: „Прощай!”
Врятуєшся тільки бігом,
Впадеш – не потрапиш у рай.

Від бігу в очах потемніло,
Крижинки тьмяніють в очах.
Вітрами пронизане тіло
І губи нашіптують: Жах!”

Від холоду щуляться люди,
Потроху вмирає зима…
Цю зиму ніхто не забуде.
У серце закралась пітьма:

Любов закували в кайдани,
Душа неспокійно блука.
Й благально шепоче: „Коханий,
Залишся хоч ти, не зникай!”
Здається, що світ збожеволів,
З розпуки лікуюсь сама.
Ми котимось в прірву поволі,
А винна в усьому зима.

Надія Басок,
8 клас

Я все пробачу

Я все пробачу й геть усе змалюю
У інших фарбах, в іншому листі.
Я все пробачу, але не забуду
Того, що сталось у моїм життя.
Я пам’ятаю все, в усіх дрібницях
Слова, і натяки, і всі лихі думки.
Я пам’ятаю все – й, неначе криця,
В собі закарбувала на роки.

Татові на заробітках за кордон

Немає у світі ні правди, ні волі.
Одне тільки серце стривожене є.
Мов птаха у небі, як вітер у полі,
Це серце тріпоче і крилами б’є.

Немає у світі любові і зради,
Одні тільки болі і стогін душі.
Оманлива мрія, оманлива радість.
Коли ж ти приїдеш, коли? – напиши…

Бо туга і смуток заламують руки
І дощ ніби плаче, струмує в мені.
Мій тату, ти чуєш пронизливі звуки?
Мій тату, чи бачиш ці сльози земні?

Мама

З-посеред слів – найвище слово “мама”, –
У ньому стільки світла і тепла…
В хвилини смутку, мамо, ти зі мною.
Не раз від бід в дорозі берегла.
Не раз вночі була мені мов світло,
Немов зорею сяяла в путі,
За всіх на світі ближча і рідніша,
Й цінніша від усього у житті.

За мотивами невідомого поета

Гордовита ти, я про це знаю.
Ти мовчиш, – я про все скажу…
Не до щастя, на жаль, наближаюсь,
Очевидно, від щастя біжу.

Ти собою пишайся, втішайся,
Безтурботно цвіти-розцвітай…
Як хотілося мовить: «До завтра!»
А судилось сказати: «Прощай!»

***
Спасибі, доле, за твою надійну вдачу
В важку хвилину і в тривожну мить.
Зі мною ти, коли від щастя й горя плачу.
Твій образ у сльозиночці бринить.

За зорі й місяць вдячна, й райдугу у лузі,
За грози і вітри, котрі в мені живуть,
За щирих, добрих, справжніх, незрадливих друзів
І за сестричку, що Оленкою зовуть.

Дмитро Радько,
9 клас

Легковірний Грак
Байка

Цілий день трудився Грак
І надбав добра багато.
А під вечір це добро
Переніс до себе в хату.
Завтра в лісі день веселий,
Розпочнуть всі торгувати,
Тож і він таки нівроку
Буде мати що продати.
Тільки Ворон і Ворона
Цілий день байдикували,
Марно день для них пройшов –
Так нічого й не надбали.
Як тут бути? Спохватились:
Будуть всі ж бо продавати,
Ну, а в них немає краму,
Доведеться купувати.
От вони й зметикували,
Щоб прикликати Грака,
Обібрати і зробити
З нього злидня-простака.
Поки Ворон теревенив,
То Ворона все забрала,
А як Грак вернувсь до хати,
То збагнув: усе пропало!
Байка ця для легковірних:
В світі попит на Граків,
Тож не дайте вас пошити
В дурнів чи у простаків.

Вікторія Краєвська
11 клас

Зазирнімо в своє минуле

Звідки починається стежина людського життя? З дитинства? Ні, набагато раніше – з історії роду-племені.
У бурхливій реальності ми забуваємо цей факт. Але чим глибше можемо зануритися в минувшину, зрозуміти й оцінити її, тим самі стаємо мудрішими й глибшими за своєю суттю.
Майбутнє залежить від минулого, ми перейняли від пращурів свої риси характеру, витривалість до хвороб і невдач, здатність осмислювати життя. Людина без знань про своє минуле дуже квола, не пристосована до обставин. І навіть якщо це минуле було надміру сповнене труднощів, небезпек, тривог, трагедій, його уроки неоціненні.
Зазирнувши у своє минуле, можна легше виправити власні помилки. У глибинах історії було багато несправедливості, кривд, обману, підступів. Це неодмінно торкалося і долі моїх предків. І якщо не забуватимемо цього, нікому не вдасться нас поневолити, виморити голодом чи загнати до концтаборів.
Історію роду варто вивчати з дитячих літ, коли діди й навіть прадіди ще можуть повідати стільки захоплюючого й повчального. А то ж буває, що за щоденною метушнею не вистачає часу про щось суттєве розпитати, а потім спохватився – нема вже кого й розпитати. І ти усвідомлюєш свою трагічну помилку запізно, коли нічого не повернеш і нікого не воскресиш.
Тож не втрачаймо часу! Цікавмося своєю родиною: чим жили старійшини роду, де бували-мандрували?.. Скільки легенд удасться воскресити. А скільки здатні розповісти старі пожовклі фотографії у сімейних архівах. Після цього можна спробувати написати історію свого роду, намалювати генеалогічне дерево. Це важливо для самоповаги, для розуміння власної відповідальності за збереження добрих традицій родини. Бо ж колись, через десятиліття, і наші внуки запитають нас: а що знаємо про історію роду?

Юлія Мельник,
10 клас

Осінній етюд

Промайнуло-віддаленіло літо. Холодними ранками, дощами, туманами прийшла осінь. Та ні, прийшла ж бо і з теплими, сонячними днями, прихопивши, мабуть, найбільш яскраві й соковиті барви, загадкові напівпрозорі павутинки бабиного літа. Мовби хоче потішити всіх нас цим розмаїттям перед довгим зимовим чорно-білим сном.
Ще, здається, недавно і ліс, і трави були такими бентежно-зеленими. А тепер вони потьмяніли, пожовкли, стали якимись сумовитими. Зате листочки на деревах – то ціла симфонія кольорів: пурпурові, яскраво-жовті, бурі, жовтаво-оксамитові…
Вдихаєш прозоре й чисте, ще тепле повітря, настояне ароматами яблук та вологої землі, і зачудовано вслухаєшся, як під ногами шурхотить опале листя.
А ось недалечко – річка. Вода в ній прозора, з небесним полиском. Верба опустила жовтаві коси-гілки в пінисте шумовиння при березі. Дмухне вітерець – кілька листочків кине у воду, і вони погойдуються, ніби малесенькі кораблики.
Тихо навкруги. Небо в передчутті дощів іще соковито-синє, хоча вже й поцятковане біленькими хмаринками. Ось пролітає журавлиний ключ, кружляє, кружляє, наче прощається з ріднокраєм.
Журливе нагадування про неминучість осінніх холодів… Незабаром світ стане сірим і похмурим. А там і до зими недалеко. І якщо ці теплі, сонячні дні неможливо продовжити, розтягнути в часі, то нехай вони хоча б ще довго зігрівають душу, приходячи в спогади.

Зимові етюди

Юрій Адамський,
9 клас

Одного чудового осіннього ранку я прокинувся від сліпучого світла у вікні. Спочатку подумав, що мені це приснилося. Світло було якесь особливе, не сонячне. Протер очі – казка не уявна: у скло беззвучно стукалися лапаті сніжинки, зливаючись у яскраву білу пелену. Не стримався і вигукнув: «Перший сніг!»
Нашвидку застелив ліжко, поїв – ів двір. Як можна не замилуватися такою красою, яку створили чи то осінь, чи то зима! Я довго розмірковував над тим хвилюючим явищем.
А сніг усе падав, ставав лапатішим, він затулив уже все небо, вкривав гілки дерев – ніби прикрашав їх замість листя. А на ялинки він лягав, наче прикраса, і нагадав, що десь там скоро буде й Новий рік. Тільки пташки, видно, ще не знали, як їм бути далі,– сиділи зіщулені й мерзли.
Через трохи часу сніг перестав іти, тьмяні промені сонця заблискотіли в снігу, все навколо мовби завмерло, тільки вітер підхоплював поодинокі сніжинки і продовжував з ними свій танок.
Це тільки перша звістка про зиму. І будуть ще сніги великі. Мені подобаються зимові вечори: ідеш поскрипуючою стежкою, сніг виблискує вогнями ліхтарів, створюючи особливий настрій. Гарний настрій ще й тому, що знаєш: можна покататися на ковзанах, на лижах, поз’їжджати санчатами з гірки. А які неповторні враження приносять хурделиці, намітаючи кучугури під вікна й двері. Єдина прикрість – відлиги, сніг починає танути, потім мороз сковує мокру дорогу – в ожеледь хоч з хати не виходь.

Марія Єрмійчук,
9 клас

Зима зачаровує всіх. Дерева ще не оговтатися після осені – а тут сніг. Він вкрив кумедними шапками лавки в центрі міста, зробив чіткішими силуети дерев. Мовби казка завітала до нас.
Я просто обожнюю ці пухнасті сніжинки, адже їхні узори – щось неповторне. А як хороше спостерігати їх падіння з неба, воно ніби світле-світле, навіть не збагнеш, де в ньому зібралося стільки сніжинок. Зимовий ліс просто приголомшує – сосни час від часу струшують пригорщі снігу, гущавина стає ще більш загадковою.
Люди по-різному виявляють своє захоплення зимовою красою. Хтось привітає: «З першим снігом!» Надзвичайно приємно. Хтось жартома кине сніжку. Для веселощів. Яких прекрасних почуттів позбавлені люди в тих країнах, де не буває снігу.
Звичайно, можна не любити заметіль-завірюху. Але загалом зима – це чудово. Вона приносить одне з найкращих свят – Новий рік.
Дерева наче вдягнулися в білі кожухи. Неходжені стежки в парку. В перших сутінках спалахують ліхтарі, висвічуючи хороводи сніжинок. Хороше й лірично на душі.

Твори учнів,
складені під час практичних занять літстудії
(колективна творчість)

Ліцей
Мені всміхається наш гомінких ліцей
І відчиняє двері для освіти,
Гуртує він і здружує дітей,
Із ним усім нам просто й легко жити.

Я тут росту і пізнаю життя,
Новим турботам відкриваю душу,
Нові у серце входять почуття,
Високу честь яких я не порушу.

Тут вчителі – немов мої батьки,
Турботливі, і ніжні, і суворі,
На виручку приходять залюбки,
Підтримують у радості і в горі.

Збігають дні, о як збігають дні,
Ми спинимось прощально на порозі…
Ліцею наш, ти житимеш в мені,
Світитимеш в незвіданій дорозі.

Зорітимеш зорею в заметіль,
Звучатимеш – як музика бентежна,
Аби могла я осягнути ціль,
Аби була такою, як належно.

Життя початок, перші почуття,
Що світлом мрій хлюпочуться у грудях.
Ще буде все, в далеке майбуття
Зі снів дитинства трепетно розбудять –
Назустріч дню, де сонце і блакить,
Де сподівання і терпкі надії
Й кохання прозвістує щастя мить.
Передчуттям його душа німіє.

За мотивами Б.Слуцького

Всім лозунгам я вірив до кінця,
Йдучи за ними, сумніву не слухав, –
Як йшли в огонь – у Сина, і Отця,
А також во ім’я Святого Духа.

Та враз ущерть розсипалась скала
Й постала чорна прірва замість раю.
Виходить, що помилочка була.
Вину й на себе я за це приймаю.

За О.Дольським

Ми не стрічались майже рік,
Та не полегшила розлука
Того, на що нас Бог прирік:
Розлука з вами – суща мука.

Я вас не завжди розумів,
Мені це час, напевно, спише.
Старіємо у плині днів,
Але кохаємо сильніше.

Твори випускників ліцею різних років

Тетяна Блищик
(Поетеса, вчителька. Випускниця Радивилівського загальноосвітнього ліцею 2003 року)

Козинська трагедія
“…Загнані за переправу татари тієї ночі
Козин спалили, а жителів вирізали…”
І.К.Свєшніков, “Битва під Берестечком”.

В тихім смутку дрімало село,
Так криваво світилась заграва,
Щось гнітюче в повітрі було,
Зорі з річки палали яскраво.
На біду голосили сичі,
Насторожено гукали сови,
І здавалось – то лихо кричить,
Так нещадно, так гучно, суворо.
Зорі падали, ніби з мечів
Іскри сипались в різностороння,
Їх не бачив ніхто, не лічив,
Хіба хтось ненароком, спросоння.
А за декілька миль – Боже мій! –
Помах шаблі вирішував долю:
В роковій вирішальній січі
Хтось життя утрачав, а хтось волю.
Дикий безлад, побоїще, кров…
Україно моя безталанна!
Чи ж звільнишся колись від оков,
Чи загояться всі твої рани?
Ой, Богдане, месія чи кат,
Ти врятуєш чи кинеш в провалля?
Що нас жде: вільний дім, каземат,
Світле щастя чи морок страждання?
Ой, Богдане, Богдане, дивись!
Хто це поряд? О Боже, татари!
Спам’ятайся. Тепер, не колись,
За довіру їм матимеш кару.
Ти сховав свої очі. Дарма.
Де ординці? Де їхні союзи?
В вирішальну хвилину – нема.
Де Гірей, де паші і де мурзи?
Потайком обдурили, втекли,
Не лишилось від куряви й пилу.
Як ти міг, як усі ви могли?
І куди після цього – в могилу?
…Так тривожно дрімало село.
Враз споганено вереском тишу.
Що таке оце щойно було?
І чом вітер так гаряче дише?
Ні, й криничному вже журавлю
Того подиху не втамувати.
“Люди! Згляньтесь, на поміч! Молю!
Захистіть від чужинського ката”.
Запалало село, зайнялось,
Кров невинна пожежу гасила…
Боже, звідки те лихо взялось?
Жити ж так уже більше несила!
Розкошує чужинців сім’я,
Тне всім голови, кида додолу…
Поміж “Боже!” Аллаха ім’я.
Скільки ж ще нам терпіть цю крамолу?
Винні діти, що так їхню кров
Безпощадно і люто пролито,
Чи юнак, що погибель знайшов
Попід варварським кінським копитом?
Чому вбили того дідуся,
Чом зарізали он ту бабусю,
Чом спалили Яцька, Петруся
І замучили Ганну й Марусю?
Перед ким завинило село?
Задля чого народ так страждає?
І за що оця кара? За що?
Я не знаю. Ніхто ще не знає…
Так зловісно сміявся вогонь,
Із життям розлучалися люди,
Подих смерті торкався до скронь –
І здавалось, що “завтра” не буде.
О, як миттю спустіло село,
Як недовго тривала розправа,
Тільки згарища й трупи кругом,
Порозкидані всюди недбало.
Кримчаки позникали умить,
Так відразу, як нагло з’явились,
Все затихло, лиш місяць болить
Й чорна туга на землю схилилась.
Позмовкали пророчі сичі,
Поніміли провісниці сови,
Захлинулася річка, мовчить,
Тільки вітер постогнує кволо.
Час змертвів, зупинилось життя,
Заросли всі стежини мохами,
Тільки чулося горя виття
Над садами, шляхами, полями…
Й голоситиме горе щодень,
Доки з згарищ не встануть всі люди
І мотиви визвольних пісень
З бездіяльності їх не пробудять.

***
Стояло небо,
Закутане в барви осені,
Стояло небо,
Обплутане
нитками вирію,
Були ті барви
Такого ж тону,
як провесінь,
Були в тих барвах
Малюнки, які я вимрію.
Ховались тіні
В опалих
листочках сутінків,
Ховались тіні
В останніх
сонця промінчиках.
Сповзла осінь
До виру
пожовклих сумнівів,
Сповзала осінь
По сковзких
холоду кінчиках.
Стояла осінь,
Така не схожа на осені,
Стояла осінь
Холодна, мокра й ясна;
Нитками вирій
Снувався
в пожовклу провесінь,
З-за тіней – в небо
Зоріла осіння весна.

***
Сповзають епохи
нечутно, мов тіні,
в минуле,
Танцюють за обрієм
сірий
поморщений вальс,
Шепочуть услід:
«Ми ще є, ми ще все
не забули,
Ми в пам’яті будем,
коли вже й забудете
нас.»
У відповідь – морок.
Скрегочуть
потомлені гори,
Вітри загуділи
в іржавий
старий контрабас,
Сполохалось щастя,
Зловтішно
всміхається горе,
За зоряним пилом
Ховається
в Космосі Час.
Збігають століття,
Скривавлені
в сутичках й битвах,
Порожнє майбутнє
волає:
«Ось це вже й кінець!»
Та Сонце не згасне,
зорітиме,
наче молитва,
Аж поки цього
не захоче
найвищий Творець.

***
Ця любов прийшла,
мов вітер,
Із нізвідки, із нікуди.
Я слова складаю
з літер,
Та твоє ім’я повсюди.
Підіймаю погляд в небо,
А між хмар –
твої зіниці.
Знаю, бачу –
так не треба,
Та вночі чомусь
не спиться.
Ця любов
прийшла раптово.
Ти з’явився і … навіки.
Не було
«прощай» чи «знову»,
Лиш примружені повіки.
Не було
зітхань й цілунків,
Не було
розлук й чекання.
Ця любов
без подарунків.
Це любов?
Чи так, кохання?
Ця любов така неждана,
Без любові і надії.
Я для тебе не кохана,
Ну, а ти –
мій біль і мрія.

Юлія Малишкіна

Марії Башкирцевій

Ти дарував їй так багато,
Та дуже мало дав життя.
Відомою судилось стати.
Не відійшла у забуття.
Знайома з нею особисто,
На жаль, звичайно, не була,
З прекрасних перл своє намисто
Художнім пензлем здобула.
Талант такий лише від Бога
У подарунок прийняла.
Короткий шлях, важка дорога
Її у вічність повела.
І як ніщо у цьому світі
Не пропадає без сліду,
Маріє, варто було жити
І переносити біду.
Дочка вкраїнського народу,
Зоря далеких берегів,
Ти заслужила в нагороду
Любов і відданість віків.

«Проба голосу (2007)

Зоряна Кузьмич
(11 клас)

***
Душа тремтить, до Бога лине,
Уся – земна і неземна,
Я стала щиро на коліна
Й прошепотіла ‘Отче наш’.

Мені здалося, я злетіла,
Й попрямувала – з вітром в лад –
Туди, де радість, де блаженство,
Туди, де є едемський сад.

Враз зупинилась, оніміла,
Пройнявшись трепетом в руках.
І серце билось, билось, билось.
Чи це збентеженість, чи страх?

А в тім саду, у тій щедроті,
Яку не знала з роду-літ,
Блаженні люди в тілі-плоті
Ішли туди, де світла світ.

Було те світло сонцесяйне,
Мов уособлення життя.
А люди йшли, всі одностайні,
В палкім пориві каяття.

Мене неначе хтось торкнувся,
Дитя маленьке то було,
Воно взяло мене за руку
Й до того світла повело.

Лариса Гладун
(11 клас)

***
З неба падає дощ, значить – небу так треба.
Знову ти не прийдеш, знову важко без тебе.
З неба падає сніг, значить – небо так хоче.
І мовчить телефон, вже дванадцята ночі.
І секунди біжать, і проходять хвилини,
Наче вічність в житті – пропливають години.
Ти сидиш край вікна, душу гріє надія,
Світить зірка одна, як нездійснена мрія.
Знову плаче душа, знову в серці тривога,
Думка в тебе одна – це далека дорога.
Ти не плачеш тепер, небо плаче за тебе…
І в руках телефон. Марно. Хочу до тебе.
Ці гудки, як завжди, пролунали знайомо –
І сльоза по щоці наче, блискавка з громом.
Ти давно вже не та, ким була ти до нього,
В тебе інша душа, в тебе інша тривога.
Впала зірка твоя, з неба впала, згоріла,
Ти пішла назавжди, ти пішла – не стерпіла…

Дощ в твоїх долонях

Ще одна краплина скотилась по щоці,
Ні, це не сльозина, просто дощ в руці.
Ніч тривожить серце, душу розрива,
Зачинились двері, ти пішла одна.
Так хотілось плакать, сльози по щоці,
Та завадив дощ, дощ в твоїй руці.
І пусті розмови ти згадала знов,
В думці прмайнуло: ‘Де ж його любов?’
Де поділись друзі, вороги твої?
Знову зрозуміла: дощ в твоїй руці.
Ти тримаєш міцно у долонях знов
Всі свої страждання, всю свою любов,
Ти ідеш поволі, крапля по щоці,
Хочеш відпустити, дощ вже не в руці,
Почалася злива, ні не злива це,
Це любов розбилась, з серця кров іде,
І страждають зорі, плачуть небеса,
Що нема любові, дружби вже нема.
І не бачать люди зливи надворі
Їм не зрозуміти – дощ вже не в руці.

***
Знову марю тобою у сні,
Наяву знов вертаюсь до тебе,
Знову бачу ті очі ясні,
Знову плачу ночами без тебе.

Я так хочу тебе не кохати,
Я так хочу забути тебе,
Я не можу так довго страждати,
В твоїм серці любов не живе.

Ти не вмієш насправді кохати,
Ти не знаєш любові й біди,
Вмієш ти тільки біль завдавати,
Й, розтоптавши любов, просто йти.

Ти живеш лиш сьогодні й собою,
Ти смієшся завжди над всіма
І, принісши нестримного болю,
Ти тікаєш – і знову пітьма.

І, з’явившись, як промінь надії,
У житті, як любовний міраж,
Розбиваєш усі мої мрії,
Знов у небі ти робиш віраж.

Ти не можеш усе оцінити,
Ту любов, що тобі віддала,
Знаю я: неможливо розбити
Серце тим, в кого серця нема.

***
Ніч спустилась на стомлене місто,
Все заснуло в холодній пітьмі,
І пішов ти, неначе навмисне,
І залишив мене в самоті.

Я сиділа і довго мовчала,
Щось вмирало в ту мить у мені,
Та що саме, тоді я не знала,
Я сиділа собі в самоті.

І пітьму проганяв мій світанок,
Новий день зустрічало життя,
Владу знову захоплював ранок,
Щось пішло у цю ніч в небуття.

Щось пішло і померло навіки,
Знаю я: смертне в світі усе,
І, прикривши спокійно повіки,
Я хотіла забути про все.

Що померло, на жаль, я не знала,
Час чомусь зупинився на мить,
Знав би ти, як тоді я страждала,
Серце в мене і досі болить.

Ось тепер я не вмію любити,
Я не вірю в святі почуття,
Та тобі я зуміла простити,
Ти привів мене в нове життя.

Зіпсоване дівчисько

Зіпсоване дівчисько.
Отак тебе й назвали,
Хоча ти серцем чиста,
Тобою згордували.

Зіпсоване дівчисько.
По місту ти гуляєш,
З тобою різні люди,
Ти їх не помічаєш.

Зіпсоване дівчисько.
Тобі життя ламають,
Ламають дивні люди,
Які тебе не знають.

І знову тихо плаче,
Коли ніхто не бачить,
Зіпсоване дівчисько, –
Ї їй життя пробачить.

І ніч змінилась ранком,
Вона іде додому,
Зустрівшись зі світанком…
Не зрозуміть нікому…

А ззаду, за плечима,
Хтось знову творить казку,
Ти не ночуєш вдома –
Така її розв’язка.

І цей сюжет спокійно
Все місто засудило,
Як жаль, але буквально
‘Воно’ тебе зганьбило.

Ти їх не розумієш,
Про них не хочеш знати,
Їх серцем не зігрієш,
В юрбі їх не впізнати.

Тобі і не важливо,
Про що вони пліткують,
Колись вони, можливо,
Що зроблять – обміркують.

А ти живеш для себе,
На них і не зважаєш,
І хто прийде до тебе,
Ти вже напевно знаєш.

‘Зіпсоване дівчисько’, –
Шепочуть всі навколо,
Плітки уже так близько,
Плітки уже довкола.

Ти їх проігноруєш,
Заплачеш на світанку
І просто не почуєш,
Про що говорять зранку.

Зіпсоване дівчисько.
Кому це все потрібно?
Невже ‘вони’ так низько,
Що ‘їм’ це необхідно?

Невже ‘їм’ необхідно,
Комусь життя зламати,
Невже ж бо їм не встидно
Когось кудись прогнати?

Повз мене

Закінчились сльози,
Душа завмирає,
І ніч так спокійно
По місту витає.

Лиш холод зігріє,
Лиш небо побачить,
І знову зомлію,
Та більше не плачу.

Тепер розумію:
Мене не кохаєш.
І більше не мрію…
Її обіймаєш…

Так важко прощатись,
І серце завмерло,
Тепер зустрічатись
Болюче й нестерпно.

Я щиро прощаю,
Бо ти не для мене.
Ти віриш, те знаю,
Що буде без тебе.

Невже закохалась?
У душу впустила,
Тобі не зізналась –
Й себе загубила.

Порожнє зітхання
Мене не врятує.
Не вірю в кохання
Нікого не чую.

Світанок надворі,
А ніч на душі.
Простори прозорі,
Навіщо мені?

Вже вимкнули світло,
І море печалі,
Зійшло непомітно –
І гірше чимдалі.

І стукіт у двері,
Це тільки примара,
Я ніби в пустелі,
А ти – ніби хмара.

Для мене ти будеш
Минулим єдиним,
Для неї майбутнім,
Таким швидкоплинним.

В поясненнях – слово,
Нічого не варте,
Як смішно: розмова, –
А схоже на жарти.

Не вірю, не хочу,
Не чую, не бачу,
І просто вмираю,
Та знай – я пробачу.

Віталіна Решетило
(11 клас)

***
Минають дні дощем холодним,
Проходять ночі в забутті.
Не обізвуся словом жодним –
Для тебе слів вже не знайти.

Зів’яне літо, прийде осінь,
І душу вистудить зима.
Сумую я цієї ночі,
Бо поруч, тут – тебе нема.

Та буду я завжди чекати,
Так доля стелиться моя…
А ти: чи зможеш покохати
За те, що так кохаю я?

***
Чому вдаєш, що ти не бачиш:
Стежки зима нам замела?..
Невже не чуєш, як я плачу,
Як потребую я тепла?

І навіть віхола страждає,
І я ходжу мов не своя…
Ти ж знаєш: я тебе кохаю,
Ти – мрія й провесінь моя.

***
У лабіринтах серця заблукала,
До мрій вслухаючись, шукаючи мети…
Не думала, що Він – це саме ти…
Що ти – це той, кого я так чекала.

Я вся в збентеженні, в полоні мрій,
У вирі незбагненних почуттів.
Шукаю слів, єдиних, точних слів –
І хочу вірити, що врешті будеш мій.

***
Я більше не можу в собі це ховати.
Ну, що мене спинить, коли я наважусь?
Потрібно сказати, потрібно сказати…
Адже я так довго з думками збиралась.

Іду я до тебе, жду слушної миті,
Та вкотре неждано немовби спіткнулась.
І очі сльозами укотре налиті.
Чому не змогла? І чому повернулась?

А доля тікала, а доля сміялась,
Я думала – легко, насправді – не знала…
Хотіла сказати, чомусь не сказалось.
Завадили люди – і я промовчала.

Юлія Мельник
(11 клас)

Вірю в майбутнє твоє, Україно
Україна… Вимовляючи це слово, кожен поет, прозаїк, та й узагалі кожен щирий українець відчуває ніжний трепет душі. Це коротко слово вміщує в собі дуже-дуже багато, адже йдеться про нашу Батьківщину.
Це – все наше життя, починаючи з колиски і закінчуючи передсмертним ложем. Це – наша рідна ненька-земля, мамина колискова, яскраві дні дитинства. Саме вона дає нам сили жити. Врешті-решт, Україна – це й кожен з нас, це наш народ, який через століття знущань і неволі зберіг вірність своїй Вітчизні.
Українська земля пережила багато чого: війни та мир, перемоги й поразки, закарбувала в пам’яті імена вірних синів та дочок і – водночас – імена зрадливих Іуд. Усього цього не зітерти зі скрижалей нашої історії. Однак загалом визначальною залишалася любов, і ніщо на світі не може знецінити цієї любові – вона не зникне, не зітреться з плином років.
Упродовж тисячоліть за нами спостерігає безкрає небо. Лише воно може достеменно пригадати всю нашу історію. З пам’яті синього українського неба вовіки не зітруться Київська Русь, величні битви козаків, готових до самопожертви задля свободи рідної землі. Згадаймо легендарних Хмельницького, Сагайдачного, Мазепу, Калнишевського, які мріяли здобути незалежність для свого народу. Вони і їхні соратники, гартовані в боях, залишалися мрійниками: прагнули бачити Україну з усміхненими хатинами в квітуючих вишневих садах, звеселену тьохканням солов’їв та щебетанням жайворонків, ваговитим шумом хлібного колосся, звучанням українських пісень.
Та нешвидким виявився шлях до незалежності. Через невеликий хибний крок Україна потрапила в ярмо неволі на багато літ. І це неабияк послабило борецьких дух українців, виявлений за часів козаччини. Ніхто, напевно, в той час не міг і подумати, що вдасться здобути незалежність, розірвати пута насильства без єдиного пострілу, без єдиної краплі крові. Утім, привели до цього й бої української революції на початку ХХ століття, і повстанських підпільний рух, і єднання народу в боротьбі проти гітлерівського фашизму. Опинялися українці по різні боки фронту й окопів, скільки крові, братньої крові було пролито.
І ось ми – вільна, незалежна нація, яка утверджує свою державність, зорієнтовує себе на загальнолюдські цінності. І кожен по-своєму прагне зміцнити авторитет України – на жаль, не завжди і не всім це вдається. А звідси – розчарування, відхід від активної життєвої позиції. Існування за принципом ‘моя хата скраю’ – це найжалюгідніше явище в нашому суспільстві. Проте свідомі люди розуміють: коли процвітатиме держава, народ житиме добре.
Я багато думала над тим, хто ж він, справжній українець. Вважаю, це – патріот, який уболіває за долю Вітчизни не в сподіванні якихось відзнак чи посад, віддає всі сили (через виконання виробничих чи службових обов’язків, через творчість, громадські справи), щоб зробити Україну кращою серед інших країн. Взагалі не маємо морального права забувати про те, з чого складається репутація нашої держави. Вона, по суті, нас виростила, нас утверджує на обраному життєвому шляху. Об’єднаймося ж під блакитно-жовтим стягом за наше спільне майбутнє.

Мар’яна Павлюк
(10 клас)
Порив душі
Етюд
Осінь – пора дощів, поривчастих вітрів. У моїй душі інколи коїться щось подібне – бувають пориви відчаю, коли не хочеться допускати до своїх почуттів жодної людини, навіть близької. Хочеться попросту залишитися віч-на-віч з осінню, повніше відчути її холоднуватий подих, хоч трохи зрозуміти закони природи, злитися потаємними порухами душі з вільними вітрами.
Це тільки природа може сповна проявити свою непідвладність, а людська душа – вона ж мов беззахисна, тендітна квітка, яку в будь-яку мить може скривдити зухвалець-вітер.
Ще сумовитіше на душі, коли закохана терпить розлуку з любим, коли їх розділяють відстані. Хочеться піти за покликом буревію і розчинитися в стихії природи. Адже і дощ, і вітер – це так співзвучно станові душі. Прагнеться перекричати оцей шум осінньої негоди, прокричати на цілий світ, що ми не розгубимо трепетних почуттів, що нам необхідно зберегти той вогник, який так незбагненно спалахнув, бо він – відображення того великого небесного дару, яким ми наділені, – вміння кохати.
А втім, я не впевнена, що все це живе не тільки в моїй душі. І усвідомлення цього огортає її холодом. Недарма ж я не в змозі сказати про всі ці переживання йому, та й навряд чи наважусь…
І тільки осені готова відкрити своє серце, нехай вона стане моєю супутницею та розрадницею, стишить біль, що, здається, пронизує все тіло.
Досить… Я, напевно, готова навіть змиритися з поразкою у поєдинку за кохання. У поєдинку з часом і відстанню. Але ж, почуття мої, прилиньте до мене, допоможіть зрозуміти – це ж ви примусили відчути його погляд, порухи його серця, він навчив мене жити собою і навіть дихати його повітрям. А раніше ж моя душа була закритою і не підпускала до себе нікого.
Як би не сталося, я знайду в собі сили зберегти гідність, навіть пережити занепад духу. Готова здолати всі перешкоди, аби не погас наш воник кохання.

Марія Єрмійчук
(10 клас)
Для пасажирів з дітьми
Етюд

‘Місце для пасажирів з дітьми’. Їду в автобусі з мамою і задумуюся: ‘А чи призначене це місце мені?’ Їхати ще дуже довго, а воно щойно звільнилось – єдине вільне в усьому автобусі.
Мабуть, вже ні. А зовсім недавно, ще кілька років тому, співчутливі тітоньки вставали зі своїх місць і садили мене, маленьку й щасливу, на сидіння. Чому ж все змінилося?
Ще кілька років тому матуся вимикала на ніч світло в кімнаті, а тато поправляв ковдру, вкладаючи мене спати. Сьогодні світло горить майже до світанку, коли я пишу реферат, а ковдра звисає до підлоги, бо від утоми не хочеться її поправляти.
І я розумію, що дитинство минуло. Пішло. А щойно ж було тут, у кімнаті. Поряд з новими компакт-дисками припадають пилом яскраві іграшки, на сумці ще висить улюблений Вінні-Пух, а в шафі біля модних джинсів лежить футболка з Міккі Маусом. І хочеться крикунти до бетурботного дитинства: ‘Постривай, не йди, без тебе мені дуже буде важко!’ Але слова летять услід за черговим ‘бойфрендом’…
І ти усвідомлюєш, що в житті врешті-решт усе має неодмінно змінюватися. Хоча дуже часто доля не запитує, чи ми готові переступити поріг іншого нашого життя.
Промайнуть роки. І знову в автобусі, мабуть, зверну увагу на той застережний напис. Юнак поступиться місцем мені… мені і моїй дочці…

Альона Романюк
(10 клас)
***
Не скоряйся законам земним,
Бо життя не іде лиш за планом,
Не зживайся ніколи із тим,
Що обернеться завтра поганим.

***
Незабаром поїдеш, не скажеш ‘прощай’,
І про мене, напевно, забудеш – та й край…
Наші зустрічі стануть для тебе – як сон.
А мені – лиш страждання… і твій телефон…
Може, скажеш: ‘Дзвони і не пе-ре-жи-вай!’
Може, мовиш: ‘Приїду – лише зачекай’.
Все одно я чекатиму й не подзвоню,
Вся душею відкрита прийдешньому дню.

…Ти, нарешті, приїхав – і день той прийшов,
Як зустрілись… та тільки ж ти не підійшов,
Промайнув стороною без слова ‘привіт’.
І посипався з яблуні трепетний цвіт.
Ми з тобою чужі, ти – журба моїх днів.
Мою душу лиш дощ за вікном зрозумів.

***
А ти прийшов – і усміхнувся,
І я спинилась на хвилинку,
І ніби світ весь похитнувся –
І серце видало зупинку…
Усмішка щира і привітна
Приворожила красотою,
Тому страждаю й нуджу світом,
Як ти проходиш стороною.
Ти – наче промінець із неба,
Немовби пісня солов’я.
Нікого більш мені не треба,
Для тебе лиш душа моя.
Ірина Масюк
(9 клас)
Українська мова

О, рідная мово! Яка ти чудова,
Яка милозвучна й водночас проста.
Я спрагло вслухаюсь до рідного слова,
Воно, наче спів солов’я, доліта…

А часом воно заяскріє сльозою, –
Й немовби затьмариться світ навкруги,
Коли я згадаю, з якою бідою
Не раз обступали тебе вороги.

Та мову зламати – народ мій зламати.
Ми завжди уміли за честь воювать.
Для мене ти, мово, як рідная мати,
Я також готова тебе захищать.

Діди наші в битвах за волю вмирали,
А воля – це й віра, і мова, й звичАй.
За слово, за думку в кайдани кували,
Однак не скорили козацький наш край.

Слова ‘Україна’, ‘Шевченко’ – на стязі,
Що вів і веде крізь терни лихоліть.
Ми з мовою сильні й незборні в звитязі,
Із нею – рости нам, мужніти і жить!

***
Зустрілись поглядом з тобою
Ми неповторною весною –
І серце стріпнулось сильніше,
І враз дихнулося вільніше…

Кохання, наче птаха крила,
Всі почуття мої розкрило,
Рука торкнулася об руку,
Душевну вгамувавши муку.

Ми полонилися весною,
Прекрасною в житті порою,
Чудовий світ відкрився там,
Який відомий тільки нам.

***
Сонця промінь,
Ніжний гомін –
Щебіт солов’я в саду,
Квіти, вбрані у росу,
Я у серці знов несу.
Рідну маму коло хати,
Запах свіжий чудо-м’яти
Буду завжди пам’ятати…

Рідна мова

У світі безліч мов, але однією з наймилозвучніших, на думку фахівців, є українська мова. У ній сила-силенна синонімів, пестливих слів, якими передаємо своє ставлення до найрідніших нам людей. Тому так мелодійно звучать наші пісні, думи, казки.
Але нашій мові довелося утверджувати себе в складній боротьбі з її недругами. І все ж чим більше поширювався тиск, тим відчутнішою ставала роль українських патріотів, з’являлися нові талановиті художні твори, праці з історії України та етнографії. В нашу літературу та культуру приходили навіть представники інших народів.
Національний дух українців міцнів. Найбільшим поштовхом до утвердження української мови в дошевченківський період стала творчість і громадська діяльність таких видатних людей, як Іван Котляревський і Маркіян Шашкевич. ‘Енеїда’ живою розмовною мовою, з використанням багатьох колоритних слів та фразеологізмів, буквально пробудила націю до усвідомлення своєї значущості. А Шашкевич виголосив на Західній Україні першу офіційну промову українською мовою в музеї семінарії перед духовною владою і запрошеними гостями, хоч міг би, як тоді було заведено, скористатися офіційною для Австрії німецькою чи принаймні латиною.
Нині наша мова дуже барвиста, вона здатна захоплювати й полонити своєю чарівністю. На жаль, не всі це розуміють, не всі надають цьому значення. У спілкуванні з’являється суржик, який, наче омела, поволі висмоктує життєдайний сік із дерева нашої мови. Дається взнаки русифікація, що її продовжують здійснювати зденаціоналізовані чиновники радянського загартування. Вона, мов вірус хвороби, малопомітно проймає організм, а потім прогресує з тим, щоб призвести до знищення.
Як з огляду на це не згадати слова Маркіяна Шашкевича з недалекої від нас Золочівщини, які він написав, висміюючи тих, хто називали українську (руську) мову хлопською:
Руська мати нас родила,
Руська мати нас повила,
Руська мати нас родила,
Чому ж мова її не мила?
Чом ся нею стидитись маєш,
Чом чужую полюбляєш?
Я вважаю, що кожний українець повинен берегти й цінувати свою мову – у спілкуванні, у пісні, жарті, листуванні, у виборі книг і періодики для читання, у проведенні різноманітних культурно-освітніх заходів.

Галина Гуменюк
(9 клас)
***
Твій милий образ не дає спокою,
Твій голос в серці ще бринить, бринить
Сумною невиразною струною –
Й душа від нього болісно щемить.

Цю відстань і ненависну, й жорстоку
Здолати здатні щирі почуття.
Із ними звідала я муки і мороку –
Лечу, лечу до тебе в небуття…

***
Минають дні, такі тужливі дні,
Бо серце невпокорено щемить,
Тебе щоразу бачу тільки в сні,
Благаю Бога: ще лиш мить… Лиш мить…

А тіло спрагло гине щохвилини,
Немовби та троянда на снігу.
І серце наче рветься з середини,
Знетямлено ридає: ‘Ну чому?’

Невже, невже ніколи не побачу,
Тебе, моє омріяне кохання?
Та все ж таки я доленьку пробачу –
Й любитиму із болісним мовчанням.

Маріанна Герзун
(9 клас)
Шпилька
Етюд
Ця маленька річ не привертає особливої уваги; на перший погляд, без неї можна й обійтися. Але це тільки на перший погляд.
Інколи саме нестача цієї деталі у біжутерії здатна неабияк зіпсувати – ні, навіть не зачіску, а настрій. Адже кожна дівчина прагне виглядати якомога привабливіше, принадніше. А яка тут краса без останнього дрібного штриха в одязі, макіяжі? Ось вам і нікчемна шпилька, нібито не варта окремої розмови. Зараз шпильок і різноманітних заколок вистачає на різні вподобання – і всі здебільшого вишукані, витончені, з ажурними квітками, орнаментами, а деякі – для багатих наших співгромадян – навіть оздоблені коштовними камінцями.
Коли берешся купувати шпильку чи заколку, їй-право, розгублюєшся – що називається, очі розбігаються і вже навіть першим імпульсам свого смаку не довіряєш. Утім, на все розмаїття пропозицій попросту не вистачить грошей. Вибирати таки треба.
Мені здається, що вибираємо такі речі відповідно до свого характеру. Хто звик бути в центрі уваги, збираючи компліменти, той надає перевагу при створенні свого образу ‘дрібничкам’ яскравим, незвичним. І навпаки, дівчатам та жінкам, які не вважають за прийнятне таким чином привертати до себе увагу, імпонують речі зовсім інакші – некрикливі, стримані в кольорах, нерозцяцьковані.

Тетяна Довбета
(8 клас)
***
Я знаю, ти далеко
І більше не прийдеш.
І трепет призабутий
Мені не повернеш.
Лиш потайки у небі
Летить журливий птах,
Який несе з собою
Страждання, біль і жах.
Несе він із собою
Прожиті почуття,
Що піснею сумною
Проходять крізь життя.
Та врешті забирає
Усе навіки, знов,
І більше не вертає…
То це і є любов?
Вона – мов птаха крила
У небі розпуска,
А потім серце ранить,
Шматує по кусках,
А потім болем – в душу
Без стуку заліта.
І не верта ніколи
Прожитії літа,
І не верта ніколи
Всі сльози на землі.
Летить собі у небі,
Де клекіт журавлів.

Тополя

Стоїть тополя серед поля,
Хитає віти на вітру,
Мов зачарована весною,
Вона шукає долю ту,
Що загубила, мов краплину,
У водах голубих річок,
І по корі тече сльозина,
Бо знайти вже їй стежок,
Які ведуть у ту безодню,
Що називається життям,
Які повернуть їй сьогодні
Ту долю, де була дитям,
Вона була дитям людини,
Розумна, гарна і струнка,
І знов біжать, біжать сльозини,
Немовби розтеклась ріка,
Вона лиш плаче, гірко плаче,
Бо не вернути роки ті,
Вона все згадує, неначе
Це все було у цім житті.
Вона згадала біль і смуток,
І тихе горе, і печаль,
Бо десь в запеклому бою там
Загинув молодий москаль,
І тут розбилася вся доля,
Й скінчилось молоде життя.
Вона не прагла більше волі,
Тож вибрала сумне буття.
Відтоді більш ніхто не бачив
Дівчину гарну, молоду.
Тепер тополею лиш плаче,
Коли згадає ту весну.

Минуле

Ти так далеко,
Лиш погляд твій в небі
Сяє, мов зорі ясні.
Знаю: не варто було для тебе
Писати сумні ті пісні.
Знаю: було що – те не вернути,
Лиш згадати на мить.
Знаю: що буде, те не забути,
Знаю: воно не згорить.
Все, що писала,
Чи буду писати,
Все – лиш прозорі листи.
Може, не так мене вивчила мати,
Та краще забути й піти…
Може, не так зрозуміла, що сталось,
А написати боюсь.
Може, забула, я все те забула,
Що колись сталось, – Молюсь.
Щоб не згадати
Той біль, ті страждання,
Що забуваю на мить,
Щоб не прожити усі сподівання
Й те, що у серці болить.
Щоб все забути,
Навіки забути,
Те, що спізнала тоді,
Щоб не вернути,
Вже більш не вернути
Строфи із пісні сумні.

Життя без тебе

Минає день, минає рік,
А я живу, неначе в сні…
Ти знаєш: я лише живу
І навіть сонця не знайдк…
Лечу, кричу, куди – не знаю…
Хочу сказати, що кохаю…
Хочу сказати, що на світі
Лиш ти єдиний можеш вміти
Сміятись, плакати й летіти,
Летіти в небо, в простір синій,
Сміятись з б олю – на колінах
І плакать краплями роси,
Що тихо падають на коси.
Ті краплі падають, летять,
Ті краплі плачуть і кричать,
Ті краплі вірять у любов, я
Яка прийде до тебе знов.

***
Бринить сльоза в весільний вечір,
Шкода прожитого життя…
І скрушно падає на плечі
Бентежна ніч – ніч забуття.
Ти вже, однак, зробила вибір –
І більш нічого не вернуть,
І ті роки, що серцю милі,
Віднині змушена забуть.
Ти стиха хлипаєш в кімнаті,
Сльоза – мов рана по щоці.
Усе-усе – немов прокляття.
І перстень – карб твій на руці.
Хотіла б все вернути в мить ту,
Як не зробила перший крок.
Життя, на жаль, спливає швидко –
Ти не засвоїла урок…
У білу сукню вбрана нині
Й вінок весільний на тобі,
Та ти лиш плачеш, плачеш гірко,
Бо не вернути роки ті…
Ти наречена вже сьогодні,
Довкола тебе – жарти й сміх.
А ти – мов на краю безодні,
В полоні пристрастей своїх.
І сльози, болісні перлини,
Затьмарять сяєво ночей…
Ні, твоє щастя – не сльозини
Й не сяйво пристрасних очей.

Оксана Бормова
(8 клас)

***
Ллються сльози,
кричить душа,
а надворі – гроза.
Дощ тремкий – на руці,
а сльози – бринять на щоці,
тому що ти – у моїй душі.
А грім гримить,
а душа волає-болить…
Сонце світить, звичайно ж, роками,
але бачим його
лише в миті життя,
коли кохаємо ми.

***
Напишу я зізнання в листі,
Що сподобався дуже мені.
Та слова ці відверті й прості
Чи оціниш ти? Думаю, ні.
І кохання зречусь я , авжеж,
І зажуряться всі мої дні,
Коли ти так спокійно пройдеш,
Мовиш холодно в відповідь: ‘Ні’.

***
Чорнобиль, чорна птиця
(Сумуй, душа, й страждай!),
Оповила столицю,
Оповила й наш край.
Ніколи не забути
Той день на зламі літ.
Він буде й нашим дітям
Затьмарювати світ.

Колективна творчість
(на заняттях літстудії)

Спасибі вам, рятівники

Пожежа, повінь, злива, ураган
Несуть нам лихо, сльози і страждання,
Будівлю нищать і толочать лан,
Руйнують мрії, прагнення, жадання.

Але на виручку спішать рятівники –
І, мов руками, розсувають хмари.
Лиш разом ми – рукою до руки –
Здолаємо життєві всі почвари.

Спасибі вам, хто з нами в мить скрутну
Скоряє підступи нежданої стихії,
Нам повертає усмішку ясну,
І плани, й сподівання, і надії.

На подвиг

Готовності до подвигу не вчать,
Цього, напевно, і не прищепити –
Всякчас із скрути інших виручать,
Заради інших повсякденно жити.

Ви – вогнеборці, ви – рятівники,
Ви мужні, самовіддані й сміливі,
Йдете на подвиг в праведнім пориві –
І подвиг цей переживе віки.

Повернута усмішка

Малюк кричить в кімнаті, повній диму…
Чи хто почує цей дитячий крик?
Почує, так. Бо всюди він незримо –
Наш добрий і безстрашний рятівник.

У полум’я він кинеться щодуху,
Простягне руку допомоги нам,
Врятує дім, відкине геть розруху,
Поверне усміх ніжний малюкам.

***
Хто знає, що прийде з наступним днем,
Та доля милостива однозначно,
До тих, хто у поводженні з вогнем
Щоразу акуратний і обачний.

Адже вогонь – ніяк не для розваг,
Не чиркай сірником де заманеться.
Він для важливих і насущних благ,
Тож лихом хай ніколи не озветься.

Електроприлади – звичайно, диво з див,
Однак вони несуть не тільки втіху.
Якщо ти праску ввімкнуту лишив,
То буде всій родині не до сміху.

Якщо розетка лізе зі стіни,
А вимикач заклинює щомиті,
Ти якомога швидше їх зміни, –
Вони зі струмом, тож – несамовиті.

Якщо надворі – блискавки й громи,
Ти вимкни музику і телевікторину,
Й для певності – антену відімкни,
Перечекай цю грозову годину.

І прилад газовий не любить нечупар,
Лишати ввімкнутим без нагляду не варто.
Його вогонь, і чадний газ, і гар
Поставлять враз чиєсь життя на карту.

Дітей у школах вчать безпечних дій,
Аби в свій дім не принести тривогу.
А в випадках пожежі чи стихій –
Як треба вчасно йти на допомогу.

***
Вчителеві історії
С.Ю. Прокопчуку
присвячується

У нього в селі що не двір – то з козацьких родів,
Прапрадіди йшли до Хмельницького – край боронити.
А потім онуки і діти вже їхніх синів
Вписати взялися усе це в історію світу.

Істориком ставши, у факти вдивляється вглиб,
Не просто працює щоденно до сьомого поту:
Вивчає козаччину краще, ніж інші змогли б, –
Готує до захисту він наукову роботу.

Козацтво бороло і страх, і безправ’я, і гніт,
Тому й правознавства навчає він не випадково.
Козацтво найбільше зі свят шанувало Покрову,
А він на Покрову якраз і з’явився на світ.

Шанують колеги за здібності, творчий порив.
Як добре, що знайдена світла і вдячна дорога.
Тому так багато він робить. Немало й зробив…
А учні ще й знають: він вчитель неначе від Бога.

Як батько – наш вчитель, напевно ж, іще не змужнів:
Синів його рано ще навіть до школи вписати.
Та буде як дочок і буде як власних синів
В доросле життя він свій клас навесні проводжати.

Доречну пораду він мудро щоразу дає
І як правознавець висловлює пересторогу.
Ми вдячні ліцею, що вчитель такий у нас є.
Ми віримо щиро в удачу його й перемогу.

“Твори у ваш альбом” (2008)

Іванна Добровольська
(11 клас)

***
Я дуже часто мріяла про тебе –
І йшла назустріч крізь бентежні дні.
Та виявляється, ти тінню був всього лиш.
Лиш тінь твоя лишилася мені.

Альона Романюк
(11 клас)
***
Я втратила крила, я більше не ангел,
І зірка погасла моя…
Тебе я кохала, тебе я чекала,
Як сонце чекає земля.
Сиджу на вікні і дивлюся удаль
О Боже, жорстокий цей світ.
В очах мої сльози застигли, як лід,
На них ніби чорна вуаль…
Нещастя свого наперед не вгадаєш,
Ми надто нікчемні й малі.
Ти там, в небесах, вже напевно літаєш.
А я ось тужу на землі.

Мар’яна Герзун
(10 клас)

Мама

Найперше слово “мама”
Бринить крізь плин віків,
Воно нас порятує
Від лиха й ворогів.
Нас мама у стражданнях
Довіку не лиша,
Лиш мама приголубить,
Коли болить душа.
Коли ми важко хворі,
Вона ночей не спить,
Готова на підмогу
Прийти у кожну мить.
А ми ж часом, невдячні,
Спричинюємо біль.
За все, за все я вдячна,
Матусенько, тобі.

***
Ми зустрілись з тобою,
Як буяла весна.
Я розсталась з журбою –
В серце радість прийшла.
Перше чисте кохання
Мою душу зігріло.
Як зоря на світанні,
Загадково горіло.
І була я щаслива,
Щасливіша за всіх.
Бо кохання – мов злива,
Мов на голову сніг.
Та недовго кохання
Зігрівало мене –
Бо захмарилось зрання
Наше небо ясне.
Ти сказав, що для тебе
Я лиш другом була
Й зустрічатись не треба…
Враз весна відцвіла…
Осінь чорним крилом
Мою душу накрила,
В ній відбувся надлом –
Мовби вся спопеліла,
І болить, і пече…
Як же хочеться спертись
На твоє на плече…
Десь затято і вперто
Ще жаринка горить –
То кохання ясне
Ти не зміг загасить –
І зневірить мене…
Тож я вірю: повернеться в долю весна.
І завруниться проріст на ниві.
Оживуть почуття, бо любов не мина, –
Ми з тобою ще будем щасливі.

Ірина Масюк
(10 клас)
***
Плаче небо, плачу й я,
Бо болить душа моя.
Може, десь і сонце сяє,
Може, хтось тебе кохає,
Любим словом догоджає.
Ну, а я ось тут страждаю,
Бо нестямно я кохаю…
Й душа кричить, кричить: “Доволі,
Я не бажаю жити в волі”.
А розум радить: “Зупинись.
Та озирнись, та охолонь.
Напевно й він тебе кохає –
І серце сповнює вогонь”.
То що ж тоді нам заважає?

Тетяна Лемещук
(10 клас)
***
Де проміннями сонечко грається
І туман синьоокий в гаю,
Там весна з кришталевим ліхтариком
Нам надію приносить свою.

Ось вона, з чарівними дзвіночками,
Сипле буйний розмай по землі
Та співає пісні ніжно-трепетні
Там, де в ліжечку вечір приліг.

З кришталевим ліхтариком веснонька
Сподіванням освітлює путь.
Навіть вечір, осяяний місяцем,
Вже, напевно, не зможе заснуть…

Зима

Зима-зимонька прийшла,
Дітям втіху принесла.
Ліплять сніжки, веселяться –
Сміх і гам – на півсела.

Що там діти бешкетують, –
Мами й тати раді теж.
Значить, гарно їм сьогодні,
Значить, радісно – без меж.

Із заметами й снігами
Новорічна лине мить…
Нумо іграшки шукати –
І ялинки чепурить!

Дід Мороз мішок гостинців
Малюкам усім припас.
Діти раді і веселі,
Бо зима – прекрасний час.

***
Пробач за все – й за те пробач,
Що на твоїй я стежці стала.
Не все тоді ще розуміла,
Не все я знала.
Цей юний вік такий хисткий,
А я тебе кохать хотіла.
І все було – немов у сні,
Весь світ примарився мені,
Пробач, що боляче зробила.

Білий дід

Скачуть діти. Гомін. Сміх.
На пеньочку ліплять сніг.
Небагато й наліпили,
А й дідок вже виріс білий.
Голова – немов подушка,
Шапка з’їхала на вушка,
Очі в діда – дві вуглинки.
Ніс – із жовтої морквинки.
В нього ремінь – мотузок,
Є ще й віник із гілок.
От такий у нас дідок.
Тетяна Довбета
(9 клас)
Переспів з англійського мотиву

Для інших ти любов свою віддай –
І більше не тримай її в собі.
Та й серце – добрий скарб свій – не ховай,
В полицях не сховаєш назавжди.
Ти щирим словом тихим поділись
І руку допомоги простягни
Для тих, кому потрібно, – не скупись.
За доброту добро заслужиш ти.
І все найкраще, що в тобі цвіте,
В сумлінну працю ти свою вклади.
І пам’ятай: благословлять тебе,
Коли благословення подаруєш ти.
Не бійся ти життя віддать за те,
Що часу варте, й завжди пам’ятай:
Усмішка – краще, що в людини є,
Її ти дарувать не забувай.

Лілія Трашкова
(9 клас)

***
Там небо не увидиш,
Там только дождь и боль.
Тихонько сердце скажет:
“Пора уйти, родной”.

***
Там, где солнце не садится
И где властвует всегда,
Острова любви сойдутся
И забьет ручьем вода,
Там, где вольный ветер веет,
Нежно травы теребя,
Там, на берегу песчаном,
Повстречаю я тебя.

***
Где-то тополи у поля
Грусть свою таят,
Нежно вечер опустился –
И огни горят.
Засветились две березы,
Словно огоньки,
И шумить трава густая
У разлив-реки.

Богдана Резнік
(9 клас)

Зимовий етюд
Нині саме такий неповторний вечір, коли відчуваєш на дотик, як спливає час між пальців. Іду зимовою пронизаною вітрами вулицею. Обминаю зустрічних… Усі поспішають до теплих домівок, а я кваплюся туди, звідки вони хочуть якомога швидше піти. Вітер доносить глуху, ледве вловну музику сфер із позимнілого, закутаного у важкі білі хмари низького неба. Сніг неодмінно випаде. Треба тільки встигнути… Наловити крихітних сніжинок і зігріти їх. Між долонями.

***
Так просто – забути, не чути, не знати,
Звільнитись від спогадів, може, й від снів –
І більше не мріяти і не кохати
І вже не чекати знетямлених днів.
Як жаль, все минає, минає без сліду –
Лишаються спогади, смуток і біль.
А щастя ж, здавалось, таке неокрає…
Звідкіль же прийшла ти, розлуко, звідкіль?
Так складно – забути, не чути, не знати,
Віддати минулому чар моїх снів
І кроків твоїх більше вже не чекати,
Змиритись, що ти не повернешся, ні.

***
За все скажу спасибі тільки Богу:
За сонце, місяць і блакитне небо,
За успіхи, за кожну перемогу
І за любов, а головне – за тебе.

***
Я втомилась бути сильною.
Знемагаю від розчарувань.
Сховай мене в ніжних обіймах,
Скажи, що все прекрасно.
Злукав – і сховай від правди,
Я не хочу її розпачу,
Я не хочу надсадно ридати…
Можна, я задрімаю
У твоїх надійних обіймах?
Можна, не відпускатиму
Твою турботливу руку?
Якщо ти зникнеш,
Можна, я залишу тебе
У своєму бентежному серці?

Марія Єрмійчук
(11 клас)
Зазираючи в день прийдешній

Дитинство непомітно спливає – і залишає за собою лише слід у пам’яті. Одинадцятий клас – рубіж дорослості. Саме період дитинства можна вважати найцікавішим та найкращим, адже, скільки себе пам’ятаємо, наші батьки оточували нас увагою, думали про нас. Саме їх ласка й турбота допомогли нам, що називається, стати на ноги…
Здається, прекрасне, безтурботне життя ніколи не скінчиться, але… то лише мрії. Адже кожного з нас чекають особисте життя, власні проблеми, клопоти, котрі змушені будемо вирішувати самотужки. Можливо, зараз несповна усвідомлюємо, як нам і надалі будуть потрібні мамині поради – наприклад, щодо навчання, та й врешті-решт – відносно юнаків. Але цей час неодмінно настане, і тоді ми зрозуміємо, які були іноді неправі у ставленні до, на перший погляд, “безглуздих” батьківських порад…
Помилки дитинства пізно виправляти, тим паче, що навіть наші голівоньки “забиті” зовсім не минулим, навпаки – майбутнім. Потрібно навчатися, всерйоз думати про майбутню кар’єру та починати якось влаштовуватися у теперішнє життя. Ще місяць-другий – і ми, власне, збагнемо, що дитинство – в минулому і йому хіба що залишається зворушено сказати: “Прощавай!”.
Що вдієш, так воно складається: сьогоднішнє швидко стає минулим, а минуле можна лише згадувати; живемо ж усякчас теперішнім і неодмінно зазираємо в майбутнє, проймаючись новими бентежними ідеями, будуючи плани… Мені шістнадцять – і я вже задумуюсь над тим, яким має бути моє майбутнє, роблю, так би мовити, певні внески, котрі авжеж допоможуть… Зробила для себе висновок: життям потрібно насолоджуватися та максимум брати від нього всього того, чого дійсно хочеш. Але жити не одним днем, а раз у раз зазирати в прийдешнє, прораховувати раціональність подальших своїх кроків. І тоді прикрих несподіванок стане менше.

Пісня

Ти ніжний, як білий сніг, що падає морозного ранку, дбайливо вкутуючи все довкола. Як тепло й хороше деревам, які він обіймає, так затишно і мені з тобою.
Ти лагідний, як літній дощ, під яким так добре бігти; хочеться сховатися і водночас кортить побути під рядними краплями. Вони падають на губи, очі, руки… Можливо, вони так схожі на твої поцілунки.
Ти жартівливий, як осінній вітер. Ти пам’ятаєш, який танок водить він із пожухлим, пожовклим листям?
Ти буваєш трепетно-несміливий, наче перший підсніжник, що визирнув із підталини. Навкруги – сніг, і він мовби ніяково озирається, шукаючи тепла і захисту.
Ти загадковий, ніби зорепад, що змушує споглядати його з подивом.
Твої губи оксамитові, немовби пелюстки яблуневого цвіту.
Твоя усмішка – як місяць у вечоровому темно-синьому небі.
Твої очі – дзеркало зірок, у яке вони дивляться, – і стають ще кращими, чепурнішими.
Тепло твоїх обіймів схоже на бентежне тепло сонячних промінів, що зігрівають мене вдосвіта, купають цілісінький день і прощально пестять надвечір.
Твій голос – начебто шум стиглих колосків у неозорому полі під білими хмаринами, здається, м’якими, як шовковисте волосся.
Твій сміх ллється струмком по чистій, тремкій гальці…
Я кохаю тебе, але… під снігом люди не раз замерзають, Перший підсніжник зривають з такою легкістю, і не зірки згоряють на льоту, а метеори, яблуневий цвіт рано чи пізно облітає, гарний місяць – холодний і недосяжний, сонце гріє лише влітку, струмок може пересохнути…
Можливо, тому ми не разом?..

Ніна Музика
(10 клас)

Живу в країні Україні

Наразі Україна, в якій живу, ще не така, якою хотіла б бачити свою державу. Постійні політичні чвари заважають їй розвиватися відповідно до свого історичного і географічного потенціалу. Ця нестабільність породжує почуття незахищеності у її громадян. Вони не впевнені, яким шляхом повинна йти країна далі. Багатьом здається, що вступ до НАТО не потрібен, хоча тут, безумовно, дається взнаки вплив Росії, – як і раніше, вона намагається нав’язувати свої інтереси – і, на жаль, знаходить в Україні дуже впливових політиків, готових їй підтакувати не задумуючись.
Як би хотілося, щоб влада України насамперед думала про інтереси народу, захищала право громадян на достойне життя, збереження національних звичаїв і традицій, розвиток культури, рідної мови. Нашу націю творили великі письменники Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка та багато інших – навіть у похмурі часи наступу російського великодержавного шовінізму вони зуміли захистити українську мову, надати їй у своїх творах нового неповторного звучання, вони зуміли відстояти національну гідність нашого народу, не дозволили перетворити його на меншовартісних „малоросів”.
Чому ж Україна стала незалежною державою лише в 1991 році? Напевно, інші держави боялися українського волелюбного духу, тому робили вигляд, що не помічають, як сусідні країни раз у раз ділять нашу споконвічну землю, топчуться по наших предковічних святинях, оббирають наші природні багатства.
Знаючи, що пережила в минулому Україна, я вірю в її майбутнє. Сьогодні вона визнана світовим співтовариством, виходить на нові рівні політичної та економічної співпраці з далекими і близькими країнами. І це найкраща запорука того, що ніякі недоброзичливці в сусідніх державах, та й у нашому власному домі, не звернуть українців з обраного шляху незалежності, утвердження демократії, піднесення рівня життя людей, повнішого задоволення їх духовних потреб.
Невже держава, збудована на крові, поті та сльозах попередніх поколінь, не усвідомить своєї нової ролі в світі?
Ми живемо в країні Україні
Й надіємось: настане щастя мить,
Коли все те, чого чекаєм нині,
Таки ми зможемо здійснить.

Наталія Коваль
(10 клас)
Я – українка

Я українка, тому завжди розмовляю рідною мовою, не використовуючи таку модну нині мішанину слів із різних мов – російської, англійської, цікавлюся старовинними традиціями, багато чого вже знаю про них, не раз брала участь в обрядових дійствах, обожнюю народні пісні і танці, проявляю інтерес до легенд свого краю.
Я пишаюся, що наша українська мова така мелодійна, в ній відбився цвіт народної поезії. Тому тема мови й сприймається так загострено, що будь-які спроби применшити її значення продиктовані прагненням принизити український народ, поставити під сумнів його самобутність, необхідність його збереження. Доки живе наша мова, доти живе народ, доти живуть і передаються з покоління в покоління наш дух, наша пісня, історія, звичаї, релігія.
Як хороше, що народилася я українкою, що живу в центрі Європи, в такій багатій природою країні. Зневажаю людей, які нешанобливо висловлюються про Україну, адже Україна – це ми. Своєю працею, навчанням, поведінкою, своїми здібностями, громадянською позицією визначаємо її суть. Наприклад, як можна зберегти народні традиції, якщо не брати участь в обрядах, не дотримуватись ритуалів, давніх звичаїв? Мені подобається брати участь в андріївських вечорницях, з великим задоволенням допомагаю мамі готувати дванадцять страв на свят-вечір, випікати паски до Великодня, а на Івана Купала з подругами пускаю віночки на воду, вкладаючи у це дійство своє, сьогочасне розуміння.
Я вважаю, що кожен українець повинен бути патріотом своєї Батьківщини, досконало вивчати мову, берегти її від непотрібних запозичень з інших мов і від лайливих слів, віддавати перевагу україномовним пісням та книгам. Тоді не поставатиме питання про необхідність захисту української мови в Україні.
«Десята сходинка» (2011)

Андрій Мошкун
(11 клас)

Мова державна. Але…
Як на мій погляд, українська мова в нашій державі, попри зафіксований у Конституції державний статус, переживає скрутні часи, відходить на другорядні позиції. Лише менше половини книг, газет та журналів в Україні видаються державною мовою, і це впадає у вічі в будь-якій книгарні, у першому-ліпшому газетному кіоску. Засилля російської мови спостерігається і на телебаченні.
Але найбільший біль та занепокоєння у мене викликає те, що багато хто з-посеред корінних українців забувають батьківську мову. Навіть декому з моїх ровесників у цілковито україномовному Радивилівському районі здається, що розмовляти по-українськи стало немодно і несучасно. Рідко зустрінеш молоду людину, яка розмовляє ‘чистою’ українською мовою, а не суржиком. Що вже казати про значною мірою російськомовну східну Україну. І це величезна проблема всієї нації, народу.
Утвердити державність України, вважаю, можливо лише через збереження надбань її культури, української мови, цим визначається і репутацію нашої країни на міжнародній арені. Чи може Україна самоствердитись як сучасна держава з високорозвиненою культурою, якщо жителі цієї країни забувають свої звичаї і традиції, забувають свою історію? Варто лиш згадати, скільки зусиль було потрачено, скільки своєї крові пролили патріоти-українці для того, щоб наша мова не залишилася в історії, а послугувала чинником проголошення незалежності України.
Нинішнє напіввизнане-напівневизнане становище української мови – не лише відгомін імперського ставлення Росії до нашого народу в часи царизму і більшовизму, проблема існує й через те, що влада недостатньо підтримує українського книговидавця, україномовну пресу, не переймається відсутністю повноцінного українського кіно. Українські книги коштують дорожче, ніж завезені з-за кордону російськомовні. Українські бізнесмени, які нажили свій капітал, нерідко обкрадаючи український народ, на превеликий жаль, з більшим бажанням вкладають кошти у розвиток російської естради, російського кіно, аніж українського мистецтва, українського книговидання.
Звернімо увагу на наших чиновників, представників шоу-бізнесу, спортсменів , – велика їх частина не лише не розмовляє українською мовою публічно, а й не володіє нею. А ці ж люди щоденно виступають по телебаченню, на прес-конференціях. Який приклад вони подають? Я розумію, що нереально і недоцільно вимагати від вихідців із інших країн, імігрантів розмовляти по-українськи, адже ця мова не є для них рідною і зручною. Це потрібно, насамперед, вимагати від себе, від своїх рідних та знайомих. Тож закликаю всіх небайдужих: робімо все від нас залежне, щоб мова нашої нації розвивалася і жила, була справжньою візитною карткою України в світі.

Марта Пукас
(11 клас)

***
Літній джаз на вулиці о другій ночі.
Блаженний ритм. Мелодія дощу.
Збігають по вікні останні ноти…
Він щойно стих, а я ‘на біс’ кричу.
А я кричу і прошу знову.
Я пісню цю найбільш люблю.
У тексті там, не випадково,
Слова про тебе, в другому рядку.
Слова про тебе, темп відвертий.
Я просто слухаю. Мовчу…
О другій ночі звуки інструментів.
То літній джаз.
Мелодія дощу.

***
Тіло бронзове ширить тепло,
Заворожує м’якістю ліній…
Океан – бездоганне тло –
Стрункість ніг обволікує пінно.

Темні пасма падуть до плечей,
Вітер літній їх ніжно цілує…
А усмішка крізь сотню ночей
Власний сонячний шлях проторує!

Карі очі горіння ідею
Всю собі, видається, привласнять…
Я б хотіла вас назвати своєю,
Та й чужа ви не менше прекрасна!

***
Так пахне ніч в байдужості всіх слів.
Я просто знала: ти колись вернешся.
Тепер вже й серпень нам до ніг зомлів.
Й шаленим щастям боляче сміється.

Так пахне зрада. Мучить твої сни.
А сам, як потяг – з іншого вокзалу…
Вертався, йшов, і знов хотів прийти…
Ти тільки думав – я давно вже знала.

***
Я для тебе шоколад, що розтанув на губах,
Не шукай мою прихильність і любов у своїх снах.
Наше щастя проминуло, розлетілось, як пісок,
Потекло, як туш з очей, замкнулось на замок.
І не треба дорікати! Так, я знаю, що погана!
Я не ангел, не богиня, я не зірка із екрану.
Не буди мене щоночі і у слухавку не дихай,
Все одно не повернуся, твій вагон уже поїхав.
Я навчилась не тонути в почуттях і виживати,
Ти повір мені, так легше в цьому світі існувати.
Ти нікому зразу всю свою любов не віддавай.
Ти візьми й віддай частину, собі решту заховай.
Бо якщо для тебе доля розставання знов готує,
Ти готовим будеш й сильний біль уже ти не відчуєш.
Та як стук ваших сердець буде грати в унісон,
Ти зрозумієш, що кохаєш, що це реальність, а не сон,
Просто візьми її за руку, легенько обійми,
Зігрій повітрям теплим й ніжно в очі зазирни.
Якщо потонеш в цих очах, не старайся виринати,
Своє щастя ти повинен у руках своїх тримати!
І не шукай моєї постаті, не я твоя Джульєтта,
Я всього лиш промайнула в житті твоїм, як комета.
Ти будь мудрим астрономом: не дивись на те, що згасло,
Поверни свій телескоп й дивись на те, що горить ясно.
Під зіркою тією мрія збудеться твоя…
Бо повір, саме вона – твоє кохання, а не я.

***
Сонце і вітер,
Губи і очі,
Ти поміж літер,
Снишся щоночі.
Ніч і світання.
Сонце і зорі,
Моє кохання –
Мушля у морі.
Сонце і небо,
Щоки, долоні,
Жити без тебе –
Гинуть в полоні.
Місяць і промінь,
Зорі і Сонце,
Чую я гомін –
Там, за віконцем.
Сонце і тиша,
Очі, як зорі…
Я тобі пишу:
‘I love you. Sorry’.

***
Усе? Неначе епілог?
Невже так швидко ми згоріли?
Хіба правий отой пророк?
Що звів давно вже нас із віри?
Усе живе – типу життя?
А наче щастя – ні, не щастя…
Ми навіть маєм майбуття,
А там – смутний, зажурний нестям.
Хіба? Невже кінець? Уже?
Ні, ми не встигли ще пожити!
Нуртує все, цвіте, живе,
Не хочу! Тільки не вмирати.
Куди подівся весь сюжет?
Прокрутка швидко догоріла,
Уже кінець, програв квартет,
Душа, отямившись, зомліла.
Не плач! Не треба! Все! Кінець!
Це ж був нещасний мук вінець,
Не буде скрут, проблем, брехні.
Настане крах вічній війні.
Ти хочеш жити? Та невже?
Не упирайся своїй волі,
Нехай тече журби ‘струєць’ –
І віддаси потік той долі.
Ні! Хочеш жити! То живи!
І знову, знову почекай,
Роздмухуй полум’я війни,
Живи, як в далі водограй.
Останній раз, візьми й живи,
А після – ти його згадаєш,
Життя безмежне і твоє,
І кожен день новий стрічаєш,
Ніхто його не забере!

***
Чорний кіт хтиво глянув і швидко побіг поперек,
В окулярах водій знов не встиг зупинитись на ‘зебрі’,
Повний місяць завзято нахмурені хмари пере,
І гігантські мурахи на ‘хаммерах’ їздять по ребрах.

Теплий комір пальта, надто втомлений погляд – ні руху, ні звуку,
Кимось зірване дихання, пара із рота, мов дим теплостанцій.
Осінь тихо на ринок виводить жовтаву перуку.
Листя ходить на курси й вивчає сучасно-повітряні танці.

Кроки тихі й повільні змінились на швидкісно-довгі,
Не змінилась лише дестинцій моїх амплітуда,
Кілометри туди і назад бездумково прочовгав.
Осінь вміло чарує й виводить на ринок магічності вуду…

***
Трава шкребоче леза твоїх струн,
Слова ростуть грибами між дощів,
Старий мольфар – обізнаний чаклун,
Закутаний тенетами плащів.

А ти бредеш стежинами доріг
Крізь вічну мерзлоту холодної війни,
Акорд торпедний знов на душу ліг,
Зашифрувавши синє небо в твої сни,

І, як завжди вночі, бракує тем,
Бракує літер, подихів, думок,
Красивих фраз, небачених дилем,
Але все більше – пива й цигарок,

І пальці краються об струни і траву,
І хлюпа кров в цей божевільний натюрморт…
Старий мольфар промовив: ‘Я живу!’
І приструнив фінальний свій акорд.

***
Мене влаштовує щирість твого кохання
І всі кордони твого милосердя,
Виходжу за рамки свого сподівання,
З серця виходжу я, з передсердя,
Зосереджую погляд на всіх твоїх ідеальностях,
Ти обрав мене, я обрала насолоду,
Ти досконалий в своїх безкраїх безкрайностях,
Я покохала тебе не тільки за вроду.
Ми зіллємось з тобою у полум’ї пристрасті,
Обєднаємо наші холодні серця
І в межах незрозумілості нашоі блискості
Ми роман наш доведемо до кінця.
Зігріємо подихом замерзлі кінцівки,
Розірвемо нитки, що стримують нас.
Ми побачимо слід нещодавно згорілої зірки,
Відчуваючи, що вогонь кохання несподівано згас.

***
Він полонив її так ніжно
і водночас брутально:
слова, слова!
І сану інквізиторського
чорна риза – променистий шовк
і вогнищ сяйв,
мов ореолів, чи то аур,
що наче зміями
лискучими сплітались.
Слова, слова! –
пекуча сповідь, пекло каяття…
Він забував, що плоть –
ніщо, що лиш душа
ціни не має..
Червоне й чорне:
князь, священик
чи монах – хто він? –
Любов, життя чи смерть?
Він шепотів слова
про те, як розтерзає,
пустить з тіла кров,
немов дренаж,
ласкав і мучив
язиком вогню – він брав,
він брав-палив
її усю живцем і виганяв
з-під шкіри єресь.
Він шепотів, він заклинав,
як екзорцист, він обіцяв,
що вийде полрнянка з себе,
що звільниться – ввійде
крізь браму скрну до Едему…

Патріотизм?

Занадто багато про це говориться. Занадто багато говориться пустого й високопарного. Занадто багато пафосу, аполоґетичності і загальних гірко-медвяних слів про безсмертних героїв.
При цьому – жодних конкретих доказів!
Це – слабина української нації. А найголовніше те, що не своя, а запозичена, насаджена і чужорідна; слабина говорити багато і не робити нічого. Хіба справжній патріотизм – у побудованих на один кшталт шаблонно-популяризаторських гаслах ‘Не словом, а ділом!’, ‘Стабільність і добробут!’? Хіба ці пустопорожні обіцянки спроможні на щось інше, крім зомбування замучених агітацією і поганим життям щасливих громадян?
Чому ж тоді щасливі громадяни наввипередки змагаються за візи і панічно тікають – не має значення куди, головне – щоб за кордон? Чому наші науковці, студенти, письменники і журналісти за будь-яку ціну їдуть вчитися і працювати у Сорбонну, Йелль чи Берлін? Де їхній патріотизм? Я знаю, що ви хочете сказати. Немає у них патріотизму і не буде ніколи. Треба було залишатися і розбудовувати свою країну, щоб вона прийшла нарешті до обіцяного ‘світлого майбутнього’, а не діяти за принципом ‘ви обіцяли, ви й розбудовуйте’.
‘Свині, невдячні свині’, – кричите ви, поволі червоніючи у нестримному обуренні. Вона ж ваша ненька. Плекайте її, ‘як парость виноградної лози!’, волаєте ви чужими по суті словами. Своїх героїв, чиї біографії і описи страждань ви знаєте бездоганно.
Облиште пам’ять героїв. Не підлаштовуйте їхні слова під власні поверхові думки. Герої не хочуть такого безсмертя. Не плямуйте їхніх імен.
А ті, хто втікли у Сорбонну, Йель чи Берлін, спокійні і задоволені тільки зовні. У їхніх грудях все одно навіки зостанеться маленький паразит, який гризтиме серця і змушуватиме дивитися українські канали, нескінченно довго налаштовувати приймачі на далеке ‘Радіо ‘Ера’ і жадібно слухати фонетику новоприбулих зі Львова, Івано-Франківська, Ужгорода чи Чернівців.
Ім’я тим нещасним – емігранти. Ім’я тим хробакам під серцем – ностальгія.

Юлія Борушок
(11 клас)

***
Так страшно жити між дощами
І повторяти все слова,
Які загублю десь з віками,
Але жива, я ще жива…
У темряві ми б’ємося об стіни,
Я знаю, скоро знову упаду,
Ти так мовчиш, неначе наші тіні
Переплелися в вічному танку.
Терпіти слабкості – тут наша сила,
Я знаю все, що було й не було,
Ти знаєш… я давно вже не просила,
А жити треба – все уже пройшло.
Мовчати, знати, думати, хотіти…
Це все слова, це все лиш півбіди,
Ми часто плачемо, немов маленькі діти,
Бо хочемо лиш істину у пустоті знайти.

***
Солона правда по губах,
Сьогодні я почну усе спочатку,
Про так багато я хотіла розказать,
А видушила лише ‘все в порядку’.
Я марю темрявою новизни,
Мовчить свіча, відкидуючи тіні,
Бринить струна в душі моїй,
Відлунюючи клекотом осіннім.
В моїх очах – лиш сумніви нічного неба,
Давно хотіла звідси утекти,
Сьогодні я зроблю не так, як треба.
Це тільки нині, жаль, не назавжди.

***
Вокзал забрав тебе у мене…
Крила в руки, ти скажеш: «Лети!»
Може, так навіть буде і краще ,
Прошепочу я тихо: «Щасти»…
Той вокзал, ті прощання й негоду
Пронесу я у серці своїм,
Ножем гострим обріжу я вроду,
Нехай попіл розвіється з ним.

Мар’яна Вознюк
(11 клас)

***
Усміхнись – усе чудово.
Усміхнись – усе для нас.
Це родинне наше коло,
Це – ліцей наш, світоч наш.
Школа мрії, школа гарту,
Тут прекрасні вчителі.
Ми – немов сім’я єдина,
Цвіт надії і краси.
О ліцею, серцю милий,
Тут черпаємо знання.
Не забудемо, ліцею,
Твого рідного крила.

Ми – різні

На жаль, не розуміють ту людину,
Яка по-іншому все бачить навкруги.
Один в калюжі бачить каламуть,
А другий – відблиски нічного неба.
Не розуміють часом ту людину,
Яка світ бачить не таким, як всі,
Сприймає в ньому чисте і чарівне,
Бо має душу мрійника й митця.
На жаль, не розуміють ту людину,
Яка по-іншому все чує навкруги.
Один щомить сприймає тільки шум,
А інший чує музику джерельну.

***
Кохання – не тільки світанок над нами,
Кохання – це рана, кохання – це мука.
Кохання – мов казка, та часто – мов драма.
Його не зречешся, як в серце постука.

***
Ми наодинці, повні почуттів.
І нам не треба зайвих вух, очей і губ чужих.
Для нас ця мить найкраща у житті,
Де ми одні і вся земля лише для нас самих.

Квіти

Цвітуть в садочку біля хати
Казкові квіти: айстри й маки,
Іще й майори, чорнобривці,
Неначе взяті із картинки.
І кожна з них така прекрасна,
Така зворушно-неповторна,
Бо кожна квітка в цьому світі
Живе для щастя, для душі…
Червона квітка – то кохання,
А біла – символ чистоти,
А жовта ружа – то зітхання
Від розставання й самоти.

***
Рука в руці і доторк вуст,
І почуття – неначе злива,
Слова твої для мене лиш.
А що сказав, не так важливо.

***
Я – річка, що тече у білий світ,
У кращу долю, у життя без сліз.
Та річка все поборе і здола,
До істини шукаючи дорогу,
І стане морем, стане океаном…
Тоді усі збагнуть, що я була усім…

***
Коли впадеш, то підіймайся –
І духом падати не смій.
Життя – ріка, у ній тримайся,
Не здайся натиску стихій.
Нехай вирує хвиль розпука,
Хай наростає вітру лють,
Ти пересиль і біль, і муку –
Незламна будь, незламна будь!

***
Ти вір у сильні почуття,
Вони життя – основа,
В кохання й пристрасть щиро вір,
Їх не вмістити в слово.

Ти вір, що є на світі та,
Котрою сниш щоночі.
Кохання потайки прийде –
Й погляне тихо в очі.

***
Вогонь – вода… Це протилежність,
Така проста, як ти і я.
Вода – це ти, вогонь – це я,
Яка, їй-богу, незбагненність.
Ми – дві дороги, дві прямі,
Між нами – простору безмежність.
Ми – два світи. І це на жаль…
Нам не зійтись – ми протилежність.
Вогонь – вода – беззастережність
Того, що є в юдолі зла.
Вогонь – вода… Це протилежність.
Зійтись нам доля не дала.

Ангеліна Ткачук
(11 клас)

Випускникам

Життя іде… Його не зупинити…
Та не забути нам свій перший клас.
Як дарували ‘другій мамі’ квіти,
Взамін же в щічку цілувала нас.
А далі… перші двійки та п’ятірки,
Пізніше – море радості та сміх.
Стихає плач. Це перші ті оцінки,
Які важливі й досі ще для всіх.
Життя іде… На жаль, не зупинити.
Доросліші стаємо раз у раз.
Останній рік даруємо ті квіти,
Які зів’януть вщент, слізьми омиті,
Коли уже не буде поруч нас.
Ми пам’ятаємо всі наші перемоги,
Поразки ж ми залишимо позаду,
Адже чекають нас в майбутньому дороги.
Йдемо ми впевнено, не озираючись ні разу.
А вчителям ми скажемо ‘спасибі’,
Адже й вони всякчас нас вчили жити.
Низький уклін даруєм ‘другій мамі’,
Яку завжди ми будемо любити.
Ось і кінець. Звучить дзвінок,
А далі в кожного своя дорога.
Запам’ятаєм кожний свій урок.
Та головне – не забуваємо нікого.

Альона Тригуба
(11 клас)

***
Не закривай же свого серця,
Останні це мої слова…
Коли уперше покохаєш,
Найбільше сліз з душі сплива.
Атож, за це страждати варто
І тамувати в серці струм.
Адже кохання – не для жарту,
Воно – і плач, і сміх, і сум…
Хай ангел білий прилетить
І забере мене у далі –
Там буде щастя не на мить, –
Не буде смутку і печалі.

***
Ось ми зібрались і сумуєм,
Печаллю почуття марнуєм…
Ти не минай, шкільний наш час,
Побудь із нами й поміж нас.
Недавно йшли ми в перший клас.
І досі пломінь той не згас,
Що перша вчителька прекрасна
В серця дала нам, зірка ясна.
І ми, у сяєві зірниці,
Йдемо, в навчанні світлолиці,
Щоб щастя справжнє пізнавати –
Навчатись, мріяти, дерзати.

Дмитро Логін
(10 клас)

***
Скажи мені, чому не можу я забути
Твої чудові очі, солодкі твої губи.
Як про тебе згадаю, то не можу заснути…
Ти снишся мені… ти завжди і повсюди…
Пройшло багато часу, минув вже цілий рік,
Та спогад – на журбу і сум мене прирік.
Я знаю, що кохання неможливо повернути,
Та я тебе кохаю – ти це маєш почути…
Життя буває різне, і воно ставить крапки…
Де були річки, біжать десь струмки,
Де були моря, там пекучі пустелі.
Час швидкоплинний, життя має скелі.
Та я не змінився, хіба зовсім мало,
Пройшла ціла вічність, життя потріпало.
А знаєш: на світі всяке буває…
Та ти лиш одна. Мій час вже спливає,
Навіщо ходити, думати, спати…
Коли я без тебе, то можу пропасти.
Кохання – то сила, руйнує кордони…
Я вірю: ми разом – крізь всі перепони.

***
Я вірю, я знаю, що слів дуже мало,
Благати простити мене – дуже рано.
І думки десь усі так далеко.
Одна дуже близько, десь біля серця,
Кричить там і рветься, бажає спочину,
Промов хоча б слово, промов, бо загину…
Десь зорі далекі сіяють для тебе,
Я тут на землі, а вони ген на небі…
І пальці тремтять, коли я гортаю
Щоденник життя, бо тебе там немає.
І молю я Бога, прошу на колінах:
Даруй же їй радість із днини у днину…
Щастя не йде, а журба відступає,
Моє почуття, як-не-як, силу має…
І що б не було з тобою, зі мною,
Завжди пам’ятай про мене з любов’ю.

***
Сонце в блакиті не просто загасне
І місяць впаде у безодню морів,
Спогади вічні про те, як ми, власне,
Були просто вдвох – і літати я вмів.
Тепер ти далеко – і світла немає.
Кричу я: ‘Кохаю!’ Чи чуєш – не знаю…
Розлука змінила мені – дуже важко…
Читати цей трек для тебе – прекрасно.
І мріяти, думати, все пережити.
Хвилина з тобою дає силу житии,
Ти чуєш, як серце прагне спокою
Даруй йому ласку – краплину у морі,
Даруй ніжне слово, просте ‘есемес’.
Чи просто дзвони – це буде прогрес…
Прошу: подзвони, я завжди чекаю,
Кохаю тебе, ти – все, що я маю.

Руслана Кошельник
(9 клас)

Українська мова

Мово рідна! Красива й пісенна,
Квітуєш ти у всій своїй красі,
Здіймаєшся піснями високо до неба,
Пташиною злітаєш ти до верховіть.

Мово рідна! У тобі безсмертя
І пам’ять минулих століть.
В тобі всі радості й печалі,
Вся мудрість прадідів-дідів.

Мово рідна! Ти парус корабля,
Ведеш країну в довгу путь,
В тобі трембіти гір карпатських,
В тобі вся мудрість Кримських гір.

Мово рідна! Берегине!
Безконечна, могутня, глибинна,
Ти – правда, щирість, доброта,
Ти – пісня серця золота.

Катерина Пізюр
(10 клас)

Вона

І знову ти… І знову я побачила її…
Той голос, сміх, той шерхіт листу –
Немовби все – її.
Вона прийшла, а ти пішов…
Ну як збагнути це?
Ті барви, дрож, ті іскри –
Аж стало враз темніш…
І світ немов погас, бо ти пішов…
Лишилась я одна…
Ех, осене, повірнице моя,
Верни його, благаю я,
Молю тебе.
А втім, чи варто?
Чи варто знов страждать?..
Ні, краще птахою літать.
Отож бо, осене, ти знаєш – ти права:
Дорожча воля над усе.
Хай будем просто вдалині,
Хоча й нелегко це мені,
Однак і так буває:
Щасливий, хто страждає…

***
Не відала, що й так воно буває:
І квола квіточка на сонці розквітає.
Отож кохай і будь кохана –
І буде кожна мить жадана,
Живи, цвіти, радій усьому –
І щастя ти знайдеш у тому.

Ганна Крук
(9 клас)

***
В одному тілі, в єдиному слові
І дух, і ворог
З тобою в неволі…
Та ти постривай,
Не квапся отак
І все обміркуй.
І зможеш жити –
І будуть радощі,
Танці й пісні.
Друзі з тобою
Назавжди разом.
Та ти – один
І я в самоті.
І неможливо (ну як це збагнути?)
Нам бути поруч, бути удвох.

Анжела Косінчук
(9 клас)

***
Колись ми надвечір стояли
І місяць бентежно світив,
Мене ти голубив словами
І ніжно до серця тулив.
Тепер я прощаюсь з тобою,
В уяві цілую тебе…
Так важко від твого ‘словечка’,
Що зводить зі світу мене.

Валентина Підфедько
(9 клас)

***
Я його кохала, але він не знав…
Я страждала і жадала.
Цього теж не знав…
Я йому всміхнулась –
Був то сон чи яв –
Він мені всміхнувся,
Щиро так всміхнувся –
То, виходить, знав?..
І натомість, як не дивно,
Й слова не подав.
Я чекала цього слова,
Як чекала цього слова
В сяєві заграв…

Уляна Хмель
(8 клас)
Казки
Етюд
Казка… Це прекрасне поняття, з яким ми знайомі змалку, адже кожному з нас розповідали їх на ніч, і нам снилися принци, принцеси, жар-птиці, молодильні яблучка та ще багато чого. Нам з пелюшок прищеплювали любов до тварин, рослин, птахів та всього навколишнього світу за допомогою казки. Казка – це зернятко добра, яке нам посадили в серця наші батьки…
Казка – це прекрасно… Але в теперішні часи, коли у світі надзвичайно багато зла, ми рідко згадуємо про добрих героїв старих казок, а, на мою думку, потрібно робити це якомога частіше. Люди стали дуже жорстокими в ставленні до навколишнього світу і їх самих. Як каже всім відома приказка: ‘Сім разів відміряй – один раз відріж’, так само думаю я. Люди, наче роботи, бездумно знищують ліси, забруднюють атмосферу, повітря, яким самі ж дихають. Матінка-природа створена не для руйнувань.
Ще одна перешкода для нормального та повноцінного життя – лінь. Ось кілька народних прислів’їв, які влучають у саму суть проблеми: ‘Люди працювали, а він повітрям торгував’, ‘Лінивий учень плачучи до школи йде’, ‘Праця чоловіка годує, а лінь марнує’. Чимало людей бажають легкої наживи, вони хочуть, не працюючи, жити в достатку. А для мене існує правило: ‘Все, що я зробила, працюючи, – моє’. На теперішній час маються на увазі мої знання та учнівські оцінки. Якщо я не буду лінуватися, зможу чимало досягнути в житті.
І на підсумок хочу розповісти кілька правил, якими сама користуюсь у повсякденні. Одне з головних, яке запамяталося з пятого класу: ‘Чини з іншими так, як би ти хотів, щоб чинили з тобою’. Є ще одне: ‘Думки матеріалізуються – не бійся мріяти. Буде так, як захочемо ми самі’.

Олена Ковальчук
(8 клас)
Зима
Етюд
Зима. Це слово викликає в кожної людини якісь свої, особливі, бентежні відчуття. Ця пора року – казкова. Щомить почуваєш себе героїнею якогось фантастичного твору. Зима зачаровує морозними візерунками на вікнах, білосніжним покривалом над усім, до чого могли дістатися сніжинки. Все ніби й звично, рік у рік таке буває, але юна душа готова сприймати зиму як одне з найбільш вражаючих див світу. На жаль, не всі здатні відкрити для себе цю неповторність.
Особисто я можу годинами сидіти на підвіконні своєї кімнати, спостерігаючи, як грайливо падає сніг. Наче розглядаю якусь незрозумілу, мінливу картину, що проміниться розмаїттям візерунків.
Але це, розумію, тільки моє бачення, воно – наче сніжинка у снігопаді. Кожний відчуває зиму по-своєму, скільки людей – стільки й зим у їхньому сприйнятті.

«Радивилівські мотиви» (2012)

Катерина Пізюр
(11 клас)

Перед зимою

Так дивно… Ще осінь в усіх свої барвах, а я вже хочу зими. Зовсім недавно було літо, і всі раділи сонцю, гарній погоді й теплу. А осінь – це продовження навчання. Знову книги, конспекти, будильник. Соннні обличчя майже навмання прошкують щоранку в свій “другий дім” – за знаннями.
Глибока осінь.Час біжить досить швидко, ранки схожі одні на одні, не вирізниш у плині днів. Вже якось набридли безнастанні дощі та пронизлива сирість. Хочеться пройтися прикрашеною білим нарядом вулицею – і ловити обличчям лапаті сніжинки. Все стає таке святкове, бентежить почуття, налаштовує на поетичний лад. А там, не зогледишся, і новорічні свята надійдуть. Ех,все-таки як чудово, що у нас є чотири пори року. Кожного разу ми насолоджуємося чимось новим і водночас таким зворушливо-знайомим, рідним, комфортним для нас.
Потрібно вносити щось нове до нашого життя – лише тоді воно стане таким, як ми цього хочемо. Особисто мої плани в ці осінні дні прості – дочекатися зими. Тоді й кожен ранок для мене буде хоч і холодним , зате, впевнена, вражаючим, яскравим, бажаним. А хто все ж більше відданий настроям осені, тому бажаю: хай стане вона по-справжньому особлива і незабутня. Як-не-як, для життя дуже важливі яскраві моменти, які потім так приємно згадувати. Тож живімо з повнотою почуттів і радіймо кожному дню – такого, як цей, що минає, вже не буде.

Марія Савич
(11 клас)

Новорічний етюд

Знайомий з дитинства ніжний і трішки гострий запах хвої, веселковий блиск іграшок і власне, смішне і незнайоме, обличчя, відбите десь у таємничій глибині яскраво-червоќних, оранжевих, зелених кульок. Ми заклопотано біќгаємо довкола світлого, з прозорими краплинками розталого снігу, деревця, що стоїть у кутку кімнати, і в щасливих суперечках вирішуємо долю його святќкового вбрання, з дитячою серйозністю обговорюємо кожну деталь, кожний штрих цього чудового феєрверку. В кріслі поважно сидить наш кіт Васька і здивованими зеленими очиќма спостерігає це не зроќзуміле йому дійство. Ми й не підозрюємо, що вночі наша красуня, жалібно зойкнувши, продзвенівши стоќголосими дзвіночками, впаќде на підлогу. Васька таки відомстить за надмірну нашу увагу до неї, за повќине ігнорування його приќсутності.
А ми з нетерпінням чеќкаємо новорічних чудес, коли ось-ось увійде до хати сповнений гідності, трохи сумний дідусь з довгою білою бородою, а перегодом, попроќщавшись із нами, розтане в повітрі. І нам до сліз жаль цього доброго дідуся – року, що минає, а на поќріг вже ступає маленький, зовсім юний рік Новий, 2012. Ми не знаємо, що принесе він нам, і наші очі сяють зволожено.
Ми зустрічаємо Новий рік – свято, коли хочеться багато-багато пухнастого снігу, коли до ранку свіќтяться вогнями лісові красуні, коли над ранок сняться фантастичні сни і збуваќються найнеймовірніші мрії…

***
Про кохання я словами не сказала,
Про кохання промовляли тільки очі,
Понадвечір проводжала до вокзалу,
Ах ви, очі, ах ви, зрадниці дівочі.
Ми прощалися, бентежила розлука,
Завмирало юне серце від тривоги,
Ми мовчали, промовляли тільки руки,
І зрадливо, так зрадливо терпли ноги…

Дмитро Логін
(11 клас)

***
Ми – діти сонця, вітру і землі,
Ми живемо не днем єдиним,
Зусилля докладемо чималі,
Щоб возвеличити ім”я людини.

Запаси корисних копалин не без меж,
І день прийдешній нас спита без жарту:
А звідки ти енергію візьмеш,
Коли життя поставиться на карту?

О, скільки сил природи і стихій
Приборкати повинні неодмінно,
Щоб захистити дім і твій, і мій –
Енергоносіям знайти заміну.

А допоможуть в цьому і вітри,
І сонячне проміння, й наші ріки,
Яких не помічали до пори
Природи бузувіри й недоріки.

Ми навчимось служити нам усе,
Що збереже тепло Землі-планети,
Що віру в день грядущий принесе
Й натхнення в серце юного поета.

Ми – діти сонця, вітру і землі,
Ми живемо не днем єдиним,
Зусилля докладемо чималі,
Щоб возвеличити ім”я людини.

Ганна Крук
(10 клас)

***
Не квапся і обдумай все як слід –
І недомовлені слова в душі озвуться.
І зазвучать нам танці і пісні,
А пелена образ і гнів минуться.

А поки що і ти, і я – одні,
В самотині у цім великім світі,
І в душах нам тривога залягла,
Й серця такі холодні, не зігріті.

***
Яскравий пожовклий лисок
Упав на моє підвіконня,
Неначе записка від тебе
З теплом із твоєї долоні.
Листок притулю до щоки,
Хай зцілить від болю кохання,
І світлість думкам принесе,
І душу спасе від блукання.

***
А сніг такий тендітний-претендітний,
Немовби наше юне світовідчуття.
І кожний слід глибокий і помітний,
Неначе карб, немов передчуття.
Зима хурделить, кидає в обличчя,
Колючий сніг – колючий, як слова,
Та щулитися нам ніяк не личить,
Так витривалості людина набува.
Бо і в житті, як у самій природі,
Недобре слово душу крижанить,
Та треба вистоять, надіятися годі,
Що воднораз минеться все за мить.
А сніг такий тендітний-претендітний,
Немовби наше юне світовідчуття.
І кожний слід глибокий і помітний,
Неначе карб, немов передчуття.

***
Півміста вже закидано снігами,
Ну як знайти нам вуличку навстріч,
Душа стривожена й пронизана вітрами.
Ні просвітку у ній, сама лиш ніч.

Всі почуття затьмарені словами,
Котрі поглинули нас глеєм протиріч.
То щастя розминулося із нами…
А може, ти його іще поклич?..

І може, диво станеться із нами,
Й сніги ураз загомонять струмками,
Даруючи провісництво весни.

І відпливуть удаль журливі сни.
Бо чи були й потрібні нам вони,
Коли сердець відлуння поміж нами?

Руслана Кошельник
(10 клас)

***
Радивилів, ти рідне містечко моє,
Я горджуся тобою, привітним,
І втішаюся щиро, що ти в мене є,
Найдорожче в великому світі.

Тут Хмельницький козацькі полки гуртував,
Для звитяжних боїв, для відплати…
Радивилівці теж у походи ішли,
Щоб вітчизну свою визволяти.

Тут великий Кутузов із військом бував,
Тут Бальзака вітали і знали.
Зупинялися тут Костомаров, Франко,
Радивилів вони не минали…

Наші воїни славні в горнилі війни
Від фашистів тебе визволяли,
Щоб у мирнії дні відродилось життя
І страждання ми більше не знали.

І історія, й доблесть, і слава жива –
Від доби праминулої і до нової,
Будуть соками знов наливатись хліба –
І роститиме місто героїв.

Радивилове мій, розростайся щодня
І ставай красивішим щокроку.
Ми ж бо, діти твої, добру славу твою
Будем множити з року до року.

***
Похмура вулиця, туман,
Опале листя, дощ, обман,
Холодний погляд перехожих,
І листя, що танцює вальс.
У шибку б”ється, хоче грітись,
А шибка плаче, просить вітра,
Щоб той на мить притих
І щоб не тьмарив світла,
Що й так ледь-ледь горить.

***
Давно забутий тихий рай,
Ромашок і волошок край,
Де тиха річка край села
Пливе у море – долею життя.
І тиха пісня солов”їна,
І неповторна, і єдина,
Та пісня щира материна –
Вона ж бо так любила нас.
А час пливе – й не зупинити,
І треба далі гідно жити,
Надіятися, вірити й любити
І у житті свій шлях відкрити.

Весняний мотив

Весна іде! Весна іде!
І так бентежно повіває.
Все вище сонечко бреде
І щедро землю прогріває.
А сонце – ясно-золоте
І небо чисто-голубе,
І все духмяніє весною
І тішить погляд новизною.
А ось проклюнулась травичка,
Всім квітам любая сестричка.
І вже дарують свої соки
Гінкі берези білобокі.
Бруньки вербові – теж чудові,
Милують серце, ваблять зір.
Весна прийшла, весна буяє,
Ти чарам весняним повір!

Олег Мулько
(11 клас)
Подвиг Нечая
Нерівними були сили, польська армія взяла козацький табір в облогу. Шляхтичі пропонували бунтарям здатися в полон, а взамін обіцяли життя. Але козаки вже добре знали ціну таким обіцянкам і замість рабських принижень вибрали волю і самопожертву. Щоб поневолювачі зрозуміли: завтра інші встануть на боротьбу, прийдуть нові покоління, а дух непокори і волелюбності не зникне – житиме в переказах, легендах, додаватиме сил відстоювати свої права.
Триста їх, сміливців, узялися прикривати відступ основних сил козацького воїнства. Кожному протистояли десятки, якщо не сотні ворогів. Ось уже залишився останній відчайдух на прізвисько Нечай. Не опустив рук, бачачи перед собою вбитих і смертельно поранених товаришів, котрі стікали кров”ю. Його тіло теж понівечили рани, кров застилала погляд, але він продовжував бій, уже майже безрозсудний. Сам польський король, під”їхавши до болотистої заплави річки Пляшівки, спостерігав, як десятки жовнірів безрезультатно намагаються приборкати козака. Сказав, що особисто гарантує йому життя, якщо той припинить опір. На це Нечай тільки голосно засміявся і ще відчайдушніше змахнув косою, стинаючи голови нападників.
Один боєць стягнув до себе чимало польських жовнірів і найманців з числа московитів. І своєю жертовністю сповільнив наступ ворога. Минуло 360 літ, але й до сьогодні збереглися легенди і думи про цього сміливця, якого іменують Іваном Нечаєм, місце його загибелі, урочище Козакова Яма біля села Острів, відвідують туристи. У таких героїв ми вчилися і вчимося відданості своїй рідній землі, готовності її захищати.

Анжела Косінчук
(10 клас)

Незримий ангел

Як в душі лиш зрада зазимує
Як слізьми серце затремтять
Скаже мама “що болить, дитино?”
І тепліше в світі стане жить.
Витерпить невдячність і зневагу
Виплаче й без докору простить
Мамі від життя потрібно мало
Щоб над нами сяяла блакить
Не своя печаль їй серце студить
І молитву знає лиш одну
Щоб щастило донечці усюди.
І коли вона піде у вічність
Неодмінно й щедро все залишить
Всю любов і оберіг тобі
Лежить полем в ранішнім тумані
Роси засріблять чумацький шлях
Наша мама завжди поруч з нами
Ангелом незримим у серцях.

***
Колись ми надвечір стояли
І місяць бентежно світив,
Мене ти голубив словами
І ніжно до серця тулив…
Тепер я прощаюсь з тобою,
В уяві цілую тебе…
Так важко від твого “словечка”,
Що зводить зі світу мене.
Кохай собі іншу і кращу,
Хай в золоті сяє вона.
Вона так кохати не зможе,
Не зможе кохати, як я.

***
Ой ти, осене, смутком огорнута
Й кольорами опалого листу,
Ти співзвучна моєму мінорові –
Дні мої невеселі й імлисті.
Моя мрія, мов птаха підстрелена,
Від натуги не впасти аж мліє.
Так тривожно в дорослому світові.
Чи коханий мене зрозуміє?
А чи сльози мої нерозгадані
Не остудять сердечних поривів?
Ти порадь мені, осене мудрості,
Хто вони, непідробно щасливі?

Олена Ковальчук
(9 клас)
Замітає день свої сліди
Ще коли небо зовсім світле, не затягнуте паволокою присмерку, на ньому промальовується блідуватий місяць. Починає сутеніти. Дуже стрімко небо вдягає на себе темну ватяну синь. Яскраво спалахує найперша зірка, і так було споконвіку. День наче прибирає за собою, замітає свої сліди.
І ми враз опиняємося в іншому світі. Світі з безмежністю небесних світил, загадковістю напівпримарних краєвидів, які хочеться замалювати, та навряд чи доберу відповідні барви для такого безконечного полотна часу.
Вечірня атмосфера заворожує, і без примусу спостерігаєш за дивовижним дійством. Воно охоплює всю душу, бере її в полон, тож у ній діється щось фантастичне: відчуваєш спалах емоцій, потужніший від спалаху найяскравішого світла. Воно, це дійство, надихає, сповнює трепетними почуттями, змушує хоч на декілька хвилин відволіктися від буденності і закарбувати в душу всю красу природи і всесвіту.
Природа – геніальна річ, це потрібно лише помічати.

Ольга Грицайчук
(9 клас)

Ти не забутий…

І не пом”яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Рядки з вірша Тараса Григоровича Шевченка впились у мою душу і залишили там незнищенний відбиток, який буде нагадувати мені про те, що наша країна має ким гордитися і має кому дякувати за таку щиру і вірну боротьбу за її інтереси.
Український Кобзар, що його тепер знає кожен, від малого до старого, був і залишається яскравим прикладом для кожної людини в цьому світі. Він жив у роки тотального гноблення української мови і творив-усупереч обставинам. З-під пера Тараса Григоровича вийшло багато антицарських творів, за які він відбував жорстокі покарання, але ні на мить не сумнівався у правильності вибору. Його, колишнього кріпака, гнітила думка про нелюдське, жорстоке ставлення панів до пригнобленого та вимученого постійною боротьбою народу. Молодий та енергійний Шевченко палав думками про майбутнє України, хотів зробити з тодішньої підневільної каторги, на яку перетворилась наша земля, вільну та процвітаючу, нову щасливу державу. Енергетика, якою митець наситив свої твори, й досі палає незгасаючим полум’ям любові, любові до свого народу, свого краю.
Твори Тараса Шевченка наповнені ненавистю до катів України, кожен рядок ніби закликає нас піднятися, виступити проти поневолення, стати на захист вітчизни.
Тодішній уряд Російської імперії загубив чимало талановитих людей, у їх числі й Шевченко. Тарас Григорович пройшов через страшні муки, які, незважаючи на свою жорстокість, не зломили сталеву волю поета. Багато випробовувань доля приготувала для Шевченка, та кожне він пережив гордо, йдучи до своєї мрії. Навіть коли він очікував смерті, пройшовши через пекло усіх земних випробувань, його серце, як і колись, билось з такою сильною надією на порятунок, порятунок нас, його народу від царських нелюдів.
І ось тепер, коли ми з вами живемо в вільній, квітучій країні, ми маємо схилити голови перед видатною людиною, яка віддала безцінний скарб – своє життя за наше щасливе майбутнє.
Ні, Кобзарю, ти не забутий, ти завжди житимеш у наших серцях!

Ірина Жукевич
(9 клас)
Мама
Матері… які вони вірні і віддані, які ніжні і лагідні, моментами суворі і непохитні. Тільки їм відомо все – про що думає, що відчуває їхній син чи донька. Тільки вони змовчують нам про всі проблеми і болі материнства.
Проте як же нам хочеться бути самовпевненими, дорослими і самостійними, як палко ми бажаємо довести їм свою правоту, навіть якщо вона і примарна, як іноді полюбляємо посперечатись. Так, це все про нас. А на ранок у косі в матері – ще одна сива волосинка. А ми прокинемося у хорошому настрої, бо таки довели своє. Проте матері все пробачають і забувають, ніколи не тримають зла, бо вони – матері, вони – найвищий щабель, котрого може досягти жінка.
Завжди бути поруч з дитиною, розуміти і підтримувати – їхній святий обов’язок. Материнська любов – безмежний океан. Материнська любов – непрочитаний том книги. Материнська любов… що ми знаємо про неї? Тільки те, що вона – безкорислива і самовіддана, як і сама матір. Мати -найдорожча людина у світі.
Мамо… вибач, бо я люблю тебе…

Радивилів (Рівненська область).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

1 Response

  1. Березень 5, 2015

    […] Про перше кохання – і не тільки. Твори старшокласників […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.