Про п’ятдесятиріччя випускники не забули

“Зустрінемося о 6 годині вечора через п’ятдесят років після закінчення школи!” Саме таке зобов’язання взяли випускники 1967 року Рудня-Почаївської середньої школи. Ніби пожартували, але своє зобов’язання засвідчили в районній газеті “Прапор перемоги” від 25 травня 2007 року, №21.

Сьогодні можна сказати, що своє зобов’язання виконали з точністю до години. Зустрілися теплого травневого дня в Рудні-Почаївській на базі виробничо-торгового комплексу О.П.Краплича. Не кожен повірить, що через п’ятдесят років прибули на зустріч всім кла­сом, відсутніми були лише ті, хто був за кордоном або не добув до наших днів.

Ставши у тісне коло, ми хвилиною мовчання вша­нували пам’ять наших одно­класників, вчителів, близь­ких нам людей, які назавжди залишили нас.

Взявшись за руки, виконали гуртом пісню випуск­ників школи “Шкільні роки”.

Сценарій зустрічі побудували у формі віртуальної подорожі залізницею від Радивилова до Рівного, бо саме на цьому відрізку магістралі проживають усі наші однокласники. Зупинялись на кожній станції, зустрічали однокласників, ділилися враженнями про пережите, пригощалися хлібом-сіллю і співали пісень. Співали багато, бо кожен мав завдання підготувати бодай один художній номер.

Першою була станція в Радивилові. Пасажирів потягу зустріли я (Пилип Табачук), Галина Магола, працівниця райлікарні, Володимир Варнава, колишній оператор спецобладнання районної друкарні. Володимир зачитав нам свої літературні твори (давнє його захоплення).

Наступною була станція в Ситному. Тут нас зустріли колишні працівники культустанов Зіна Лемещук та Марія Мошкун, механізатор колгоспу Василь Токмина. А Івана Гусарука ми жартома називаємо “Цементовоз”, бо він все життя возив у район цемент, з якого закладали школи, дитсадки, адмінбудівлі.

Особливо було людно на станції Рудня-Почаївська, бо тут проживає половина наших однокласників, тут наша школа.

Нас радо зустрічають спеціалісти та керівники ви­робничих підрозділів місцевих господарств – Микола Гусарук, Іван Семич, Валентина Гойда, Надія Ксьондзик, Раїса Ковальчук, механізатор Анатолій Мацюк, колишній фермер Дмитро Мацюк. Ще бадьорий і завжди готовий прийти на допомогу колишній військовий льотчик Іван Долюк. Зайве щось коментувати про життя та роботу Степана Твердохліба, який тридцять років віддав справі місцевого самоврядування, працюючи секретарем сільвиконкому.

На цьому місці ми зустріли нашу ранню юність, мабуть, кожен пережив перше захоплення, а може – й першу любов. А тому зі щемом у серці звучить пісня “Плаче захмарене небо”…

Пішли на місце старої школи. Ось тут вгадується спортивний майданчик, а тут ми танцювали на випускному вечорі, а там зустрічали вранішнє сонце нашого дорослого життя. Було колись… Потім нову школу побудували в іншому місці, а тут все почало занепадати. Чи не пора якимось чином відродити святе для нас місце?

А потяг свистить їхати далі. Перед нами Дубно. І тут є наші люди. Ось він, Віктор Семич – колишній головний механік цукроза­воду. Судячи з першого погляду, живе і харчується добре. Як щедрий цукрозаводчик пригощає нас солоденьким чаєм з ромашкою. Поспішає до нас і староста класу Дмитро Полюлюк. Зараз він успішний підприємець – насінням та розсадою забезпечує все місто.

Ще в нас зупинка на станції Здолбунів. Тут проживає колишній військовослужбовець Семич Іван Михайлович. У класі в нас було два Семичі Івани. А тому ще з першого класу вчителі шанобливо звертались до них як Іван Гнатович й Іван Михайлович.

З клубами пари і диму влітаємо в місто Рівне. Звучить бравурна пісня про місто… На пероні нас чекає Марія Хомич, працівник “водного” університету, а біля неї спеціалісти-землевпорядники інституту землеустрою Петро Кошицький і Степан Степанюк. Усе життя вони працювали тут, рівняючи зе­мельні межі та наділяючи земелькою наших громадян.

Вірною дорогою промчав наш паропотяг і зупинився на запасній колії. І тільки тепер ми побачили, що їхали самі, без директора, без класного керівника, без вчителів. Є ще в нас два вчителі: фізвиховання – Маркович Юрій Сергійович та вчителька фізики – Молявчик Раїса Василівна. Ми їх привітали, але вони з об’єктивних причин на наше свято не прибули.

А що в нас далі? Чи домовились ми про годину нашої наступної ювілейної зустрічі?

Про годину не домовлялись, зате вирішили зустрічатись кожного року, бо не відомо, чи довезе потяг нас усіх до наступного ювілею?

Пилип ТАБАЧУК,

пенсіонер, теж з колишніх.

Р.S. Районна газета десять років тому згадала про першу в школі золоту медаль. А де вона зараз, ця моя медаль? Вона збереглася, її може побачити кожен, бо знаходиться разом з атестатом про середню освіту в шкільному музеї Рудня-Почаївської середньої школи.

(Газета “Прапор перемоги”, Радивилів, 19.05.2017 р.).

Василь Семеренко

Василь Семеренко

редактор районної газети "Прапор перемоги", член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.