Про радивилівських вампірів, які влаштовують кровопускання

Тема ця не нова і не суто радивилівська. Один давній знайомий начальник у моїй присутності на всі заставки шпетив підлеглих, удаючись до нецензурної лексики. Ця матірщина була образливою навіть для мене, про що я йому відразу й сказав. «Час такий суворий, тепер по-іншому й не виходить», – було його оправдання.

Я знаю багатьох керів­ників, які не помічають за собою, що звертаються до підлеглих, незалежно від їх віку, на «ти», тоді як до них самих усі, навіть найперші помічники, змушені говорити на «ви». Цей далеко не дріб’язковий нюанс допо­магає зрозуміти, чи вміє керівник узагалі бути самокритичним, справедливим у конфліктних ситуаціях. Не­достатньо шанобливе (чи зневажливе?) ставлення до товаришів по роботі знижує бар’єр моральної самовимогливості.

Ні, якщо будуємо демо­кратичне суспільство, зорієнтоване на європейські моральні цінності, то й жити мусимо за одними законами. У підтексті виходить: за одними законами – це (на гірший випадок) за право відповідати на лайку лайкою? Аж ніяк. Я – за обов’язок керівника бути на висоті свого службового становища чи принаймні за намагання піднятися до неї, до тієї висоти. Мені, нав­паки, здається, «пере­конливіше» – це коли частіше вживати «будь ласка».

Утім, передбачаю, хтось із радивилівський керівників (адже це Інтернет-видання зорієнтоване насамперед на радивилівців), прочитавши такі сентенції, скаже: «Хіба це тема ра­йонного рівня? А як го­ворить начальство з Києва, з області? Київський майдан і революція Гідності багато чого навчили, але тільки не культури взаємоспілкування». Ніде правди діти, навіть високі державні поса­довці часто демонструють невисоку мовну культуру, одне з підтверджень тому – і колишні, і новообрані народні депутати, яких бачимо на телеканалах у суперечках сесій Верховної Ради. Перед мікрофоном чи телекамерою на спеціально організованих зустрічах вони, певна річ, не присмачують мову чим-небудь гостреньким. Однак за тим, як важко, мало не впріваючи, дошукуються декотрі посадовці потрібних слів на телевізійних дебатах і які виникають паузи у фразах на місці, де у звичному для них побутовому режимі, ймовірно, туляться слова «для зв’язку», вгаду­ється саме невиразна, пересічна особистість. Та й чи особистість? Адже куди не кинь, не тільки в зоні терористичних проявів, – усе брудним наверх.

Наш повсякденний ети­кет, наша культура взаємин виробляються і під впливом телепередач, а в них щось зачасто на місці непотрібних слів почало звучати пікання. В окремих виданнях, у книжках уже обходяться і без «пікання» (чи то пак – без сором’язливих трикрапок), а всі вульгарні речі називають, користуючись жаргоном підворітні і бандитського світу. Ось щойно я прочитав роман 2014 року, що вийшов з-під пера майстра світових бестселерів Стівена Кінга – під назвою «Містер Мерседес», то й там перекладач на українську мову вирішив лайливі слова передавати не синонімами з загальноприйнятної лексики, а… Ну, власне, про це він і вказав в анотації: «Обережно! Ненормативна лексика!»

Майже всі телеканали України, хто більшою, хто меншою мірою, до того ж нав’я­зують особливу манеру спілкування – суржикову. І вже раз у раз чуємо у виступах керівників різного рівня російські слова в українській обробці-переробці, оті «міроприємства», «так сказать» і т.д. Ні українській, ні російській мові такий вінегрет ні до чого, ніяку мову він не збагачує, а лише посилює сум’ятті в малопідготовлених головах. А керівникам – і поготів не допомагає. Навіть із цього погляду викликає схвалення намаган­ня деяких телеканалів не допускати, щоб ведучі були ніби в ролі колись відомих Штепселя і Тарапуньки.

Знову передбачаю, дорікнуть мені:   подивись, мовляв, на київських чи­новників, які творять обличчя української влади. У них часто-густо не мова – лише потуги на інтелектуальну діяльність. Мовні «перли» Азарова, Януковича вже забуваються, натомість приходять до керма влади нові «мовознавці».

Дивуєшся, що, вдаючи із себе державотворців, не спроможні задовільно вивчити державну мову. Чого вже тут вимагати від керівника якогось низового підприємства чи кооперативу?

Згадується, як у компартійні часи один міс­цевий радивилівський (тоді ще червоноармійський) партійний чиновник, присланий із Рівного, бундючно прискіпувався до підлеглих фразою, яка будь-кого могла загнати в глухий кут: «Я не питаю «чому?». Я питаю тебе «почєму?» Як потрібно було відповідати? Мабуть, малося на увазі, що всі пояснення недоліків не будуть сприйняті як задовільні – хоч що там кажи, не кажи, все одно – справедливо чи ні (і хто про те бодай півсловом обмо­виться?) – дістанеш прочу­ханку сповна, отож краще покірливо опусти голову і терпи знущання.

Такі були суспільні правила гри, і керівники, викликані «на килим», знали: гідну заробітну платню їм видають і за ось такі хвилини приниження та їхнього дитячого лепетання.

Нині людські відносини стали дещо іншими: шукаючи пристойних заробітків, багато хто все-таки не готовий терпіти хамське ставлення керівників – знаючи собі ціну, без особливих вагань кидає осоружну роботу, їде у великі міста, а то й за кордон, де ринок праці передбачає більше шансів для вибору. Правда є і в тому, що, звідавши без­робіття, натерпівшись злигоднів, хтось готовий і знехтувати власними амбіціями, навіть сховати «у кишеню» гідність, «заціпити рот» і всякі кривди мовчки «прожовувати».

Соціальне розшарування мало не кожного третього зробило якщо не керів­ником, то маловченим міні-керівничком, який має право хоч трохи залежним від нього (нехай навіть одному – двом) повсякчас робити зауваження, уїдливо доко­ряти, дошкуляти до живого, зверхньо визначати місце під сонцем. А між тим, щоб керувати, а не погейкувати на людей, як на коней, потрібно мати елементарну внутрішню культуру, котра найвиразніше проявляється у мові – тобто в способі звертання, інтонації, побу­дові речень, запасі слів.

«Сьогодні культура і мова виявилися об’єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови вияв­ляються виразні ознаки бездуховності      Мовна нег­рамотність, невміння на­писати елементарний текст, перекласти його з україн­ської мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматися як пляма на службовому мундирі», – доречно зазначає відомий публіцист В.Скуратівський.

Готуючи цей матеріал для «Радивилів.info», я запитав кількох (до десятка) керівників:  «А  що ви читаєте? Що останнім часом прочитали?» Усі говорили про газети, випуски теленовин, дехто згадав Інтернет. Художні книжки нікому в пам’яті не спливли.

І, мабуть, неспроста – давно їх не брали до рук. Сільські та й Радивилівська районна бібліотеки поповнюються літе­ратурою кепсько, а самому потратитися на книжку ціною в 50 ­- 80 грн. мало кому спаде на думку (довідкові видання коштують і того більше – 200 – 500 грн.).

Чи не тому наради в багатьох керівників пере­творюються на погано про­думану балаканину із чис­ленними повторами мір­кувань – про такі виступи кажуть «товкти воду в ступі». А звідси ж і починається рівень діловитості й конк­ретності в роботі. Не цінуєш власного часу – цінуй час інших, він частина їхнього життя. Мало того, самовдоволеним зверхникам часто-густо бракує еле­ментарної доброзичливості, етики, бажання вислухати думку підлеглого і – го­ловне! – врахувати її.

Я знав одного керівника, якого позаочі називали вампіром, адже регулярно влаштовував «кровопус­кання»,Вампіризм чиновників, вампір на службі причому, як пра­вило, об’єктом нападок вибирав одну людину й заспокоювався лише після того, як доводив її мало не до передінфарктного стану. Можливо, й справді отримував від того якусь енергетичну підзарядку для подальших примх. Чи може бути суспільна користь від таких «організаторів спра­ви»? Тим паче, якщо вони на державній службі? Не випадково згаданого керів­ника врешті-решт усунули з посади, із колишніми колегами, наскільки мені відомо, він не вітається.

Людина давним-давно створила свою культуру, якщо точніше – продовжує її створювати. А культура, у свою чергу, творить нас як особистостей. Ми реа­лізуємо свої природні задатки через культуру думки, через культуру праці і виробничих відносин, через культуру мови. Бо мається на увазі не тільки і не стільки те, що творимо своїми руками та розумом, а передусім той спосіб нашої поведінки в громаді, який відображається і увиразнюється в наших звичках, віруваннях, у ставленні один до одного, до нашої мови.

Крик, лайка, неоко­вирно, з русизмами побудована промова перед колегами перекреслюють у керівникові навіть його суто професійні якості. А втім, піймав себе на думці: хіба культура мови, культура спілкування – це не най­перші ознаки нашого професіоналізму?


Володимир Ящук, член Національної спілки журналістів України, м.Радивилів.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

1 Response

  1. Читачка сказав:

    Я здогадалася, кого називали позаочі вампіром. Це Юрій В.? Аморальний тип

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.