«Прощавай, Іване!» – нотатки журналіста

«Прощавай, Іване!» – гукали чоловіки до вже не молодого вусатого дядька, який, обпершись на пліт біля своєї хати, проводжав колону старих і молодих, мужчин і жінок, підлітків і малих дітей довгим сумним поглядом. Усіх їх гнали вулицею Простою в кінець вулиці Кременецької. Там було гетто…

Іван був підприємливий ґазда. В господарстві мав коня, пару корів, свиней, птицю… Тож, як справжній господар, намагався не пропускати жодного базару чи то в Бродах, чи в Кременці, чи в Почаєві, чи в Дубні, не кажучи вже про рідний Радивилів. Тому й не дивно, що його добре знали єврейські гендлярі, яких у місті було чимало. На ці базари по можливості брав із собою маленьку дочку Раю. Подейкували, що цим, не притаманним для українців ім’ям він назвав її не випадково. Аж надто йому як чоловікові подобалася молода єврейка, яку звали Рая.

Колона зникла за поворотом. Тоді Іван ще й уявити не міг, що це «прощавай» так довго переслідуватиме його в страшних снах, жахітливим ехом відлунюватиме в голові, як і ті кулеметні та автоматні черги, що невдовзі лунатимуть на околиці міста. Звістка про розстріл біля трьох тисяч людей між селом Лев’ятином і хутором Пороховня, в основному зігнаних із гетто (такі зони утримання були влаштовані нацистами в районі теперішнього міського парку, райлікарні і комбінату хлібопродуктів), мов птах з чорними крилами, облетіла все місто.

Люди, які наважувалися згодом підійти до того місця,

говорили, що земля там ще коливалася, а з неї сочилася людська кров. Тіла не закопували, а просто присипали землею. Як невигаданий факт є свідчення, що одній жінці тоді вдалося врятуватися. Куля в неї не поцілила – й вона змогла через певний час видряпатися з-під землі. Більше до цього місця жодні дні пам’яті, вшанування страчених, панахиди, одне слово, ніяка сила не могла змусити її підійти…

«Прощавай, Іване!» – звучало набатом у голові в мого діда Івана Михайловича Ковальчука весь довгий його вік – аж до 91 року його життя.

За роки Другої світової війни нацисти знищили близько 6 мільйонів євреїв, з них півтора мільйона дітей, що становило приблизно третину загальної чисельності євреїв в усьому світі на той час. Планомірне знищення євреїв не можна назвати просто актом геноциду, настільки безпрецедентним воно було за масштабами і реалізацією. Це була спроба знищити цілий народ, де б не перебували його представники. Саме тому геноцид єврейського народу в роки війни отримав назву – Голокост (англ. Holocaust – “всеспалення”).

Голокост євреїв на окупованій нацистами території тодішнього Радянського Союзу відрізнявся від подібних акцій у Європі. Там євреїв заганяли в гетто і з часом могли відправити до місць масових знищень у газових камерах. На українських землях більшість єврейського населення загинуло від куль у таких ярах чи протитанкових ямах. Їх викопали ще за радянської влади ув’язнені, місцеве населення чи самі жертви.

Напівзакидані землею рови в повоєнні роки позаростали деревами й чагарниками. Восени 2004 року між селом Лев’ятином і хутором Пороховня урочисто відкрито меморіал, який споруджувався два з половиною роки. Колишні жителі Радивилова, їхні діти й онуки, які нині живуть в Ізраїлі та інших країнах світу, вирішили достойно вшанувати пам’ять своїх родичів, безневинно страчених німецькими фашистами в 1942 році. У цьому ентузіастам-доброчинцям сприяли влада, місцевий підприємець Меїр Гельбер. Зрізали дерева над місцями захоронень, поклали по краях масивні камені, спорудили стелу з відповідними написами українською мовою та івритом, насипали за нею пагорб, зацементували доріжки, посіяли траву.

Меморіал, до речі, зареєстрований у відповідних інстанціях на державному рівні. Головними організаторами будівництва були члени родини Авраама Коріна та інші. Вони приїжджали на відкриття. Проводилося іудейське богослужіння.

Особливо зворушливо звучали слова вдячності тим українським сім’ям, які, часто наражаючи себе на небезпеку, сміливо протягували руку допомоги єврейським утікачам. Таких співчутливих людей у нашому краї було немало. Ізраїль багатьом рятівникам, часом уже посмертно, присвоїв почесне звання «Праведник народів світу».

У 1996 році його удостоїлися і колишні радивилівці Костянтин Кубіт, його дружина Марія Кубіт, а також брат Костянтина – Володимир Кубіт і дочка Володимира Ганна. Ще в 1945 році нотаріально було завірено свідчення врятованих ними єврейських сімей на прізвища Вайнштейн, Клерман, Данюк, Фельдман, Ярославських, Рейзен, Зац, Симигран, Вайсер.

Почесне звання «Праведник народів світу» посмертно присвоїли також Арифею і Горпині Репіцьким з Радивилівщини, які в роки фашистської окупації нашого краю врятували від знищення єврейську дівчинку Гітеню.
Звання «Праведник народів світу» і «Праведник України» були посмертно удостоєні й члени радивилівської родини Доманських – Іван Улянович, Параскевія, Михайло Іванович, Надія Захарівна і Надія Іванівна. Відповідні документи і пам’ятні знаки свого часу отримав Віктор Михайлович Доманський, якому було також вручено диплом «Син праведників».

У понеділок, 27 січня, у світі відзначався Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Генеральна асамблея ООН прийняла 1 листопада 2005 року Резолюцію № 60/7, у якій говориться, що «Голокост, який привів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, буде завжди слугувати всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…». Саме цей документ оголосив Днем пам’яті жертв Голокосту 27 січня.

У цей день в 1945 році війська 1-го Українського фронту увійшли до нацистського табору смерті Аушвіц. Цей табір став у сучасному світі символом нацистських злочинів.

Це страшне і нелюдське явище, яке відбувалося в період 1933-1945-х років і отримало назву – Голокост, призвело до умисного винищення практично однієї третини євреїв, а також незліченної кількості представників інших нацменшин, воно було породжене ненавистю і фанатизмом, затятим расизмом і принизливими забобонами, які панували тоді в фашистській Німеччині, – і не повинно повторитися!

Про це, зокрема, йшлося на мітингу, який пройшов 27 січня на місці масового розстрілу євреїв біля хутора Пороховня. У ньому взяли участь голова та заступник голови Радивилівської РДА В.О. Пекарський і В.В.Стасюк, заступники голів Радивилівських районної та міської рад А.Д.Гуменюк і О.В. Пастух, представники громадськості, небайдужі жителі міста. До меморіалу було покладено вінки та квіти. Пам’ять невинних жертв вшанували хвилиною мовчання.

Як розповів мені під час зустрічі напередодні представник єврейської спільноти Меїр Якович Гельбер, в Ізраїлі, в Тель-Авіві, створена община «Радивилів». Її перший керівник уже помер. І взагалі залишилося тільки кілька чоловік, так би мовити, стариків-очевидців. Зараз організація об’єднує молодь: дітей, внуків тих, хто втілював ідею збереження пам’яті про Голокост у нашому краї. Випущено книгу, в якій все це описується. В одній із шкіл Тель-Авіва є клас, де вивчають історію цієї общини, історію радивилівського голокосту. На одному з цвинтарів стоїть пам’ятник, біля якого щороку у жовтні збираються члени общини. Потім у залі технікуму, який розташований поряд, проводяться церемоніальні заходи.

… Коли я працював наприкінці 80-х років кореспондентом у газеті «Прапор перемоги», редактор А.Ф.Лісничий передав мені лист, який надійшов на адресу редакції з Ізраїлю. У ньому якийсь Мордехай Даян просив з’ясувати, чи немає бодай якихось відомостей про його родину, яка на час війни проживала в селі Козині Червоноармійського району. Мені мало що тоді вдалося довідатися. Дізнався тільки, що протягом травня – жовтня 1942 року єврейське населення утримувалося в гетто, яке охороняла поліція. Усі в’язні були розстріляні за 3-4 км від Козина 30 травня (300 осіб) та біля Гранівки у жовтні 1942 р. (700 осіб). Після винищення всіх євреїв гетто було ліквідоване. Про це і написав у своєму листі-відповіді.

Невдовзі вже на моє ім’я прийшов лист з Ізраїлю. За відсутності предмету обговорення це листування обірвалося. Тож через певний час був неабияк здивований, коли мені зателефонували на домашній телефон і попросили про зустріч, пов’язану з іменем Мордехай Даян.

Виявилося, що це його зять спеціально приїхав у наші краї, щоб, так би мовити, доторкнутися до минувшини. Ми відвідали місця розстрілу євреїв і біля Козина, і біля Гранівки. А ще з допомогою тодішнього голови Козинської сільради, нині покійного Дмитра Федоровича Савчука та вчительки англійської мови (на жаль, не пригадаю її прізвища) побували в домах козинських старожилів. Дехто з них охоче розповідав, де саме проживали «жиди». Тоді й вирахували місце за теперішньою автобусною зупинкою, де нібито міг бути будинок родини Даянів. Треба було бачити, як Леві, так звали мого гостя, скрупульозно перебирав усіляку дрібничку, яку знаходив на руїнах будинку. Усі свої знахідки – ґудзички, елементи домашнього начиння, підсвічників та ще Бог зна що – він спаковував як реліквії, щоб привезти до Ізраїлю з батьківщини своїх рідних.

Дорогою до Радивилова я зробив Леві ще один сюрприз, запропонувавши повечеряти (а харчувався він виключно за списком, який привіз з собою – кошерною їжею) в кафе підприємця М.Гельбера. Здивуванню мого гостя не було меж, коли тут його зустріла і запросила на вечерю дочка господаря закладу Наталія на івриті, державній мові Ізраїлю…

Через багато років ми знову зустрілися. Цього разу Леві приїхав з дружиною – дочкою того самого Мордехая Даяна, який на той час уже помер. Спілкувалися за допомогою електронного перекладача. І хоча не завжди повністю і до кінця розуміли одне одного, знали одне: кожен народ, кожна людина має право на життя…

У день скорботи і пам’яті всі ми приєднуємося до загальної печалі і прагнемо співчувати всьому цьому болю та втраті, ім’я чому – Голокост. Нехай живе надія, що подібного більше ніколи не повторитися! Будемо пам’ятати…

 

Віктор Свідніцький. (Газета “Наш Прапор перемоги” за 31.01.2020).

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.