Приятелювання відомого письменника з митним чиновником
З історією Радивилова пов’язано чимало відомих для свого часу людей. Зокрема, їдучи в 1847 році через прикордонний Радивилів (тоді – Радзивилів) до своєї майбутньої дружини Евеліни, французький письменник Оноре де Бальзак познайомився в нашому місті з начальником митного округу Павлом Гаккелем. І згодом листувався з ним. Це загалом відомі факти, але в цій статті використані і нововиявлені.
Як повідомив “Путеводитель по архиву Ленинградского отделения Института истории” (видання АН СРСР, 1958 рік), народився Павло Францович Гаккель 1799 року (тобто був ровесником Бальзака), помер після 1883 року.
Свою службову кар’єру починав військовим у 1815 році. 21 січня 1821 року був переведений, уже в чині поручика, в петербурзький лейб-гвардії Семеновський полк, у якому царський уряд поспішно проводив переформування, замітаючи сліди заколоту, організованого цим полком у жовтні 1820 р.
Тут Гаккеля і застали події історичного дня 14 грудня 1825 року – повстання декабристів. Участі в цих подіях його 3-й батальйон не брав. Але, сидячи в Софійських казармах, Павло Гаккель жадібно ловив повідомлення, що сюди надходили, вів записи, які становлять собою значний інтерес для дослідників повстання декабристів. Ці нотатки були опубліковані Б.Д. Грековим у «Летописи занятий постоянной историко-археографической комиссии за 1926 год» (Ленінград, 1927, стор. 238 – 266). Я тримав у руках цей стародрук.
Нотатки цікаві для нас тим, що дають змогу уявити характер деяких бесід Гаккеля з Бальзаком у Радзивилові.
У листі від 22 серпня 1848 р., надісланому в Радзивилів із Парижа, письменник згадує Лютневу революцію у Франції і при цьому зауважує: «Мені хочеться розповісти вам багато про що».
Отже, наприкінці вересня того ж року вони обговорювали й події політичного значення. Гаккель напевно не забув розповісти про пам’ятне йому 14 грудня. Він не схильний був розглядати повстання ізольовано від загального укладу російського життя. «Пригода» настільки його захопила, що він не покидав надії зайнятися більш глибоким її вивченням.
Вірогідно, Гаккель так і не здійснив задуманої роботи. Принаймні досі знайдено тільки ряд окремих начерків, мабуть – її частин. Написані вони німецькою мовою (рідною для Павла Францовича). Величезна кількість поправок у рукописі, різноманітних вставок говорить нам про тонкий розум автора, ретельність його праці. Ось кілька витримок із цих нотаток:
«…оскільки серед них (повстанців. – В. Я.) перебували такі люди, як Кюхельбекер і подібні до нього, то не можна припустити в них іншого наміру, як зовсім повалити російську монархічну форму правління і вимагати конституції».
«Одне ясно, що товариства подібного роду давно вже існували і що вони скористалися незвичайним ходом речей при переміні престолоспадкоємця…»
«… заколотники зібралися перед Зимовим палацом (…) Чотири рази були дані постріли з шести гармат картеччю. Інші ретирувалися до Сенату в досить хорошому порядку. Ескадрон полковника Вельо дістав наказ повести проти них атаку; коли вони наблизились до бунтівників на 40 кроків, то ті зупинились і дали залп з рушниць. Багато солдатів, а також і командир, полковник Вельо, були поранені. Рештки повсталих не дочекались другої атаки і відступили до огорожі Ісаакіївської церкви…»
У складеному Гаккелем «Плані докладного опису подій і пригод після смерті імператора Олександра і вступу на престол великого князя Миколи» проглядається, попри всі дипломатичні реверанси, справжня позиція Павла Францовича: він неприхильно сприйняв звістку про відмову від престолу князя Костянтина і про намічену присягу Миколі. Саме такі настрої в армії Північне товариство (декабристів) розглядало як сприятливу обставину для початку повстання.
Ось чому французькому письменникові-реалісту Оноре де Бальзаку (в творах якого носіями сил, ворожих злу і звироднілості, виступають люди, ворожі правлячому ладові) імпонували погляди Гаккеля.
Уже відразу після знайомства з ним Бальзак писав (у своєму щоденнику з заголовком «Лист про Київ»): «Я побачив біля російської застави чиновника з гарним і розумним обличчям, в усьому схожого на француза вищого товариства».
Ця приязнь з роками міцніла, підкріплювана виявами дружньої уваги начальника митниці до письменника, чия творчість в офіційних колах викликала не стільки інтерес, скільки роздратування. Дружбою з Бальзаком гордились не тільки Павло Францович з дружиною Матильдою, але й їхні діти. Гаккель запрошував гостя до себе в дім, на дружній обід скликав усіх іменитих чиновників Радзивилова, тоді серед них, дуже вірогідно, був і Петро Каверін, у минулому – приятель Олександра Пушкіна.
Павло Гаккель служив у Семеновському полку до 1825 року, затим є відомість, що з 1843 року був послідовно начальником Архангельського, Радзивилівського, Калішського (нині місто Каліш у Польщі), Одеського і Юрбурзького (Юрбург, нині місто Юрбаркас у Литві) митних округів. Серед документів Гаккеля, які збереглися: доповідна записка “радзивилівського періоду” про хвилювання селян у Галичині (1847 р.), чорнові записи і журнал вихідних справ періоду його служби ад’ютантом при герцогу А. Вюртемберзькому по відомству шляхів сполучень і публічних будівель (1826 – 1829 рр.), щоденники з 1810 до 1830 рр. (німецькою мовою) і в уривках – до 70-х років. Можливо, в тих записах є щось і про службу в Радзивилові і про зустрічі тут з Бальзаком, але архівні нотатки поки що ніде не публікувалися. До речі, щось про Радзивилів може бути і в листуванні – збереглася велика кількість сімейних та дружніх листів взаємного обміну з 95 людьми.
А ось про це свого часу було згадано в інтерв’ю зі мною для «Літературної України»: 22 жовтня 1891 року, відгукуючись на просьбу збирача автографів Шпельбера де Лованжуля, син Гаккеля – Михайло Павлович писав з Тифлісу, де він тоді жив: «Я спішу, добродію, надіслати вам дев’ять листів-автографів Бальзака, просячи вас прийняти їх від одного з полум’яних шанувальників його генія, – крім все-таки одного, датованого 22 серпня 1848 р., який я бажав би зберегти, як пам’ять про дружбу Бальзака з моїм батьком. Тому я був би вам дуже зобов’язаним, якби ви схотіли його вернути» («Звезда», 1934, II, с. 159). Нині цей лист зберігається в Музеї письменників Грузії, в Тбілісі.
Про Гаккеля Михайла Павлович, сина митника, вдалося знайти в Інтернеті, що був він 1842 року народження, тобто на час першого приїзду Бальзака в Радзивилів мав лише 5 років. Відомо, що в 1879 році служив у Болгарії при російському комісарі князі А.М. Дондукові-Корсакові. З 80-х років він – чиновник особливих доручень при головноначальствуючому цивільною частиною на Кавказі. З 7 лютого 1891 року до 25 лютого 1906 року був головою Кавказького цензурного комітету. З 1898 р. – таємний радник. Після 1906 р., коли йому сповнилося 64 роки, вірогідно, на державній службі не працював. Помер після 1924 року. Зберігся в архіві в Петербурзі й чималий обсяг документів Михайла Павловича Гаккеля як чиновника особливих доручень, які стосуються його служби на Кавказі.
Приязні стосунки з Павлом Гаккелем, начальником Радзивилівської митниці, підтримував Оноре де Бальзак майже три роки. Остання їхня зустріч відбулася в Радзивилові наприкінці квітня 1850 року – письменникові залишалося жити три з половиною місяці.
Підготував Володимир ЯЩУК. На фото: біля могили Бальзака на кладовищі Пер-Лашез у Парижі. Фото Наталії МЕЛИХ (Радивилів).