П’ять важливих щаблів радивилівця Костянтина Андріюка

У Радивилів.info час від часу з’являються публікації про виходців з Радивилова, які добилися помітних успіхів у творчості, бізнесі, знайшли своє достойне місце в інших країнах. Серед публікацій варто згадати такі: «Радивилівці засвідчують свої таланти», «Радивилівський художник Ростислав Воронко знайшов визнання в Німеччині», «Успішний радивилівець – про те, як стати мільйонером». Вміщувалася інформація і про роботу київського журналіста Костянтина Андріюка («Уродженець Радивилова став ведучим нової масштабної серії телепрограм. Дивіться просто зараз першу з його участю», «Про дозвілля на площі і резонансні фільми» та ін.). Нещодавно під час приїзду в Радивилів Костянтин Андріюк зустрівся з кореспондентом Радивилів.info і на його прохання розповів про себе та свої творчі здобутки.

Костянтин Андріюк⇒Почнімо з біографічних фактів про вас.

Знаєте, часом жартую: якби зараз був Радянський Союз, то я був би ідеальною кандидатурою для партії. Бо походжу з простої робітничо-селянської сім’ї. Моя мама, Неоніла Пилипівна,– медсестра центральної районної лікарні, батько, Анатолій Григорович, був робітником на фурнітурному заводі Радивилова. На жаль, він помер у 1996 році. Мама з родини Шлапчинських, але це виправлене прізвище, а правильно звучало як Слапчинські. Воно польське, тобто маю в роду і польські корені. У мене є  сестра Тетяна, старша на 4 роки. Одружена, її доньці цього року виповниться 22.

Я народився 1 листопада 1977 року в Радивилові (тоді ще Червонормійську). Виріс у приватному будинку за залізницею, у районі, який у простонародді називають Цибухів.

⇒Отже, навчалися в школі №1? Творчістю в сім’ї ніхто не займався?

Творчістю – ні. Звичайне, нічим не особливе дитинство. Як всі хлопчаки, любив футбол. Ходив на заняття в дитячо-юнацьку футбольну школу. Мало того, спортшколу «совдепи» зробили в колишньому костелі. Мені зараз прикро про це згадувати, але в приміщенні, де люди колись молилися, ми, діти, грали в футбол, звичайно, не розуміючи, наскільки це неправильно.

У школі я особливо не вирізнявся. Єдине, що мене хоч трохи виокремлювало, – це те, що мені легко давалися українська та російська мови і літератури. Вже тоді було помітно, що в мене гуманітарний склад розуму. Мені вдавалися учнівські твори, я дивувався, коли деякі однокласники не знаходили потрібних слів, щоб охарактеризувати, наприклад, літературний образ. Мабуть, усе тому, що з дитинства полюбив читання книжок, деякі прочитував по кілька разів, – що називається, зачитував до дір. І ті словоформи, які траплялися, западали в пам’ять.

⇒А якою була ваша перша книжка, крім, звичайно, казок про Колобка і Лисичку-сестричку?..

– Може, це й не перша. Але багато разів перечитав повісті Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря» і «Кайдашева сім’я», вони в мене були в одній книжці. А ще з перших пам’ятається «Шхуна «Колумб»» Миколи Трублаїні. І ще цікаво: в нашій невеличкій домашній бібліотеці була товста книжка «Зачаровані казкою», яка складалася з творів закарпатських письменників. А наприкінці був словничок діалектних слів.

⇒Тобто ще до вивчення творчості Ольги Кобилянської, Івана Франка, Василя Стефаника ви всі ці слова вже знали?

Саме так. І зараз, коли я приїжджаю на Закарпаття, я розумію тамтешні діалекти. Це теж мене певною мірою розвинуло.

⇒А яка роль вчителів у прилученні до читання?

Кожен педагог тією чи іншою мірою впливає на учня. Але я назву лише кількох учителів. Це вчителька української мови та літератури Бичковська Галина Тимофіївна, вчителька історії Пилипюк Надія Володимирівна, вчителька російської мови і літератури Олійник Світлана Костянтинівна… Школу я закінчив з відмінними оцінками, лише з однією четвіркою у свідоцтві про освіту, але без медалі. І, мабуть, добре, що на мене в сім’ї не тиснули, щоб неодмінно став медалістом. Головне – дитину заохочувати до навчання, підказувати, підштовхувати, вкладати сили в її розвиток. Очевидно, вже тоді в мені проявився якийсь характер, бо не пригадую, щоб я вчив уроки з примусу. Отож і моя порада батькам: не потрібно, що діти завчали все, придивляйтесь у середніх класах до їхніх уподобань, до того, що їм легше дається, і сконцентруйтеся саме на цей напрямок. Звичайно, приділяючи достатню увагу і іншим напрямкам. Дитина має рости всебічно розвиненою.

Бо ось вам сучасний приклад. Нещодавно в супермаркеті Києва я розговорився із молодою парою – студенти, вони каву рекламували. Запитав у них про українську історію. Запитую в хлопця: «Чули про подвиг Крут?» – «Ні».

Я був дуже вражений: як можна не знати подвигу студентів під Крутами? Як треба було вчитися в школі? Отже, однозначно: дитина має розвиватися різнобічно. Якщо батьки скеровують і підтримують, тоді їхній син чи дочка швидше досягнуть результату.

Я, наприклад, швидше досягнув би свого результату, якби мене вчасно спрямовували. А так після школи певний час було витрачено, так би мовити, на пошук себе. Спершу я вступив у технікум. Після цього – до Київського політехнічного інституту. Уже на третьому курсі зрозумів, що це – не моє. Однак характер не дозволив кинути вуз – і я його закінчив. У мене вища освіта.

А паралельно – я шукав своє місце в житті. І знайшов його на телебаченні. Виходить так, що я самоучка. Будь-хто мені може сказати: як ти можеш робити сюжети, якщо в тебе немає журналістської освіти. У мене на це одна відповідь – мої сюжети, мої документальні фільми. Вся моя робота, після якої я бачу рейтинги, постійно чую позитивні відгуки і розумію: нічийого місця тут я не відібрав. І відчуваю, що здатний на більше.

Знаєте, маю одну цікаву історію. У 1988 році я дивився по ТБ літні Олімпійські ігри. Тоді в плаванні гриміла американка – Джанет Еванс. Мені дуже врізалася в пам’ять розповідь телекоментатора про неї. Еванс плавала на довгі дистанції і дуже нестандартно, проти всіх канонів. Одразу виривалася вперед, ніби не економила сили, але постійно перемагала. Так от, коментатор розповів, що тоді в США всі маленькі дітки-спортсмени, звісно, хотіли були схожими на неї. Але! Тренери в спортивних школах казали дітям постійно одне: «Ніколи не плавайте так, як Джанет Еванс. Не повторюйте її стиль. Вона – унікальна, лише вона може так перемагати. Якщо ви почнете її сліпо копіювати, не факт, що неодмінно переможете».

Ці слова мені врізалися в пам’ять, і я зараз можу перефразувати. Не потрібно повторювати мій шлях, вчитися в навчальному закладі на одну спеціальність, а працювати за абсолютно іншим фахом. Моя історія життя – це просто приклад, як можна і варто не боятися круто змінити своє життя. Не гнутися під обставини, а кинути виклик обставинам, системі і перемогти.

Друзі, можу сказати лише одне: відчуваєте в собі енергію життя, силу, іскру, творчий вогонь і родзинку – вперед! Приклад у вас вже є! Тим більше, вкотре додам і когось, може, цим фактом надихну: на телебачення я потрапив без будь-яких «блатів» і протекції. Виключно власними силами та творчою енергією. Якщо готові – дійте!

У мене татко грав у футбол, баскетбол, він мені прищепив любов до спорту. Мабуть, тому я й обрав напрямок спортивної журналістики.

⇒Отже, як потрапили на телебачення?

Був період, коли в Києві, ще до приходу на телебачення, я особливо активно зацікавився футболом, ходив на всі значущі матчі київського «Динамо», запоєм читав спортивні газети, уважно дивився телетрансляції, в тому числі з інших країн, слухав коментарі. І вбирав усе в себе, звертаючи увагу на тонкощі: як людина говорить інтонаційно, які використовує літературні звороти, як логічно вибудовує думки. Багато хто пропускає це повз увагу, а до мене це все чіплялося.

Коли я познайомився в Києві з дівчиною (своєю майбутньою дружиною), яка тоді працювала на радіо, це давало відповідні теми для розмови. У 2002 році саме вона порадила мені оголошення в Інтернеті. Мовляв, телеканал запрошує на роботу спортивних журналістів. Тоді я закінчував останній курс інституту, вже писав дипломну роботу. Журналістського досвіду не мав, лише трішки писав спортивні статті для одного Інтернет-сайту. Але вирішив спробувати себе на телебаченні. Це був Перший національний канал. Мені дали випробувальний термін. Там я пропрацював два з половиною місяці. Як позаштатний кореспондент, і це були мої перші крупинки теледосвіду.

Потім мені роботу запропонували на телеканалі «ЕРА», у спортивних новинах. Туди вже влаштувався офіційно і працював майже два роки. Умови роботи були непрості, але вони мене дуже загартували. Там я остаточно зрозумів: журналістика – це моє. Хоч, звісно, на початку було неабияке хвилювання, виробляв у собі вміння триматися з мікрофоном, невимушено ставити запитання і вести розмову.

⇒А житло?

З житлом усе було не так просто. Зі своєю майбутньою дружиною ми ще тоді зрозуміли, що повноцінно підходимо одне одному і почали жити разом. Спершу щастило, бо жили на квартирі її тітки, за якою разом доглядали. Потім змушені були виселитися і 6 років жили на зйомних квартирах. У 2016, нарешті, досягли свого, напозичали і купили квартиру. Невелику, але свою.

До речі, моя дружина Тетяна Мельниченко – не киянка, родом з Івано-Франківська. Крім своєї рідної української, знає польську, іспанську, англійську мови. Тепер вона журналіст-телевізійник, але нині у декретній відпустці . В листопаді ми стали особливо щасливими, у нас народився син Олесь. Тобто наша сім’я – тележурналістська, ми добре розуміємо одне одного, у нас спільні інтереси, нам справді легко знаходити спільну мову.

Не знаю, що люди вкладають у поняття «телебачення», мабуть, для кожного – це по-різному, дехто дивиться на мене на екрані і, можливо, думає: «Ось як класно ходити з мікрофоном, говорити з телевізора, їздити світом». А сюжети виходять в ефір кількахвилинні. І зі сторони здається, що це так просто, кожний би зміг. Адже за тим, що на поверхні, не видно, скільки вкладається праці в цей короткий сюжет, для якого досить часто відзнімають 2-3 години відео. Його треба передивитися, вибрати найсуттєвіші фрагменти, можливо, пошукати в архіві кадри для порівняльного аналізу, скомпонувати це, супроводити відповідним текстом, використати при потребі певну графіку. . . Для того, щоб стати справді крутим журналістом, щоб зроблене тобою помічали, обговорювали, не лише твої близькі колеги, а й пересічні глядачі, потрібно докладати величезних зусиль.

⇒Ваш запас слів, культура мови, логіка викладу матеріалу – це все набуто самотужки? Ніякого репетиторства у філологів?

Так, це все самотужки. Коли я опинився в Києві, далеко від рідного дому, від домашнього контролю, легко було ступити на неправильну стежку – в столиці багато різних спокус і сумнівних розваг. Я не потрапив під вплив вулиці. Я не став курити чи вживати алкоголь, не бив байдики, а вчився.

Коли в 1994 році я вперше приїхав на навчання, був здивований, наскільки Київ зрусифікований. Ще в багатьох зберігалося уявлення, мовляв, українська мова – це мова села, такий стереотип уміло нав’язала радянська пропаганда. На якомусь етапі мене це дуже зачепило, я міг легко перейти на російську, щоб здаватися «своїм» для різних компаній киян, подобатися київським дівчатам. На жаль, і досі так багато хто робить, їм здається, що так «простіше» прижитися в новому середовищі. Знаю і досі бачу: так роблять і деякі виходці з Радивилова. І для мене це просто щось неприпустиме, як можна з дитинства і все життя розмовляти в Радивилові українською, а потім свідомо переходити на чужу тобі мову? І з ким? З людьми, які прекрасно розуміють українську. Нонсенс! Зараз це називають мовною шизофренією. Хто ще має кращу можливість утверджувати українську мову як єдино державну?

А тоді я поставив собі в принцип: розмовляти виключно українською, мало того, вирішив вичистити свою мову від русизмів, зробити її настільки чистою та літературною, щоб навіть ті, хто не вважають її достойною для спілкування, бачили, наскільки наша мова інтелігентна, вишукана, багата. І навіть досі я працюю над наголосами, цікавими слівцями. От чи ви знаєте, що правильно українською не “висІти”, а “вИсіти”, не “крадЕ”, а “крАде”, не “спинА”, а “спИна”? А чого варта одна з найвживаніших мовних помилок українців – писати на документах “підпис вірний” чи казати “відповідь вірна”. Маленький мовний лікнеп, українець може “вірно” любити свою мову та Батьківщину, а підпис, задача чи відповідь можуть бути винятково “правильними”.

⇒Усе життя і я та мої колеги зазираємо в академічний одинадцятитомний словник української мови, але не впевнений, що знаємо її бездоганно.

І що ви думаєте, з плином часу роботи над своєю мовою я став помічати, як у російськомовних товариствах, коли я говорив, люди затихали і слухали звучання мови. Навіть підбадьорювали, заохочували мене до монологів. Я став почувати себе, скажу так, особливим, бо я володію мовою, яку так, як я, мало хто знає з-посеред моїх співрозмовників. І тепер багато російськомовних, коли починають спілкування зі мною, переходять на українську, підкреслюючи власну освіченість та знання мови.

Я зрозумів: так, українська мова робить тебе справжнім українцем!

На жаль, після відомого закону Ківалова-Колесніченка мовна ситуація в Україні погіршилась, це видно на прикладі того, як доводиться відвойовувати на радіо і телебаченні квоти для української пісні і україномовного продукту.

Багато що залежить від телеглядача, від тих, хто приходять на концерти, купують книги і газети.

У мене принципова позиція: ні з ким у Києві, на території України я не розмовляю російською мовою, виняток можу зробити для тих, хто на короткий час приїхав з Росії, але не для російських бізнесменів чи журналістів, які працюють в Україні. Врешті-решт є міжнародна мова спілкування – англійська. Чому я повинен говорити мовою, яку нам нав’язала Російська і радянська імперії?

⇒А коли англійську ви вчили?

І репетитора наймав, і ходив на курси. Плюс книги, підручники. Я і зараз вчу. Бо це мені потрібно для роботи. Так, просто зараз рівень моєї англійської достатній, щоб, наприклад, взяти інтерв’ю і не загубитися за кордоном. Але я ж максималіст, хочу, щоб моя англійська була ще кращою. Тому і досі її вдосконалюю.

⇒Пам’ятаю, ви були в Польщі, на прес-конференції ставили запитання тренеру збірної Польщі з футболу польською. І вам потім у статті польський журналіст дорікнув, що ви, ставлячи запитання польською, нібито «калічили» їхню мову.

Наразі польську розумію відсотків десь на 80, розмовляю слабше, може, на 50%. В нас у Радивилові польська не настільки популярна, як, наприклад, у Львові. А тоді, на прес-конференції у Польщі, я міг поставити запитання англійською, але хотів продемонструвати повагу до Польщі, польської мови і поставив запитання польською, звичайно, далеко не ідеальною. Після недоброзичливої репліки поляка я відповів йому через Інтернет. Зараз можу зізнатися: я відповів гостро спеціально, мені не було в чому виправдовуватися, я хотів показати, що українці – горда нація. Якщо хтось оцінює нас лише за тим, що є в Польщі українські заробітчани, що хтось возить через кордон цигарки, горілку – мовляв, усе через те, що нема чим у нас зайнятися, я можу заперечити власним прикладом: виходець із простої родини, дуже захотів і досяг, працюю на ТОП-телеканалі України. Мене ніхто не переконає фразами: «А що мені держава зробила? А де мені працювати? А чим мені зайнятися?» Я – жива відповідь. Не варто сидіти і чекати чогось лише від держави, варто самотужки проявляти ініціативу, стійкість характеру, самодисципліну.

⇒Як на ваш характер, світогляд впливають зустрічі з відомими людьми, з якими доводилося спілкуватися, готуючи телепередачі?

Ці спілкування дали мені розуміння, що я вже не хочу просто готувати сюжети, ставити запитання, а хочу реально змінювати свою країну конкретними діями, допомагати їй ставати кращою. Хочу показувати людям, як ми можемо змінювати свою країну. Вважаю, я вже вийшов на новий рівень мислення і відповідно діяльності.

Ось вам мій приклад. Уздовж офісу, де місце моєї роботи, спершу була тупикова вулиця, автомобілів небагато. Потім рух відкрили і автівок стало набагато більше. Мені та колегам стало набагато важче  переходити дорогу. А до найближчого пішохідного переходу метрів двісті. І різні тут колеги, в різні часи, просто казали мені: «Чи не можеш ти організувати пішохідний перехід?» Чому мені? Спортивному журналісту? Чому я повинен цим займатися? А вони просто бачать і знають, що я ініціативний. Подумав і вирішив, оскільки люди в мене вірять, я повинен виправдати їхні надії. Подзвонив, написав, зробив запити, куди слід, пролобіював. І прошу, через два тижні з’явився затверджений у поліції перехід із знаками та «зеброю». Деякі колеги досі дякують і кажуть: щоразу, коли переходять, згадують про мене. Виявляється, я можу на дещо впливати і дещо вирішувати.

⇒Ну, як журналіст ви й справді багато що можете, хоч і не все. Бо й самі заверстані в систему координат.

Я не можу зрозуміти тих людей, які кажуть: «А що від нас залежить?» Ось був Євромайдан. Це ж не пустий звук, люди повстали проти злочинної системи і вчергове довели: вони можуть бути рушійною силою. Прикро, що дуже багато тих людей, які стояли на Майдані і вимагали змін, повернулися до звичного способу життя: вони кидають недопалки і сміття під ноги, вони продовжують давати дрібні хабарі, вони продовжують паркуватися на зеленій зоні, на місцях для інвалідів, викидати сміття з балконів. Ось тим самим вони самі вбивають країну. А вже після Майдану були вибори депутатів до Київради. І багато ЗМІ (принаймні в Інтернеті) писали і звертали увагу, що чи не половина кандидатів – це перефарбовані корупціонери, які ще з Черновецьким “дерибанили” Київ. І що? А нічого! Ці ж люди, які боролися проти корупції Януковича, проголосували за них. І це мене вражає найбільше, за що ж вони тоді стояли на Майдані, мерзли, наражали себе на небезпеки?

Я об’їхав дві третини Європи, бачив, як живуть люди в різних країнах. Як вони дбають про верховенство закону, наскільки вони виховані, як вони поводять себе у банальній черзі. Дуже хотілося б, щоб наші люди змінювалися. У нас є – душа, ґречність, доброта. Згадую, як несли люди на Майдан медикаменти, одяг, харчі. У деяких європейських країнах люди більш відсторонені одні від одних, просто так не заходять у гості. Ось вам історія, розповіли в Іспанії. Іспанець живе в Барселоні. У нього трикімнатна квартира, місця вдосталь. Є рідний брат, живе у Валенсії. І от коли брат приїздить до Барселони з Валенсії в гості до рідного (підкреслюю – рідного) брата, то він . . . знімає номер в готелі. Щоб, цитую розповідь, «не створювати раптом брату дискомфорт у його власному житлі». Ну хіба для українців подібне припустиме? Особисто я не хотів би, щоб ми таке переймали.

⇒Коли ви знімали цикл передач про життя в колишніх республіках Радянського Союзу, мали змогу переконатися, що на цьому просторі ми живемо ще далеко не найгірше.

Так, у деяких республіках панує тоталітаризм. У Туркменистан нас взагалі не пустили. Зате ми були в Латвії, Литві і Естонії – це просто фантастика, як багато вони досягли в своєму розвитку. Образно кажучи, вони літають на іншій орбіті. Приклад: у Латвії люди організовували суботники з прибирання сміття, але три роки тому припинили це робити. Ви не повірите, вони визбирали геть усе сміття, а нового не насмітили. Бо так виховали дітей і самі себе виховали заради своєї землі, своєї країни. Біля Риги є сміттєпереробний завод, куди привозять відсортоване сміття – виключно харчові відходи. З нього потім виділяється газ метан, який іде по трубах і використовується для виробництва електроенергії. Частина газу йде для опалення теплиці, де вирощують особливий сорт помідорів, який продають спеціально на Різдво. Уявіть собі. Люди вже впритул переймаються не проблемами інфраструктури, соцполітики, а екології. А чому ми не можемо мислити такими категоріями?

⇒Журналіст – це добре, тим паче – київський і ще й із впливового телеканалу. А чи не хотіли б взяти на себе трохи більше повноважень, ставши, скажімо, народним депутатом?

Я готовий на наступних виборах балотуватися, бо знаю точно: для своєї країни можу бути корисним. Останнім часом доволі часто випадає чути: а за кого голосувати? Я готовий без зайвої скромності сказати: голосувати є за кого. Якщо хтось знайде в мені що-небудь негативне, покажіть – я виправлюсь. Але це будуть дрібні недоліки. Бо я не крав, не робив сюжетів на замовлення, у своїй роботі нікого не очорнював.

⇒Як відомо, кожний телеканал залежить від певного «грошового мішка», назвемо так його власника чи власників.

Так і є. Але можу чесно сказати: навіть якщо і сумнівні моменти в роботі мого телеканалу є, мені їх пощастило обійти.

⇒Вам давали завдання – і ви їх не виконували?

Якщо і комусь давали, то це точно не мені. Можливо, тому, що я в спорті. Це особлива сфера, там все традиційно спокійно. Якщо і є корупція, то вона відбувається тихо, без розголосу і в значно менших масштабах, аніж у інших сферах. У спорті важко робити журналістські розслідування, але мені останнім часом це вдається. Зараз цікавлюся корупцією серед футбольних арбітрів. Крім того, маю власну соціальну ініціативу, така собі активістська діяльність. Деколи ходжу на паркінг біля велетенського супермаркету і клею наліпки «Інвалід» на автівки тих водіїв, які не поважають правила і не поважають оточуючих, коли паркуються на місцях, спеціально відведених для інвалідів. Я переконаний, в Україні не буде порядку в цьому, доки не буде штрафів за паркування на місцях для інвалідів. Багато хто з мене сміється, багато хто, читаючи це, може собі сказати: та кому потрібні ті інваліди, та в країні війна, та зашкал корупції? А я відповім: є така “теорія розбитих вікон”. Згідно з нею, якщо не стежити за дрібним порядком у країні, в соціумі, – ніколи не запанує порядок у державних інституціях.

⇒Через свій максималізм, через таку принциповість не мали неприємностей?

Ні, хвалити Бога. Бо я все роблю по честі. Так, я гаю свій вільний час на цю активність. Але цим я привертаю увагу до проблем. Принаймні в моєму оточенні всі, знаючи, чим я займаюся, не паркуються на зелених зонах чи місцях для інвалідів. Дехто бачив мої відеоролики в Ютюбі, це теж на них впливає. Так, це схоже на укус комара в масштабах нашої країни. Але для мене краще – жити саме так, боротися за справедливість, доносити до людей це, аніж тупо сидіти в Інтернеті та писати в соцмережах, як у нас все погано. Недарма є народна приказка: під лежачий камінь вода не тече.

⇒Ось ви сказали, що будете балотуватися в депутати. А які ваші політичні пріоритети?

Швидше за все, охарактеризував би себе як людину з європейським світоглядом.

⇒У Європі теж не одна партія.

Мені реально імпонують європейські цінності, хоч і не всі. Наша країна зараз за менталітетом народу, за своєю структурою і системою влади не готова стати повноцінним членом ЄС. Чому – я вже казав. В ЄС люди не лише штрафів бояться, вони на підсвідомому рівні інакше реагують на життєві обставини. Ми повинні підштовхнути наших людей – законами, правилами і штрафами.

⇒Серед імен є такі, на які ви орієнтуєтеся? Теперішніх, колишніх, історичних діячів…

Зараз багато суперечок навколо історичних постатей. Багатьом не вистачає поінформованості, іноді другорядні факти з біографій набувають першорядного значення. Але виділив би В’ячеслава Чорновола. Якби в 1991 році він був переміг на президентських виборах, Україна пішла б іншим шляхом, вочевидь – зараз ми жили б в іншій країні.

Леонід Кравчук, у якого я колись брав інтерв’ю, був під впливом старої системи стосунків, вважаю, це не дозволяло йому проявляти рішучість. Але він – українець, його рідна мова – українська. З усіх інших президентів тільки Віктор Ющенко вважав українську своєю рідною мовою, інші в побуті і вдома спілкувалися російською. Для мене це багато чого пояснює. Мені імпонує, що Ющенко немало встиг зробити для українізації України, для повернення українському народові його правдивої історії. Зокрема, він запровадив у 2005 році україномовне дублювання фільмів для кінотеатрів. І зараз такі фільми дивляться і російськомовні, ніхто не обурюється. Ющенко зробив музей Голодомору, він підняв тему, що це був свідомий геноцид українського народу. Щороку, 29 січня, із друзями я їжджу в Крути, ми покладаємо квіти в пам’ять про героїв, які протистояли більшовицьким завойовникам. Там є музей, це теж завдяки саме Ющенку. Він навіть прийняв непопулярне рішення: дав звання Героя України Степанові Бандері.  Пам’ятаєте, скільки тоді було крику, істерики? І хто тепер Бандера? Його іменем називають центральні проспекти і вулиці у великих містах.

Можливо, мені випаде нагода стати депутатом, я, звісно, більше буду стежити за політичними фігурами, вивчатиму факти історії.

⇒Ми говорили про проблеми. Але майже не говорили про творчість. Чи не могли б виділити хоч би з десять найбільш вагомих здобутків за чотирнадцять років роботи на Українському телебаченні?

Ні, це буде менше. Нехай буде 5.

Отже, перше!

Свого часу журналістів нашої спортивної редакції ПРОСПОРТ, тоді ще на 1+1, керівники ТСН стали просити робити неспортивні сюжети. Переважно ми їх привозили з закордонних відрядження. Тоді я і зробив сюжет в Англії про чоловіка, який голим вибігав на спортивні події. У Парижі знімав про пекарню, де випікають спеціальне печиво для собак. Там же зняв і про церкву, де раз на рік відправляють месу для собак і котів. У російському Новому Уренгої знімав, як люди пристосовуються до температури мінус 40 градусів. Були зйомки про підготовку Євро-2008 у Швейцарії і про будинок пари Франчук-Пінчука у центрі Лондона за майже 140 мільйонів доларів. Саме ці сюжети брали участь у традиційному конкурсі на найкращий сюжет тижня, а в разі перемоги – найкращий сюжет місяця. Ну, скільки тоді ми, спортивні журналісти, робили таких соціальних сюжетів для ТСН? Може, раз на місяць, може, раз на три тижні. І ось уявіть собі: я, спортивний журналіст, в різні часи вигравав звання “Найкращий сюжет місяця в ТСН”. У цій боротьбі я обходив близько 30 журналістів ТСН, які на ці новини працювали щодня. Особисто для мене це – честь!

Друге. У 2010 році я став телеведучим на каналі «2+2» програми «Про футбол». Це цінний досвід роботи в прямому ефірі, перед телекамерами. Вважаю, повністю себе розкрити не вдалося, ведучим був лише від вересня до грудня. Так, було багато причин, чому я пішов з цієї посади, але це тема окремої розмови. Додам лише одне, мене не попросили з неї через непрофесійність. Назвемо це  – внутрішні виробничі процеси. А те, що припинив бути ведучим, наразі анітрохи не шкодую. Я займаюся активістською діяльністю, розслідуваннями і мені це дуже імпонує.

Третє. Я зробив фільм «Золотий свисток» – про корупцію серед арбітрів. У спортивному світі цей фільм, що називається, «прогримів». І досі колеги кажуть, що то була дуже потужна за виконанням робота. Коли вийшов фільм, певні арбітри на мене образилися, хотіли з’ясувати, чиє замовлення виконував. Я, коли дізнався про це, лише посміявся. Згодом і вони по-іншому поставилися до факту, не знайшовши проти мене ніякого «компромату».

Четверте. Я став співведучим проекту «15 республік» на 1+1. Думаю, варто спробувати написати книжку про те, як знімалися ці серії, адже багато чого цікавого залишилося за кадром.

П’яте. В другу ніч від початку Євромайдану, коли там ще було максимум двісті людей, прийшов я із дружиною. Мене побачив Єгор Соболєв, нинішній народний депутат України, із яким ми вже тоді були знайомі. Несподівано він запропонував мені піднятися на імпровізовану сцену на «джипі» і через мікрофон бадьорити людей: ставити музику, анонсувати гостей. І я там простояв майже всю ніч, говорив про наболіле, звертався із закликами. Відтоді я став на шлях активістської діяльності: змінювати країну треба своїми вчинками. А кого ще на завершення процитувати, як не згадуваного мною В’ячеслава Чорновола: “Україна починається з тебе!”. Ці слова я ніколи не забуваю і раджу їх усім зрозуміти. Виконання цих слів, я впевнений, – запорука нашої нової України!

⇒Дякую за інтерв’ю для радивилівського видання.

Взяв інтерв’ю Володимир ЯЩУК, кореспондент Радивилів.info.

andriyuk_kostyantyn_2

2014 рік. Біля Національної бібліотеки в Мінську (зйомки програми «15 республік»).

andriyuk_kostyantyn_3

2014 рік. Під час поїздки з Латвії до Естонії (зйомки «15 республік»).

andriyuk_kostyantyn

2014 рік. Пором Таллінн – Гельсінкі (на шляху до Фінляндії; зйомки «15 республік»).

andriyuk_kostyantyn_5

2014 рік. Гельсінкі (зйомки «15 республік»; вихідний у ході зйомок).

andriyuk_kostyantyn_6

2014 рік. З Вахтангом Кікабідзе у нього вдома в Тбілісі (зйомки «15 республік»).

andriyuk_kostyantyn_7

2014 рік. У грузинському місті Горі є і такий музей (не ввійшло в програми «15 республік»).

andriyuk_kostyantyn_8

2014 рік. Вільнюс, Президент Литви Даля Грибаускайте.

andriyuk_kostyantyn_9

2009 рік. Стамбул, де проходив фінал Кубка УЄФА («Шахтар» – «Вердер»).

andriyuk_kostyantyn_9a

2008 рік. Ліверпуль. Паб, де починав кар’єру британський біт-рок-гурт «The Beatles».

andriyuk_kostyantyn_9b

2008 рік. Лондон. На фоні Біг-Бена.

andriyuk_kostyantyn_9c

2007 рік. Австрія. Інсбрук. Робота, зйомки.

andriyuk_kostyantyn_9d

2015 рік. Берлін, де проходив фінал Ліги Чемпіонів. У берлінському метро.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.