Радивилів гордиться такими людьми, як Іван Дурда, кандидат медичних наук

Йому 87. Але він повний енергії, його виступи вражають чіткою логікою і послідовністю. Про це подумалося, коли кілька днів тому Іван Йосипович виступав зі спогадами в Радивилівському історичному музеї. Говорив про події майже 40-річної давнини, про доброго знайомого, місцевого поета і педагога Анатолія Копцюха. Говорив цікаво, свіжо, як мовиться,  з важливим фактажем у руках.

Переглядаючи підшивку районки “Прапор перемоги” тієї-таки 40-річної давності, я звернув увагу, що серед її авторів був і хірург райлікарні Іван Дурда. Цікаво, що й тепер він, кандидат медичних наук, час від часу публікує статті, причому не тільки на медичні теми, а й про історію нашого краю і його визначних людей.

Невичерпній енергії і життєвому ентузіазмові Івана Йосиповича можна по-доброму позаздрити. Хірургом районної лікарні він працював з 1957 до 2008 року, тобто більш як півстоліття.

А народився Іван Дурда 11 вересня 1927 року в селі Гаї-Бучацькі на Тернопільщині у землеробській родині. Його сестра Даниїла Дурда стала художницею і поетесою, випустила 5 збірок віршів, довідка про неї включена в «Сучасну українську енциклопедію».

Виростав Іван на невеличкому хуторі в 25 дворів, де жили родичі, а також кілька польських сімей. У 1939 році закінчив 4 класи в містечку Бучачі, за сім кілометрів від дому, і записався до п’ятого.

Проте вересень 1939-го приніс зміни в долю цілої Західної України. З приходом Червоної армії навчання продовжилося, щоправда, в четвертому класі довелося вчитися ще рік, причому в першому півріччі за старими польськими підручниками і з тими ж польськими вчителями.

До вторгнення в наш край німецьких фашистів встиг закінчити два класи навчання, ще один пройшов при німецькій окупаційній владі і поступив на підготовче відділення вчительської семінарії, де освоював науку 2 роки. А навесні 1944-го почалися бої за визволення Тернопільщини від загарбників. У цей неспокійний період загострилися стосунки між українцями і поляками. На хуторі, де жили Дурди, однієї ночі запалали сім українських дворів. І хоч хата Іванових батьків дивом уціліла, вирішили не ризикувати: розібрали її, зерно та інші припаси перевезли в одне з сусідніх сіл – Жизномир. Гітлерівців було вигнано з Бучача лише в липні; у вересні Іван Дурда пішов у 9 клас загальноосвітньої школи. Йому було щойно сімнадцять літ, проте незабаром, у жовтні, і його самого, і інших вісьмох хлопців із класу призвали в Червону армію.

З Бучача до Чорткова колону юнаків вели пішки – в супроводі польських наглядачів, які взяли на себе роль радянських міліціонерів. Сформували ешелон новобранців – на кожнен вагон два автоматники. І все ж не обходилося без втеч. А щоб уникнути відповідальності за це, військовики силоміць закидали на станціях у вагони молодих безпритульних, яких тоді всюди не бракувало. Загальне число новобранців не меншало.

Дурда_Іван_Йосипович

Іван Дурда

Іван Дурда опинився в Марійській автономній республіці, де прослужив півроку. А в червні 1945 року був включений у маршову роту, яку відправляли на Далекий Схід. Підрозділ включили до складу бойової частини, яку щойно перекинули з Європи. Як відомо, 8 серпня СРСР оголосив війну Японії, а наступного дня розпочався наступ, який тривав два тижні. У цих бойових діях брав участь і Іван Йосипович Дурда, що підтверджують його нагороди.

Особливо запам’ятався багатокілометровий марш пустинею Гобі в напрямку Маньчжурії, коли за день випадало долали пішки по 70 кілометрів, знемагаючи від спраги. А ще пам’ятні обстріли противника в районі Хінгана, усі ті тяготи, які лягли на плечі солдата-піхотинця, адже немилосердна спека змінювалася зливами. Іван Дурда простудився, захворів, був евакуйований у Читу, а невдовзі, в листопаді, й демобілізований.

У лютому сорок шостого продовжив навчання в школі у Бучачі, де в 1947-му і закінчив 10 класів. Як згадує, підручників не було, писати випадало на старих польських документах. Так докладно навчання описано неспроста – справа в тому, що відразу після такого тривалого «всеобучу», який, звісно, важко назвати системним, Іван Дурда зміг поступити в Станіславський (Івано-Франківський) медичний інститут. З його однокласників у цей вуз потрапили ще троє. Жорсткий час викристалізовував людські здібності.

Після закінчення інституту та інтернатури Іван Йосипович отримав направлення на Рівненщину.

У 1953 – 1956 роках завідував Підзамчівською лікарнею на 30 ліжок, затим півроку навчався на курсах у Рівному, після яких прийшов на посаду хірурга Червоноармійської райлікарні на 50 ліжок. Тоді тут працювали всього 6 лікарів – Марія Ісаєва, Юлія Карезіна, Марія Супрун, Віра Бакаленко, Василь Савчук і Артман. Причому І.Й.Дурда був єдиним хірургом.

За півстоліття роботи Іван Йосипович виконав кілька тисяч операцій, його висококваліфіковану допомогу з вдячністю згадують численні пацієнти (в числі яких і автор цих рядків). У 1973 році на матеріалі з практики лікарні захистив кандидатську дисертацію на тему: «Невідкладна допомога хворим з гострими хірургічними захворюваннями». Має 54 опубліковані статті в наукових медичних журналах, свого часу вніс 16 рацпропозицій з метою вдосконалення медичної техніки, апаратури та методики лікування.

Івана Дурду знають і як громадського активіста. Був серед засновників першого в районі Товариства української мови, яке діяло в лікарні (голова Романна Мандрик, заступник голови Іван Дурда, секретар Орися Капуста), пропагував культуру мови, ідеї демократії, української державності під час виступів у селах. Два роки очолював районну організацію Всеукраїнського товариства ветеранів. І нині належить до його активу. Бере участь у заходах із вшанування Т.Шевченка, ветеранів УПА.

До речі, до національно-патріотичних ідей Іван Йосипович прилучився ще в юні літа, коли материн брат Юліан Данькович, член ОУН за часів Польщі, пропонував почитати заборонену літературу. Читав таку літератруру і в інституті – вона надходила через студента, який підтримував зв’язки з підпіллям.

Ще важливі факти в біографії І.Й.Дурди: його дружина, лікар-стоматолог Ніна Михайлівна, теж усе трудове життя присвятила лікуванню населення району; їхній син Ростислав став хірургом, працює лікарем і невістка Інна.

Володимир Ящук, журналіст. (Фото внизу – автора).Дурда Іван Йосипович

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

2 Responses

  1. Анонім сказав:

    Такі люди заслуговують на шану та повагу!!

  2. Закревська Лариса Федорівна сказав:

    З теплом і вдячнісю згадую Івана Йосиповича і Ніну Михайлівну. Це лікарі, які (скільки я себе пам”ятаю), лікували нашу родину. Лікували чудово. Довіра буда абсолютною. Іван Йосипович терміново оперував мене з приводу апендициту 23 лютого 1965 р. при світлі гасових ламп, тому що через завірюху зникло світло.Уявляєте, яку враження це справило на 11-ти річну дитину. Він двіччі оперував мого батька. Скільки разів Ніна Михайлівна вмовляла мене не боятися лікувати зуби! Слово теж лікує. А Іван Йосипович консультував мою родину не тільки з хірургічних питань – настільки він гарний фахівець. Повторюю – довіра і впевненість в нього, як в лікаря, повна. А багаторічне служіння людям і праця в одній лікарні зробила з нього для мене медичного авторитета.Не було томографів, УЗД, але лікарі впевнено робили свою справу. Навіть, маючи рекомендації 3-х лікарів оперувати дочці пупочну грижу, я звернулася до Івана Йосиповича, як до останньої інстанції. І все сталося так, як він сказав, операції уникнули. І тепер, маючи вже багато років справу з київськими лікарями, я добрим словом згадую Івана Йосиповича, Ніну Михайлівну і низко їм вклоняюся за їхню працю, знання, доброту і терпіння. Здоров”я вам і благополуччя.Дякую за те, що ви були на протязі багатьох років в моєму житті.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.