Радивилів.info: Карпатськими дорогами. Фоторепортаж

У передачах радіо «FM Галичина», яке добре приймається в Радивилові, ведучі раз у раз звертаються до теми літнього відпочинку, з задоволенням діляться враженнями, зокрема, і від поїздок Карпатами. Отож у цьому блозі  чому б не розповісти про поїздку кореспондентів Радивилів.info цікавими верховинськими місцями.

Перша зупинка була в оточеному лісистими горами селі Тухля, що лежить у долині гірської річки Опір. Адже ще зі шкільної програми пам’ятаємо, що події історичної повісті Івана Франка «Захар Берекут» розгортаються саме в цих горах, де тухольці протистояли монгольській орді. Звичайно, село можна визначити і як основне місце відпочинку. Тут люблять зупинятися прихильники зеленого туризму, тут є свої пам’ятки, заповідні урочища.

K-01K-02K-03

Але ми квапилися в недалеко розташоване селище Славське, відоме як гірськоголижний курорт. Бо ж і влітку тут є де з користю провести час. Тож багато хто приїздить сюди просто електричкою чи поїздом, бо знайти пристойне і порівняно недороге житло – не проблема. Неспроста вже сама привокзальна територія нагадує собою доволі людне містечко з багатьма магазинчиками і базаром.

K-1K-04 K-4

Поселення з усіх боків обступили гори, найбільша з яких – Тростян, заввишки 1235 метрів над рівнем моря. Ми ж вирішили піднятися крісельним підйомником на порівняно невисоку – Погар (857 метрів). Довелося бачити, як цим приголомшливим крутосхилом виїжджали нагору вантажівка з дошками і «джип». З’ясувалося, на вершині гори є чималі полонини, є там і селянські хати. Дорослі, крім ведення домашнього господарства, пробують знайти зарібки, продаючи туристам шашлики, напої, морозиво. Дітям до школи в селище – 4 кілометри. З гори в гарну погоду не бояться їздити велосипедами.

K-3K-2

Славське відоме своїми курортними центрами. Найбільш вишуканими виявилися все ж бо ті, що розташовані за Славськом, уже в сусідньому селі Волосянка, так само таємниче оточеному вершинами Сколівських Бескидів. Ми побували на територіях комплексів готелю-замку «Вежа Ведмежа» і гірськолижного – «Захар Беркут». На території другого з цих комплексів крісельний підйомник вивозить туристів до гірського масиву Високий Верх (1242 метри). У день нашого приїзду довелося побачити карколомні спуски гірськими трасами велосипедистів-екстремалів.

K-5 K-08 K-09Карпати, Захар Беркут

За «Захаром Беркутом» закінчується асфальтована дорога і починається дуже вибоїста, встелена галькою ­- уламками гірської породи, обкатаними водою річок або подрібненими механічно. Навряд чи треба було продовжувати мандрівку цим незвіданим путівцем на краю Львівщини, в напрямку Верховинського Вододільного хребта, але десь за півсотню кілометрів попереду було село Пилипець Міжгірського району Закарпаття з відомим водоспадом «Шипіт», і воно нас вабило, а думка зробити величезний «гак» перевіреною дорогою, котру відстежує автонавігатор, не сприймалася як романтична.

K-11 K-12 K-13За Волосянкою почалося довжелезне село Ялинкувате з гірським струмком при самій дорозі, що збільшувало нам застереження щодо обачності. Іноді путівець звужувався на ширину автомашини, подекуди вже ледве вгадувалися на ньому камінці. Якби трапилася зустрічна машина, розминутися було б ох як непросто, – комусь довелося б сточувати назад на кілька десятків метрів. Але машини тут, вочевидь, проїжджають рідко, адже коли ми запитували в селян про те, як їхати на Пилипець, вони не приховували іронічної усмішки. А на запитання: «Яка дорога далі?» якось майже однотипно відповідали весело й навіть із жартівливим притиском: «Така сама». Мовляв, ось подивіться ви, заїжджі, як ми тут живемо, вдалині від досягнень цивілізації.

Дорога ставала крутішою й крутішою, тож не випадало реагувати на раптову хвилю чорничників і малинників зі стиглими ягодами, що прихилялися в улоговину дороги до вікон авто. Ми ж врешті-решт не по ягоди пнемося на Верховину.

K-14

Втім, ягоди збирати таки довелося, коли на перевалі побачили, що дорога розгалужується. Ми, видно, щось пропустили в розповідях селян про те, куди нам їхати… Та й подзвонити не було кому. Овва, моя спроба подзвонити одному з нас, хто відійшов трохи далеченько по полонині, дала несподіване відкриття: наші телефони були «поза зоною». Не доведи Господи, обламається машина – і що тоді? Вирішили їхати направо, однак уже через кілометр-півтора дорога повертала назад, у сторону Львівської області. Вернулись – і поїхали наліво.

Таким хвилюючим серпантином гірської дороги мені ще не доводилося їздити. Ні з того ні з сього (а в Карпатах це буває доволі часто) хмари згромадилися, потемніли і линув густий дощ. Пласкі шліфовані камінці вмить ставали ковзкими, випорскували з-під коліс, загрожуючи ось-ось зробити машину непідвладною водієві. А з одного боку вузької дороги – крутий схил.

K-16

Перевести подих вдалося тільки тоді, коли після чергового закруту шляху з-за кущів і дерев визирнули перші вбогі хати Закарпаття. У моїй уяві слово «глушина» завжди асоціювалося з віддаленими селами Дубровицького району, де я в 70-і роки працював у районній газеті, але це міжгірське село цілком могло б претендувати на таку назву. Маленькі дерев’яні халупи, занедбані обійстя. Щоправда, ближче до центру села почали з’являтися і цілком сучасні будівлі. Як нам повідомили, перед нами постало бойківське село Новоселиця. У центрі зайшли в магазин, який хтось із наших назвав супермаркетом, адже в ньому продавалося все – від хліба, напоїв і до надмогильних вінків.

K-17

Якби в Радивилові запитати, чи далеко ще їхати до Ситного, відповідь була б приблизно така: «Зовсім недалеко, кілометрів десять». А коли ми запитали, чи до села Пилипець ще далеко, почули в Новоселиці: «Дуже далеко, ще кілометрів десять буде». Пояснюється просто: найкоротша дорога знову йшла з гори в низину під малопривабливим кутом. Тому в магазині нам і радили вибрати дорогу вдвічі дальшу, проте більш надійну і не таку вибоїсту.

Та в кожному туристові живе авантюрист. І ми вибрали дорогу складнішу. Як виявилося, з перевалу до центру села, здолавши кілька кілометрів, ми щойно наполовину побачили це село. Належало роздивитися його до кінця. І ось на околиці – нові чудові краєвиди. І таке враження, що ми знову опинилися на вершині вододільного хребта.

polonyna

І знову найближче село лежало десь далеко внизу, але то був ще навіть не наш омріяний Пилипець.

K-19

Між іншим, уже пишучи ці нотатки, я натрапив в Інтернеті на цікаву статтю про Новоселицю, опубліковану 2011 року Іриною Мадригою (Андрійчук), і на дещо з побаченого подивився трохи по-іншому.

Село Пилипець Міжгірського району теж відоме як гірськолижний курорт. Але й для зеленого туризму тут справжнє привілля. Один з нас нещодавно вже відпочивав у цих горах у складі молодіжної групи. Гора Гимба біля села (1497 метрів, частина полонини Боржава) обладнана підйомниками. Однак ми не ставили собі за мету знову підійматися на вершину, бо головні верховіття гір уже були подолані.

K-20K-21

Поблизу «Гранд-готелю Пилипець», при підніжжі згаданої гори, розташований водоспад «Шипіт». Колоритне, цікаве місце. Трапиться нагода – обов’язково біля нього побувайте. Принаймні всі наші дорожні переживання і митарства вмить забулися, коли ми опинилися біля цієї гідрологічної пам’ятки природи.

Коли виїздили з Пилипця, побачили й цікаву архітектурну пам’ятку – церкву Різдва Пресвятої Богородиці, 1762 року.

K-22

У селі Гукливий не можна не звернути уваги на довгий високий старовинний залізничний міст над автотрасою (довжина 130 метрів).

K-23

Далі був закарпатський райцентр Воловець. Гарний вид на селище відкривається з пагорба, на який вибирається дорога Міжгір’я – Нижні Ворота.

K-24 K-25

Недалеко за містом Сколе повернули направо, до села Кам’янка. Сюди туристів приваблює «Кам’янський водоспад”, розташований у національному природному парку «Сколівські Бескиди». Вода спадає двома струменями з висоти семи метрів і річкою Кам’янка серед високих скель тече до мілководної в ці дні ріки Опір.

Кам'янка, водоспад

Повернувшись на львівську автомагістраль, через два кілометри повернули наліво, в напрямку села Корчин і попрямували до історичного села Урич (від водоспаду це кілометрів 25), де розташований Державний історико-культурний заповідник «Тустань». Туристи приїздять сюди оглянути дивовижні високі відшліфовані дощами і вітрами скелі, які, на думку вчених, були давньоруським наскельним оборонним комплексом.

K-27K-29

На жаль, екскурсійне ознайомлення з пам’яткою було зіпсоване шаленою зливою (на цей випадок при дощаних доріжках, котрі ведуть на верхній оглядовий майданчик, нема накриттів на облаштованих місцях для очікування). А спускатися з гори слизькими дошками з негусто набитими поперечними планками виявилося справою взагалі драйвово-екстремальною. Одне слово, група туристів вимокла до останньої нитки, адже мало хто здогадався взяти з собою дощовик чи бодай парасольку. І виявилося, що 32 гривні з кожного дорослого за 10-хвилинну екскурсію – це вже занадто…

Щоправда, кілометрів за три від Урича не було не те що зливи, а й навіть краплини дощу, тож ми, сховавшись на автозупинці, могли скинути з себе все мокре і вдягнути щось сухе із того, що мали про запас.

Як інформує Вікіпедія, з 2006 року на території  заповідника відбувається щорічний фестиваль української середньовічної культури “Ту Стань!”. Фестиваль переносить відвідувачів у середні віки та творить атмосферу тих часів – окрім реконструкції боїв, на території скель лунає середньовічна музика, відтворюють традиції, ремесла та розваги. Цього року такий фестиваль відбудеться 5 – 7 серпня, і ми побачили майданчик, майже готовий до прийому гостей.

K-28

Ну, оце так коротко. Бо взагалі-то вражень стільки, що вони могли б скласти багатосторінкову оповідь. Однак напрошуються резонні зауваження: багато сказати – не завжди доладно сказати; хочеш бути почутим – говори коротко і по суті.

Володимир Ящук. Фото автора та інших кореспондентів Радивилів.info.

Великоформатні фото – тут:

http://photo.i.ua/user/5086/477619/14105707/

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.