Радивилівець Модест у долі Лариси Косач – Лесі Українки

Про Лесю Українку ми, здається, знаємо все. Принаймні, так думали до недавнього часу, бо, як тільки прийшла давно очі­кувана пора, коли правда, нарешті, стала не дозованою, мов баланда у більшо­вицьких концтаборах, – з’ясувалося: нам Лесю Українку в школах і вузах подавали геть не такою, якою була насправді, і більше ста її листів, – чи не найкращих з-поміж епістолярної спадщини, – від нас утаємничували за сімома замками; і не дозволяли побачити на сцені чи й прочитати драму «Бояриня» – було зась!

…Вони могли навіть уРадивилові зустрічатись. Скажімо, на залізнич­ному вокзалі. Тут Модест Левицький часто сідав на потяг, бо йому знов і знову мандрівочка пахла, а Леся Українка їхала звичайною транзитною пасажиркою (хоч і геніальною поетесою).

Вони могли говорити  про Дубно бозна-де, причому не раз і не двічі, позаяк таки добре справді знали це древнє місто. Сталося так, що Леся, молодша від Модеста на п’ять років, увійшла в літературу значно раніше. Зате він теж написав і видав чимало, й досі нетерпеливо чекають видавців його ще не опубліковані «Перша руїна», «Спо­гади лікаря» тощо. Він – автор оповідань та бувальщин, гуморесок і фей­летонів, етюдів, нарисів, п’єс, подорожніх нотаток, газетних статей. Ех, зібрати б усе це та й відтиражувати! Адже ще далекого 1918 року, при житті письменника, планувався його 5-томник (і навіть перший том вий­шов у Черкасах).

Модестові Левицькоми, на перший погляд, в особистому житті талани­ло більше, аніж Лесі Українці, – і робота, і сім’я, і здоров’я. Хоча, чого гріха таїти, мав проблеми вряди-годи і з першим, і з другим, і з третім. Най­прикріше ж те, що ми, гомо совєтікуси, лише починаємо відкривати це ім’я, ніби далеку-предалеку зірку. Ні, він більше нагадував метеора – спалаху­вав і згоряв на льоту. Але таки світив, розвіюючи морок бодай на мить; хоча через багато причин не вибухав протуберанцями духу так одержимо, як це робила Леся Українка.

Він, наскільки міг, їй допомагав, насамперед як лікар. Вона, при щонай­меншій змозі, то словом, то ділом неабияк сприяла йому багато в чому. їх багато що єднало. Були справжніми українцями. Багатогранно обдарова­ними. Чимало подорожували – як в Україні, так і за її межами. Знали близько десятка мов. Друкувалися в одних і тих же виданнях.

Але поговорімо сьогодні більше про Модеста Ле­вицького, оскільки хтозна, як склалася б Лесина доля-недоля, якби не трапився на її життєвій дорозі цей чоловік. Тим паче, що у радянській Україні говорити про нього довго-довго заборонялося.

ВІДСТУП ПЕРШИЙ

Народився Модест Пилипович Левицький року 1866-го в с.Вихилівка нинішнього Ярмолинецького району на Хмельниччині («Красо України, Подолля…»). Отримав дві вищі освіти: історико-філологічну й медич­ну. Працював лікарем у Ковелі, Києві, Боярці, Радивилові, Білій Церкві. У 1900 – 1912 роках жив у Радивилові. Із 1917-го ак­тивно взявся за творення Української дер­жави, у 1919 році очолював дипломатичну місію УНР у Греції, був міністром здоров’я уряду Української Народної Республіки на вигнанні (Польща), викладачем Української Господарчої Академії в Подебрадах (Чехія), лікарем і вчителем української мови й літератури української гімназії в Луцьку, де й помер 1932 року.

«Я БУЛА Б РАДА БАЧИТИ ЙОГО…»

Леся Українка знищила всі листи від ньо­го. Прикро. Пояснювала: так вчинила з пос­ланнями не тільки пана Модеста, а й зі сот­нями інших. Мовляв, суто із конспі­ративних міркувань, коли за нею, – та й за Левиць-ким теж – був установлений, причому це трапилося одночасно, таємний нагляд охран­ки.

Хоча і листи самої Лесі (якщо їх уважно і нетрадиційно перечитати), які вціліли зав­дяки рідним і друзям, розкажуть багато про що. Процитуємо деякі. Правопис оригіналу, як і годиться, зберігаємо.

10 вересня 1895 року Леся із Колодяжного пише своїй дядині Л. М. Драгомановій у Болгарію, – тут і надалі датування за но­вим стилем:

«Недавно у нас з Дорою були гості, дуже славні люди, вони так розпитувалась про дядька (тобто про покійного Михайла Драгоманова. – Прим. М. П.) і про все, що його касається, немов би знали його особисто. А Вашими портретами були очаровані просто. Се мене дуже привернуло до їх, хоч раніш вони були мені далекі знайомі…».

Одним із візитерів двадцятичотирирічної Лариси Косач був симпатичний лікар із су­сіднього Ковеля – Модест Пилипович Левицький.

16.09.1895 – брату Миколі:

«У нас вчора були Левицький і Короткевич і казали, що холера в уєзді уменшаєть­ся, може, того, що холодніше стало…».

Короткевич М. Д. – теж ковельський по­вітовий лікар. Але коли виникла термінова потреба звернутися за фаховою допомогоюдо медика, хвора Леся без вагань вирушила саме до пана Модеста.

13.09.1896 –матері, О. П. Косач (пись­менниці Олені Пчілці, яку М. Левицький зго­дом, уже при більшовиках, переживе на два роки):

«…нога боліла дуже різко і страшно було подумать наступити на неї. Тоді я поїхала до Левицького, не застала його дома, але на др[угий] день він сам приїхав подивитись мою [ногу]… Спочатку] [він] радив наклас­ти яку нерухому пов’язку, але я не згоди­лась на таке спішне рішення, і тоді він зго­дився на компроміс: накласти, як він каже, «нравственную повязку», с[еб]то лягти на тиждень в ліжко і старатись як можна мен­ше ворушити ногою…».

Лист із Ялти – сестрі, О. П. Косач, яку Леся називала «милая моя Лілія», – 28.11.1897:

«Буде славно, якщо Левицький буде в Га­дячі, я була б рада бачити його там!..».

Підлікувавшись у Криму, поетеса плану­вала заїхати до рідних, у місто Гадяч. Після серйозного тону, яким донька епістолярно розмовляла з матір’ю із тієї ж Ялти, раптом напівжартівливе повідомлення:

«Отримала я ноти Левицького і карточку Френкеля, рада була і тому, і другому. Ноти справді гарні, і, здається, Старицький справді дуже дотепно говорить про Лисенка і Бетховена. Принаймні Левицький не тим винен, що він не Бетховен, а тим, що напи­сав музику на слова Шевченка…».

Цього ж разу пан Модест поклав на ме­лодію Лесину «Колискову» і люб’язно надіслав-подарував їй її ноти. Ще один веселий епізод оповідає Леся сестрі Лілії – 28.11.1899 р. (йдеться про мистецький вечір, влаштований українською інтеліген­цією):

«Стар[ицький] читав «Дякову помсту» М. Ф. Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого «автора» на естра­ду; мусив вийти, хоч мало не вмер от смущения (недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни)…».

Це був один із творчих дебютів літера­тора.

ВІДСТУП ДРУГИЙ

Як справедливо стверджує дослідник життя і творчості М. П. Левицького – Мико­ла Онуфрійчук із Волині, Модест Пилипович невдовзі активно друкується в українській періодиці – часописах «Громадська думка», «Рада», журналах «Світло», «Літератур­но-науковий вісник», «Нова громада», збірни­ку «На вічну пам’ять Котляревському», ви­даннях «Воля», «Тризуб» та інших під псевдонімами М.Пилипович, Виборний, Макогоненко, М.Поліщук, М.Вигнанець, Дід, Модест, М.Л.Залізничний тощо.

Він публікувався на сторінках поруч із І.Франком, М.Коцюбинським, Панасом Мирним, В.Самійленком, Б.Грінченком. А 1907 року, коли Модест жив у Радивилові, вийшла в Києві його книжка «Оповідання», яку високо оціни­ла Олена Пчілка: «Ніжне, чуле серце автора до знедолених людей»; відзначила «надзви­чайну правдивість малюнка»; назвала його прозу «тихою правдою», «тихою водою».

Іван Франко як рецензент ще перед цим відзначив твори Левицького «Дорожнім хо­дом», «Щастя Пейсаха Лейдермана» – це «малюнки страшної нужди і розпучливої та не раз геройської боротьби за життя». А.Крушельницький згодом слушно зауважував, що «автор іронізує із російського чиновництва, яке, не відбігаючи далеко від чиновництва в інших державах, мусить не раз, не два на­силувати свою душу, аби тільки не відступи­ти від букви закону. А ще більше, аби не змарнувати своєї чиновницької кар’єри».

АРЕШТ ЗА «ПРОСВІТУ»?

У журналі «Радянське літературознавство» 1965 року (№ 6, с. 99) вперше оприлюднено лист Лесі Українки до Бориса Грінченка – 4.08.1906:

«Левицький писав до мене і до сестри моєї Ольги, призволяючи нас (від імені «Просвіти») взяти на себе номінально або й фактично просвітянську бібліотеку… Обидві ми ніколи бібліотеками не займались і вважає­мо себе профанками у цій справі, але я гадаю, що я можу знайти навіть справжніх спеціалістів сього діла собі до помочі, бо, власне, маю таких серед своїх українських знайомих, що, певне, не зречуться помогти не так мені, як «Просвіті»…».

Тема про Лесю Українку і просвітянський рух вимагає окремого дослідження, але обмежимося хіба що уривком із листа поетеси Ользі Кобилянській:

«У Києві тепер єдиний ясний пункт на темному тлі українського життя – то наша недавно відкрита «Просвіта». А з бібліотекою найбільше маю клопіт я, бо то я маю бути «відповідальною особою» в тій справ та хочеться, щоб і воно було якось не гірш; ніж у людей…». Грім гримнув без блискавиці. Нагло, посеред ночі.

Лист матері – 6.02.1907:

«Ну, ти вже знаєш про ту халепу, що звідкись, було, взялася на нас. Якась чисто божевільна історія: натаскати людей, не раз хворих і старих, по участках і, не спитавши навіть нічогісінько, відпустити во-свояси, – кому й нащо потрібно, щоб люди сі одну ніч не ночували дома? Нам з Лілею ще сяк-так було: камера більш-менш чиста і товариство не уголовне, та ще Грінченко, що був нашим vis a vis… Найгірше було дядині, бо її затас­кали аж в Лук’янівський участок (ми були в Либедському), де взагалі дуже погано, та й при її здоров’ї та настрої се вже дуже не­підходяща річ. Прикро було теж Модестові Филиповичу, бо в жінки його саме було воспалєніє легких, та й сам він тільки що перед тим перебув тяжку інфлуенцу…».

І грянув після того зразу ж – негласний нагляд, і цензура сказала «нєт!» багатьом творам поетеси, і Модест Левицький продовжував рятуватися псевдонімами, і при­ятелювали вони аж до останнього від’їзду Лесі на лікування в Грузію, про що свідчить лист із Одеси матері, по дорозі в Кутаїсі – початок червня 1911 р.:

«Оце я зараз їду, вже й білет є. Модест Филипович віддасть тобі сього листа і таки те єгипетське перо, що була не довезла…».

Не знаємо, як там із тим пером афри­канським, але перо золотої Жар-птиці вони двоє тримали в руках. Більше того, саме ним, чарівним українським пером, а не якимось, даруйте, гусячим, писали свої твори, листи – теж.

ВІДСТУП ТРЕТІЙ

Глибокі (київськоруські) витоки мав рід князів Ост­розьких. І. на сором преве­ликий для землі Волинської, так безславно обірвалася ця дивовижна династія – як тріснута струна бандури. На рідній внучці Василя-Костян­тина Острозького по синові Олександру, себто на Ганні-Алоїзі Хоткевич. У Дер­жав­ному історико-культурному заповіднику міста Дубна є тісненьке склепінчате при­міщення, схоже на келію, у надбрамному кор­пусі тутеш­нього середньовічного Замку, де всього-на-всього одні плити із чорного мар­муру, з могили, якої нема, бо Ганна-Алоїза стала відступницею від віри дідів і прадідів, зрадивши православ’я. Тож її п’ять разів рідна земля не приймала. І таки не прийня­ла.

Затамувавши подих, екскурсанти слуха­ють майже детективну розповідь про грішницю неабияку, чия доля-покруч така повчаль­на для багатьох із нас до сьогодні, бо ніколи не прощає край отчий перевертнів. Проте мало хто з відвідувачів дубенського музею здогадується, що основою для цієї екскурсії стало дослідження Модеста Левицького, чу­довий краєзнавчий нарис «Житіє двічі удови», пере­друкований кілька років тому жур­налом «Україна».

Як і його посестра по духу – Леся Ук­раїнка, він не лише писав, а й чимало пере­кладав (з дружиною Зінаїдою): із польської, французької, російської, єврейської, італій­ської, англійської та інших мов. А ще ж бо досконало знав старогрецьку, латинську, німецьку, чеську. Це М. Левицький чи не вперше познайомив українських читачів із прозою Рафаелло Джованьйолі, автором роману «Спартак». Італійський митець прива­бив його ще й тим, що був особистістю не­пересічною – учасником національно-визвольного руху, соратником Гарібальді.

СЮЖЕТ – ІЗ РАДИВИЛОВА

Особливу ж нашу увагу привернула та­лановита бувальщина «Ніобея» із його най­першої збірки. Події розгортаються у місті Дубні та біля нього. Сюжет простий – у сусіднє з Дубном містечко (певне, Радивилів, де М. Левицький деякий час жив і працю­вав, а Радивилівщина – це теж споконвічна Дубенщина, то вже сталінська епоха почала перекроювати історію на свій лад, перейменувавши Радивилів на Червоноармійськ і приславши у наш край сотні, тисячі напівграмотного більшовицького чиновництва) приїжджає мандрівна трупа. Мокро, холодно. Одна з провідних актрис, яка мала грати централь­ну роль, важко захворіла. Покликали лікаря. Це оповідання, як і більшість його прози, має автобіографічну основу.

«Тут, пане докторе, – озвався Іван, – опріч цієї хвороби ще тяжке лихо в нас є: дитина наша занедужала, як у Дубні грали ми. Мусили лишити її в земській лікарні. Жінка хотіла лишитися там з нею, та ант­репренер наш і слухати не хотів. «Як лиша­тись, то лишайтеся, – каже, – але вже до мене не вертайтесь…». Ну, а куди ж нам те­пер, зимової доби, подітися?..».

Як не переконував лікар бідну артистку, що їй у жодному разі не можна зараз на сцену, все ж вона вбалакала його: «Не як лікаря, як людину, прошу вас, дайте мені по­легкість, дайте змогу грати сьогодні. Мор­фію дайте чи чого знаєте…».

І лікар – дав.

Грала вона як ніколи. Глядачі були у за­хваті, особливо коли «Ніобея… ламаючи руки, скандувала гарний вірш-гекзаметр «Плач, Ніобеє, царице без царства і мати без дітей!..».

Ледь доволоклася актриса після спектак­лю у брудний і холодний жидівський заїзд… Із Дубна прийшла телеграма. Тоді почувся «несамовитий жіночий крик – не то плач, не то сміх. То бідна Ніобея, цариця без цар­ства і мати, що втратила єдину дитину, би­лася головою об стіну в тяжкій істериці…».

І в Лесі Українки є прекрасний одной­менний вірш «Ніобея». Чи не цей дубенсь­кий сюжет зворушив до глибини душі співач­ку досвітніх вогнів?

Але – ні. Суть у тому, що і поетесу, і прозаїка не могла залишити байдужими та жахлива си­туація, коли вбивали українську мову, украї­нську культуру, українську історію. Це ж про себе сказала у своїй «Ніобеї» Леся Україн­ка: «Хоч у горе закована, все ж я дочка Прометея».

Власне, кожен видатний твір є у чомусь автобіо­графічним. Кожен митець усе життя дарує нам насамперед свою Долю.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

Якщо уважно перечитати Лесині листи (які дійшли до нас, бо ого-го скільки зникло безвісти у житейській круговерті), то не у двох-трьох, а у десятках – йдеться про Модеста Левицького. Думала про нього, зга­дувала про нього, переживала за нього й у Колодяжному, і в Ялті, й у Києві, й навіть у Кутаїсі.

Чи випадково це? Гадаю, що ні.

Про все це колись буде написана роман­тична повість. З’явиться кінофільм. А поки що ми творимо канву із наявних фактів, до­кументів, гіпотез, по якій справді конче тре­ба вишити їхні портрети, причому – поруч, за вуаллю часу, за серпанком відстані. Позаяк вони любили не тільки Україну, а й – одне одного.

Ніобея – із античної міфології, донька фригійського царя, яка мала семеро синів і семеро дочок. Діти богині Латони із помсти вбили їх усіх, і Ніобея з великого горя пере­творилася на скелю, уособлюючи собою сум, журбу, тугу, печаль, страждання. Тож ще і ще раз задамо самі собі запитання: чому її трагічний образ майже одночасно привер­нув увагу двох письменників – побратима і посестри по духу, по долі і ще багато-бага­то по чому?..

Микола Пшеничний, член Національної спілки письменників України.