Радивилівщина: 150 років тому. Захоплюючі описи

Радивилів, Броди, кордон, Радзивилов, Броды, границаЩойно виявлені мною спогади якогось Зосима Недоборовського під назвою «Несколько страничек из моих воспоминаний» переносять нас у Радивилів (тоді «Радзивиловъ») 1863 – 1864 років. Про те, яким було містечко в ту пору, йшла мова і в нашій статті «Про що розповів радивилівський щоденник 160-річної давності». Але нововиявлені нотатки про Радивилівщину і наш край, якими вони були 150 років тому, набагато масштабніші за фактажем, колоритними деталями побуту і деталями організації життя. Перекладаючи їх, ці нотатки, українською, я не міг не звернути уваги на певні неточності, про що зробив помітки в тексті, проте деякі неоднозначні міркування залишені без коментування.

Для зручнішої орієнтації в чималих за обсягом спогадах мною зроблені підзаголовки і додаткові розбивки тексту на абзаци.

Отже, слово – Зосиму Недоборовському:

«У №2-му 1893-го року були надруковані в «Киевской старине» мої спогади, які стосувалися періоду мого життя в Петербурзі і знайомства мого з М.І.Костомаровим, Т.Г.Шевченком, С.С.Гулаком-Артемовським та ін. Тепер я хочу поділитися тими враженнями, які залишилися у мене від часу перебування мого в південно-західному краї зараз же після польського повстання (1863 року. – В.Я.).

Залишивши остаточно Петербург, я приїхав з сім’єю в м.Радзивилів, Волинської губернії, розташоване на самому австрійському кордоні, де мені призначена була постійна службова квартира. Польське повстання хоча було погашене, але бродіння продовжувалося; військ, як для м.Радзивилова, було зосереджено немало: стояли частина піхотного Селенгінського полку, улани, козаки і батарея 11-ї бригади.

Сімейної квартири не було змоги знайти, і, завдяки обширній поштовій станції, я прожив у ній з сімейством до двох місяців. У Радзивилові тоді жив начальник митного радзивилівського округу генерал-майор Богдан Іванович Крейтер, з гвардійських офіцерів. У митниці було багато чиновників з Петербурга, тому життя не здавалося нудним, незважаючи на тісне квартирне становище.

Офіцери щоденно проводили час у поліцмейстера капітана Федора Володимировича Зайковського, людини хлібосольної і гостинної. У нашій компанії дуже часто бував ксьондз місцевого костелу, людина вже літня і досить стримана. Дуже багато було між митними чиновниками поляків, або краще сказати – католиків, навіть з чисто російськими прізвищами, наприклад – Афанасьєва.

Про бій у містечку в 1863 році

За розповідями очевидця, митного чиновника Григоровича, на початку 1863 р. польський генерал Милославський чи Мирославський (коли і хто його призначив у генерали, залишається невідомим) підступив до Радзивилова з тритисячним загоном повстанців (насправді загоном керував Юзеф Висоцький, бій відбувся за тодішнім стилем 19 червня 1863 року. – В.Я.). Коли дізналися про рух на Радзивилів Милославського, прикордонна митна варта була знята для охорони митниці, а піша увійшла до складу інвалідної роти. Милославський зупинився на самому кордоні по митній дорозі, яка веде з Радзивилова в Броди.

Польські кінні роз’їзди взяли Григоровича, залишеного для охорони прикордонної рогатки, і представили своєму генералові. Генерал цей дуже був ввічливий і люб’язний, розпитав його, про що йому було потрібно, затим запитав «якого визнання», тобто якої релігії, відповіддю Григоровича було, що він росіянин і православний, на що генерал сказав: «Ти русин, а тому й православний, якої б ти не був релігії – це нічого не значить, але ти все-таки русин цього краю», – і затим звелів його відпустити, з наказом не чіпати його як такого, що виконує свою службу.

Після цього генералом цим була послана шайка в тисячу чоловік у Радзивилів обхідним шляхом, не через митницю, а на передмістя Лев’ятин. Загін увійшов у Радзивилів стрункими колонами; оскільки військ наших, за винятком інвалідної роти і прикордонної варти, не було, то дали можливість увійти повстанцям у саме містечко.

На військовій раді загону нашого, який складався з однієї роти, вирішено було висунути наші сили проти ворога під командою капітана Поліщука-Замлинського. Загін наш рушив назустріч, але, при вигляді струнких колон консеньєрів (насправді: косиньєри –  селяни, озброєні косами, леза яких прикріплюються в одному напрямку з древком. – В.Я.), знітився і став на місці; утім, завдяки хоробрості командира-капітана, який зумів надихнути солдатів, вони рушили вперед і зав’язали перестрілку.

Після першого пострілу був убитий предводитель-довудца тисячної армії Підгородинський (польські джерела називають прізвище Городинський. – В.Я.), внаслідок чого ворог змішався; почали відступати тим же шляхом, у безладі, і нарешті при сильному натискові зі сторони нашої, стали кидати зброю і ховатися по жидівських хатах; а інші через городи і рови бігли за кордон, який знаходився за півтори версти від містечка. Задні колони польського загону, які більше зберегли стрій, відступили тим же шляхом через Лев’ятинську греблю.

Селяни наші, бачачи втечу поляків, кинулись на них хто з чим тільки міг. Пішли в діло вила, коси і кілки. Від сильної паніки багато поляків поховалося в очереті на Лев’ятинському ставу (польські джерела називають став біля Радивилова, а не біля Лев’ятина. – В.Я.) і багато їх там потонуло. Милославський, дізнавшись про поразку частини його війська, не квапився на допомогу, а розсварив свій «ржонд» (уряд. – В.Я.) за запевнення його, що йому тільки слід з’явитися на кордоні, як усе населення російське і польське нашої держави кинеться йому мало не в обійми. «Я бачу, – говорив він, – що селяни більше лютували, ніж регулярні війська». І затим з уцілілим загоном подався в глибину Галичини.

Одних убитих поляків захоронено на польському кладовищі більше 60-ти чоловік; у спільній могилі за греблею на Лев’ятині теж насипано великий курган, де поховано також немало вбитих селянами і втонулих, але скільки саме – переказ замовчує. А скільки ж було поранених і взятих у полон! Взагалі в поляків вибуло зі строю немало. З нашого боку також були вбиті і поранені, до 15-ти чоловік, але це порівняно кількість невелика (на надмогильному обеліску викарбувано 9 прізвищ. – В.Я.).

Російські воїни були поховані на російському кладовищі, яке відділяється від польського самим дерев’яним парканом; кругом же кладовища, як польського, так і російського, споруджена одна загорожа. Кладовище з двох сторін входить у саме містечко.

Одного разу під час прогулянки з дітьми біля кладовища мене підбурила цікавість зайти на кладовище і подивитися на пам’ятник полеглих російських воїнів. На спільній могилі поставлений був хрест з написом часу події. Няня дітей моїх, яка приїхала разом з нами з Петербурга, уродженка Ярославської губернії, жінка вже літня, грамотна і від природи розумна, звернулася до мене з запитанням: «Що це означає: загарожа кругом кладовища одна, а посередині перегороджено парканом; хрести як тут, так і по другий бік паркану однакові?» Я їй пояснив, що це російське кладовище, де ми гуляємо, а там – польське. «Господи Ісусе Христе! – вигукнула стара. – Що ж це? Тільки один паркан?». «Згоден з тобою, – відповідаю, – тільки один паркан, і ось уже тисячу років, як ця перегородка відділяє нас від живих і мертвих наших братів».

Селянська пильність у Кременецькому повіті

Далі залишатися жити на поштовій станції, при сімейному становищі моєму, було немислимо. Тіснота і незручності змусили мене найняти дім у повітовому місті Кременці, від Радзивилова за 45 верст, і перевезти туди сімейство. Збори були невеликими; все було запаковано; запрягли в екіпаж поштових коней і вирушили в дорогу. На шляху, під Радзивиловом, зустріли під військовим конвоєм партію полонених поляків; їх направляли в Радзивилів, для передачі австрійським властям, як таких, що виявилися австрійськими підданими галичанами. Австрійський же уряд, за договором з нашим, виявляв інсургентів (повстанців. – В.Я.), які бродили австрійською прикордонною територією, і тих, котрі виявилися російськими підданими, передавали нам теж назад. На цю партію полонених звернула увагу та сама няня: «Що це за хлопчаки і куди їх женуть? Та які славні хлопці, начеб із благородних!» Коли я їй пояснив, що це полонені польські воїни, які надумали воювати з Росією, то стара ахнула: «Та це діти; у нас в Росії таких малоліток при кулачних боях посилають для збадьорення, а в бою самі тільки літні та старики діло вершать».

У Кременці я облаштував дім по-сімейному, а сам відправився у службових справах в об’їзд і між іншим заїхав у Почаїв. Приїхавши в Почаїв, я прямо направився в станову квартиру, де застав повний двір солдатів у повній похідній формі.

Обставина ця мене ніскільки не здивувала, бо постійно відбувалися фальшиві тривоги то в одному, то в другому місці, завдяки тому, що з’являлися донесення, начебто з-за кордону такого-то дня прийдуть шайки інсургентів; у більшості ж випадків це не справджувалося.

З Почаєва я направився до кордону в с. Крутнів і Лопушню (Крутнів і Лопушне – нині села Кременецького району. – В.Я.). У той час в кожному селі стояла варта з місцевих селян з піками, яка нікого не пропускала, хоч би і з офіційних осіб, поки не буде пред’явлений вид за печаттю. Якщо в числі сторожі були грамотні, що в той час було великою рідкістю, то не доводилося довго чекати пропуску; в іншому ж разі для прочитання потрібно було їхати до місцевого священика або ж, за відсутності священика, до дячка, на що немало втрачалося часу.

При цьому не обходилося без курйозів. Мені розповідав один поміщик поляк, що йому потрібно було виїхати з дому неодмінно по досить важливій справі, а за свідоцтвом доводилося посилати до справника або ж до станового; процедура ця була нелегка, а час не чекав. Придумував я всі способи, розповідав він, як би поїхати і, риючись неусвідомлено в паперах, знайшов старі афіші Варшавського цирку, де були зображені четверо коней і два вершники на колісниці римських проконсулів. Недовго думаючи, я звелів закладати четвірку коней і відправився в путь. На шляху, в першому поселенні дорогою варта мене зупинила, вимагаючи паспорт; я дістав афішу і показав зі страхом, боячись, щоб мене не затримали с цим документом, але яким же було моє здивування, коли селяни прийшли в захват від цього наочного документа, кажучи: «Оце паспорт справжній, – дивись! – і тут четверо коней і двоє сидять, і в пана те ж саме; отакі б усім видавали паспорти, то не було б замороки». І мене вільно пропустили.

Але, кажуть, бували випадки ще курйозніші, котрі свідчать про те, як своєрідно розуміли іноді селяни, поставлені на сторожі, свої обов’язки. Їм велено було з проїжджими відправлятися до батюшки або в волость, для прочитання паспорта. За розповіддю одного очевидця, було так:

«Коли я під’їжджав, – казав він, – до села, мене варта зупинила, вимагаючи з одним із вартових їхати до батюшки читати поданий мною їм документ. Тут же слідом за мною під’їхав другий пан, який не мав жодного документа для вільного пропуску. Варта звернулася до того, хто приїхав, за документом; відповідь була: «У мене нема ніякої бумаги». – «Ну то йдіть собі з Богом!».

«Як так? – звернувся я до варти. – Мене затримали з паспортом, а цей пан без паспорта, – і його вільно пропускаєте?»

«Бо в нього нема чого читать, то нехай собі йде з Богом».

Приїхавши в село Лопушню, розташоване на самому кордоні, я зупинився в волості, де й ночував. Уночі чую шум і біганину; я зіскочив з постелі і звернувся до стойчика (козак при канцелярії для посилок. – В.Я.) з запитанням: «Що це за біганина?» Стойчик пояснив мені, що вночі прийшла бумага від станового, щоб люди, «хто має піки», йшли в Почаїв, «бо кажуть, що під Каменем (польський монастир називається Підкаменем, розташований від кордону версти за дві, а від Почаєва не більне 9 чи 10 верст, звідки видно його мов на долоні. – примітка автора нотаток) зібралось багацько (так в оригіналі. – В.Я.) польського війська і хоче йти на Почаїв».

Про настрої волинського краю

Згодом виявилося, що це була також фальшива  тривога. З Лопушні потрібно було мені їхати в Старі Алексієнці (нині Старий Олексинець. – Кременецького району), що належали графові Ржещевському, і службові обов’язки примушували мене бачитися з самим поміщиком; але графа я не застав удома, чому мені довелося давати пояснення дружині його. Графиня виявилася жінкою дуже рзвинутою, з витонченим вихованням; та вся біда була в тому, що по-російському не могла чи не бажала говорити.

Наше пояснення не піддавалося розумінню жодною мовою. Нарешті, вона звернулася до мене з запитанням: «А пан муві по-хлопску?“

«Хлопської мови нема, а є мова малоросійська, якою наші селяни спілкуються і говорять, – відповідаю їй. – І я її розумію» (йдеться про мову українську. – В.Я.).

«Ну, то добже, то бендзєми мувіць по-малоросійску”,– і, як виявилося, графиня прекрасно володіла цією мовою.

Наступного дня я повернувся в Почаїв і зупинився в домі єврея Мордка, у якого зупинялися всі, як військові, так і цивільні власті, як у єдиному чистому і порядному домі. Мордко повідомив мене, що вчора у пристава був обшук і його вже заарештували, що по цьому ділу і його, Мордка, військова комісія допитувала. Причина обшуку у пристава і арешту його, як розповів мені Мордко, людина всюдисуща і розбитний малий, була така. Ще до повстання пристав позичив одному поміщикові поляку свого стану 2 тис. р. (рублів. – В.Я.), а коли спалахнуло повстання, то боржник-пан перейшов кордон і вступив в одну з польських банд, сформованих за кордоном. Пристав дізнався через євреїв, де перебуває його боржник, і з цього приводу з ним листувався, наполягаючи на поверненні йому грошей. Листування це було перехоплене і доставлене полковникові, командиру Селенгінського полку Салову як начальникові військово-прикордонного загону. Зараз же було вчинено обшук, і пристава заарештували; як я чув, його в скорому часі засудили в Сибір і мало не на каторжні роботи.

Повернувшись додому, в Кременець, я застав дружину в сльозах: плакала вона разом з нянею, занудьгувавши за батьківщиною, а більш за все тому, що всі навколо – іншої народності, з іншою, не зрозумілою їм мовою.

Чиновники повітові якщо й були росіяни, то одружені були на польках, унаслідок чого в сімействах переважала польська мова; одне слово – потрапили вони в інший світ за звичаями, вірою, мовою і політичними тенденціями.

А тут ще трапився такий випадок. У час моєї відсутності в Кременці на військовій гауптвахті помер православний поміщик Снановський, якого утримували за підозрою в політичних польських справах. Дружина, побачивши з вікон своєї квартири церковну процесію з хрестами і хоругвами (у Петербурзі з таким парадом нікого не хоронять) і немалу кількість дам, переважно полячок, котрі очікували, як виявилося згодом, виносу тіла, підбурювані цікавістю, і сама відправилася з нянею туди; однак справник, котрий приїхав на місце зборища, розігнав публіку і безцеремонно пригрозив дамам, що коли вони не розійдуться, то він всіх їх посадить за грати, а процесії звелів іти геть.

Дружина моя була глядачкою, а не учасницею в цій овації і ніскільки не підозрювала, що це була зі сторони поляків маніфестація; однак погроза справника і безцеремонне поводження, чого, звичайно, вона в Петербурзі не бачила і не чула, справили на неї гнітючий вплив. З цього вона склала собі уявлення, що в цьому краї іншого ставлення і не буває.

У травні місяці 1864 р. я знову переїхав з сімейством в м.Радзивилів, для уникнення витрат на часті поїздки, а головне – тому, що Радзивилів являв собою колонію російських людей і сімейство моє знаходило більше втіхи серед своїх, ніж у Кременці.

Оповідь про долю галичанина Остапа

На початку липня того ж року я відправився в повіт, на самому кордоні – до м.Олексієнців (нині село Старий Олексинець Кременецького району. – В.Я.). Дорогою я заїхав на Лідихівський пост до знайомого мені прикордонного офіцера.

Пост знаходився в полі, на самому кордоні. Гуляючи кордоном, я звернув увагу на біленьку селянську хату на австрійській території, яка стояла від поста не далі півверсти – цілком особняком у полі. Я запитав свого супутника, хто там живе. Замість прямої відповіді супутник мій запросив мене відправитися до тої хати, кажучи, що побачимо там цікавий феномен. Спочатку я не наважувався переходити кордон, з побоювання бути затриманим австрійськими властями; але мій знайомий запевнив мене, що цього бути не може, і я наважився перейти кордон.

Увійшли ми в хату і побачили старого, який сидів за роботою з голкою; він тут же підвівся, став у фронт і у відповідь на наше привітання, тримаючи руки по швах, чітко відповів: «Здравія бажаємо, ваше благородіє». Відразу можна було впізнати в старому миколаївського солдата: волосся вистрижене на голові по-солдатськи, сиві бакенбарди зливалися з вусами, підборіддя виголене, на грудях з кольорової матерії теплий нагрудник.

Я запитав, у якому він полку служив, і відповідь була  – в гренадерському корпусі, князя Суворова полку, а стояв то в Москві, то в Новгороді, а в Петербурзі під Красне ходив у табір.

«Як же ти, старий, потрапив сюди, за кордон, ти – російського царя воїн?» На поставлене мною запитання старий спочатку запросив нас усістися і почав свою дуже романтичну оповідь.

«Це було, ваше благородіє, так. Я родом галичанин, з найближчого звідси села; з малих літ, будучи хлопчаком спритним, моторним і розторопним, потрапив я в партію контрабандистів; спочатку посилали мене в розвідники на кордон, довідатися, як і де розташована прикордонна варта, а коли я вже підріс, то почав сам носити контрабанду з товаришами, а після того, помітивши мою спритність, запросили мене в партію кінних контрабандистів, і з часом я сам уже був ватажком партії. Тепер ми доставляли в Почаїв, Кременець і навіть в Дубно, верст за 50. Коней нам вибирали щонайкращих, витривалих і бігунів, на випадок погоні щоб можна було втекти. За один прийом товари возили партією чоловік у дванадцять, на десятки тисяч рублів. У партії моїй були і закордонні селяни с.Лідихова. Між нами в один час виникла суперечка: не поділились, як належало, заробленими грошима, і на мене найбільше обізлилися лідихівські компаньйони; коли ж я супроводжував невелику партію з контрабандою в Почаїв, а шлях лежав через Лідихів, то на мене вчинили засаду і затримали в поселенні; контрабанду відібрали, а оскільки це було в час рекрутського набору, то, не довго думаючи, закували мене в кайдани і наступного дня повезли в прийом і здали в солдати за свою громаду. Скаржитися я не наважився, бо мене налякали, що якщо я тільки поскаржуся, то мене, як спійманого з контрабандою, зашлють у Сибір.

У мене визрів було план утекти, але нас привели до присяги і зразу ж відправили з партією рекрутів у Москву; і чим далі ми заглиблювалися всередину Росії, тим втеча моя здавалася більш неможливою. Нарешті, після довгого походу прибули ми в Москву, і мене, як хлопця рослого і здорового, призначили в гренадерський полк князя Суворова. Спочатку в полку було мені важкувато, але я хлопець був тямущий і старанний до діла, швидко зрозумів службу, і начальство мною було задоволене, про втечу я вже й не думав. На листи дружині не отримував відповідей: мабуть, листи не доходили до неї; а тут настала війна угорська, а потім – турецька. Будучи постійно в походах і пересуваннях, я мало-помалу про батьківщину став і забувати.

Дякувати Богові, 25-річний строк пробіг непомітно. Отримавши відставку, я виявив бажання побувати на батьківщині; хоч і не думав застати нікого з рідних живими, та мене тягнула якась невидима сила і я бажав хоч поглянути на ті місця, де я народився і провів свою юність.

Прибувши в Лідихів, звідки був зданий у солдати, я багатьох із уже знайомих не застав живими. З Лідихова потрібно було пробратися за кордон на свою батьківщину, на відстань 6 верст, але переходити кордон я побоявся, бо я вважався вже росіянином, та ще й солдатом; у рідне село явитися було не безпечно: могли судити як утікача зі своєї батьківщини. Але великих труднощів  мені не становило зібрати потрібні відомості про рідних.

Знайшовся один із селян, який перейшов кордон уночі і, побувавши в моєму селі, тієї ж ночі повернувся назад з двоюрідним моїм братом. Після довгих розпитувань про батьків, братів, сестер і дружину я дізнався, що майже нікого не лишилося живими, а дружина в скорому часі після моєї здачі в солдати пішла за кордон, тобто в Росію, і більше вже не поверталася.

Залишатися в Лідихові було неможливо: ні рідних, ні своїх, ні кола ні двора, як мовиться, свого не було; потрібно було шукати роботи, – і я направився в Радзивилів. Збори були, як солдатові, невеликі; вклавши в торбину все своє майно, я вирушив у путь-дорогу.

Під Радзивиловом потрібно було проходити с.Башарівку. У Башарівці зайшов у корчму відпочити, а говіркий шинкар-єврей почав розпитувати мене, звідки я і куди йду; та коли він довідався, що я шукаю роботи, то запропонував мені, чи не погоджуся залишитися в місцевого батюшки. «Піп старенький, чоловік дуже поштивий, їх тільки двоє старих, і вам там буде добре, аби ви самі були чоловік працьовитий і не п’яниця, як хочете, то ходім зараз. Мене батюшка давно просив нараяти йому чоловіка і за те пообіцяв дати курку на шабас» (шабас – єврейське свято. – В.Я.).

Нічого мені було довго думати, я погодився, і ми разом з Янкелем відправилися до батюшки. Батюшка, розпитавши мене, чи можу я ходити біля господарства, велів залишитися, а там подивлюся, сказав він, по твоїй роботі – і потім домовимося на рік. Янкель був дуже радий цьому випадку і звернувся до старої матушки: «Я вам привів доброго робітника, і ви обіцяли дати дати мені курку на шабас». – «Коли обіцяли, то і дамо, курки нам не шкода, аби що путнє вийшло з цього робітника», і в той же час звернулася до старої кухарки з наказом, щоб та піймала курку і віддала Янкелю.

«Оце вже, – звертаючись до матушки, кричала кухарка, – жидюга цей десяту курку бере, а пуття все-таки нема: ні одного не нараяв доброго чоловіка; йому аби курку вхопити».

Довго стара бурчала, а все-таки Янкель пішов з куркою, а я залишився і взявся за роботу по господарству.

Упродовж двох тижнів господарство я привів у порядок; хлопця-підлітка, який наглядав за худобою, я прибрав до рук по-солдатськи і, заохочуваний батюшкою, став господарювати наче у себе вдома. Одного разу, коли я збирав на току змолочене мною жито, прийшла стара Марина (так звали кухарку) кликати на обід. Я не квапився іти, а вона відходити, і зав’язалася у нас розмова; вона розпитала, звідки я; я їй розповів, звідки я родом, як зданий у солдати, як, повернувшись додому, дізнався від двоюрідного брата, що батьки, брати і сестри повмирали, а дружина пішла за кордон, і ніхто не знає, куди дівалася, можливо, її вже й на світі нема. Закінчивши розповідь, чую і бачу, що Марина ридає; сльози так і ллються рікою. І, нарешті, не витримала вона і просто мені в ноги так і впала: «Остапе, мій голубе, я твоя жінка Марина», – проговорила вона крізь сльози.

Тут і я вже не витримав, незважаючи на те, що солдат загартований, і сам заплакав. Дізнавшись про це, батюшка і матушка взяли сердечну участь у нашій радості, а батюшка (царство йому небесне: хрошою і доброю був людиною) сказав: «Ходімо всі в церкву і помолимося Богу, що він своєю милістю зберіг вас серед живих і на старості ваших літ благословив вам знайти одне одного». І відслужив молебень Спасителю і Божій Матері.

Отож я зі знайденою дружиною прожив у доброго батюшки рік; жив би й більше, якби не спостигла смерть старого батюшку. Після цього стара матушка поїхала до заміжньої дочки, а ми з жінкою почали подумувати, як би збити свій куток. Я хотів залишитися в Росії, але жінка плекала надію, що брати її не відмовлять виділити клаптичок землі, щоб збудувати хатинку на зібрані нею за довголітню службу деякі грошенята. Надія не обманула її. Рідні дружини відвели нам на своїх полях, що прилягають до самого кордону, клапоть землі, де ми і збудували цю хатинку, а тепер і живемо, вік доживаємо, і поки сили є, я працюю, завдяки тому, що в молодості навчився кравцювати, що тепер для мене як знахідка: з голоду не помремо і з торбою не підемо по світу».

Поглумилися над радзивилівським митником

У 1864 чи 65 р. був призначений у Радзивилівську митницю такий собі Пейзен, людина з університетською освітою, а раніше цього, як казали, був учителем в Іркутській гімназії. П. по службі був суворий, але радзивилівське товариство чомусь ставилося до нього сухо, як до людини гордої і нетовариської.

Польська смута вляглася, і сполучення з закордонном зробилося безпечним. Чиновникам, з дозволу начальства, дозволялося їздити за кордон, у Броди за покупками для домашніх потреб. Одного разу відправився у Броди Пейзен, і того ж самого дня з Бродів начальник округу і поліцмейстер отримали донос, що Пейзен буде везти контрабанду, яка полягала в шовковій матерії. Зроблено було розпорядження, щоб при поверненні керуючого П. обшукати його. Дійсно, коли Пейзен повертався назад, то митна прислуга обшукала його екіпаж і кучера, у якого під сіряком знайдено два шматки шовкової матерії.

Пейзен туж же оплатив знайдений товар митом і просив начальника округу провести в цій справі дізнання, бо він матерії в Бродах не купував. Слідом за цим явився жандармський офіцер, який також отримав донос із Бродів, що Пейзен мав намір пропустити на двох підводах-балагулах зброю для поляків, незалежно від затриманої контрабанди. З дізнання виявилося, що в Бродах якийсь єврей віддав кучеру матерію, сказавши йому, що барин його велів сховати під сіряк і віддати йому в Радзивилові. Допитаний був офіцер Володковський, начальник загону, який квартирував на самій прикордонній рогатці, та інші, які показали, що після проїзду керуючого через рогатку назад в Радзивилів дійсно дві балагули приїхали з Бродів до рогатки і відразу ж повернули та поїхали назад у Броди.

Обставина ця наробила немало тривоги, але згодом з’ясувалося, що весь цей злий жарт проробили євреї за суворий огляд товарів на митниці.

Єврейський заколот у Радзивилові

У серпні 1865 р. в м.Радзивилові з’явився з-за кордону контрабандним шляхом один цадик (духовний провідник групи релігійних євреїв — прибічників хасидського напряму юдаїзму. – В.Я.). Прихильники його цілими днями осаджували квартиру свого вчителя і апостола. Між євреїв виявилася партія, яка не визнавала вчення цадика; пішли між ними релігійні суперечки і дійшло до поголовного звалища: партія на партію наступила – і вчинили загальне побоїще. Не задовольняючись цим, стали бити вікна один одному, і мало не кінчилося загальним погромом, якби вчасно не прибула поліція на чолі з поліцмейстером майором Романовим.

Натовп був розігнаний, а цадика, з допомогою супротивної йому партії, вдалося схопити і посадити за грати. Захисники цадика, бачачи себе остаточно переможеними і ображеними супротивною партією з допомогою властей, надихнулися ще більше і з нестримною поспішністю кинулися на приступ, заволоділи поліцейським двором і, розламавши двері від кутузки та схопивши полоненого свого вчителя, направилися в містечко, де і сховали його до ночі, а вночі передали його за кордон, також контрабандним шляхом.

Про вчинок цей поліцмейстер телеграфував губернатору і генерал-губернатору. Генерал-губернатор, отримавши про це відомість, телеграфував у Луцьк, де розташовані були наші війська в таборах, щоб зараз же один батальйон піхоти був командирований у Радзивилів у розпорядження поліцмейстера. Того ж дня загін виступив у похід. На третій день батальйон піхоти прибув у Радзивилів. Раптова поява солдатів у похідній формі збентежила євреїв: як так, говорили вони, квартирьєрів не було, а солдати явилися. І передчували якусь для себе біду. Поліцмейстер теж отримав телеграму від генерал-губернатора, що в його розпорядження командирований батальйон солдатів для військової екзекуції радзивилівському єврейському суспільству, на час – на розсуд поліцмейстера. Солдати швидко були розведені по єврейських домах, самі не знаючи, для якої потреби вони сюди прийшли. Але коли дізналися, що вони прислані для екзекуції за бунт жидів, то стали з євреями безцеремонно поводитися і дорікати їм, що ті бунтуються проти царя.

«Якого тобі рожна треба? На перинах спить – і здумав бунтувати ще! Ні, брате! Тепер я ляжу на перині, а ти поспи по-солдатському – на землі», – говорили солдати. Євреї не знали, як їм уже вгодити; всім частували, пригощали вином, горілкою, годували до відвалу, аби лиш задобрити і аби лиш їх не називали бунтівниками проти царя.

Упродовж тижня солдати як сир у маслі каталися, але під кінець уже зробилося євреям непереливки, і вони, зібравшись усім кагалом, бо горе примирило ворогуючі партії, явилися до поліцмейстера з повинною і впросили, щоб солдатів перевели на котли, а вони зобов’язалися відпускати для солдатів усі їстівні продукти.

Головною причиною було те, що у них настає свято кущів, і вони боялись, що солдати не дадуть їм вільно відправляти богослужіння. Поліцмейстер, переговоривши з військовими властями, вирішив перевести солдатів на котли. Про це відданий був наказ по батальйону, але солдати заявили своїм ротним командирам, що їх добре годують і вони бажають залишитися, як і раніше, на єврейських харчах.

Наступного дня вранці велено було бити тривогу; але перед цим розпустили між євреями чутки, що в Радзивилів ідуть ще козаки і артилерія. Євреї, почувши тривогу і розуміючи її значення, бо їм ще залишився в свіжій пам’яті 63-й рік, були налякані до того, що між ними сталося загальне сум’яття: хто куди міг утікав – хто в ліси, хто по селянських хатах; ховалися з дітьми, і ледве поліція могла їх переконати, що вчинок їх уже прощений, а тривогу били для того, щоб солдатів перевести на котли.

Зосим Недоборовський. (“Киевская старина”, Київ, 1894 рік, том 46, №7, сторінки 46 – 60). http://skypeline.ru/konspektyi/niskolko-stranichek-iz-moikh-vospoiieane/

Про автора спогадів є дуже скупа інформація в Інтернеті: Недоборовський Зосим Федорович — чиновник митниці Петербурзької комісаріатської комісії. Познайомився з Тарасом Шевченком у Петербурзі в останні роки його життя через українського композитора і співака Семена Гулака-Артемовського, брав участь в описі майна, яке залишилося після смерті поета. Про знайомство з Тарасом Шевченком він написав спогади, є в них і такі рядки: “Заходив я, хоч і не часто, до Тараса Григоровича, але більше зустрічав його у знайомих. Заходив і він до мене, приносячи, бувало, всякий раз дітям моїм гостинця у вигляді якихось книжечок або малюнків”.


Підготував Володимир ЯЩУК, м.Радивилів.

Володимир Ящук

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

1 Response

  1. Мар'ян сказав:

    Пишете “спогади якогось Зосима Недоборовського”, а в кінці даєте інформацію, що був він приятелем самого Тараса Шевченка, ходили вони в гості одни до одного, значить, Недоборовський – зовсім не “якийсь” там, а людина з оточення нашого Кобзаря. І в Радивилів він приїхав усього лиш через 2 роки після смерті приятеля-поета, ще перейнятий його великими думками і товариським спілкуванням з ним.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.