Радивилівщина у русі Опору. Спогади

Рівненська організація Національної спілки письменників України у видавництві “Азалія” в 1990-і роки випустила понад 20 книг і брошур  серії “Реабілітовані історією”. По Радивилівському району матеріали готував член редакційно-видавничої групи Володимир Ящук, журналіст з Радивилова. У ці дні, коли відзначається 72-а річниця з часу створення УПА, уміщуємо в нашому Інтернет-виданні ще дві статті з тих книг. Людей, які ділилися спогадами про пережите, вже немає. Але їхні свідчення важливі й сьогодні, вони доповнюють наші знання про складні сторінки української історії, про минуле нашого краю.

Петро Ілліч БУРМАЙ, село Дружба Радивилівського району. (Записав Володимир Ящук)

ЗГАДУЮЧИ ПЕРЕЖИТЕУПА

Родом із звичайної селянської сім’ї, я з дитинства привчався до зем­леробської праці, адже наша сім’я мала 7 гектарів поля. Вчився у школі, закінчив 6 класів. Але за повсякденними
побутовими клопотами раз у раз поставало в сімейних розмовах далеко не суєтне питання: про долю українців у диктаторській Польщі, про те, як визволитися з-під націо­нального гніту.

Це формувало моє ставлення до життя, тому, думаю, стане зрозум­ілим, чому після фашистської окупації нашого краю я став членом молодіжної організації ОУН. На наше село великий вплив мали патр­іоти з сусіднього Лідихова (Тернопільської області). Йшлося про створення військових формувань, які в умовах війни або під її завершення повинні були виступити за самостійну Українську державу. Я прохо­див вишкіл, навчався володіти зброєю. Приїздили політреференти.

Після виникнення УПА став зв’язковим. Такі ж завдання доручали моїім приятелям Олександру Романюку, Андрію Побережнику, Воло­димиру Шереметі. У нашу Дранчу (так тоді звалося село Дружба) неабияк занадилися гітлерівці – забирати в Німеччину молодь, грабу­вати.

Одного разу й мене забрали, зібралося тоді чоловік з п’ятнадцять. Везли нас підводами на Гаї-Лев’ятинські, але варта була невелика, тому в житах я непомітно зіскочив і поповзом подався в напрямку Красної гори, там жила троюрідна сестра. Мого зникнення не поміти­ли.

З пограбуваннями німцями було складніше. Лідихівська боївка УПА кілька разів виганяла зайд. Одного разу, пригадую, трьох німців було вбито. Окупанти відповіли терором. Прочісувальна акція проводилася зі сто­рони Бродів, Дранчі Руської (нині Новоукраїнське). Забрали з півсела, погнали за Прокази (нині частина Дружби), але знову на виручку прийшли повстанці і відбили заручників. У бою було знищено з деся­ток гітлерівців.

У 1944 році поблизу нашога села розгорнулися по­єдинки у ході операції “Бродівський котел”, у якому опинилася й див­ізія “Галичина”. Сутички були запеклі, тут загинуло чимало червоноармійців і гітлерівців. Унаслідок викликаних обстрілом пожеж Дранча відчутно постраждала. До речі, вже на початку 90-х років у село приїздила велика делегація з Німеччини – побачити місця, де загинули родичі.

У Червону армію мене призвали 10 квітня. До Дубна колону вели пішки, а це кілометрів 60. Мене завезли у Свердловську область. 15 травня мав приймати присягу. А 12-го мене і ще сімох з нашого села заарешту­вав відділ “Смершу”. Серед товаришів були – Макар Кашуба, Юхим Ток-мина, Федір Токмина, Терен Бурмай… Точніше сказати, спочатку це був не арешт: троє офіцерів сформували групу начебто для роботи на заводі в Свердповську. А коли приїхали в місто, коли ввезли нас на територію, обнесену колючим дротом, зрозуміли: тюрма.

Мене кинули в сирий підвал, добре, що не забрали харчового пай­ка, який видали при від’їзді. Під вечір була лазня, а затим – невелика камера, у якій спресовано чоловік двісті. Мене туди кинули, як був, – у військовій формі, з погонами. Виявляється, ув’язнені бачили нову солдатську форму вперше. Але інтерес швидко минув, у мене відібрали рештки харчів, натомість мусив відразу ж звикати до тюремної баланди – супу з тюльки і жита. Хліба давали по 400 грамів на день.

Почалися допити, які тривали три з половиною місяці. Зіткнувся з різним ставленням до затриманих. Один слідчий трапився досить ввічливий, а другий, із неслов’янськими рисами, лаявся, погрожував пістолетом, одного разу просто оскаженів і щосили вдарив мене руко­яткою в обличчя, аж мене кров залила. Одним словом, витримати знущання було важко, але я, зціпивши зуби, терпів. На жаль, деякі наші хлопці дали певні зізнання. А це обернулося суворими присудами. За рішенням “особого совєщанія” мені визначили 10 років виправно-тру­дових таборів.

Опинився на взуттєвій фабриці у Свердловську, але не встиг заспокоїти себе тим, що умови тут більш-менш, як перевезли на міднорудну шахту. Ось тут уже чекала каторжна праця: на глибині 130 метрів тягав вагонетки. Через рік перекинули на іншу шахту, яка існувала з 1880 року, на глибині 210 метрів. Умови там були ще важчі, але вибирати, як мовиться, не доводилося. Вивчився на бурильника. У штре­ках стояла жара, а коли ще працюєш, узагалі мусиш обливатися по­том. Від поганої годівлі паморочилося в голові, люди швидко знема­гали, частими були нещасні випадки. Затим перевели ще на одну шахту, годували там трохи краще, але працювати мусили в одну зміну, з ран­нього ранку до пізньої ночі.

Якось і я мало не загинув. Бурив; бачу, кріплення потріскалися. Вже й при мені стали потріскувати. Я відійшов, витягнув бурильну машину. Сказав майстрові про небезпеку, а той накинувся із звинувачення­ми, мовляв, ще ціла година до кінця зміни, а я вже шукаю привід ухилитися від праці, пригрозив мені карцером. Ми ще не вибралися на поверхню, як у тому місці, де я недавно був, стався обвал.

За роки неволі де я тільки не побував – у Караганді, Мордовії, в Омську. Замерзав на лісоповалі, столярував. Сповна відчув, що таке “найбільш справедлива радянська влада”.

Що мене засудили несправедливо – до цього нікому не було діла, зате за сумлінну працю відзначили – на 40 днів раніше відпустили з неволі, 2 травня 1954 року. Хоч радій, хоч плач…

Мабуть, треба було все-таки радіти, адже зумів вижити, зберіг у собі сили для дальшого життя. А з нашого села не повернулися зі сталінських катівень п’ятеро. Терен Бурмай, який був зі мною, заги­нув через те, що дуже голодував, а отримавши посилку з дому, наївся досхочу.

Я спочатку не мав права повертатися на Україну, – дуже боялися сталіністи, щоб, чого доброго, не відродився національно-визвольний рух, так нещадно ними викорчуваний. Тому в рідні місця приїхав лише в 1956-му.

Працював у колгоспі, був навіть бригадиром будівельної бригади. У 1971 році Макар Кашуба поїхав до родича на Донбас, а той, дізнавшись про його долю, таку ж, як у мене, звернувся у вищі органи влади. Того ж року з нас зняли судимість і повністю нас реабілітували. Мабуть, і завдя­ки цьому тінь підозри не висіла над родиною, двоє моїх дітей із трьох дістали змогу здобути вищу освіту.


ЧВЕРТМАН Микола Павлович, с. Хотин Радивилівського району. (Ці спогади написані в 1992 році. А в жовтні 1993 р М. П. Чвертман помер)

ЧАС ТРИВОГ І НАДІЙ

Уже сімнадцятирічним у 1937 р. я прилучився до суспільних справ — задля відстоювання інтересів українства в Польщі. Пам’ятаю одну з перших акцій: захисний пікет довкола Свято-Успенської Почаївської лаври, на яку заявляли претензії католицькі ієрархи.

Потому осягав історію свого народу через хотинську сільську «Просвіту», яку очолював Прокіп Герцина. Це допомагало усвідомити витоки свого родоводу, запалювало бажанням підняти естафету волелюбних пращурів. Тому в роки фашистської окупації вирішив стати в стрій УПА. Спершу виконували роль самооборонців, перешкоджаючи загарбникам у пограбуванні тутешніх населених пунктів.

Не прощали і заповзятого служіння чужинцям. Були знищені поліційні коменданти в Козині й Теслугові. Зокрема, сутичка побіля Теслугова набрала досить затяжного і масштабного характеру. Наш відділ тоді наступав з-під Вовковиїв.

Сила українського опору була продемонстрована під Берестечком, де відбили в німців чималу кількість худоби та майна, що готувалися до вивезення в Німеччину. Доволі кривавим видався поєдинок із загарбниками поблизу Підвисокого, де з обох протиборствуючих сторін загинули понад  50 чоловік, у тім числі сотенний Лагідний. У 1944 р. мене, як і багатьох сельчан, причетних до УПА, призвали в Червону армію. Я потрапив на фронт у Східну Прусію, брав участь у взятті Кенігсберга, був двічі поранений.

Повернувшись у 1946 р., довідався, яка жорстока боротьба триває в наших краях. За підозрою у зв’язках з повстанцями, за відверте неприйняття сталінізму були вивезені в малообжиті місця Росії Антон Герцина, Одарка Палямар, Сидір Антонюк, Павло Шульський, Карпо Ковальчук, Степан Кватира та інші.

Пам’ятаймо, що незалежність нашої держави виросла на кістках і крові, на стражданнях і муках людей старшого покоління. Нехай більш ніколи не буде потреби платити таку страшну ціну за свободу.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

2 коментарі

  1. Микола сказав:

    Свої спогади про визвольну боротьбу УПА збиралася опублікувати Куделко Тетяна. Яка доля цих записів?

  2. В. Ящук сказав:

    Доля спогадів не відома. Можливо, вона їх не встигла підготувати. У місцевій пресі нічого не друкувала

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.