Радивилівська зустріч з рятівниками через 60 років – у 2004 році

Минуло 10 років з часу відкриття єврейського меморіалу біля Радивилова, покликаного нагадувати все новим поколінням про ту трагедію, яку пережило населення містечка, та й не тільки цього містечка.

Два з половиною роки споруджувався цей меморіал у лісі неподалік Радивилова, між селом Лев’ятином і хутором Пороховнею. Колишні жителі Радивилова, містечка при межі Рівненщини зі Львівщиною, Волині й Галичини, діти й онуки, які нині живуть в Ізраїлі, вирішили достойно вшанувати пам’ять своїх родичів, безневинно страчених німецькими фашистами в 1942 році. У цьому ентузастам-доброчинцям сприяли міська влада, місцевий підприємець Меїр Гельбер. Зрізали дерева над місцями захоронень, поклали по краях масивні камені, спорудили стелу з відповідними написами українською мовою та івритом, насипали за нею пагорб, зацементували доріжки, посіяли траву.

Як викарбовано на стелі меморіалу, тут загинуло близько 4 тисяч людей, в основному зігнаних із гетто (які були влаштовані нацистами в районі теперішнього міського парку, райлікарні і комбінату хлібопродуктів). Напівзакидані землею рови, які в повоєнні роки позаростали деревами й чагарниками, нині розчищено, залишено тільки пні, наче сумні символи тієї уже далекої трагедії. На цих пнях перед поминальною церемонією було поставлено близько 80 запалених свічок.

На відкриття меморіалу восени 2004 року приїхали з Ізраїля головні організатори будівництва – члени родини Авраама Коріна та інші. Після іудейського богослужіння гості зацитували лист одного з розстріляних, читали вірші, зверталися до присутньої молоді з закликом не забувати про уроки історії, толерантно ставитися до людей, незалежно від їх національності, віровизнання. Особливо зворушливо звучали слова вдячності тим українським сім’ям, які, часто наражаючи себе на небезпеку, сміливо протягували руку допомоги єврейським утікачам.

Співчутливих людей у нашому краї було немало. Ізраїль багатьом рятівникам, часом уже посмертно, присвоїв почесне звання «Праведник народів світу». У 1996 році його удостоїлися і колишні радивилівці Костянтин Кубіт, його дружина Марія Кубіт, а також брат Костянтина – Володимир Кубіт і дочка Володимира Ганна. Ще в 1945 році нотаріально було завірено свідчення врятованих ними єврейських сімей на прізвища Вайнштейн, Клерман, Данюк, Фельдман, Ярославських, Рейзен, Зац, Симигран, Вайсер.

У 2004 році про таких добрих людей розповідала і на мітингу, і – більш докладно – в розмові зі мною Гітеня Самітер, якій урятуватися від розправи допомогла родина Арифея Івановича Репіцького з села Боратина (нині Радивилівського району). З хвилюванням вона зустрілася тут же з його дочками Ганною (Парамуд), Софією (Новосад), Марією (Бойко) і Євгенією (Світозенською), які у 1942 році разом із батьком допомагали 16-річній Гітені переховуватися, головне – будучи дітьми, суворо зберігали цю сімейну таємницю.

Зустріч відбулася вперше після більш як 60 років.

– Батьків і мого чотирирічного брата застрілили бандити 3 грудня 1942 року, – згадувала пані Гітеня (вона п’ять років навчалася в українській школі і досить добре говорила по-українськи). – Мене в цей час удома не було. Люди застерегли, щоб ховалася. Селяни сприяли мені, давали поїсти, підшивали черевики. У Репіцьких я вдень лежала в скрині в коморі, а вночі – на печі. Сім’я не могла не боятися, бо мала п’ятеро дітей. Через якийсь час, здається, через кілька місяців господар узявся відвезти мене підводою до станції Рудня-Почаївська. «Сядеш у поїзд – казатимеш, що українка», – настановляв мене. Ще як їхали до залізниці, перестрів нас бандит, який розстріляв моїх батьків, і цікавився, куди чоловік затемна їде, а той сказав, що прихворіла дочка і везе її до бабки. Дісталася Дубна, звідки вже потім мене як нібито українку Демчук Марію Василівну вивезли на роботи в Німеччину. І навіть там ніхто не впізнав у мені єврейки.

  – Мій батько прожив вісімдесят чотири роки, – говорила Євгенія Арифеївна Світозенська, вчителька. – Був на фронті, але вижив, мав тільки контузію. Казав, що це йому Бог зберіг життя, бо врятував від загибелі ні в чому не винну дівчину.

При відкритті меморіалу виступили міський голова Микола Карапетян, вчителька Радивилівського загальноосвітнього ліцею Леся Сех, жителька Радивилова Надія Соколенко, яка згадувала трагедію 1942 року і ту кров, котра ще довго сочилася з ледве присипаних ровів.

На цю церемонію була запрошена досить чисельна делегація з Радивилівського загальноосвітнього ліцею, оскільки у музеї цього закладу видне місце було відведено розповіді про меценатську діяльність уродженця Радивилова, дійсного комерційного радника Мойсея Гінсбурга (1851 – 1938).

Відбулося покладання квітів.

  Звичайно, меморіал серед лісу – не надто людне місце. Але навіть сюди часто заходятьРадивилів, меморіал євреям, жертвам Голокосту грибники, мисливці, просто любителі відпочинку на лоні природи. І значить не намарне облаштовано тихий закуток, що колись волав криком і благаннями. Нехай люди і через десятиліття мають привід згадати одну з повчальних чорних сторінок історії нашого краю.

  А ще сюди заїжджали й заїжджатимуть родичі тих, хто знайшов свій вічних спочин на оцих піщанистих пагорбах, бо Радивилів завжди житиме в їхніх душах як сумний спогад.

  Володимир ЯЩУК, журналіст.

 

Русский перевод текста:

Два с половиной года сооружался этот мемориал в лесу неподалеку Радивилова, между селом Левятин и хутором Пороховня. Бывшие жители Радивилова (до 1939 г. – Радзивилов, в 1940 – 1991 г.г. – Червоноармейск), городка при границе Ровенщины со Львовщиной, Волыни и Галиции, – дети и внуки, которые ныне живут в Израиле, решили достойно почтить память своих родственников, невинно казненных немецкими фашистами в 1942 году. В этом бывшим жителям города оказывали содействие власть, местный предприниматель Меир Гельбер. Срезали деревья над местами захоронений, положили по краям массивные камни, соорудили стелу с соответствующими надписями на украинском языке и иврите, насыпали за ней холм, зацементировали дорожки, посеяли траву.

Как висечено на стеле мемориала, здесь погибло около 4 тысяч людей, в основном забранных из гетто (которые были устроены нацистами в районе теперешнего городского парка и райбольницы). Полузабросанные землей рвы, которые в послевоенные годы позаростали деревьями и кустарниками, ныне расчищены, оставлены только пни, будто печальные символы той уже далекой трагедии. На этих пнях перед поминальной церемонией было поставлено около 80 зажженных свечей.

На открытие мемориала осенью 2004 года приехали с Израиля главные организаторы строительства – члены семьи Авраама Корина и другие. После иудейского богослужения гости зацитировали письмо одного из расстрелянных, читали стихи, обращались к присутствующей молодежи с призывом не забывать об уроках истории, толерантно относиться к людям, независимо от их национальности, вероисповедания. Трогательно звучали слова признательности тем украинским семьям, которые, часто подставляя себя под опасность, смело протягивали руку помощи еврейским беглецам.

Сочувствующих людей в нашем крае было немало. Израиль многим спасавшим, подчас уже посмертно, присвоил почетное звание “Праведник народов мира”. В 1996 году его удостоились и бывшие радивиловцы Константин Кубит, его жена Мария Кубит, а также брат Константина – Владимир Кубит и дочь Владимира Анна. Еще в 1945 году нотариально было заверено свидетельство спасенных ими еврейских семей по фамилиям Вайнштейн, Клерман, Данюк, Фельдман, Ярославских, Рейзен, Зац, Симигран, Вайсер.

В 2004 году о таких добрих людях рассказывала и на митинге и – более подробно – в разговоре со мной Гитеня Самитер, которой спастись от расправы помогла семья Арифея Ивановича Репицкого из села Боратин (ныне Радивиловского района). С волнением она встретилась здесь же с его дочерями Анной (Парамуд), Софьей (Новосад), Марией (Бойко) и Евгенией (Свитозенской), которые в 1942 году вместе с отцом помогали 16-летней Гитени перепрятываться, главное – будучи детьми, строго хранили эту семейную тайну.

Встреча состоялась впервые после более чем 60 лет.

– Родителей и моего четырехлетнего брата застрелили бандиты 3 декабря 1942 года, – вспоминала госпожа из Израиля (она пять лет училась в украинской школе и довольно хорошо говорит по-украински). – Меня в то время дома не было. Люди предостерегли, чтобы пряталась. Крестьяне оказывали содействие мне, давали поесть, подшивали ботинки. В Репицких я днем лежала в сундука в амбаре, а ночью – на печи. Семья не могла не бояться, так как имела пятеро детей. Через некоторое время, кажется, через несколько месяцев хозяин взялся отвезти меня подводой к станции Рудня-Почаевская на линии Ровно – Львов. «Сядешь в поезд – будешь говорить, что украинка», – давал мне наставления. Еще когда ехали к железной дороге, встретил нас бандит, расстрелявший моих родителей, и интересовался, куда мужчина затемна едет, а тот сказал, что приболела дочь и везет ее к бабке. Добралась до Дубно, оттуда уже потом меня как якобы украинку Демчук Марию Васильевну вывезли на работы в Германию. И даже там никто не узнал во мне еврейку.

  – Мой отец прожил восемьдесят четыре года, – говорила Евгения Арифеевна Свитозенская, учительница. – Был на фронте, но выжил, получил только контузию. Утверждал, что это ему Бог сохранил жизни, поскольку спас от гибели ни в чем не виновную девушку.

При открытии мемориала выступили городской председатель Николай Карапетян, учительница Радивиловского общеобразовательного лицея Леся Сех, жительница Радивилова Надежда Соколенко, которая запомнила трагедию 1942 года и ту кровь, которая еще долго сочилась из еле присыпанных рвов.

На эту церемонию была приглашена довольно многочисленная делегация из Радивиловского общеобразовательного лицея, где хорошо знают, кто такой Мойсей Гинсбург (1851 – 1938), поскольку в музее этого учебного заведения видное место было отведено рассказу о меценатской деятельности уроженца Радивилова, действительного коммерческого советника. Ныне лицей присоединен к школе №2.

Состоялось возложение цветов.

Конечно, мемориал среди леса, за два километра от города, – не весьма людное место. Но даже сюда часто заходят грибники, охотники, просто любители отдыха на лоне природы. И значит не зря обустроено тихий уголок, который когда-то взывал воплем и мольбами. Пусть люди и через десятилетия имеют повод вспомнить одну из поучительных черных страниц истории нашего волынского края.

А еще сюда заезжали и будут заезжать родственники тех, кто нашел свой вечных покой на этих песчанистых холмах, ведь Радивилов, город, в котром родился еврейский поэт Амир Гильбоа, всегда будет жить в их душах как печальное воспоминание.

  Владимир ЯЩУК, журналист.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

4 Responses

  1. Грудень 29, 2014

    […] Див.: Радивилівська зустріч з рятівниками через 60 років… […]

  2. Січень 5, 2015

    […] Докладніше про це можна прочитати в статті « Радивилівська зустріч з рятівниками через 60 років – у … » у нашому […]

  3. Січень 27, 2015

    […] Радивилівська зустріч з рятівниками через 60 років – у … […]

  4. Січень 27, 2016

    […] Перед учасниками вшанування виступили радивилівський поет Євген Гудима і підприємець Меїр Гельбер.ДИВ.: Радивилівська зустріч з рятівниками через 60 років – у … […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.