Радивилівський приятель великого француза

Відомий французький письменник-романіст Бальзак писав до нього: «Ми давні друзі». А кожний том подарованого йому «Повного зібрання тво­рів» супроводив автографом: «Пану Гаккелю на знак по­ваги від автора». Вони по­знайомилися 31 серпня 1847 року, коли Оноре Бальзак, прямуючи з Парижа у Верхівню, до своєї коханої, змушений був спини­тися у Радзивилові (Радивилові), на тамож­ні, для виконання деяких формальностей у зв’язку з в’їздом до Російської імпе­рії.

Оноре де Бальзак

Начальником тутешньої митниці служив відставний полковник Павло Францович Гаккель, людина широкої ерудиції. Він володів кіль­кома мовами, мав певні лі­тературні здібності. Фран­цузький письменник по достоїнству оцінив особисті якості Гаккеля, між ними встановилися добрі, приятельські стосунки.

Свою службо­ву кар’єру починав Гаккель вій­ськовим у 1815 році. 21 січ­ня 1821 року був переведений, уже в чині поручика, в петербурзький лейб-гвардії Семеновський полк, в яко­му царський уряд поспішно проводив переформування, замітаючи сліди заколоту, організованого цим полком у жовтні 1820 р.

Тут Гаккеля і застали по­дії історичного дня 14 груд­ня 1825 року – повстання декабристів. Участі в цих подіях його 3-й батальйон не брав. Але, сидячи в Софійських казармах, Павло Гаккель жадібно ловив повідомлен­ня, що сюди надходили, вів записи, які становлять со­бою значний інтерес для до­слідників повстання декабри­стів. Ці нотатки були опублікова­ні Б.Д.Грековим в «Летописи занятий постоянной историко-археографической комиссии за 1926 год» (Ленін­град, 1927, стор. 238—266). Я тримав у руках цей стародрук.

Нотатки цікаві для нас тим, що дають змогу уявити ха­рактер деяких бесід Гакке­ля з Бальзаком у Радзивилові.

В листі від 22 серпня 1848 р., надісланому в Радзивилів із Парижа, письмен­ник згадує Лютневу рево­люцію у Франції і при цьому зауважує:     «Мені хочеться розповісти вам багато про що».

Отже, наприкінці вересня того ж року вони обговорю­вали й події політичного значення. Гаккель напевно не забув розповісти про па­м’ятне йому 14 грудня. Він не схильний був розгляда­ти повстання ізольовано від загального укладу російсь­кого життя. «Пригода» на­стільки його захопила, що він не покидав надії зайня­тися більш глибоким її вив­ченням.

Очевидно, Гаккель так і не здійснив задуманої робо­ти. Принаймні досі знайдено тільки ряд окремих начер­ків, мабуть, її частин. На­писані вони німецькою мо­вою (рідною для Павла Францовича). Величезна кількість поправок у рукописі, різноманітних вставок говорить нам про тонкий розум автора, ретельність йо­го праці. Ось кілька витри­мок із цих нотаток:

«…оскільки серед них (повстанців — В. Я.) пере­бували такі люди, як Кюхельбекер і подібні до ньо­го, то не можна припустити в них іншого наміру, як зовсім повалити російську монархічну форму правління і вимагати конституції».

«Одне ясно, що товарист­ва подібного роду давно вже існували і що вони скорис­талися незвичайним ходом речей при переміні престолоспадкоємця…»

«… заколотники зібралися перед Зимовим палацом (…) Чотири рази були дані постріли з шести гармат картеччю. Інші ретирувалися до Сенату в досить хорошо­му порядку. Ескадрон пол­ковника Вельо дістав наказ повести проти них атаку; коли вони наблизились до бунтівників на 40 кроків, то ті зупинились і дали залп з рушниць. Багато солда­тів, а також і командир, полковник Вельо, були по­ранені. Рештки повсталих не дочекались другої атаки і відступили до огорожі Ісаакіївської церкви…»

У складеному Гаккелем «Плані докладного опису подій і пригод після смерті імператора Олександра і вступу на престол велико­го князя Миколи» прогля­дається, попри всі диплома­тичні реверанси, справжня позиція Павла Францовича: він неприхильно сприйняв звістку про відмову від пре­столу князя Костянтина і про намічену присягу Мико­лі. Саме такі настрої в ар­мії Північне товариство (де­кабристів) розглядало як сприятливу обставину для початку повстання.

Ось чому французькому письменникові-реалісту (у творах якого носіями сил, ворожих злу і звироднілості, виступають люди, ворожі правлячому ладові) імпо­нували погляди Гаккеля.

Уже відразу після знайом­ства з ним Бальзак писав (у своєму щоденнику з заголовком «Лист про Київ»): «Я побачив біля російської застави чиновника з гарним і розумним обличчям, в усьому схожого на францу­за вищого товариства».

Ця приязнь з роками міцніла, підкріплювана виявами дру­жньої уваги начальника мит­ниці до письменника, чия творчість в офіційних колах викликала не стільки інте­рес, скільки роздратування. Дружбою з Бальзаком гор­дились не тільки Павло Францович з дружиною Матильдою, але й їхні діти. Гаккель запрошував гостя до себе в дім, на дружній обід скликав усіх іменитих чиновників Радзивилова, тоді серед них, між іншим, був і Петро Каверін, у минулому – приятель Олександра Пушкіна.

22 жовтня 1891 року, від­гукуючись на просьбу зби­рача автографів Шпельбера де Лованжуля, син Гакке­ля — Михайло Павлович писав з Тифлісу, де він то­ді жив: «Я спішу, добродію, надіслати вам дев’ять листів-автографів Бальзака, просячи вас прийняти їх від одного з полум’яних шанувальників його генія, — крім все-таки одного, дато­ваного 22 серпня 1848 р., який я бажав би зберегти, як пам’ять про дружбу Бальзака з моїм батьком. Тому я був би вам дуже зобов’язаним, якби ви схо­тіли його вернути» («Звезда», 1934, II, с. 159). Нині цей лист зберігається в Му­зеї письменників Грузії, в Тбілісі.

Про Гаккеля Михайла Павлович вдалося знайти в Інтернеті, що був він 1842 року народження, тобто на час першого приїзду Бальзака в Радзивилів мав лише 5 років. З 7 лютого 1891 року до 25 лютого 1906 року був головою Кавказького цензурного комітету. З 1898 р. – таємний радник. Після 1906 р., коли йому сповнилося 64 роки, вірогідно, на державній службі не працював. Помер після 1917 року.

Приязні стосунки з начальником Радзивилівської митниці Павлом Гаккелем підтримував Оноре де Бальзак майже три ро­ки. Остання їх зустріч відбулася в Радзивилові на­прикінці квітня 1850 року — письменникові залишало­ся жити три з половиною місяці.

Нині в місті Радивилів, у східній частині, є вулиця Бальзака – паралельна до вулиці Пушкіна.

Володимир ЯЩУК, краєзнавець.