Радивилівський приятель великого француза

Відомий французький письменник-романіст Бальзак писав до нього: «Ми давні друзі». А кожний том подарованого йому «Повного зібрання тво­рів» супроводив автографом: «Пану Гаккелю на знак по­ваги від автора». Вони по­знайомилися 31 серпня 1847 року, коли Оноре Бальзак, прямуючи з Парижа у Верхівню, до своєї коханої, змушений був спини­тися у Радзивилові (Радивилові), на тамож­ні, для виконання деяких формальностей у зв’язку з в’їздом до Російської імпе­рії.

Оноре де Бальзак

Начальником тутешньої митниці служив відставний полковник Павло Францович Гаккель, людина широкої ерудиції. Він володів кіль­кома мовами, мав певні лі­тературні здібності. Фран­цузький письменник по достоїнству оцінив особисті якості Гаккеля, між ними встановилися добрі, приятельські стосунки.

Як повідомляє “Путеводитель по архиву Ленинградского отделения Института истории” (видання АН СРСР, 1958), народився Павло Гаккель 1799 року, помер після 1883 року.

Свою службо­ву кар’єру починав вій­ськовим у 1815 році. 21 січ­ня 1821 року був переведений, уже в чині поручика, в петербурзький лейб-гвардії Семеновський полк, у яко­му царський уряд поспішно проводив переформування, замітаючи сліди заколоту, організованого цим полком у жовтні 1820 р.

Тут Гаккеля і застали по­дії історичного дня 14 груд­ня 1825 року – повстання декабристів. Участі в цих подіях його 3-й батальйон не брав. Але, сидячи в Софійських казармах, Павло Гаккель жадібно ловив повідомлен­ня, що сюди надходили, вів записи, які становлять со­бою значний інтерес для до­слідників повстання декабри­стів. Ці нотатки були опублікова­ні Б.Д.Грековим в «Летописи занятий постоянной историко-археографической комиссии за 1926 год» (Ленін­град, 1927, стор. 238—266). Я тримав у руках цей стародрук.

Нотатки цікаві для нас тим, що дають змогу уявити ха­рактер деяких бесід Гакке­ля з Бальзаком у Радзивилові.

В листі від 22 серпня 1848 р., надісланому в Радзивилів із Парижа, письмен­ник згадує Лютневу рево­люцію у Франції і при цьому зауважує:     «Мені хочеться розповісти вам багато про що».

Отже, наприкінці вересня того ж року вони обговорю­вали й події політичного значення. Гаккель напевно не забув розповісти про па­м’ятне йому 14 грудня. Він не схильний був розгляда­ти повстання ізольовано від загального укладу російсь­кого життя. «Пригода» на­стільки його захопила, що він не покидав надії зайня­тися більш глибоким її вив­ченням.

Очевидно, Гаккель так і не здійснив задуманої робо­ти. Принаймні досі знайдено тільки ряд окремих начер­ків, мабуть, її частин. На­писані вони німецькою мо­вою (рідною для Павла Францовича). Величезна кількість поправок у рукописі, різноманітних вставок говорить нам про тонкий розум автора, ретельність йо­го праці. Ось кілька витри­мок із цих нотаток:

«…оскільки серед них (повстанців — В. Я.) пере­бували такі люди, як Кюхельбекер і подібні до ньо­го, то не можна припустити в них іншого наміру, як зовсім повалити російську монархічну форму правління і вимагати конституції».

«Одне ясно, що товарист­ва подібного роду давно вже існували і що вони скорис­талися незвичайним ходом речей при переміні престолоспадкоємця…»

«… заколотники зібралися перед Зимовим палацом (…) Чотири рази були дані постріли з шести гармат картеччю. Інші ретирувалися до Сенату в досить хорошо­му порядку. Ескадрон пол­ковника Вельо дістав наказ повести проти них атаку; коли вони наблизились до бунтівників на 40 кроків, то ті зупинились і дали залп з рушниць. Багато солда­тів, а також і командир, полковник Вельо, були по­ранені. Рештки повсталих не дочекались другої атаки і відступили до огорожі Ісаакіївської церкви…»

У складеному Гаккелем «Плані докладного опису подій і пригод після смерті імператора Олександра і вступу на престол велико­го князя Миколи» прогля­дається, попри всі диплома­тичні реверанси, справжня позиція Павла Францовича: він неприхильно сприйняв звістку про відмову від пре­столу князя Костянтина і про намічену присягу Мико­лі. Саме такі настрої в ар­мії Північне товариство (де­кабристів) розглядало як сприятливу обставину для початку повстання.

Ось чому французькому письменникові-реалісту (у творах якого носіями сил, ворожих злу і звироднілості, виступають люди, ворожі правлячому ладові) імпо­нували погляди Гаккеля.

Уже відразу після знайом­ства з ним Бальзак писав (у своєму щоденнику з заголовком «Лист про Київ»): «Я побачив біля російської застави чиновника з гарним і розумним обличчям, в усьому схожого на францу­за вищого товариства».

Ця приязнь з роками міцніла, підкріплювана виявами дру­жньої уваги начальника мит­ниці до письменника, чия творчість в офіційних колах викликала не стільки інте­рес, скільки роздратування. Дружбою з Бальзаком гордились не тільки Павло Францович з дружиною Матильдою, але й їхні діти. Гаккель запрошував гостя до себе в дім, на дружній обід скликав усіх іменитих чиновників Радзивилова, тоді серед них, дуже вірогідно, був і Петро Каверін, у минулому – приятель Олександра Пушкіна.

Павло Гаккель служив у Семеновському полку до 1825 року, затим є відомість, що з 1843 року був послідовно начальником Архангельського, Радзивилівського, Калішського (нині місто Каліш у Польщі), Одеського і Юрбурзького (Юрбург, нині місто Юрбаркас у Литві) митних округів. Серед документів Гаккеля, які збереглися: доповідна записка “радзивилівського періоду” про хвилювання селян у Галичині (1847 р.), чорнові записи і журнал вихідних справ періоду його служби ад’ютантом при герцогу А.Вюртемберзькому по відомству шляхів сполучень і публічних будівель (1826 – 1829 рр.), щоденники з 1810 до 1830 рр. (німецькою мовою) і в уривках – до 70-х років. Можливо, в тих записах є щось і про службу в Радзивилові, про зустрічі тут з Бальзаком, але архівні нотатки поки що ніде не публікувалися. До речі, щось про Радзивилів може бути і в листуванні – збереглася велика кількість сімейних та дружніх листів взаємного обміну з 95 людьми.

22 жовтня 1891 року, від­гукуючись на просьбу зби­рача автографів Шпельбера де Лованжуля, син Гакке­ля — Михайло Павлович писав з Тифлісу, де він то­ді жив: «Я спішу, добродію, надіслати вам дев’ять листів-автографів Бальзака, просячи вас прийняти їх від одного з полум’яних шанувальників його генія, — крім все-таки одного, дато­ваного 22 серпня 1848 р., який я бажав би зберегти, як пам’ять про дружбу Бальзака з моїм батьком. Тому я був би вам дуже зобов’язаним, якби ви схо­тіли його вернути» («Звезда», 1934, II, с. 159). Нині цей лист зберігається в Му­зеї письменників Грузії, в Тбілісі.

Про Гаккеля Михайла Павлович вдалося знайти в Інтернеті, що був він 1842 року народження, тобто на час першого приїзду Бальзака в Радзивилів мав лише 5 років. Відомо, що в 1879 році служив у Болгарії при російському комісарі князі А.М.Дондукові-Корсакові. З 80-х років він – чиновник особливих доручень при головноначальствуючому цивільною частиною на Кавказі. З 7 лютого 1891 року до 25 лютого 1906 року був головою Кавказького цензурного комітету. З 1898 р. – таємний радник. Після 1906 р., коли йому сповнилося 64 роки, вірогідно, на державній службі не працював. Помер після 1924 року. Зберігся в архіві в Петербурзі й чималий обсяг документів Михайла Павловича Гаккеля як чиновника особливих доручень, які стосуються його служби на Кавказі.

Приязні стосунки з начальником Радзивилівської митниці Павлом Гаккелем підтримував Оноре де Бальзак майже три ро­ки. Остання їх зустріч відбулася в Радзивилові на­прикінці квітня 1850 року — письменникові залишало­ся жити три з половиною місяці.

Нині в місті Радивилів, у східній частині, є вулиця Бальзака – паралельна до вулиці Пушкіна.

Володимир ЯЩУК, краєзнавець.