Радивилів: Любов робить людей вільними

Друга світова війна розчленувала мільйони сімей. Післявоєнний світ розділився на дві ворогуючі половини – східну комуністичну і західну демократичну. Розпочалася холодна війна. Члени однієї родини могли опинитися по обидві сторони залізної завіси. Але для любові немає кордонів…

До революції вісімнадцятирічний Зиґмунд Конопницький жив у Білій Церкві під Києвом. Вчився в Київському університеті. Його батько був заможним польським агрономом.

В 1918 році у Київ увійшли червоноармійці під проводом Муравйова. Розпочалися масові розстріли “класових ворогів”.

На його очах більшовики по-садистськи вбили університетську професуру, багатьох студентів та хлопчиків-кадетів. Після всього побаченого він на все життя зненавидів комунізм.
Зиґмунд втік у Польщу і вступив на службу в прикордонні війська. Його рота уланів стояла в селі Дедеркали (нині Тернопільскої області).

Він регулярно проїжджав по службі до Корця через містечко Радивилів (Разивілув), де проживала моя бабуся. Вона й розповіла про те, як молодий офіцер уперше побачив на радивилівському залізничному вокзалі її гарненьку тітку.

Зиґмунд зійшов з фаетону і вже мав пересідати на потяг. У цю мить із паровоза вийшов покритий вугільним пилом машиніст у засмальцованій робі. До нього підбігли четверо дівчат з польовими квітами в руках. Вони ніжно його обійняли, розцілували, взяли під руки і, дружно жартуючи, повели додому.

Юнак, звісно ж, далі не поїхав. Йому дуже сподобалося таке ставлення, вочевидь, доньок до батька. Та й дівчата впали в око. Хлопець простежив, де живе те щасливе сімейство.

Якщо палка пристрасть спонукає завойовувати серця вельможних красунь, то стомлена від самотності душа шукає притулку в житті. Зиґмунду вкрай захотілося стати частиною цієї дружної родини.

Серце в грудях забилася, наче пташка у вікно, яка в холодну днину відчайдушно просилася погрітися у теплий та затишний дім. І молодик боязко постукав у двері…

З тої пори по дорозі до Корця він регулярно заходив у Радивилові на гостини. Інтелігентні батьки дівчат радо його приймали. Але по-особливому Зиґмунд радів одній із сестер – її звали Лідією.

Під час спілкування з офіцером безтурботні дівчата вперше почули про жахіття, які йому доводилося бачити на кордоні Польщі з СРСР. Корецька застава межувала з Житомирщиною. Люди на протилежній стороні кордону під час роботи на полях падали від виснаження.

Аби врятувати від голоду своїх дітей, батьки потайки переправляли їх з радянської сторони на територію Польщі. Польські прикордонники їх, як правило, “ловили”, підгодовували, одягали і “депортували” в СРСР.

…Через якийсь час Зиґмунд та Лідія одружилися. Він забрав її в Тернопіль. Там їх застав початок Другої світової війни. Першого вересня 1939 року гітлерівці окупували західну частину Польщі; 17 вересня радянські війська ввійшли зі сходу.

Територія Західної України була включена до складу СРСР. Однак з приходом більшовицького режиму розпочалися масові репресії, в першу чергу проти польських військових та службовців. Молода сім’я вимушена була втікати в Румунію.

У 1940 році Румунія приєдналася до Німеччини, і офіцера Зиґмунда посадили в румунську в’язницю. Лідія вимушена була повернутися в Радивилів.

Радянська репресивна машина не оминула і її родини. Після поразки Франції та виводу британських військ з континенту в 1940 році зникли останні гаранти демократії в Європі. Це повністю розв’язало руки Радянському Союзу. У ГУЛАГ почали вивозити не тільки поляків, але й чехів, євреїв, українську інтелігенцію та заможних селян (куркулів).

Одну з сестер Лідії з місячною дитиною на руках кинули в товарняк і відправили до Сибіру тільки за те, що вона була дружиною чеха, який мав свою м’ясну лавку. Зазнали переслідувань та депортацій сім’ї інших сестер. Саму Лідію від комуністичних репресій урятував напад Німеччини на СРСР у 1941 році.

Після початку воєнних дій Рейху проти СРСР у Румунії були створені табори для радянських військовополонених. У таборах для поляків полонені офіцери мали денщиків. Рядовим содатам допомагав Червоний Хрест. У таборах для радянських солдатів щодня гинули люди. Згідно з директивою Сталіна Червоному Хресту не можна було допомагати “зрадникам”. Польські військовополонені часто перекидали радянським бранцям продукти та одяг. Румунські охоронці здебільшого заплющували на це очі.

Зиґмунд втік із концтабору і приєднався до польського руху Опору. Головний штаб польської армії на той час знаходився в Лондоні. Ним керував продемократичний уряд у вигнанні на чолі з В.Сікорським. Зиґмунд брав участь у знаменитій висадці союзницьких військ у Монте Касіно у 1944 році. У ході цієї операції був звільнений від фашистів Рим.

Як склалася подальша доля дружини, він не знав. Але йому було добре відомо про масові репресії, депортації та страти в СРСР. Про це розповідали солдати, із числа колишніх ув’язнених Радянським Союзом поляків. Це були вояки сформованого в таборах ГУЛАГу Другого Польського корпусу, що згодом потрапив під британське командування.

Повертатися після війни в комуністичну Польщу Зиґмунд боявся. До середини 60-х років він жив у Лондоні.

Вдруге не одружився. Напевно, в серці ще жила надія. Адже фатальних звісток про свою Лідію він не отримував.

…У середині шістдесятих в СРСР настав період «хрущовської відлиги». І польський ветеран таки ризикнув повернутися на батьківщину. Він зупинився в родичів у Варшаві. Там йому повідомили, що Лідія жива, мешкає в Радивилові (вже перейменованому на Червоноармійськ), у рідній хаті з однією зі своїх сестер. Щоправда, в 1944 бомба попала у двір і відірвала їй руку….

Вже немолодий чоловік з юнацьким запалом примчав до дружини. В Радивилові подейкували, що то не інакше, як англійський шпигун. Мало хто вірив, що Лондон можливо проміняти на якийсь там Богом забутий Радивилів – з любові до дружини!

Місцеві органи КДБ не мали впливу на підданного Великої Британії. Але жити в атмосфері підозрілості і страху вільній людині із Заходу було дуже важко. Лідія це розуміла, і “молодята” виїхали у Варшаву.

Велика Британія все життя виплачувала дядьку Зиґмунду військову пенсію – 600 фунтів стерлінгів. На цю велику на той час суму можна було жити в місті, ні про що не думаючи.

Але як українській жінці пустити коріння, якщо поряд немає городу? І вони… повернулися в Радивилів.

Подружжя Конопницьких завело породистих свиней. Замість того, щоб пити каву десь у лондонському пабі біля Пікаділі, дядько Зиґмунд працював на городі в Радивилові. Він побудував надсучасну теплицю – і від того був дуже щасливий. Адже в теплицю було вмонтовано англійський котел! Що в рази збільшувало її продуктивність. Агрономія була у нього в крові.

А каву пан Зиґмунт все одно пив. Її присилали знайомі з Англії разом з журналами і газетами. Він щоранку виходив у мальовничу альтанку, що стояла під розкішною покровом домашнього винограду, наливав філіжаночку запашного напою і читав місцеву або світову пресу.

Дядько Зиґмунд часто просив у друзів з-за кордону купувати для нього на його пенсію хороші речі, побутову техніку, косметику… Усе це в в Радивилові або продавалося, або дарувалося. Для радянських громадян то була небачена на той час розкіш.

Я запам’ятав ще зі свого дитинства модні джинси своїх батьків. Конопницькі нам подарували добротний англійський коричневий сервіз. Його буде несоромно ще й внукам передарувати.

В домі дядька Зиґмунда і тьоті Ліди було, по суті, прорубане маленьке віконце в Європу. Звичайним людям вкрай як хотілося туди зазирнути. Тому в них часто бували гості.

Не зважаючи на холодну війну між Західним світом і СРСР, люди залишалися людьми і намагалися зберегти між собою теплі стосунки, гарно вдягатися, влаштувати домашній комфорт. Подружжя Конопницьких хоч маленькою мірою, але долучало людей до цивілізації.

Самим своїм життям вони спростовували комуністичну пропаганду про “загниваючий Захід”. Виявляється, що жити по-людськи і користуватися всіма благами цивілізації – то не гріх, а “буржуї” – то звичайні люди, які багато працюють, щоб щось мати, виявляється, що після роботи можливо культурно і без самогону відпочивати.

Їхній шлюб був ідеалом подружніх стосунків для багатьох сімей та молодих людей. Вони зісватали моїх батьків.

Інакше, як Лідуся, Зиґмунд дружину ніколи не називав. Турботливий чоловік пильно доглядав за своєю дружиною і був буквально її правицею. Бо ж своєї в неї не було.

Вони завжди гуляли разом по містечку, вишукано та зі смаком вдягалися, до всіх були привітні. Поряд із українською леді Лідією дядько Зиґмунд виглядав справжнім «джентльменом з Леніна-сквер».

Він був надзвичайно вихованим і толерантним. Об’їздивши всю Європу, знаючи декілька мов, листуючись з багатьма людьми із різних країн світу, він широко мислив, – і при тому ні з ким не сперечався. Був уважним до людей, намагався всім навколо догодити. Коли хтось приходив на гостину, вважав за честь особисто допомогти гостю зняти верхній одяг, обов’язково підставляв подушку на стільчик, перед тим як комусь запропонувати присісти на нього.

Пан Зиґмунд та пані Лідія були яскравим втіленням скромної цивілізованої сім’ї у сіро-червоному радянському суспільстві. Серед людей з рабським комуністичним менталітетом вони виглядали вільними диваками. Щасливих людей здалеку видно, хоча вони й намагаються цього нікому не показувати.

Від них віяло простотою і свободою. Але вони не кидали виклик системі і не вважали себе борцями-дисидентами, хоча й були справжніми інтелігентами.

Переживши в житті немало горя від радянської влади, Конопницькі ненавиділи комунізм, але любили звичайних радянських людей. Вони були достатньо мудрими, аби розуміти, що поки що нічого неможливо змінити. Хоча надіятись на краще не гріх, навіть якщо й напевно що не доживеш до того часу.

Зиґмунт і його Лідуся були предтечами сьогодення. Хоч вони й народилися в довоєнну добу, але розумом і світоглядом суттєво випереджали свій час.

У «комуністичну епоху» особистість з моральним стрижнем здавалась “вискочкою з капіталістичними замашками”. Незважаючи на заздрість, підозрілість та підлабузництво навколо, Конопницькі трималися за руки і при тому тримали марку.

Все, що може людина в тяжких обставинах, – це жити гідним людини життям.
***
Зиґмунд з Лідією не мали дітей, проте були щасливими людьми. Їх любов одне до одного була спокійною, простою, вистояною в стражданнях і випробованою часом, як терпке вино. Переживши темні часи, вони залишилися світлими людьми і лишили після себе добру пам’ять: “А світла засвіченого ніхто не покриває посудиною, і не ставить під ліжко, але ставить його на свічник, щоб бачили світло, хто входить” (Лк. 8,16).

Денис Таргонський.

На жаль, це єдине фото Зиґмунда, яке вдалося відшукати.

 

 

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.