Російські вояки прийшли в Радивилів, щоб чинити грабежі

Минає 100 років від початку Першої світової війни, бойові дії якої тривалий час велися й на території нинішнього Радивилівського району. Цікаві спогади про це залишив Дмитро Прокопович Оськін, – під назвою «Записки прапорщика» вони увійшли до збірника «Откровенные рассказы» (Москва, Воениздат, 1998). Записки очевидця передреволюційних і революційних подій, молодшого офіцера, що пройшов три роки війни, одержавши офіцерський чин за військові подвиги солдатом, вихідця із селян дихають жвавістю суворих описів і передають жорстоку правду про «заслуги» російського вояцтва.  

Володимир Ящук, Радивилів у перегуках віків. КнигаПропоную в своєму перекладі уривки спогадів про протистояння в районі Радивилова (тоді Радзивилова) в 1916 році, про побут і мораль російських офіцерів. Ці нотатки використані в моїй книзі “Радивилів у перегуках віків” (2014).

У сутінках в’їхав у Кам’яну Вербу, велике поселення, котре нараховує понад тисячу селянських будинків, що потопало в зелені, тобто у фруктових садах. Жителів у поселенні достатньо. Правда, не видно дорослих чоловіків.

Виїхавши на великий майдан, на якому розташована церква й школа, я зупинився довідатися про подальший маршрут. На моє щастя, показалася підвода, у якій сидів поручик Попов. Порадуваний зустріччю, я зіскочив зі свого скакуна і до поручика із запитанням: як проїхати до полку?

— Штаб полку звідси кілометрів за вісім-десять, — сказав Попов. — Біля нього всі роти, щоб завтра вдосвіта вирушити до Радзивилова. Я тільки зараз відтіля, їду в обоз, щоб відпочити від боїв і отриманої контузії. А ти звідкіля?

— А я з обозу, викликаний у штаб полку для призначення на нову посаду. Доганяю полк.

—  Чи далеко до обозу?

— Я його залишив за Ризькими казармами з Ханчевим, що прибув туди на відпочинок.

— Боюся, не зможу проїхати цих десяти кілометрів. Уже сутеніє. Давай зупинимося тут, заночуємо.

— Мені не особливо зручно, — заперечив я. — Телефонував Моросанов, щоб я якомога швидше прибув у штаб полку. — Та ну його! Я говорю, штаб полку зупинився на нічліг у селі Торжинському і лише завтра вдосвіта піде до Радзивилова. Ти можеш переночувати тут, а вранці виїхати й наздогнати полк.

Я погодився.

Увійшли в найближчу хату, що здалася нам найбільш пристойною. Господарка люб’язно запропонувала нам зайняти чисту світлицю. Поки я розпитував Попова про бій, у якому він брав участь, молода селянка внесла великий глек із кип’яченою водою, так званий баняк. Ми заварили чай.

— Ти пам’ятаєш, Миколо Олексійовичу, — звернувся я до Попова, — за час стоянки в Сапанові нам увесь час повторювали, що австрійці надзвичайно кепсько ставляться до полонених та до мирного населення і що в місцях, займаних австрійськими й німецькими військами, не залишається ні однієї жінки, ними не зґвалтованої.

— Пам’ятаю.

— А ти не запитував, дійсно це так чи все це була брехня?

— Не запитував я, та й ніколи було запитувати. З двадцять другого травня і дотепер я не мав можливості по-людськи не тільки поїсти, але й поспати.

— Давай зараз запитаємо.

 

Я вийшов в іншу половину хати. Там три молоді селянки-українки готували вечерю з картоплі й молока.

— Можна кого-небудь попросити зайти до нас у світлицю? Одна з жінок, висока, струнка, років двадцяти шести, із приємним відкритим обличчям, відповіла:

— Зараз буду.

 

Я повернувся у світлицю. Хвилин через п’ять вона ввійшла. За поділ трималося хлоп’я, видно синок, років шести.

— Сідайте, — звернувся до неї Попов. — Чи не хочете кружки чаю?

— Спасибі, пане, я піду зараз вечеряти.

— Ми хотіли вас запитати, — продовжував Попов, — чи правда, що австрійці погано з вами поводилися?

— Звичайно, правда. Чого ж чекати від них доброго. Коня забрали, порося одне забрали, жита половину забрали. Діда з підводою забрали вже місяців два тому, а й зараз немає…

— То погано, виходить, жилося?

— Погано, пане. Дужо погано, а ніц не зробиш — війна.

— Адже коня, свиню, жито й росіяни беруть, — зауважив я.

— Це вірно, але то свої б брали, а то австріяки.

— Чекали ви, що росіяни прийдуть? — знову почав запитувати Попов.

— О… ні, не чекали. Усі говорили, що росіянам капут, більше не прийдуть, а коли ми побачили, що австрійці втікають, то нам стало ясно, що вони брехали.

— Що ж, раді ви росіянам?

— Як же не радіти, мій чоловік в армії, либонь, прийде, якщо живий ще.

 

— А скажіть, — звернувся я до неї, — австрійці з жінками погано поводилися?

— Як погано? — не зрозуміла вона.

— Та так, що лапали вас, змушували із собою ночувати.

— Ой, що ви, пане, хіба ж це можна?!

— А от ми чули, що там, де австрійці з’являються, вони зараз же дівиць і жінок женуть у лазню, а потім до себе спати тягнуть.

— Е, ні, у нас такого не бувало.

— Можливо, в інших місцях було?

— Не знаю, як в інших місцях, а в нас дуже ввічливі стояли. Якщо яка жінка сама схоче, то їй нічого не поробиш, а щоб силоміць тягти, то цього не було.

— А багато було таких жінок, що самі хотіли?

— Де там багато? Хіба непутяща яка… У нас на селі одна Зоська цим займається, так у неї завжди було повно й офіцерів, і солдатів, а до інших ні-ні… — І вона енергійно замотала головою. — Австріяки погані, гірші наших, особливо мадяри, із ними не поговориш, від них нічого не зрозумієш, але коли наставала весна і треба було жито сіяти, вони своїх коней давали на посів, а в кого свого жита не було на обсіменіння, то й жито давали.

— Ну, що? — звернувся я до Попова. — Виходить, брехали в наших газетах, що австрійці та німці бабів ґвалтують?

— Біс їх знає, може, й брехали, та й не можна не брехати — війна, а під час війни треба розпалювати інстинкти. Як змусити солдата йти в наступ, коли не говорити, що ворог поглумився над вірою, над дружинами й дітьми? По совісті кажучи, у нас в тилу, мабуть, більше неподобств діється, ніж отут. Усе-таки австрійці і німці куди культурніші російського воїнства.

 

…..

Під’їхав до Моросанова. Тон його підвищений:

— Тепер ми гнати будемо австрійців до самого миру й одержувати хрести, не те що раніш було, коли під Сапановом сиділи.

 

Незабаром під’їхав Радцевич-Плотницький, що виїхав із місця ночівлі полку пізніше. Я представився полковнику, заявивши, що здав обоз 1-го розряду поручику Ханчеву.

— Відмінно зробили, прапорщику, я думаю вас призначити молодшим офіцером дванадцятої роти. Там зараз безлюддя. Рота на руках фельдфебеля. Ви сьогодні ж вступите в тимчасове командування аж до прибуття Ханчева, а потім видно буде.

— Слухаюсь.

Радцевич подивився на годинник і розпорядився вирушити полком далі.

Пройшли ще кілометрів три. Ліс закінчився. Перед нами широке поле, засіяне хлібами. На самій околиці лісу притулилося кілька хат поселення Мала Криниця.

Далі за цим поселенням пішла піщана дорога, надзвичайно важка для піших і для возів. Ноги грузнули в піску, і солдати з труднощами просувалися вперед. За Малою Криницею, кілометрів за три, — Радзивилів, російське містечко, за яким повинно бути австрійське містечко Броди. Радзивилів — прикордонний пункт, через який у мирний час російські мандрівники їздили в Австрію.

За увесь час шляху з боку австрійців не було ніяких ознак життя.

Підійшли до самого Радзивилова. При вході в місто полк було зустрінуто найстаршими жителями на чолі з міським самоврядуванням і духівництвом, з іконами й корогвами, із хлібом-сіллю.

Радцевич виїхав уперед полку, прийняв хліб-сіль від депутації і сказав, що російське військо несе звільнення великого слов’янського народу і чекає в цьому розумінні сприяння місцевого населення. Церемонія з піднесенням хліба-солі продовжувалася не більш десяти хвилин. Депутація стала розходитися, як раптом із боку австрійців пронеслося кілька артилерійських снарядів і звідкись праворуч застукав кулемет.

Полк, що перебував у похідних колонах, здригнувся, порядок колон порушився. Люди в пошуках захисту від снарядів і куль кинулися за будинки. Командир полку з ад’ютантом Моросановим, а також піп укрилися в найближчому великому будинку, що виявився гмінним правлінням.

Я разом із прапорщиком Завертяєвим сховався за одну з нежилих будівель, неподалік від гмінного правління. Біля години продовжувався найжорстокіший обстріл полку. Радцевич-Плотницкий, отямившись від несподіванки, віддав розпорядження вислати перший батальйон у наступ на стріляючий ар’єргард противника.

 

Перший батальйон під командою підполковника Нехлюдова, розсипавшись рідким ланцюгом, пішов у сторону австрійських позицій. Обстріл припинився лише після того, як перший батальйон вибив австрійських розвідників із південно-західної околиці Радзивилова і примусив знятися вислану австрійцями до самого Радзивилова батарею.

Обравши собі в гмінному правлінні одну з кімнатинок, звернену вікнами в сторону супротивника, я завалився спати й спав майже до самого вечора.

……….

Залишивши Земляницького в самочинно зайнятій мною кімнаті, я пішов провідати свого скакуна, залишеного на прив’язі в одному із сараїв за гмінним правлінням. Кінь, що не одержував з учорашньої ночі фуражу, понуро гриз дерев’яний стовп. Я розшукав і попросив полкового фуражника дати фуражу для скакуна і поставити його в стайню штабу.

Закінчивши турботи про коня, пішов до Моросанова.

— Був у мене Завертяєв, — почав я, — лякав, що ми знаходимося в оточенні, про що свідчать, мовляв, пожежі в місті. У якому становищі ми дійсно перебуваємо?

— Що пожежі в місті, це вірно, і, звичайно, ця справа рук австрійських шпигунів. А про оточення не може бути й мови. Ми настільки сильно тіснимо австрійців, що вони ледве встигають кивати п’ятами. Я щойно говорив із командиром полку, він у повній упевненості, що австрійці не пізніше як сьогодні вночі очистять і Броди.

— А по-моєму, усе-таки пожежі не від того, що шпигуни сигнали подають, а тому, що наші солдати необережно з вогнем поводяться.

— Звичайно, тут і солдати винуваті, однак і командир правий, вважаючи, що пожежі — справа рук шпигунів, а євреї — основна шпигунська маса австрійців.

— Що ж ви збираєтеся робити?

— Командир ще дві години тому говорив по телефону з командиром дивізії Шольпом про необхідність очистити місто від жителів.

— Усе місто очистити від жителів? — здивувався я.

— Як же ви не розумієте: якщо ми тут затримаємося на позиції, то жителі нас будуть сковувати.

— А ви уявляєте собі, що тут тисяч п’ять жителів?

— По-моєму, навіть більше.

— І як же ви очистите від них місто?

— Дуже просто. Накажемо виселитися, і більше нічого.

— Куди ж вони підуть?

— У Кременець, Дубно, куди завгодно… У тил.

Я здивовано знизав плечима. Поцікавився, коли буде підписаний наказ про моє призначення в роту, і, одержавши відповідь, що оформлення відбудеться не пізніше завтрашнього дня і що я можу ще ночувати при штабі, повернувся до себе.

Перед смерканням пішов подивитися Радзивилів.

Перше, що впало в око, — це розсипаний по всьому місту батальйон під керівництвом поліцейської команди, що оповіщає жителів про негайний виїзд із Радзивилова. Плач, стогони, лайка, благання, лементи неслися від кожного будинку.

Поліцейська команда твердо втілювала отриманий наказ очистити місто до ночі. Через яку-небудь годину повз штаб жителі потягнулися від Радзивилова до Малої Криниці.

За Малою Криницею у лісі населення розташувалося табором. Я затримався майже до світанку біля цього табору, переходячи від одного багаття до іншого, прислухаючись до розмов. Зрозумів мало — мова велася переважно не зрозумілою мені єврейською. З окремих фраз можна було розібрати прокльони, що посилаються на адресу російського війська. Величезні юрби людей, нав’ючені домашнім скарбом, з маленькими дітьми, більшість із яких босі, рухалися до лісу, зупиняючись біля багать, розведених тими, хто прийшли сюди раніше.

У Радзивилів повернувся вранці. Там уже не було ні одного мирного жителя. Усі будинки зайняті людьми полку.

Майже на кожному дворі літав пух із розпоротих подушок і перин. У жодній квартирі не залишилися не розкритими скрині й шафи. Меблі, посуд — усе ламалося, нищилося. Обшивку меблів — плюш, оксамит, шкіру — здирали: одні на онучі, другі на ковдри, треті просто так, бешкетництва ради.. Офіцерство всіх батальйонів, користуючись тим, що позиція проходила самою окраїною міста, розташувалося не в окопах, як звичайно, а в будинках, роблячи там ревізію залишеного майна.

Прийшовши в третій батальйон, до командира батальйону Савицького, я застав його в шикарному особняку. Сидів навпочіпки біля великого комода за розбиранням дамської білизни.

— Навіщо вам це, Миколо Федоровичу? — запитав я.

— У господарстві всяка річ згодиться.

У другому батальйоні підполковник Приєзжев, що вважався інтелігентним офіцером, навантажив речами кілька підвід і давав інструкції своїм денщикам, як із цими возами добратися до Тули.

Якщо в першу ніч із Радзивилова низками виходили навантажені домашнім скарбом жителі, то зранку наступного дня потягнулися вози з награбованим майном, супроводжувані денщиками. Маршрут невеликий. Усього півтори тисячі верст.

* * *

Савицький скликав у себе ротних командирів, розповів безліч анекдотів і наприкінці зачитав отриманий з Острогожська лист старшого по супроводу підвід, відправлених офіцерами батальйону в Тулу з награбованим у Радзивилові майном.

— Ха, ха, ха! — сміявся Савицький. — Острогожськ проїхали, і, будьте впевнені, ми з вами в острог не потрапимо. Одне прикро: надто вже ми квапилися і лише чисте вибрали. Але ж у шкапах (шафах) залишилися другорядні предмети, зате в кошиках із брудною білизною, коли я покопався, — такі шедеври знайшов, яких моя дружина та й ваші теж і в сні не бачили. У себе в квартирі я усі оглянув. Доведеться просити Мокєєва ще конячку дати. Правильне прислів’я: поспішність потрібна тільки при лові бліх!

Савицький викликав денщика і наказав притягти кошик, підняв кришку і демонстративно почав викидати її вміст.

— От бачите, — потрушував він панталонами, — із найтоншої полотнини. Чи от сорочка, дивіться — мережива одні. І він одну за одною витягав приналежності дамського туалету, причому деякі з них були настільки брудні, що огидно дивитися.

— Миколо Федоровичу, та навіщо вам це?! — обурився я. Савицький відповів примирливо:

— Ви, прапорщику, ще не одружений і дітлахів не маєте. Півроку тому одержували шість рублів, а тепер одержуєте сто п’ятдесят. Вам, звичайно, ні до чого це, а я вже п’ятнадцять років офіцерську лямку тягну, і якщо на війні не заробити, то де ж? Адже я не підрядчик і не архітектор. Віднеси кошик! — озлоблено крикнув він денщику.

Радзивилів – Броди Червень 1916 року

Живу в особняку разом із Нікітіним і Новосьоловим… Зайнятий нами особняк ґрунтовно зруйнований.

Близькість позиції дозволяє австрійським кулям долітати до нашого будинку. Скло вибите у вікнах, звернених у сторону окопів. З обстановки збереглися лише обдерті меблі, найбільш коштовні предмети розкрадені. В одній з великих кімнат — бібліотека, де я улаштувався зі своїм похідним ліжком. Безліч книг релігійно-богословського змісту, белетристика, небагато з економіки. Дуже багато витончених видань із мистецтва й техніки.

Радзивилів швидко руйнується. Майже щодня то в одному, то в іншому кінці міста трапляються пожежі від необережного поводження наших солдатів з печами, у яких вони готують їжу, не задовольняючись обідами з похідної кухні. Очищення квартир від коштовного майна здійснюється поголовно всіма. З легкої руки деяких офіцерів солдати, у свою чергу, набивають речові мішки всяким барахлом.

— Куди це вам? — запитую я деяких солдатів. — Невже до кінця війни ви будете тягати всю цю непотріб?

— Нічого, ваше благородіє, поволочимо. Австрійця розбили, мабуть, тепер-от і мир незабаром…

У підвалах солдати знаходять горілку й вина. Поки про це не відомо офіцерам, солдати напиваються самі, але в міру виявлення вино й горілка забираються в офіцерські збори. Отець Микола обходить найбільш заможні будинки під приводом пошуку книг для полкової бібліотеки, що залишилася в Тулі. Попутно з книгами забирає гравюри й картини. Усе це вантажить на вози й відправляє в обоз, звідки клопотанням начальника господарської частини цінності відправляються в Тулу.

На позиції затишок. Чуток про наступ нема, та й ні з ким наступати. З 22 травня полк утратив три чверті свого складу і тепер очікує з дня на день поповнення. На всій радзивилівській ділянці зрідка невелика перестрілка, головним чином опівдні, коли противник намагається заважати роздачі їжі солдатам.

Через два тижні вийшов наказ відтягнути 12-у роту до штабу для охорони полкового прапора. Насправді для охорони штабу.

Офіцерів розмістили в гмінному правлінні. Солдати вирили собі землянки. Мені випало зайняти кімнатку, що виходить вікнами у сторону окопів. Як спостережний пункт обраний будинок митниці, величезний п’ятиповерховий будинок, із шостим горищним поверхом, із якого відкривається вид уперед на десяток кілометрів. До чергування на спостережному пункті притягнуті молодші офіцери штабу і прапорної роти, тобто нашої, 12-ї. Доводиться сидіти з трьох-чотирьох годин ранку до смеркання через кожних шість днів.

Перший день мого сидіння на спостережному пункті пройшов спокійно. З-за Бродів австрійці щодня посилали по декілька дванадцятидюймових снарядів. Звичайно ці снаряди вибухають за Радзивиловом. У друге моє чергування біля першої години почувся постріл дванадцятидюймовки. Снаряд пролетів біля митниці. Хвилин через п’ять другий. Третій… Зі страху причаївся за виступом кам’яної стіни. Новий політ снаряда. Двері в кімнату розчинилися, немов від сильного вітру. Я відкидаюся у сторону, вдаряюся плечем об стіну. Піднявся через кілька митей у повному здивуванні. Вибуху снаряда не чути. Перечекавши кілька хвилин, я виглянув у вікно, але нічого не побачив. Тоді підбіг до слуховому вікна, зверненого у двір будинку, і побачив надворі велике сум’яття. Швидко спустився вниз. Полковник Іванов і офіцери біля нього були бліді.

— У чому річ?

Іванов дивився нерозуміючими очима. У сараї, що прилягав до будинку, зібралася група солдатів. Підбіг до них:

— Що сталося?

— Дванадцятидюймовий упав, — вимовив один. Я побачив величезний снаряд, що нерозірваний стояв посередині сараю, – “валізу”.

— Гляньте, — сказав один з унтер-офіцерів, — як він пролетів.

Я побачив у будинку митниці над другим поверхом величезну діру, пробиту снарядом. На землі виднілася штукатурка, що обсипалася у великій кількості.

— Снаряд пробив будинок, — доповідав солдат, — потрапив у підвал сараю, відрикошетив, пробив підлогу й от — став стійма. Отут тільки я зміркував, що сильний шум, тріск і ураган, який пронісся у горищних кімнатах, були викликані польотом цього снаряда на відстані семи-восьми кроків від мене.

Незабаром у сарай прийшов Іванов у супроводі офіцерів і наказав негайно викликати артилеристів для розряджання снаряда, щоб він випадково не вибухнув і не підняв у повітря не тільки сарай, але й будинок митниці. Особисто мені більше потрапити на спостережний пункт не довелось, але через три дні дванадцятидюймовий снаряд ще раз пробив будинок митниці і вибухнув у дворі, вбивши декількох солдатів. Вирва була глибиною два з половиною метри при діаметрі десять метрів.

……….

Тиждень тому прибуло близько тисячі солдатів для поповнення полку. Командир наказав ротам спішно ознайомити новоприбулих з умовами позиційного життя, а для того, щоб новоприбульці швидше освоїлися з обстрілом, виряджати їх у польові вартування і взагалі тримати в першій лінії окопів. 11 липня стало відомо, що наступного дня нашому полку слід перейти в наступ на Броди. 12-у роту біля прапора встигли замінити іншою і відправити в 3-й батальйон.

Перспектива йти в наступ не з приємних. Знову, як і раніше перед кожним наступом, підбивав я підсумки свого життя, тому що невідомо, чи вдасться вийти з бою живим. Австрійські позиції знаходилися від наших на відстані восьмисот кроків. Щоб до них добратися, треба було перетнути великий луг. Австрійські ж окопи містилися біля галявини лісу, кроків за сто. Прикриттям їхнього тилу служив Бродський ліс, що приховував просування підкріплень і підвезення боєприпасів та продовольства.

У диспозиції було сказано, що наш наступ буде підтримуватися артилерійським вогнем, який повинен змести дротяні загородження перед австрійськими позиціями. На жаль! Марно ми чекали цього артилерійського вогню. Артилерія стріляла «через годину по чайній ложці». Кілька рідких пострілів з важких гармат — потім звичайна тридюймова шрапнель. Австрійці відповіли набагато могутнішим обстрілом нашої позиції.

Годині о шостій ранку за всіма правилами розсипного ладу ми вибігли з окопів, роблячи одиночні перебіжки, збираючись поступово на невеликих пагорбках чи межах, і, перепочивши, рухалися далі. Ось австрійські окопи! Скажений кулеметний обстріл — наче град над нашими головами. Вткнулись у землю, боячись підвести голови. Здавалося, що дзизкучі, ніби рій бджіл, кулі пронижуть негайно. Солдати злякалися. Деякі зробили було спробу повернутися. Цю спробу довелося рішучим чином припинити, аж до звернення свого револьвера на боягузів. Після години лежання стрілянина трохи вщухла. Уловивши зручний момент, наш підрозділ піднявся і стрімкими стрибками кинувся до дроту. На наше щастя, дріт не був суцільним — були в окремих місцях проходи. Резервна група, яка йшла позаду, влилася в передову, і спільно ми здолали загородження.

Австрійців в окопах застали небагато. Вони відійшли до лісу, де в них була друга лінія окопів. Думати про наступ на другу лінію не випадало. Безліч людей вибито з рядів. Зупинилися в чеканні розпоряджень начальства — зі штабу полку передали наказ обкопатися на досягнутому рубежі. До ночі встигли викопати лопатками невеликі окопи, у яких можна сховатися лише лежачи. З настанням темряви поглибили окопи до коліна. Були впевнені: зранку доведеться знову перейти в наступ. Підрахунок утрат показав, що в 12-й роті вибуло 30 чоловік із 150. Зібравшись разом, офіцери батальйону стали обговорювати можливості подальшої атаки.

 

Загальна думка така: потрібно цієї ж уночі продовжити наступ, щоб не дати можливості австрійцям підвести підкріплення і за ніч зміцнити свою другу лінію. Про наші пропозиції повідомили в штаб Моросанову, на що одержали відповідь: нового наступу не передбачається і нам треба закріпитися на зайнятому рубежі, причому саперна команда полку і додані їй на допомогу команди протягом ночі поставлять перед нашими рядами рогатки з дротяними загородженнями. До світанку полкові сапери за допомогою резервних рот тягали рогатки, встановлювали їх кроків за п’ятдесят перед залеглими солдатами. Повіривши Моросанову, що наступу не буде, ми почали пристосовувати для себе одиночні окопи, прагнучи перетворити їх на більш надійні притулки й землянки.

Уночі 13 липня несподівано надійшло розпорядження знову перейти в атаку.

— Яке ідіотство! — лаялися ми. — Австрійці встигли за ці два дні зміцнити свої позиції, ввести резерви. Ми ж повинні наступати тими ж силами, що значно поріділи в результаті останнього бою.

Усупереч сталій практиці цього разу наступ наказано провести не ранком, а о першій годині дня. Очевидно, у розрахунку на те, що в цю пору австрійці зайняті одержанням обіду і будуть захоплені зненацька. Наше припущення, що австрійці зможуть за час перепочинку зміцнитися, виправдалося. При першому ж виступі з окопів ми були зустрінуті ураганним обстрілом. Правда, і наша артилерія цього разу стріляла значно енергійніше, ніж напередодні. Однак узяти швидким наскоком позиції ворога виявилося неможливим. Потоки свинцю, спрямовані в нашу сторону, стримували всяке просування. Поодинці й окремими групами наближалися ми до дротяних загороджень, розбити які артилерія не встигла. Щоб перебратися через дріт, треба спочатку розрізати його ручними ножицями, що надягаються на багнет. Такі ножиці, однак, виявилися незручними для різання дроту, і солдатам доводилося, лежачи під дротом, правою рукою стріляти по австрійських окопах, а лівою повільно перерізати дріт, щоб утворився прохід. Лежання під дротом і свинцевим дощем продовжувалося не менше трьох годин. Нарешті на лівому фланзі нашої роти утворився прохід, і 4-й взвод із прапорщиком Берсенєвим на чолі ввірвався в окопи австрійців. Замість звичайної здачі в полон цього разу взвод, що увірвався, зустрів запеклий опір австрійців.

Слідом за 4-м взводом пройшов у цей прохід 3-й, за ним 2-й, незабаром і вся 12-а рота. В окопах і за ними почався багнетний бій, побачений уперше мною за весь час війни. Австрійці билися запекло. Наші солдати теж з оскаженінням перли на австрійців, причому останні відступали в ліс, де робота багнетом була не зовсім зручна. Озвіріння дійшло до такої міри, що солдати пустили в хід шанцеві інструменти, лопатки, якими розкроювали австрійцям голови. Рукопашний бій продовжувався не менш двох годин, причому в той час, коли 12-а рота вела багнетний бій, сусідні роти ще не встигли пробратися за дріт і продовжували вести бій вогневий під дротовими загородженнями. Це погіршувало становище 12-ї роти, австрійці дивилися на нас, як на ізольовану частину, що не може завдати їм серйозної шкоди. Щастя! Правіше від нас прорвали дріт і зайняли окопи солдати 1-го батальйону 12-го полку. Лише після цього австрійські позиції очистилися і бій перенісся безпосередньо в ліс, перейшовши майже по всій ділянці в багнетний бій. Тільки наступаюча темрява припинила різанину. Люди переплуталися між собою. Я бачив мигтючі озвірілі обличчя то росіян, то австрійських солдатів, причому серед росіян я не впізнавав людей своєї роти. Ніч внесла заспокоєння.

Швидко пристосували австрійські окопи, повернувши бійниці у бік лісу, вислали туди сильну польову варту, що повинна була попередити, якщо австрійці почнуть контратаку. Уся ніч минула в тривожному чеканні наступу австрійців. Рука весь час тримала гвинтівку, якою довелося замінити нічого не вартий у бої револьвер.

Світанок. Руху з боку австрійців не помітно, і ми обережно почали оглядати ліс. Постала кошмарна картина: перед окопами лежали купи тіл російських солдатів, за окопами не менші купи тіл солдатів австрійських. Австрійці відступили за Броди. Наш полк до сьомої години ранку ввійшов у місто. Втрати колосальні. Характерно, з усіх нових прапорщиків, що влилися в наш батальйон – а їх улилося дванадцять чоловік – серед живих залишився тільки один, і той контужений та відправлений у тил без надії повернутися. Це значить, що старі офіцери, так само як і старі солдати, пристосувалися до військової атмосфери, краще орієнтуються, використовують місцеві особливості, вчасно ховаючись за складками місцевості, чого не знають нові солдати і нові прапорщики.

 

Єдиною нагородою тим, хто лишилися живими, була маса захоплених у Бродах наливок, настойок, лікерів. Упродовж трьох-чотирьох днів стояння в резерві всі офіцери полку були п’яні. Пили, поки не знищили всього запасу. Командир полку дав мені нове призначення — начальник похоронної команди. Я повинен був негайно відправитися на радзивилівські позиції разом із доктором Блюмом, щоб прибрати трупи, поховати вбитих, а також зібрати розкидану у величезній кількості на полі бою зброю, що як залишилася після вбитих і поранених солдатів, так і була кинута противником. 16 липня ми з Блюмом із раннього ранку почали обхід місць недавнього бою. Нами зареєстровано понад п’ятсот трупів солдатів 11-го полку. Підібрано біля п’ятдесятьох чоловік тяжкопоранених солдатів, не помічених безпосередньо після бою через їх непритомний стан. Закінчивши очищення окопів, ми перейшли в ліс. На глибині не більш півкілометра ми знаходили вбитих і тяжкопоранених австрійських солдатів. Двох санітарних двоколок, що були в нашому розпорядженні, явно не вистачало, і Блюму довелося звернутися до розташованої в Бродах 14-ї дивізії за допомогою. З дивізійного лазарету нам було послано до десяти санітарних підвід, що два дні перевозили поранених на перев’язний пункт.

У лісі, на відстані півкілометра від окопів, саме проти ділянки 12-ї роти, ми з Блюмом наткнулися на кинуту австрійцями гаубичну батарею.

Я доповів про неї командирові полку.

— Це мій батальйон узяв, — заявив присутній на доповіді командир 2-го батальйону Чубов.

— Ну, ні, це третій батальйон, — запротестував Савицький.

Розгорілася суперечка. Нарешті втрутився Плотницький, заявивши, що за вдалу операцію під Бродами він і того й другого командира представить до нагороди.

— Ну, а що ж дванадцятій роті дадуть? — виникло в мене мимовільне запитання. Ханчев мав усі підстави одержати за шість рот німецьких єгерів Георгіївський хрест, однак Савицький так склав реляцію, що роль 12-ї роти в розгромі єгерського батальйону була зовсім змазана. Справа була подана таким чином, начебто цю операцію провів весь батальйон під безпосереднім керівництвом Савицького. І Савицький — а не Ханчев! — за цю справу був представлений до Георгіївського хреста і до звання полковника…

* * *

По всьому фронту йде наступ на австрійців. Головне командування Південно-Західного фронту поставило завдання найближчим часом оволодіти Львовом.


Переклав Володимир Ящук.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

2 Responses

  1. Березень 15, 2015

    […] Російські вояки прийшли в Радивилів, щоб чинити грабеж… […]

  2. Березень 22, 2015

    […] Російські вояки прийшли в Радивилів, щоб чинити грабеж… […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.