Роздуми з приводу війни і перемоги

  1. Війна до Перемоги.

23 серпня 1939 року, Німечина та СРСР підписали пакт Молотова-Ріббентропа.

Через тиждень розпочалася Друга Світова Війна.

1-го вересня 1939 р. Гітлерівська Німеччина напала на Польщу із заходу. 17 вересня 1939 р. СРСР окупував східні креси Польщі, прибалтійські держави, частину Фінляндії та Молдову.

За Пактом Молотова-Ріббентропа ці території переходили до СРСР.

Із 17 вересня 1939 року до 22 червня 1941 року НКВС систематично вивозило в ГУЛАГ, знищувало та депортувало населення окупованих країн.

Німці вичищали “життєвий простір” для арійців, Радянський Союз – для совітів (СРСР у світі називали Росією).

***

Моя родина жила в західноукраїнському містечку Радивилів. До 1939 року воно знаходилося на території Польщі. Тут проживали українці, поляки, євреї, чехи, росіяни, які втекли від радянської влади, німці і навіть бельгійці.

Щоб дізнатися про родину, я вивчав архіви. Усі справи велися російською мовою.

***

В теці «Дело № 22820» за 1940 рік містилися справи 67 чоловік. Це були молоді люди різних національностей віком від 16 до 45 років, які проживали в м. Радивилів.

Серед них Шелест Петро, Шелест Захарія, Шелест Микола, які були дядьками моєї бабусі.  Їхній батько Петро Семенович був столяром. Матір Варвара працювала в домашньому господарстві. У подружжя було семеро дітей. Вони мали 5 га землі, яку обробляли власноруч.

Про соціальне походження трьох братів у справі зазначено: “із селян, бідняків”.

***

Старший брат Микола працював на митниці. Після приходу радянської влади він став міліціонером. Микола був заарештований НКВС у 1940 році. Він звинувачувався в тому, що служив у радянській міліції,  щоб навчати “терористів націоналістичної організації ОУН” бойовим навичкам.

***

Петро був шевцем та вантажником. За радянської влади працював десятником на будівництві №237  секретного летовища. Звідти він нібито мав передавати секретну інформацію через ОУН іноземній розвідці. Петро вчився на шевця в Козині у єврея. Через те йому приписали ще й “зв’язкового” із козинським відділком ОУН.

***

Захарія служив у польскій армії у 1936-38 рр. Він був агрономом, писав чудові вірші українською мовою, друкувався у львівському журналі “Шлях молоді”, зустрічався з митрополитом Андреєм Шептицьким у «Просвіті».

До справи пришиті його вірші. У них оспівується краса рідного краю. Однак слідчий виявив у поезії  Захарія “заклики до повалення радянської влади”.  Використання української мови у творчості вважалося “пропагандою націоналізму”. Свої твори Захарія читав у “націоналістичній організації” «Просвіта». Де збиралася “терористична організація ОУН”.

У «Просвіті» в той час збиралася молодь різних національностей. Там читалася поезія, проза різними мовами, співалися пісні і робилися театральні постановки. Це було місце культурного дозвілля. Всі, хто “тусувався” в «Просвіті»  автоматично ставали “ворогами радянської влади”, “буржуазними націоналістами”.

Звинувачення просвітянам формулювалося таким чином: “Читали українську літературу, українською мовою. Основна робота – збір даних про незадоволення радянською владою. Проводили лекції по історії України, які дискредитували радянську владу”.

***

Захарія листувався з різними видавництвами. Спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким. Ці культурні контакти трактувалися як налагодження “шпигунської сітки”. Через неї в Радивилів нібито передавалася антирадянська література українською мовою. У справі також міститься перелік “пропагандиської літератури”, яка містить “заклики до повалення радянської влади”. Зокрема, це були “Історія України”, “Під крутими водами”, “Молоде село”, “Мазепа”… До небезпечних авторів відносилися Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко.

У справі зазначено, що Шелест Петро виписував україномовні газети із “антирадянською пропагандою” –  “Шлях молоді”, “Новий час”, “Молодняк”. У цих виданнях нібито містилася “пропаганда для дискредитації влади”. Поїздки Захарії до Львова, де він друкувався,  вважалися спеціальною операцією для передачі зброї в Радивилів німецькою розвідкою.

***

В уяві слідчого організація ОУН мала чітку структуру. Її керівництво здійснювалося з-за кордону. Вона була поширена по всій Україні.

Радивилівські “терористи”, наприклад, “зізнавалися”, що мали також зв’язки із Луцьком та Львовом. Напевно, там жили їхні друзі чи родичі. “Вербування” в ОУН здійснювалося дуже просто. Наприклад, слідчий запитував: “Назвіть своїх знайомих”. Когось по наївності називаєш. А той, зрозуміло, ще з кимось вчився і когось, звичайно ж, знав. Друзі та родичі автоматично ставали “організованою бандою”. Чекіст зачіпляв, як ниточку, одну людину, а витягував цілі родини, ба навіть прошарки населення по всій Україні. Вони швидко знищувалися в радянській репресивній машині.

***

У справі наведено текст присяги “бойовиків ОУН”: “Я бажаю вступити в ОУН і буду беззаперечно підкорятися всім наказам”. Гроші на зброю для “терактів” ніби збиралися братами Шелестами в “бойовий фонд ОУН”. З кожного “завербованого члена ОУН” по 5 карбованців на місяць.

Зброя ніби передавалася для повалення радянської влади в Радивилові. В документах міститься перелік зброї: кулемет, дві гвинтівки, десять револьверів, шість шабель. Вона мала бути закопана в стодолі у Шелестів “в кутку по лівій стороні”.

Щоправда, стодолу перерили всю, а зброї там так і не виявили. Натомість там виявилися вірші Захарії. Вони відразу були пришиті до справи як “антирадянська агітація”.

Бабуся пригадувала, що чекісти знали, де копати. Вочевидь, хтось підказав.

***

67 чоловік, які проходили по цій справі, в уяві слідчого були задіяні у ретельно спланованому теракті. Вони хотіли повалити радянську владу і захопити місто.

Для цього “оунівці” ніби зробили засідку на кладовищі. “Терористи” мали заманити туди місцевий партактив і перестріляти. Але завдяки “бдітєльності” ЧК кровопролиття було зупинене, а винні покарані.

***

В «Деле №…» міститься список 67 осіб, які були задіяні в “теракті”. Це була найкраща, найталановитіша, найсумлінніша молодь Радивилова. Усі вони були заарештовані 8 червня 1941 року і відправлені в дубенську в’язницю. Звідтіля вивезені в ГУЛАГ. Повернулася в Радивилів лиш одна людина.

***

Бабуся розповідала, що коли після 22 червня 1941 року колони німецьких танків фон Кляйста йшли львівським шосе, за ними тягнулася в Дубно вервечка підвід місцевих жителів.

Звичайні люди сподівалися знайти в дубенській тюрмі своїх рідних. А дід Петро – своїх трьох синів. Але їх там не було.

Багато хто знайшов своїх родичів у купі трупів у камерах і на вулиці. Дід, дяка Богу, серед них своїх дітей не знайшов.

Згодом моя бабуся з’ясувала, що двоє братів Шелестів померли в Астраханській тюрмі під Сталінградом. Вона добилася їх посмертної реабілітації.

В архівній справі зазначено, що Шелест Захарія і Шелест Петро померли від “серцевої недостатності”. Хто знайомий з історією ГУЛАГу, знає, що це означає…

У 1942 році до Сталінграда якраз підходили дивізії Паулюса. Арештантів масово розстрілювали.

Шелест Микола загинув через рік від виснаження в КарЛАЗі (Казахстан). Видно, що його переправили туди раніше.

***

«Дело №22820» – це тільки одна із десятків тисяч тек. У них містяться імена мільйонів невинно вбитих радянською владою людей. Жертви радянського терору – теж почесні герої Другої світової. Всі вони були вплутані у складну павутину допитів, свідчень, очних ставок. Над всіма знущалися, всіх шантажували смертями рідних. Такою ціною комуністичне “світле майбутнє”  втілювалося в історичну реальність.

***

Фашисти знищували людей за расовою ознакою. Комуністи –  за класовою. У фашистів були принципи і рамки ідеологічного та воєнного терору. У комуністів обмежень не було.

Як у Росії, так і в окупованих країнах знищувалися люди, які краще жили, були розумнішими, багатшими, талановитішими, гуманнішими, духовнішими… Викорінювалися цілі прошарки господарів (куркулів), інтелігенції, духовенства…

Підлягали терору та ліквідації корінне населення захоплених земель та національні меншини – українці, поляки, чехи, євреї, румуни, бельгійці…

Ніякого суду перед стратою чи арештом не проводилося. Слідства організовувалися з метою знищення максимальної кількості людей за мінімальний час.

Після війни перед арештом українців клеймували “бандерівцями”. До війни здебільшого – “оунівцями”. Радянська пропаганда переконувала, що український патріот – то обов’язково бандит.

***

Радянські бюрократи поспішали клепати справи заради кар’єрного росту. А совєтський вождь милостиво віддавав у їхні кишені майно і долі своїх жертв. У 1939-му вони ще не знали, що наближається нацистський хижак. Тому це було безкарне розбишацтво радянської орди. Воно супроводжувалося масовим терором над беззахисним населенням. Радянські воїни на легко захоплених територіях не шкодували ні жінок, ні стариків, ні дітей.

Наприклад, бабусину подругу дитинства кинули в товарняк із щойно народженою дитиною і відправили в Сибір. Основна провина – дружина чеха.

Вичищені від “буржуазного бур’яну” захоплені території заповнювалися “радянською расою” варварів. Будь-яка інша мова, крім російської, сприймалася як пропаганда “буржуазного націоналізму”.

По суті, комунізм в СРСР був російським нацизмом. Він був кривавішим, тому що тривав набагато довше. Комуністи здійснювали геноцид усього нерадянського.

Фашистський терор за 5 років війни вичерпався. Радянський імперський садизм розпочався з 1917-го і закінчився аж у 80-х роках, коли був зачинений останній концтабір ГУЛАГу.

***

Не тільки радянський народ, але й інші народи світу перемогли фашизм. Однак Сталін прагматично скористався цією перемогою. Він втілив на практиці те, про що Гітлер тільки мріяв –  “життєвий простір” радянської імперії. Або соцтабір. Після війни Сталін суттєво розширив територію терору. Тепер на нього безкоштовно працювали мільйони рабів звільнених від фашизму країн.

“Принцип” радянського терору простий: кожен інакший – “ворог народу”. Це був геноцид усього нерадянського.

  1. Війна після Перемоги.

В 2014 році Росія розпочала гібридну війну з Україною. Більшість росіян її підтримала. Ті, хто проти, бояться і мовчать.

Здавалося б,  притомна російська інтелігенція, але відкрито говорить: “Само по себе украинство напрочь исчезает без русского дискурса. Вся его суть проявляется лишь в противостоянии «небратьям»…” (протодиякон А.Кураев).

Таке роздратування росіян “українством” дуже схоже на зневагу до всього нерадянського.  Завдяки архівним джерелам для мене стало очевидно, що таке ставлення, на жаль, історично стале.

Росіяни були материнською нацією радянської імперії. Після розвалу СРСР їм важко дивитися на інші народи як на рівних собі. Зверхньо помилуватися українськими шароварами ще допустимо. А от серйозно ставитися до культури, нації, мови нашого народу, на жаль, для росіян – то річ практично неможлива. Так склалося в СРСР, що говорити російською було престижно, навіть якщо ти й був неосвічений. А українська навіть в Україні вважалася мовою села.

***

Для більшості колишніх радянських громадян “вєлічіє” важливіше, ніж життя маленької людини: “Такую страну развалілі”! Хоча самі страждали від режиму не менше, ніж інші народи СРСР.

Радянській людині мало зрозуміла радість господаря свого дому. Вони майже нічого свого не мали. Все забирала держава для “вєлікіх свєршєній”. Де немає власного майна, клаптика своєї Богом відміряної землі, мораль примарна і мінлива. Бо людина ні за що не відповідає.

***

Війни Росії проти України на Донбасі не могло не статися. Дяка Богу, що вона не розрослася далі. Якби цієї війни не було, це означало б, що росіяни за 70 років Радянського Союзу таки встигли вбити українську культуру, мову, Церкву.

Всі нераби – головні вороги радянської Росії. Росія розпочала цю гібридну війну, бо в Україні з’явилась свобода і заговорило сумління, зазвучала правда. А нерозкаяний убивця намагається знищити сумління.

***

Німці змогли визнати свої помилки. Напевно, переможеним це легше, ніж переможцям. Але жертви нацизму не настільки чисельні, як жерви комунізму.

Багато росіян цим гордяться. Вони вважають, що воно було того варте. І їм, мовляв, немає за що вибачатися.

Перемога комунізму у війні з фашизмом стала сильним наркотиком, який заглушив сумління радянців. Щоб забутись і не згадувати своїх злочинів проти людства.

***

Радянський Союз для людей, які змогли вижити, – то рабська праця в колгоспах без паспорта і права переїзду, це репресії, депортації і голод. Але сучасна путінська ідеологія каже, що то період найтіснішого “єдінства” народів у радянській імперії: “Сталіна на вас треба”.

Радянські вожді й донині поховані в центрі Росії – на території Кремля. Державою керує колишній керівник “радянського гестапо” – КДБ. Особа “російського Гітлера” – Сталіна в особливій пошані.

Сьогодні більшість росіян не уявляє Росії без комунізму.

Якби росіяни змогли змиритися з існуванням України, то була б справжня їхня перемога над совком у собі. То було б реальне відродження Росії.

***

За 8 років війни з Україною росіяни вбили офіційно 15 тисяч українських солдатів. Втрати цивільного населення точно не відомі.

Це не стільки держава вбиває, скільки вбивають радянські люди, які не можуть відпустити своє минуле. Вони по суті й донині воюють з “фашистами”. В центрі антиукраїнської пропаганди стоїть радянська “ідеологія перемоги”. Це радше демонстрація сили сучасної Росії, аніж жаль за загиблими.

Якби всі сучасні росіяни знали реальну ціну тієї Перемоги, то навряд чи захотіли б “снова повторить”.

***

Українці не хворіють історичним злопам’ятством. Я пішов в архіви не в пошуках приводів для ненависті до Росії. Самі росіяни своїми агресивними діями змушують вивчати і пам’ятати правду про минуле. Занурюючись в архівні документи того періоду, ніяк не міг збагнути: як можна було з такою  легкістю чинити такі люті злочини проти людяності; так відверто глузувати над поняттями честі та моралі; так жорстоко глумитися над достоїнством людини?

***

Війна Росії в Україні, як на мене, – це маленький фінал великої Другої світової війни. Вона вже сьогодні спонукає багатьох задуматися: “Чиїх синів чиї ми діти” (Т. Шевченко).

Від моральної позиції українців сьогодні залежить багато. В моралі є речі, які мають чіткі визначення, як у математиці. Є неміч грішника, а є нахабство хама. Настали часи, коли хамство вже неможливо приховати за “братством”.

Українці – древній християнський народ. Бути християнином – це означає цінувати  життя людини понад усілякі примарні “вєлічія”.

Головне, як на мене, зберегти своє обличчя, свою унікальність, свою святиню – божественне достоїнство людини.

Всевишній Бог став Людиною. Хіба може бути після цього історичного факту щось цінніше, ніж людське життя?

Денис ТАРГОНСЬКИЙ.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.