Багато пам’ятають старі могили села Хотин Радивилівського району

На південний захід від церкви села Хотин Радивилівського району, під лісом, на полі старого наділу, яке належало тоді Корнієві Кундеусу (родовід власників цього прізвища походить з Естонії) у 19 столітті був закладений новий цвинтар – 15 сажнів довжиною і 15 сажнів шириною та обгороджений дерев’яним парканом. Кожен господар на той час повинен був закопати стовпчик і задилювати (закладали в пази) стінку чи дві, які йому належали, а якщо не мав матеріалу, то повинен був заплатити тому, хто це міг зробити.

Сьогодні цей цвинтар збільшився і має 168 метрів довжини та 87 метрів ширини. Він майже весь закладений могилами. Іноді ходиш між ними, вдивляєшся в надмогильні написи, фотографії – і смуток огортає душу. Ще ніби недавно ці люди були поруч з нами, ще ніби недавно спілкувалися, а тепер відійшли по той бік загадкового світу і вже більше ніколи не повернуться до нас. Скільки ж тих людей тут? Такої цифри не знає ніхто. На старому цвинтарі уже багато могил зрівнялося з землею, а хрести з них ще у Першу світову війну разом з цвинтарною огорожею спалили мадяри (використовували як паливний матеріал). Уціліли лише металеві та кам’яні хрести. Вони пережили усі війни, усі лихоліття і залишилися, як реліквія колишніх майстрів, на нашому цвинтарі в колекції надмогильних пам’ятників, що охоплює більш як дві сотні літ.

На цих пам’ятниках старовини, під шаром моху ще можна розшифрувати написи, зроблені польською мовою в ХІХ ст. над похованнями поляків; тут можна відшукати могили євреїв; тут під хрестами вічним сном спочивають першопоселенці с. Гоноратки; тут покояться жителі с. Полуничного та навколишніх хуторів, яких належало до Хотина аж 11.

Великий обшар землі на території цвинтаря займають поховання Першої світової війни. Загальна цифра і поіменний список цих воїнів нам невідомі, лише з документів, виявлених у військово-історичному архіві Москви, ксерокопії і фотокопії яких були зроблені за сприяння генерал-майора Петра Захаровича Мельника, довідуємося про окремі одиночні поховання померлих від ран і хвороб у лазареті с. Хотина та похованих на загальному цвинтарі.

Так, у 1 лазареті 20-ї піхотної дивізії перебував на лікуванні і помер від ран 23.11.1916 року козак Сибірського козачого полку Олександр Венедиктович Верніков із Сибірської губернії, селища Миролюбово, станиці Поварибінської. У списку за головного лікаря підписався надвірний радник. В іншому списку померлих від ран і хвороб у 1 лазареті 20-ї піхотної дивізії читаємо прізвище рядового 9 роти Василя Федоровича Коротова із Самарського воєводства, м. Ставрополя. Помер від запалення легень у лютому 1917 року. Список продовжує прізвище Миколи Максимовича Єршова з Вятського воєводства, Слибідського повіту, Камської волості. Помер від перитонії в лютому 1917 р.  У цьому списку значиться і прізвище рядового командира зв’язку Володимира Миколайовича Ульянова. Був доставлений у лазарет із втратою свідомості. Помер від набряку легень у лютому 1917 року. Список померлих за головного лікаря підтвердив калузький асесор. У звіті за перший тиждень квітня 1917 року читаємо прізвище козака Івана Афанасійовича Нехорошкова з Оренбурзької губернії, Кам’яно-Озерської станиці. Помер 31 березня 1917 року від ран. Серед померлих від ран і хвороб у 2-му Оренбурзькому козачому полку з 1 по 7 травня 1917 року є прізвище хорунжого Григорія Сергійовича Бараннікова з Оренбурзької губернії, Оренбурзького повіту, Лішевської станиці. Список завірений дивізійним лікарем 13 кавалерійської дивізії, статським радником, санітарним відділом штабу ХІ армії, корпусним лікарем 7-го кавалерійського корпусу дійсним статським радником.

Цей скорботний перелік є, напевно, якоюсь сотою частиною всіх похованих воїнів у Хотині в Першу світову війну. Дорогою ціною заплатили вони, відвойовуючи кожну п’ядь загарбаної ворогом землі. Богатирський подвиг у цій битві, зокрема на нашій прикордонній землі, що на відрізку між річками Слонівкою і Пляшівкою, яскраво описує письменник Сергій Сєргєєв-Ценський у своїй епопеї «Преображение России».

Світла пам’ять про тих, хто знайшов свій спочинок у Хотині, назавжди залишиться у серцях поколінь. Усі могили доглядають дорослі, школярі, а в День Перемоги завжди покладають квіти і гірлянди вінків.

Приєдналася до цих поховань і могила, висипана в 1941 році. Це був перший тиждень Великої Вітчизняної війни. У район Горохова – Бродів згуртувалися для наступу фашистські частини, зокрема танкові колони. Аби хоч трохи затримати противника, наша авіація завдавала нищівні повітряні удари по головних скупченнях ворога. Так було і того дня. Як розповідали очевидці, 25 червня над нашим селом із бойовим завданням пролетіли супроводжувані винищувачами радянські бомбардувальники. Усіх літаків було десь із сім. На зворотньому шляху їх перехопили німецькі винищувачі. Підбиті наші крилаті машини прощались із небом і з ревом падали на землю в навколишніх селах. Одному вдалося повернутися, а останній радянський винищувач, який вступив у бій із німецьким, падав у с. Хотині. Він довго маневрував над селом, намагаючись вирватись із скрутного становища. Люди дивились у небо і говорили: «Льотчик то відважний, а літак – бумажний». Наш літак було підбито, він почав розпадатися, але ще зробив переворот, обминув хати і впав на город, у жито Марфи Якимівни Прокопчук, що жила поблизу церкви. Льотчик встиг вистрибнути з парашутом, але на малій висоті він не розкрився. Коли підбігли селяни, воїн ще дихав, хоч був поранений у голову, а з вух текла кров. Герой тут же і помер. Документи люди забрали, але вони не збереглися. Хотинці пригадують, що він був старший лейтенант, комсомолець, 21 рік, родом зі Смоленської області, ніби його звали Василем, а прізвище Федоров, високого зросту, плечистий. Саме в цей момент через село проїжджали німці. Підбігли до літака, зафотографували, почали розганяти людей. У льотчика за плечима була сумка, а в ній пістолет, компас, карта, ківерської фірми годинник і одна копчена риба (чехоні її називали). Німець дістав цю рибу, показав людям і сказав: «За что русы воюют, за вот эту рыбу?»

А вже надвечір, коли все втихло і менше було свідків, чоловік Марфи Прокопчук поклав льотчика на підводу, відвіз на цвинтар і похоронив з лівої сторони при вході, поряд з могилами солдатів Першої світової війни.

Доповнилося поховання у Велику Вітчизняну війну і могилою ковпаківця. Так, у статті, підготовленій до 45-річчя Великої перемоги В.Дзьобаком, студентом ІІІ курсу історичного факультету Київського педінституту «Стежки ковпаківців», вміщеній у газеті «Прапор перемоги» за 1990 рік, знаходимо нотатки про цього партизана та обставини, при яких він загинув.

«…У ніч на 6 лютого 1943 р. були вислані дві диверсійні групи на відрізок Дубно – Рудня-Почаївська. Перша – на чолі з молодим сержантом Приходьком – повинна була встановити чотири п’ятдесятикілограмові міни уповільненої дії на дільниці Дубно – Верба, а друга – чотири такі ж міни на перегоні Верба – Рудня-Почаївська.

За донесенням інших розвідників, у селах Козині, Добриводі, Жабокриках, Боратині, Пляшевій і в містечку Берестечку багато фашистських танків. У Теслугів розвідники не заходили, але, за словами місцевих жителів, німців там не було. Партизани вирішили перебазуватися  в Хотин. О 16 годині батальйон вирушив туди. Через кілька кілометрів почули гул танків. Вияснилося, що йдуть вони з Козина до Вовковиїв. Коли звечоріло, партизани підійшли до дороги між Козином і Вовковиями, виставивши по ходу маршу з обох боків заслони, і колона швидко перейшла дорогу.

Комісар і комбат на конях поскакали в сторону голови колони. Не встигли проскакати й половини шляху, як побачили з боку Добриводи яскравий спалах, потім почули постріли з важких кулеметів. Брайко зупинив колону. Одночасно сніп вогню полетів у Теслугів і Пляшівку, де стояв ворожий гарнізон. З Пляшівки фашисти почали обстрілювати Добриводу.

Від заслону, куди лише кілька хвилин тому направився начштабу, прибув Михайло Чикуратов, який сповістив, що вбитий Міша Попов. На місці, де загинув начштабу, знайшли тільки шмат кітеля з орденом Червоної Зірки…Але викликана Поповим артилерійська дуель допомогла партизанам: швидко зорієнтувавшись, вони обійшли Теслугів з півночі і вирвались з фашистського оточення.» Переправившись через напівзруйнований міст, народні месники на світанку ввійшли в с.Хотин і зупинилися на відпочинок. Із собою вони привезли загорнуті останки полеглого начальника штабу Михайла Попова. Їх поклали в домовину, зроблену в стодолі Ганни Хмарук по вул. Церковній, і поховали на старому цвинтарі (на схід могила Мединського Василя). Участь у похованні брав Михайло Улянович Шевчук із с.Хотина».

Знаходиться на цвинтарі і могила, в якій поховані молоді мужчини. У 1944 р.  під покровом ночі до села підійшли партизани. Їх було десь тисяч три. На прохання хотинської варти назвати свою кличку нічні гості відповіли вогнем. Знялася стрілянина. Саме слово кличка, а не пароль і викликало у прибульців полум’я гніву та підозри. Вони швидко заволоділи селом і в одній із хат влаштували партизанський суд, який складався із трьох чоловік. Сюди силою почали доставляти тих, хто потрапив під гарячу руку і кого запідозрили у «нелояльности к советской власти» і «связи с бандитскими националистическими формированиями». Таких людей на суд було доставлено 43, із них 32 втекло, а 11 залишилося. Серед залишених були і чужі, після першого етапу допиту їм зав’язували очі і вели через дорогу у катівню, яку влаштували у стодолі мирного жителя Кіндрата Яблонського. Жертву роздягали, прив’язували до дерева і при світлі свічок мучили розпеченим залізом, відрізали вуха, відривали носи. Та коли зачули стрілянину на хуторі Пташини, почали спішно приховувати жертви. Із засторонка стодоли вони вивели худобу, викидали гній, викопали яму, повкидали мучеників і відразу ж закидали землею, притрусили гноєм, прив’язали худобу.

На ранок люди знайшли сліди прихованого злочину, відкопали, впізнавали своїх і забирали. А двох невідомих забрати було нікому. Господар двору Кіндрат Яблонський разом із своїм сусідом Григорієм Кондратюком (тих два сусіди, зачувши стрілянину, не втекли разом із людьми в ліс, а надійно заховались у своїх стодолах і мимоволі стали свідками цих нелюдських знущань) поклали мертвих на підводу, завезли на цвинтар і віддали їхні тіла землі. На прохання людей їх поховали першими, в одній могилі при вході на цвинтар. За повір’ям, це мало означати, що лихо таке більш не повториться.

Не знали ці молоді люди, що свою смерть зустрінуть саме в Хотині, напередодні християнського свята Трьох святих, у зимову ніч, коли через село проходив черговий раз загін ковпаківців.

Могилу їхню доглядає сім’я Ганни Клембер, чоловік якої Іван Клембер разом із 16-річним Федором Кащинцем із Хотина потрапили теж у цю катівню. На могилі, зрошеній слізьми жінки, завжди цвітуть квіти, які тягнуться до сонечка, а листочки розстеляються по насипу і закривають собою сліди давно минулих, страшних літ.

Посередині нового цвинтаря, під зеленим покровом травички ховаються 12 могил. Поховані у них померлі хворі з Хотинської тублікарні, котра знаходилась в панському будинку, що належав Надії Миколаївні Свєшніковій. Свою діяльність у цьому будинку лікарня розпочала з 1952 року. У перший рік свого існування тут було терапевтичне відділення, а з 1953 р. – туберкульозне на 30 – 50 ліжок, яке функціонувало десь до сімдесятих років. Серед хворих, які лікувалися в Хотинській тублікарні, було багато одиноко проживаючих та одиноких людей, яких привозили з будинків престарілих нашої області. І коли цих літніх людей смерть заставала у відділенні, а хоронити хтось був не в змозі або було нікому, то працівники лікарні брали цей обов’язок на себе і хоронили безрідних на нашому цвинтарі. Серед похованих є 1 єврей і два росіяни. Обслуговуючий персонал лікарні разом з амбулаторним на той час складався із 32 осіб. Тій нелегкій і відповідальній роботі віддали багато років своєї праці жителі с. Хотина.

В останні 2 роки (1970-1972 рр.) у Хотині працював лікарем відомий український поет, член Національної спілки письменників Степан Бабій.  З-під його пера вийшло й оповідання «Іван», у якому він описує життя та трагічну смерть хотинського жителя Петра Суского. Автор замінив ім’я Петро на Іван.

У південно-східному куточку старого цвинтаря, під тінями крислатих ясенів, є муровані склепи. У двох із них покояться священики, які служили при старій церкві, – о. Григорій Якимович Флоріанський та о. Василь Антонович Моссаковський. Про цих духовних пастирів та їхнього попередника, місце поховання якого нам невідоме, розповідають церковні документи.

У 1764 – 1799 р. (більш ранні документи відсутні) настоятелем церкви в Хотині був протоієрей декан (благочинний) Радивилівський протоієрей Ігнатій Синицький. Його дружина Олександра впродовж 1764 – 1793 рр. 37 разів згадується як хрещена мати новонароджених у Хотині. У Ігнатія і Олександри були діти – Марія (у 1772 році вона була хрещеною матір’ю Івана, сина хотинського коваля Семена Очковського, разом з о. Петром Очковським); Андрій (1778 року, він був хрещеним батьком Степана, сина хотинського вчителя Федора Гацкевича); і син Лука, охрещений у Хотині 18.10.1775 р. (уже маючи 3 роки).

Помічником благочинного Ігнатія Синицького були «адміністратори» – священики о. Василій Дублянський (з 1771 р.) і Леонтій Нешепковський – настоятель церкви у с. Коритному. Дяком у 1764 році був Іван Кожановський, а з 8.09.1764 р. дяком став Іван Дем’яновський, згадуються його дружина Софія і дочка Марія. У 1778 році вчителем хотинської школи (дидасколом) був Федір Гацкевич (у документах згадується також його дружина Марія і новонароджений син Степан).

1780 – 1818 рр. – священиком був Григорій Якимович Флоріанський, рекомендований на цю посаду власником маєтку в Хотині і Полуничному воєводою чернігівським Францішком Ледухівським. Текст документу, виданий у Ґданську 15 червня 1779 року настоятелю Хотинської церкви о. Григорію Флоріанському (переклад з польської мови зроблений Ігорем Свєшніковим): «В установі Кременецьких міських актів переді мною, Михайлом з Модли Мольським, заприсяженим міським урядником, з’явився особисто мені знайомий велебний священик Григорій Флоріанський для одержання цих записів на церкву в с. Хотині («Хоцімі»), даних ясновельможним Францішком Ледухівським з відтиснутою на червоному оплатку печаткою, підписом, з суцільним текстом, закінченим на сторінці другій, даних у Ґданську і вписаних до міських книг старостинських повіту Кременецького датованих з таким текстом:

“Ясновельможному Його Милості священику Купріяну Стецькому з милості Божої і Апостольської Столиці екзарху митрополії Київської, Галицької і всія Русі Луцькому і Острозькому єпископу, вельможному пану і добродію висловлюю належну пошану. Цим заявляю, що парафіяльна церква Пресвятої Діви Марії, що знаходиться у моїх спадкових маєтках у селі Хотині з Полуничним, у воєводстві Волинському, у повіті Кременецькому в єпархії Луцькій і перебуває під керівництвом велебного настоятеля священика Ігнатія Синицького, підлягає моїй опіці: представляю пастирській любові і рекомендую уродженого Григорія Флоріанського, знаючи його з побожного життя і чесної поведінки, прошу, аби був хорошим настоятелем згаданої церкви і парафії. Усі справи адміністрування й усі обов’язки згідно з канонами і св. Таїнства для парафіян моїх підданих скромно виконував. А через те, що ця церква досі не мала опису і окреслення надань, тому теперішньою заявою і на вічні часи зі спадкоємцями моїми віддаю: перш за все сам цвинтар, на якому стоїть церква, міряючи від дороги і мосту, має у довжину 65 ліктів. Там же дзвіниця з фірткою і поле за церквою, на якому побудовано школу, від межі двірського лану до межі поля Сильвейстра Смоляра має ширини 135 ліктів, довжини такої ж, як і лан двірський до лісу. До цієї церкви належить сад, а за дорогою і мостом вулиця до плебанії, біля городу згаданого Сильвестра, з резиденцією священика, з будинками і фільварком, з городами, що за шириною дорівнюють полю, відданому хотинському орендареві, довжиною 135 ліктів, з сіножаттю на оболоні до прикопаного рову – у першій руці (у першій ділянці). У другій руці (ділянці) – поле над дорогою до Жабокрик і поміж громадськими полями до межі з одного боку Івана Хмарука, з другого боку – Грицька Бісюра, такої ж довжини, як ці межі, далі вздовж дороги на Жабокрики до Боратинської границі і шириною до границі, на два дні оранки. У третій руці (ділянці), поле над шляхом до Берестечка, яким користувався хотинський орендар, до межі десятинного поля, званого Пасовсове, яке Іван Хмарук засіяв; з другого боку – поле також до межі десятинного поля, яке засіяв Василь Фірчук, такої ж довжини, як і громадські поля, до Полуниченської границі. Болотну сіножать над річкою Ситенкою, що зветься Калинник, починається від садиби Фірчука і доходить до садиби Костюка, більш-менш на вісім косарів. Місце на пасіку в лісі на зарослому клині між дорогою Смолярською і старим Бродівським шляхом, де раніше знаходилася пасіка священика, довжиною 50 ліктів і такої ж ширини. Біля пасіки нива, якою користувався Войтех Смоляр, над Смолярською дорогою, на два дні оранки, віддається згаданній церкві. Ґрунти, визначені і описані цією заявою, а також теперішнього настоятеля і його наступників-настоятелів цієї церкви віровизнання греко-уніатського звільняю від усіляких двірських чиншів, свідчень, десятин, що накладаються на церковні землі, підвід і орендарських тягарів, дозволяючи вільно рубати дерева на дрова, і на будівлі на підставі квитів економа, вільно молоти на прохання настоятеля. А варити горілку і пиво з мірки збіжжя дозволяється на орендаторському котлі на двоє свят і на празник, тобто три рази на рік, заплативши орендареві від котла за громадським звичаєм. А дяк, який мешкає у школі і якого призначить громада, завше повинний мати невеликий город при цій церкві поруч із цвинтарною огорожею, що йому рекомендований, і його наступники не повинні забороняти.

Зобов’язуюсь разом із своїми спадкоємцями утримати при цій постанові і свободах настоятелів згаданої церкви, які залишаються у єднанні з Римською Католицькою Церквою, а, як подяку, записую обов’язок молитися в час Страшного Жертвоприношення і Святої Літургії раз на місяць за власників маєтку.

Настоятель має користуватися давніми правами, дозволеними синодальними правилами згідно з канонами, без шкоди для підданих. Це все освідчую отримати на вічні часи. Власною рукою підписав. Дано у Ґданську 15 червня тисяча сімсот сімдесят дев’ятого.  На цьому документі підпис власною рукою ясновельможного пана власника маєтку з печаткою, відтиснутою на червоному оплатку – Францішек А. Ледухівський, воєвода чернігівський.(місце печаті). Це посвідчення у моїй службовій присутності повністю записане до міських Кременецьких книг, з яких видана ця виписка з міською печаттю. Писано у Кременці. Корнелій Гордзейовський (писар)».

У 1780 році, 15 вітня, 28-річний священик Григорій Флоріанський після закінчення риторичних наук у Володимирському училищі був направлений на прихід у Хотин. Флоріанський мав польське шляхетство. Дружиною його була Анна, Гнатова дочка, яка у 1780 році була хрещеною матір’ю Федори, дочки Михайла Матвійчука і його дружини Агафії, у 1793 році – Марії, дочки Луки Пасічника полуниченського і його дружини Анни, у 1791 році – Степана, сина Романа Денисюка, і його дружини Агафії, у 1793 р. – Марії, дочки тих же батьків. У Григорія і Анни Флоріанських були діти: Костянтин, охрещений у Хотині 11.05.1783 р. (хрещеними батьками були «його милість пан Францішек Стоський і її милість пані Вікторина Зембровичова, жінка ловчого»; хрестив о. Яким Флоріанський, настоятель церкви у Хрінниках), син Іван, охрещений у Хотині 19.08.1785 р. (хрещеними батьками були «його милість пан Іван Дроздь, секретар ради, і її милість пані Вікторина Зембовичова, жінка ловчого, та їх милості Францішек і Юлія Стоські; хрестив о. Дем’ян Амброзович, настоятель церкви у Коритному»), син Павло, охрещений у Хотині 9.03.1788 року (хрещеними батьками були «його милість пан Йосиф Метельський зі своєю жінкою Марією»; хрестив о. Дем’ян Амброзович),  дочка Олександра, охрещена у Хотині 18.05.1790 р. (хрещеними батьками були о. Дем’ян Амброзович, настоятель церкви у Коритному, і Марія Метельська; хрестив о. Стефан Літинський, настоятель церкви у Вовковиях). А в 1796 році народилася дочка Марія.

З Григорієм Флоріанським працював дяк Миколай. У документах він згадується у 1788, 1789, 1790 рр. Тоді ж згадуються його дружина Анна, син Вікентій, 1788 р.н., і дочка Марія, 1790 р. н.

У 1805 році, 15 травня, указом Волинської духовної консисторії дяком у Хотин був призначений син священика 17-річний Павло Флоріанський. Праця на духовній ниві династії Флоріанських від батька до сина і від сина до онука сприяла їхньому духовному росту і взаємній підтримці. Про це яскраво свідчать записи, зроблені польською мовою, з яких ми довідуємося, що у Хрінниках існувала церква в ім’я святого Михайла, настоятелем якої у 1780 році був о. Яким Флоріанський (батько Григорія Флоріанського). У 1780 році братчики цієї церкви почали будувати нову церкву. Із записів неясно, що сталося зі старою, немає згадки про те, що її розібрали, а той факт, що до нової церкви довелось замовляти не лише ікони, але й антимінс, можливо, вказує на те, що наприкінці 1770-х років церква згоріла. Братчики почали збирати гроші під час різних свят у Боремлі, Товпижині, Вичавках, Вербні, Дублянах, Новосілках. У економа хотинського, за сприяння сина о. Григорія Флоріанського, у 1780 і 1781 рр. було куплено понад 30 возів будівельного матеріалу на церкву, за що йому було заплачено 95 злотих. Розрахунки частково здійснювались через настоятеля хотинської церкви о. Григорія Флоріанського, частково через сина священика.

38 літ прослужив о. Григорій Флоріанський у Хотині і упокоївся в 1826 році, будучи всього 8 років за штатом. Поховали його у склепі, вхід до якого прикритий бетонною плитою з пам’ятним надписом та зображенням вгорі церковних атрибутів, якими користуються всечесні отці під час прийняття Святого Причастя сповідниками, гріхи яким вони розв’язують владою Святого Духа тут, на землі. А поруч вічним сном спочиває матушка Анна Гнатівна, та, напевно, її мати – Олександра Синицька, яка постійно після смерті свого чоловіка жила з ними.

У церковних документах за 1810 рік згадується прізвище нового власника села, поміщика, генерала, графа Рейнхольда Ігельстрома (у документах – Ельгештрома). У Хотині в цьому році нараховувалося 56 будинків і проживало 223 особи чоловічої статі і 235 жіночої.

У 1818-1847 рр.  на парафії у Хотині був протоієрей Василь Антонович Моссаковський, 1794 року народження. У 29 років він направлений у це село і рівно 29 років священствував на парафії. Дружиною отця була Марія. У них були діти – Марія, 1819 р.н., Антон, 1821 р.н., Йосип, 1823 р.н., Анна, 1824 р.н., Іван, 1829 р.н., Петро, 1831 р.н., Михайло, 1836 р.н., Павло, 1838 р.н. Із церковних записів довідуємося, що о. Василь Моссаковський був хорошим пастирем для людей і люблячим батьком для дітей. На своїй парафії він всюди підтримував порядок, дбав про красу храму Божого. Для своєї сім’ї побудував нову хату, стодолу та інші будівлі на церковній землі, дарованій йому і його нащадкам на вічні часи новим власником села князем Станіславом Любомирським (у церковних документах Любомирський згадується уже в 1821 році. Дворів у цей рік у селі нараховувалося 62 і проживало 249 осіб чоловічої статі та 249 – жіночої). Із о. Василем з 1826 року працював дяк Петро Мартинович Шпульський, 20 літ, але вже в 1829 році згадується його дружина Марія.

Помер о. Василь Моссаковський 13 травня 1847 року. Поховали його на старому цвинтарі поряд з о. Григорієм Флоріанським у склепі. Надсклепна плита аналогічна плиті, що над о. Григорієм Флоріанським. Покоїться тут і матушка о. Василя Моссаковського – Марія.


Надія Мельник, краєзнавець, автор книги “Святі місця землі моєї”. (З пошти Радивилів.info).

 

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

2 Responses

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.