Село Опарипси біля Радивилова: спогади про 1930-і роки

Куди тільки доля не закидала наших краян. Борис Іванович Волянюк, родом з села Опарипси, майже все трудове життя присвятив роботі на нафтопереробному заводі у молодому місті Кириші Ленінградської області (Росія). Став першим начальником товарно-сировинного цеху, власне, й цеху тоді що не було, його належало збудувати. Наш земляк опублікував обширні спогади про роки свого дитинства, витримки з яких можуть бути цікаві й читачам видання “Радивилів.info”.

Народився я в 1932 р. в західноукраїнському селі Опарипси. У той час цей край належав до Польщі, так що я народився в Польщі. Адреса тоді була така: Волинське воєводство, повіт Дубно, гміна Радзивилів, село Опарипси. І ця адреса зберігалася до 1939 року.

Село було порівняно велике, в нім налічувалося більше 200 дворів, які простягалися більше як на 5 км, оскільки у селі була одна вулиця, розташована перпендикулярно до магістральної автодороги Київ – Львів, вимощеної бруківкою. За 200 – 500 м від сільської вулиці майже паралельно – річечка Слонівка. Особливістю її було те, що вона майже ніколи не замерзала, а влітку служила найкращим місцем відпочинку для сільських хлопчаків. У час мого дитинства на ній були дуже глибокі місця, пам’ятаю випадки, коли декілька підлітків потонуло. У річці водилися піскарі і інша дрібнота, тож ми часто рибалили з саморобними вудками або й господарськими кошиками. Великим святом для хлоп’ят ставало купання коней у річці, якщо дозволяли батьки.

Через Слонівку в нашій окрузі було два мости. Один – на автодорозі, другий – у протилежній стороні, він поєднував наше село з Бугаївкою. Окрім цього, існувало два переходи для пішоходів. Між річкою і селом простягалися городи і сінокіс, тут пролягала й стежка, якою жителі нашого села ходили в Радзивилів, по-народному – Радивилів, перевагою якого було розташування на автодорозі і наявність залізниці.

Опарипси

Церква в селі Опарипси

У роки мого дитинства старші люди ще пам’ятали Радивилів як великий прикордонний залізничний вузол зі всіма службами, характерними для рубежу між державами. На відстані 6 км від Радивилова до 1914 року проходив кордон між Росією і Австрією (Австро-Угорщиною), тому в Радивилові діяли прикордонна і митна служби, а також у районі залізничної станції були великі митні склади, де працювали місцеві жителі.

Жителі міста в основному займалися сільським госпо­дарством, інші були найманими працівниками, адже в той час усі підприємства тут були приватними, зокрема: три млини, крупорушка (переробка гречки на крупу), дві пилорами, майстерня з обробки шкур великої рогатої худоби, забійний пункт худоби. З об’єктів соціального плану були гімназія, лікарня і дільниця з електрозабезпечення. У місті проживали українці, євреї, поляки і одиниці росіян. Українці в основному наймалися на роботи. Євреї володіли всіма крамницями, згаданими підприємствами, а також займалися пошиттям одягу і взуття. Поляки брали участь у торгівлі і кустарному виробництві.

Для виконання ритуальних обрядів були православна церква, католицький костел, дві синагоги, християнське і єврейське кладовища. Біля Радивилова запам’ятався ставок площею в декілька гектарів при річці Слонівці. Для регулювання рівня води були колись давно побудовані гребля і шлюз.

Невелика відстань між містом і нашим селом справляла вплив на життя селян. Дехто влаштовувався на роботу в місті, в основному на другорядні і допоміжні роботи. Основними працедавцями ставали євреї, які платили мізерну плату. Основна маса сельчан займалася сільським господарством, обробляючи свої земельні наділи. Вільних земель не було. Окремо жили польські поселенці, садиби яких знаходилися безпосередньо на їх земельних ділянках. Таких поселенців було небагато – близько 15 сімей, але земельні володіння у них були незрівнянно більші, ніж у жителів села. Велика частина кращих земель і сінокосів належала церкві, яка здавала їх в оренду.

Заможними вважалися ті селяни, у кого були двоє коней, декілька корів, інша домашня живність і які самостійно обробляли свою землю. Таких було дуже мало. Люди, які самостійно не могли обробляти свої наділи, продавали їх заможнішим – і таким чином збільшувалася убогість. Грошей практично у населення не було, купували тільки сіль, сірники, гас у приватних крамницях, яких у селі було дві. Господарі цих магазинчиків прибутку не мали, але обслуговувати комусь було треба. Одяг і взуття купували рідко в місті у євреїв і користувалися до повного зносу. Відносно пристойний одяг і взуття ми носили тільки у свята і коли йшли в церкву, а решту часу ходили хто в чому, влітку і дорослі, і діти ходили босоніж. З метою продовження служби взуття багато селян навіть у церкву ходили босоніж, несучи в руках взуття, яке надягали у дворі церкви.

Діти так само, як і всі, були зайняті роботою: старші наглядали за молодшими, пасли корів, виконували роботу в хаті… Особливо важко було влітку під час збирання врожаю. Підлітки, хто міг тримати серп, нарівні з дорослими жали жито, збирали врожай інших культур.

Харчування було дуже вбогим: улітку – борщ зі щавлю без м’яса, взимку – картопля, солені огірки і квашена капуста. М’ясо з’являлося на обідньому столі тільки на Різдво і Великдень у тих, хто тримав свиней. Часто у багатьох не було й чорного хліба. Білий хліб або булочки я бачив тільки у великі свята.

Великою проблемою ставало привезти дров, їх брали за десяток кілометрів, оскільки поряд лісу не було. Простіше велося тим, хто мав свої коні.

Наш будинок знаходився в центрі села. Був великим, але жили ми тільки в його частині. Мали велику піч із плитою, де пекли й хліб. На запічку спали ми, діти. У другій половині тримали корови, телицю і коня. Вікно було маленьке – для економії тепла. У жилій частині долівка була з глини, щосуботи її мазали розчином глини для підтримання чистоти.

У коморі зберігалися запаси їжі, а також стояв верстак, на якому батько іноді столярував. У дворі, окремо, були льох для зберігання картоплі і кормових буряків, приміщення для дров, сіна, снопів жита. Мали й молотарку для зернових. Продовженням двору був город, до півгектара.

Велика сім’я і порівняно невелика кількість орної землі змушували батька займатися теслярськими справами по найму, так що основні турботи по господарству лягали на плечі матері та підростаючої дітвори. Певну допомогу, по можливості, надавали дід Іван (батько мами) і мамині брати. Цю допомогу доводилося відпрацьовувати – братові Георгію, а потім і мені – ми пасли дідових корів і коней. Забігаючи наперед, зазначу, що після депортації польських поселенців нашій сім’ї виділили додатково з польських земель 2 гектари орної землі.

Узимку життя не легшало. Окрім школи, нам доводилося займатися доглядом за худобою, приготуванням корму, заготівлею дров… Особливо неприємно згадувати нарізування січки, оскільки соломорізка була одна на двох господарів, її раз на рік перемикали на струм одного з господарів, тож іншому доводилося тягати солому з двору і назад – січку. Ця робота і для дорослих важка, а про дітвору й говорити нічого.


Борис ВОЛЯНЮК.

Фото: Володимир Ящук.

 

Тарас Грушівський

Тарас Грушівський

кореспондент

Можливо, Вам це сподобається...

1 Response

  1. Листопад 24, 2014

    […] Опарипсів в описі згадано млин та опарипсівський став, від яких […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.