Що писали про Червоноармійськ (Радивилів) 40 років тому

Цю статтю не рекомендуємо читати тим, у кого алергія на радянську фразеологію, хто не бажає згадувати неприємних комуністичних часів з їх героями і гаслами. Але, як мовиться, з пісні слова не викинеш, тож ретельним дослідникам минувшини все-таки доводиться звертатися і до літератури, випущеної під пильним наглядом КПРС і її ідеологів на місцях, тим паче, що під лушпинням високопарних фраз знаходяться факти, які й сьогодні викликають інтерес і без яких не обійтися при написанні історії Радивилова, тодішнього Червоноармійська. Ця стаття – повне відтворення статті з тому «Ровенська область» «Історії міст і сіл Української РСР» у 26 томах (Київ, 1973) і розрахована на студентів, учителів історії, яким цей том ще не потрапляв до рук. 

Площа району—0,74 тис. кв. км. Населення — 41,5 тис. чоловік, у т. ч. сільського — 36 100 (87 проц.). Середня густота населення — 56 чоловік на кв. км. Міській та 20 сільським Радам депу­татів трудящих підпорядковані 72 населені пункти. На підприємствах, у радгоспах, установах працюють 63 первинні партійні, 88 комсомольських, 107 профспілкових організацій. В еконо­міці провідне місце належить сільськогосподарському виробництву. За радгоспом і 19 колгоспами закріплено 51 236 га сільськогосподарських угідь, у т. ч. 44 604 га орної землі. Осушено 1954 га заболочених земель. В районі 9 промислових підприємств, 3 будівельні організації, районне об’єд­нання та відділення «Сільгосптехніки». Населення обслуговують 51 медичний заклад. У 47 за­гальноосвітніх школах, у т. ч. 9 середніх, 19 восьмирічних, 19 початкових, навчається 7947 учнів, працює 502 вчителі. Є музична школа, профтехучилище. Мережу культосвітніх закладів скла­дають 7 будинків культури, 47 клубів, 47 бібліотек, 50 кіноустановок. У районі 9 пам’ятників В. І. Леніну, 20 пам’ятників та обелісків Слави воїнам-визволителям та односельцям, які заги­нули в боях проти німецько-фашистських загарбників у роки Великої Вітчизняної війни та від рук українських буржуазних націоналістів.

 

ЧЕРВОНОАРМІЙСЬК

 

Червоноармійськ (до грудня 1939 року — Радзивилів)— місто районного підпорядкування (з 1940 року), центр міської Ради, розташоване на березі річки Слонівки, що впадає в Стир, за 107 км на захід від Ровно. Залізнична станція. Дворів — 790, населення — 5,4 тис. чоловік.

Уперше в письмових документах Радзивилів згадується в 1564 році, як має­ток магната М. Радзівілла [1]. В XV —XVII ст. тут велася жвава торгівля, що під­тверджується польськими, чеськими, німецькими монетами XV—XVII ст., знай­деними на території містечка та його околицях.

Топографія середньовічного Радзивилова не була складною. В центрі розмі­щався князівський палац. Далі йшли склади товарів, митниця, митні комори, корчма, крамниці. На околиці — убогі хатинки селян. За проїзд через містечко службові люди магната брали мито грішми або товарами.

Після Люблінської унії Радзивилів відійшов до Польщі і перебував у складі Кременецького повіту Волинського воєводства[2]. Володарі містечка часто відда­вали його в оренду шляхтичам, а це погіршувало і без того важке становище трудящих.

Основна маса населення Радзивилова займалася землеробством, решта — торгівлею й ремеслами. Високі мита й плата за користування або відкриття складу, інші феодальні обмеження гальмували розвиток торгівлі й ремісництва. Все це погіршувало економічний стан населення й загострювало класові супереч­ності. Звістка про перемогу селянсько-козацького війська під проводом Богдана Хмельницького над шляхтою під Жовтими Водами швидко рознеслася по всій Україні, про це стало відомо і в Радзивилові. Тут утворився повстанський загін, який очолили представники міської бідноти[3].

Під час походу на Львів у Радзивилові зупинялися загопи селянсько-козаць­кого війська під проводом Б. Хмельницького[4]. В районі Радзивилова вони стояли в 1649 і 1651 році.

Внаслідок довготривалої війни землі Кременецького повіту були дуже спус­тошені. Потерпів і Радзивилів. Значно зменшилось його населення. Багато жителів пішло у військо Б. Хмельницького, частина виїхала до Львова, частина загинула під час воєнних дій. У другій половині XVII ст. Радзивилів зазна­вав татарських набігів. Особливо населення містечка потерпіло у 1676 році. На початку XVIII ст. у Радзивилові побували солдати Карла XII, які також завдали населенню тяжких збитків.

У 1734 році, коли на Правобережній Україні почалося велике повстання гай­дамаків, загони Верлана успішно громили панів і в районі Кременець — Радзиви­лів — Броди.

1775 року в Радзивилові налічувалось 146 будинків. Тут проживала, крім українців, незначна частина поляків та євреїв. Населення містечка займалося землеробством, ремісництвом, торгівлею. Ремісники об’єднувались у цехи.

У 1783 році польський король надав радзивилівським міщанам привілеї на організацію ярмарків[5]. Це певною мірою пожвавило економічне життя містечка.

У XVIII ст. в Радзивилові побували український мандрівник В. Г. Григорович-Барський, український філософ Г. С. Сковорода. 1775 року дідич містечка К. Мачинський заснував друкарню для видання книжок релігійного змісту.

Коли відбулось возз’єднання Західної Волині з Росією, Радзивилів став при­кордонним містечком Кременецького повіту Волинського намісництва, а з груд­ня 1796 року — Волинської губернії. У 1798 році тут з’являється невеликий шкі­ряний завод, діяла митниця для збирання мит і огляду експортних та імпортних товарів[6]. Завдяки цьому поліпшується транспортний зв’язок містечка з централь­ними районами країни. У 1828 році з Радзивилова до Москви почали ходити ди­ліжанси.

У першій половині XIX ст. Радзивилів розвивався повільно. Місцеві власті не турбувалися про благоустрій і санітарний стан його. Брудні, маленькі, криві вулиці, низенькі хати під солом’яними стріхами й лише кілька кам’яних будинків – такий загальний вигляд Радзивилова. Не було й медичного обслуговування населення. Все це призводило до частих захворювань. У 1831 році населення містечка різко скоротилося: від холери померло 637 чоловіків і 364 жінки[7].

Розклад феодально-кріпосницького ладу й розвиток капіталістичних відно­син у країні позначався і на Радзивилові. З’являється вільнонаймана праця. У 1842 році до Радзивилівського маєтку поміщиці було приписано 750 кріпаків і 92 чоловіка вільних людей. Вільні люди працювали на місцевих мануфактурах, виїжджали на заробітки до Австрії, Луцька, Бреста.

Становище радзивилівських кріпаків не стало легшим після здійснення в і 1847—1848 рр. інвентарної реформи. Інвентарні правила зумовлювали досить високу норму експлуатації. Тяглові селяни зобов’язані були відробляти в пан­ському маєтку 3 дні панщини з тяглом і один день жіночий, напівтяглові або піші – відробляли 2 дні піші і один жіночий. Інвентарні правила завжди порушувались; поміщицею, яка примушувала відбувати панщину й бобилів2. Трудівники Радзи­вилова зазнавали жорстокої експлуатації. Про це повідомляв і один з поліцей­ських чиновників у рапорті на ім’я губернатора від 1854 року. Він писав, що селяни-кріпаки маєтку в Радзивилові були такі знесилені непомірною працею, що не мали змоги й часу працювати в своєму господарстві. У більшості з них загинула худоба3. З 241 селянського господарства тяглових залишилося всього 14, піших було 143, решта — господарства городників.

Економічне становище селян мало затінилося і після скасування кріпацтва. Зпачна частина селянських господарств не мала коней, терпіла через безземелля й малоземелля. А тим часом князь Урусов у Радзивилові та в навколишніх селах володів 3938 десятинами сільськогосподарських угідь, з них 1355 десятинами орної землі, мав 150 коней, 132 голови великої рогатої худоби.

Поряд з сільським господарством у Радзивилові розвивалась промисловість. Тут діяло 8 мануфактур—шкіряна, 2 цегельні, 3 свічкові, вапняна, гнутої меблі. Пізніше виникли ще пивоварня та швейні майстерні[8]. Всі промислові підприєм­ства були дрібні, напівкустарні, на них працювало кілька десятків чоловік.

Розвиток капіталістичних відносин у місті впливав на становище робітників. У 1861 році ремісників у Радзивилові було 430, понад 20 професій, а через 20 років зменшилось до 110[9]. Частина їх потрапила в кабалу до багатих хазяїв і перетво­рилася в найманих робітників. Частина розорилась, не витримавши конкуренції.

З 1866 року Радзивилів став волосним центром[10].

З розвитком товарного виробництва й капіталістичних відносин Радзивилів перетворився на значний торговельний центр Волинської губернії. З міста Бродів через Радзивилів на Одесу щороку вирушало 60 транспортів з вантажем. У 60-х ро­ках через місцеву таможню щороку вивозилось за кордон і доставлялося з-за кор­дону товарів на суму до 4 млн. крб. Головними пунктами збуту товарів були Львів, Вроди, Дрогобич, Житомир, Кременець, Дубно, Радзивилів. Кожний тиждень тут відбувалися базари, 6 разів на рік ярмарки[11]. В 1870 році Радзивилів став містом, у ньому налічувалось понад 160 магазинів та ларків. Проживало 7400 чо­ловік. Коли в 1873 році вздовж старого гужового тракту проклали залізницю Здолбунів — Радзивилів, торгівля в місті ще більше пожвавилась.

У гонитві за прибутками «хазяї» міста не дбали про його упорядкування і бла­гоустрій. Це призводило до неодноразових пожеж.У 1882 році згоріло 300 будин­ків, через п’ять років — ще кілька десятків будинків і винокурний завод.

В другій половині XIX — початку XX ст. через Радзивилів на Україну потрапляла з-за кор­дону різна прогресивна, револю­ційна література. 1862 року Радзивилівська митниця доставила у III відділ відібрані у ад’юнкт- професора Київського універси­тету Романовича-Славатинського під час його повернення з-за кор­дону такі твори: «За пять лет» Іскандера (Герцена) і Огарьова, «Полярную звезду», оповідання О. І. Герцена[12].

Через Радзивилів переправлялась у країну марксистська література. В бе­резні 1893 року завдяки сприянню дружини І. Я. Франка Ольги Федорівни через австро-російський кордон переправили транспорт нелегальної літератури, серед якої були праці: «Маніфест Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, «Роз­виток соціалізму від утопії до науки» Ф. Енгельса, «Злиденність філософії» К. Маркса, «Російський робітпик у революційному русі», «Про завдання соціа­лістів у боротьбі з голодом в Росії» Г. В. Плеханова та інші твори[13]. У березні 1902 року на станції Радзивилів заарештували агента «Искры», в якого жандарми вилучили багато літератури, у т. ч. праці В. І. Леніна «Що робити?», «Початок демонстрації» (42 примірники), відбиток «Искры» № 13 (ЗО примірників)”. 6(19) лютого 1903 року соціал-демократ І. Б. Басовський зі Львова в листі до В. І. Леніна повідомляв, що затримано на станції Радзивилів агента «Искры» Рузова (А.Г. Орлова), транспорт марксистської літератури та місцевих жителів, які переправляли цей транспорт. 26 вересня 1904 року на станції затримано при­везений з Австро-Угорщини транспорт марксистської літератури, де було 12 примірників брошури В. І. Леніна «До сільської бідноти»[14]. У червні 1905 року знов виявили транспорт марксистської літератури[15], 22 липня 1909 року через місто перевезено нелегальну літературу, серед якої було 4094 примірники більшовицької газети «Пролетарий»[16].

Трудящі маси Радзивилова брали участь у першій російській революції. У вересні 1905 року застрайкували робітники кравецьких і шапкових майстерень. Страйкуючі вимагали скорочення робочого дня до 10 годин, виплати підприємцями грошей за час страйку, культурного ставлення підприємців до робітників[17]. 15 жовтня 1905 року застрайкували залізпичники депо і станції Радзивилів. Припинився рух поїздів між Росією та Австро-Угорщиною. Для придушення страйку, крім гарнізону Радзивилова — 12-го Донського козацького полку, були викликані ще дві роти солдатів з Острога.

В листопаді 1905 року у районі Радзивилова на Броди перейшли кордон ок­ремі активні учасники збройного повстання київських саперів, яке очолював під­поручик Б. П. Жаданівський[18].

1910 року у Радзивилові проживало 14 619 чоловік. Налічувалось 845 будин­ків, у т. ч. 42 кам’яні, було 20 вулиць, з них шість забрукованих. Розвиток продуктивних сил на Волині сприяв класовому розшаруванню населення міста. Тут зростала кількість робітників.

У Радзивилові на той час діяли заводи: лісопильний, миловарний, свічковий; фабрики: перламутрових гудзиків, дві меблеві, тютюнова, водяний млин. На цих підприємствах працювало близько 350 чоловік[19]. Радзивилівська фабрика гнутих меблів з букового дерева на Римській міжнародній промисловій виставці 1911 року за свої вироби була удостоєна золотої медалі.

Значну роль у житті міста відігравала торгівля. В 1911 році через Радзивилівську таможню вивезено товарів на суму 6,2 млн. крб. і ввезено майже на млн. крб. Головні предмети експорту: хліб, худоба, шкіра, лісовий матеріал, шерсть; імпорту — машини, мануфактура, фарби, сільськогосподарські знаряддя праці[20].

В кінці XIX — на початку XX ст. в місті виникло кілька навчальних закла­дів. 1873 року в Радзивилові відкрили однокласне народне училище, яке в 1902 році перетворено на міську школу. Тут працювало й вечірнє відділення для дорослих. Навчання було платне, отже недоступне для більшості дітей тру­дящих. У місті працювали також початкове училище, жіноче училище та при­ватна прогімназія. З інших культурно-освітніх закладів у місті існувала публічна бібліотека[21], а з початку XX ст.— кінематограф.

Близькість кордону позначалась на житті міста, тут завжди перебували вій­ська. Напередодні першої світової війни у Радзивилові розташувалися частини 18-ї Волинської прикордонної бригади і 12-го Донського козацького полку. В роки війни місто перебувало в прифронтовій смузі. Більша частина населення змушена була евакуюватися в глиб країни. 11 серпня 1914 року австрійські вій­ська захопили Радзивилів. Але через два тижні, під час наступу російських військ на Галичину, він знову став російським. Тоді у Радзивилові побував ві­домий російський авіатор П. М. Нестеров[22]. В 1915 році місто вдруге окупували австрійські війська. Визволене воно було в 1916 році.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року активізувала полі­тичне життя в Радзивилові. 1 травня 1917 року на станції Радзивилів відбувся антивоєнний мітинг солдатів і населення. Солдати 32-го армійського корпусу в своїх виступах засудили антинародну політику Тимчасового уряду, який про­довжував грабіжницьку війну. На дільниці фронту між Радзивиловим і Бро­дами в цей час проходили антивоєнні солдатські мітинги, братанпя з солдатами австрійської армії[23].

Під впливом революційних подій влітку 1917 року у військових частинах, що стояли в Радзивилові, створювались більшовицькі військово-революційні комітети. Виник ВРК на чолі з членом більшовицької партії з 1903 року М.М. Коковихіним при 48-му окремому польовому важкому артилерійському дивізіоні. У листі на адресу ЦК більшовики дивізіону повідомляли, що їх військова орга­нізація РСДРП(б) налічувала 35 членів[24]. У Радзивилові діяв з 11 листопада 1917 року ревком 32-го армійського корпусу на чолі з М. І. Чигиринським. Комітет містився в будинку бібліотеки гарнізонних зборів.

Звістку про перемогу соціалістичної революції в Петрограді й Москві радо зустріли в Радзивилові. Відбувся великий мітинг солдатів і місцевого населення на підтримку Радянської влади[25]. Військові частини 32-го корпусу, розташовані в Радзивилові, схвалили ленінський Декрет про мир і звернення Радянського уряду до всіх солдатів революційної армії і матросів революційного флоту, під­писане головою Раднаркому В. І. Леніним і верховним головнокомандуючим М. В. Криленком. «У 32-му корпусі, — відзначалось у повідомленні штабу 11-ї армії 18 листопада,— внаслідок телеграми Леніна та Криленка деякі частини прийняли резолюції з вимогою перемир’я і негайного укладення миру[26]». Кілька представників 32-го корпусу брали участь у роботі Всеукраїнського з’їзду Рад в грудні 1917 року[27]. В січні 1918 року в Радзивилові почала діяти Рада робітничих і солдатських депутатів. Вона закликала населення й солдатів підтри­мати Радянський уряд, вступати до революційних загонів. Революційні солдати одразу ж відгукнулися на заклик Радянського уряду стати на захист влади Рад і утримувати лінію фронту до укладення перемир’я з Німеччиною. Такий загін скоро був створений у Радзивилові, до якого записалося 1720 добровольців 105-ї дивізії 11-ї армії[28].

18 лютого 1918 року австро-німецькі війська окупували Радзивилів. У липні могутньою хвилею прокотився по Волині Всеукраїнський страйк залізничників. Під впливом здолбунівських залізничників страйк оголосили й працівники стан­ції Радзивилів.

Революційні події в країні, комуністична агітація серед окупаційних військ сприяли зростанню революційних настроїв, що виливались у формі масових ви­ступів. На початку листопада 1918 року відбулися заворушення серед авст­рійських солдатів на станції Радзивилів[29]. Після вигнання окупантів в кінці року владу захопили петлюрівці.

Навесні 1919 року проти петлюрівських націоналістичних частин на лінії Радзивилів — Крупець діяв партизанський загін з місцевих жителів, яким керував член Дубнівського підпільного ревкому, козинський селянин І.Дубинецький. Наприкінці травня в районі Радзивилова почалися бої радянських військ проти петлюрівців. Революційно настроєні жителі, щоб перешкодити жовтоблакитни­кам вивезти за кордон 24 ешелони зброї, продовольства, підірвали залізницю на дільниці Радзивилів — Броди. На початку червня війська 1-ї Української радян­ської дивізії вийшли на колишній російсько-австрійський кордон. Радзивилів визволили частини Таращанської бригади при підтримці бронепоїзда «Лібкнехт»°.

У визволеному місті зразу ж почав діяти ревком (голова В. Добровольський)[30]. Придушення виступів ворожих елементів, організація нового життя, допомога трудящим, що потерпіли за час війни,— все це перші заходи ревкому. 27 червня 1919 року представники Радзивилова взяли участь у роботі з’їзду волосних ви­конкомів Кременецького повіту. Та не забували трудящі й про підступні дії польської буржуазії, яка намагалася військовою силою загарбати місто й відно­вити свою владу. Вони готувалися захищати владу Рад.

Влітку 1919 року в районі Радзивилова почали наступ польські війська. Таращанці, підтримані населенням, мужньо відбивали атаки ворога[31]. Від артиле­рійського вогню польських військ Радзивилів дуже потерпів. Значна частина населення залишила місто. Молодь майже вся пішла на фронт, щоб разом з червоноармійцями захищати рідну землю. Республіканська газета «Вісті» від 28 червня 1919 року писала, що у відповідь на наступ польських окупантів на­селення Радзивилова рішуче взялося до зброї. «Ми будемо бити ворога скрізь,— заявляють повстанці,— де накаже Радянський уряд».

Польські війська, підтримані петлюрівцями, 12 серпня 1919 року окупували місто. Та трудящі не скорилися загарбникам. Разом з жителями навколишніх сіл вони створили партизанський загін у кількості 200 чоловік, який продов­жував боротьбу проти окупантів.

Радянську владу у Радзивилові було відновлено в 1920 році. Важкі бої Чер­воної Армії за Радзивилів відбувалися в другій половині липня. В оперативному зведенні штабу Першої Кінної армії від 26 липня 1920 року повідомлялось: «Після запеклих боїв нашими доблесними військами взято м. Радзивилів, причо­му захоплено більше 2000 полонених, 100 кулеметів, бронепоїзд та інші трофеї»[32]. У боях за Радзивилів відзначилась окрема бригада Першої Кінної армії під ко­мандуванням М. В. Ракитіпа[33]. Радянський уряд нагородив бригаду за це Черво­ним прапором ВЦВК. Як своїх визволителів зустрічали жителі міста будьонівців, бійців і командирів 12-ї армії. 17 серпня в місті організовано ревком, який очолили місцеві жителі О. Герасимчук та І. Бойков[34].

10 вересня 1920 року польські загарбники знову захопили Радзивилів. За переписом 1921 року, тут проживало 4240 чоловік. Зменшення населення порів­няно з 1910 роком пояснюється тим, що за роки війни значна частина жителів залишила свої домівки, евакуювалася на Схід, частина пішла до Червоної Армії, відійшла на територію Радянської України.

Радзивилів 20—30-х років — невелике занедбане місто, де діяли дрібні під­приємства — 4 млини, чинбарня, 3 маслоробні. Польська влада почала провадити політику полонізації місцевого населення. З весни 1921 року масово звільняли робітників-українців на станціях Радзивилів, Здолбунів, Ровно. Українців при­ймали на кращу роботу лише в тому разі, якщо вони погоджувалися прийняти католицьку віру. У паспорті мало зазначатися: «римокатолицьке віроспові­дання». У Радзивилові було поселено 60 осадників. їм та місцевому костьолу влада передала майже 1500 га землі. Селяни в більшості залишалися мало­земельними або зовсім без землі. Рідна українська мова заборонялася. В усіх державних установах примушували розмовляти лише польською мовою. В місті не було жодного українського навчального закладу. Школи в Радзивилові та в навколишніх селах служили для ополячувапня й окатоличепня населення.

Вкрай незадовільною була й медична справа. На всю гміпу працювали тільки З лікарі, фельдшер, 3 акушерки, які мали приватну практику. Лише в середині 30-х років у Радзивилові відкрито державну лікарпю на 50 ліжок. Але її послу­гами могли користуватися заможні люди, бо за перебування в лікарні треба було платити 5 злотих за добу, лише за огляд хворого лікар брав злотий. ІІаселенпя хворіло па дизентерію, тиф, туберкульоз, віспу, рожу та інші хвороби. Польські власті не дбали й про благоустрій Радзивилова.

Жителі міста не корилися загарбникам. Визвольну боротьбу очолювали кому­ністи. В 1924 році в Радзивилові виник комуністичний осередок. У 1925—1926 рр. в районі Радзивилова діяв невеликий партизанський загін під керівництвом жи­теля села Підзамчого Євтуха Возиюка[35]. На початку 30-х років у Радзивилові та в навколишніх селах працювали члени КПЗУ Д.Й.Андріюк, Ф.Л.Додь. А.Л.Лень, Й.Т.Крам, У.Д.Матвійчук, В.Тишков та ін. Зв’язок між п’ятір­ками КПЗУ здійснював член КПЗУ житель села Гаїв-Лев’ятипських С. Пасіч­ник. На початку 1933 року до Радзивилова прибув відомий західноукраїнський революційний письменник П.Козланюк. Він проживав тут понад рік у свого родича К. Білинського-Почаєвця— повітового керівника МОДРу на Волині[36].

Письменник вів революційну пропаганду, розповсюджував комуністичні листів­ки. Зокрема, коли відзначалось міжнародне свято молоді, в місті поширювались написані П. Козланюком і його товаришами плакати з гаслами: «Хай живе ком­сомол!», «Хай живе 3 вересня — свято міжнародного юнацтва!», «Хай живе Ра­дянська Україна!»[37].

На початку 1933 року був створений Радзивилівський райком комсомолу. Секретарем його став Ф.Л. Додь[38].

Значних успіхів добились комуністи міста в профспілковому русі. Під впли­вом їх агітації в 1935 році застрайкувало понад 70 робітників млинів. Страйкуючі вимагали 25 проц. надбавки заробітної плати, восьмигодинного робочого дня й оплачуваних відпусток. З липня страйк поширився па два тартаки й крупо­рушку. Всього страйкувало 120 робітників[39]. 10 листопада 1936 року близько ста робітників млинів знову застрайкували, вимагаючи поліпшенпя умов праці. Очо­лювали страйк члени профспілки робітників харчової промисловості. Влас­ники млинів звернулися по допомогу до місцевої влади. Прибула поліція заареш­тувала робітників-активістів. Незабаром їх засудили до різних строків ув’яз­нення. Профспілку розпустили[40].

Під керівництвом комуністів у Радзивилові збирали кошти для іспанських республіканців.

Активним пропагандистом революційної поезії у місті був селянин Д. Г. Суханов. Він писав вірші, друкувався у революційному журналі «Вікна». Разом з С. Тудором, Я. Таланом, П. Козланюком, О. Гаврилюком та іншими письменни­ками Д. Г. Суханов ще у 1929 році підписав декларацію літературної організації «Горно».

Як тільки населення міста довідалося, що йде визволителька Червона Армія, почалася підготовка до урочистої зустрічі. При в’їзді до Радзивилова було спору­джено арку, уквітчану червоним прапором, зеленню, квітами, снопами жита й пшениці. У відповідь на ворожі дії українських буржуазних націоналістів революційно настроєна молодь організувала тоді ревком на чолі з Д. Г. Сухановим[41]. Ревком узяв владу до своїх рук, почав наводити порядок. 19 вересня 1939 року після полудня трудящі урочисто зустрічали червоних бійців 45-ї Во­линської дивізії. У Радзивилові виник волосний комітет. Він запровадив робітничий контроль на підприємствах, розподілив землі поміщика і 63 осадників серед безземельних і малоземельних селян, подбав про налагодження нормаль­них умов життя. В ті дні до Радзивилова надходили вантажі з ящиками мила, сірників, тютюну, цистерни гасу, література українською мовою. Прибули лі­карі з медикаментами, щоб подати необхідну медичну допомогу населенню.

22 жовтня 1939 року у Радзивилові проходили вибори депутатів до Народних Зборів Західної України. Було обрано колишнього члена КПЗУ Ф. Л. Додя.

У грудні 1939 року під час здійснення адміністративно-територіального поділу за бажанням трудящих мас Радзивилів було перейменовано на Червоноармійськ, який з січня 1940 року став центром Червоноармійського району. 26 лютого в Червоноармійську створено міську Раду[42], розгорнули роботу райком партії і райком комсомолу.

Перед трудящими міста відкрились великі можливості для економічного, політичного й культурного розвитку. Невдовзі були реконструйовані шкірзавод, 5 млинів. У червні запрацювало відділення Державного банку СРСР. У радянських установах почали працювати місцеві жителі. В місті відкрили середню школу, школу робітничої та сільської молоді. Незабаром почав працювати буди­нок культури. Художню самодіяльність міста було відзначено на першій обласній олімпіаді самодіяльних митців. Розгортала роботу масова бібліотека.

Вибори до місцевих Рад депутатів трудящих 15 грудня 1940 року ще більше згуртували трудящі маси навколо Комуністичної партії і Радянського уряду.

Новими трудовиліи успіхами зустріли 1941 рік трудящі Червоноармійська. 18 червня в місті на профспілкових зборах робітників та службовців було вирі­шено працювати ще краще, щоб вчасно виконати всі державні плани[43]. Всі робіт­ники й службовці одностайно передплатили позику.

Віроломний напад фашистської Німеччини на Радянський Союз порушив мирну працю нашого народу. 27 червня місто окупували фашистські війська. За допомогою українських та польських буржуазних націоналістів гітлерівці за­провадили в місті «новий порядок». За час окупації вони знищили 3,5 тис. мі­ського населення. Фашистські загарбники завдали народному господарству великих збитків, зруйнували багато будинків.

Та не корились жителі міста ворогам. Вони відмовлялися їхати на каторжні роботи до Німеччини, саботували розпорядження окупантів, подавали допомогу радянським військовополоненим. Жителька міста Н. О. Чукіна-Камінська, пра­цюючи медсестрою в лікарні, врятувала життя 7 пораненим радянським воїнам, а кількох офіцерів і солдатів переправила за лінію фронту. За свій подвиг вона нагороджена орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня.

19 березня 1944 року радянські бійці 13-ї армії під командуванням генерал- лейтенанта М.П.Пухова підійшли до Червоноармійська. 20-а мотострілецька Червонопрапорна, ордена Сузорова бригада та бійці 2-ї гвардійської кавале­рійської дивізії під командуванням генерала X.Д.Мамсурова 20березня 1944 року визволила Червоноармійськ і залізничну станцію Радзивилів. Та бої у районі Червоноармійськ — Броди тривали до 11 квітня. Під Червоноармійськом багато наших воїпів здійснили безсмертні подвиги. Гвардійці батареї комуніста капітана П. Г. Стрижака знищили 18 ворожих танків. Хоробрі воїни посмертно нагоро­джені орденами, а їх командиру П. Г. Стрижаку присвоєно звання Героя Радян­ського Союзу. Його ім’ям названо кінотеатр та середню школу № 2, а в селі Бугаївці — колгосп. Могила П.Г.Стрижака — у сквері Героїв. Тут поховано також Героїв Радянського Союзу — льотчиків лейтенанта А.В.Демехіна і старшого лейтенанта М.Д.Маркелова, тут же могила Героя Радянського Союзу гвардії старшого лейтенанта О.І.Волковенка.

З перших днів визволення від німецько-фашистських загарбників у Червоноармійську широко розгорнулись відбудовні роботи. За рік напруженої праці в місті відновили роботу промкомбінат, шкірзавод, лісопильний завод, два мли­ни[44], відбудовано 393 будинки.

Комуністи й комсомольці міста були на всіх важливих ділянках народного господарства. Вони вивчали економіку виробництва, очолювали соціалістичне змагання, вели систематичну політико-масову роботу серед робітників і одноосібних селян. Для підготовки місцевих кадрів почала працювати вечірня партійна школа, яку відвідував партійно-радянський та комсомольський актив.

Відбудовчим роботам перешкоджали банди українських буржуазних націо­налістів. Для боротьби проти оунівців з ініціативи райкому партії влітку 1944 року було створено винищувальний батальйон.

До громадського життя залучалися жінки. 1 липня 1945 року в Червоноар- міпську відбулися перші районні збори жінок-делегаток, які закликали тру­дівниць міста і району до відбудови народного господарства[45].

Трудящі міста схвально зустріли «Закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946—1950 рр.». За роки четвертої п’ятирічки на комунально-житлове будівництво, благоустрій та впорядкування Червоноармійська було витрачено понад півтора мільйона крб. За цей час побу­довано 15 житлових будинків, електростанцію, відбудовано лікарню, середню школу, кінотеатр, лазню, будинок культури.

Радивилів, фурнітура

В цеху фурнітурного заводу, м.Червоноармійськ. 1970 р.

У грудні 1948 року в Червоноармійську відбулися збори ініціативної групи селян-одноосібників, де обговорювалось питання переходу на колективну форму господарювання. В колгосп об’єдналися перші 62 одноосібні господарства, які усуспільнили 240 га орної землі та сінокосу[46]. На осінь 1950 року всі одноосіб­ники вступили до артілі. Значну допомогу в налагодженні народного господар­ства подала Червоноармійська МТС. В соціалістичному змаганні МТС області вона вийшла на перше місце у виконанні весняно-польових робіт. їй вручено перехідний Червоний прапор обласного управління сільського господарства і обкому профспілки робітників МТС та земельних органів.

Багато досягнуто в розвитку культури й освіти. Крім загальноосвітньої школи, в місті почали діяти дві вечірні школи. В 1948 році неписьменність серед дорослого населення було ліквідовано.

У Червоноармійську щороку збільшувалася кількість учасників художньої самодіяльності, зростала творча майстерність артистів з народу. Щороку у місті відбувалися районні олімпіади художньої самодіяльності. При будинку куль­тури працювали хоровий, музичний та драматичний гуртки, агіткультбригада. З листопада 1950 року розпочала роботу міська організація добровільного спортивного товариства «Колгоспник».

Для економічного й культурного розвитку міста у післявоєнний період багато енергії і сил доклала міська Рада депутатів трудящих. 1950 року до її складу входило 35 депутатів —робітники, службовці, господарники, в т. ч. 24 члени КПРС, 2 комсомольці. За національним складом в ній було 26 укра­їнців, 6 росіян, 2 євреї, азербайджанець. Серед депутатів було 11 жінок3.

Успішна відбудова господарства в роки четвертої п’ятирічки дала можли­вість трудівникам Червоноармійська широко розгорнути боротьбу за нові до­сягнення. Готуючись гідно відзпачити 300-річчя возз’єднання України з Росією, хлібороби колгоспу ім. Ілліча достроково виконали взяті зобов’язання, і в 1954 році колгосп вже був представлений на Всесоюзній сільськогосподар­ській виставці. Широко розгортались і будівельні роботи. На кінець п’ятої п’ятирічки в місті було збудовано овочесушильний завод, нове примі­щення райпромкомбінату, 25 багатоквартирних будинків. 240 будинків спорудили індивідуальні забудовники. Молодь розбила новий парк на око­лиці Червоноармійська, з ініціативи жителів було очищено русло річки і споруджено ставок.

Хвилю небувалого патріотичного піднесення в трудівників Червоноармійська викликала під­готовка до відзначення 50-річчя Великого Жовт­ня. Робітники підприємств райцептру брали на честь ювілею підвищені зобов’язання і успішно виконали плани перших двох років восьмої п’ятирічки. Робітники овочесушильно-консервного комбінату випустили валової продукції у три рази більше, ніж передбачалось за планом і зекономили десятки тисяч крб. Добре потрудились і меблевики. Продуктив­ність праці на підприємстві зросла на 17,8 проц. Раціоналізатори-меблевики внесли ряд цінних пропозицій, щорічний економічний ефект від впровадження яких становив 2,5 тис. крб. Робітники райоб’єднання «Сільгосптехніки» вико­нали план з механізації робіт більш як на 160 проц., а з механізації тварин­ницьких ферм — на 171 процент.

Новими трудовими успіхами зустріли трудящі міста 100-річчя з дня народження В. І. Леніна.

Завдання восьмої п’ятирічки перевиконали колективи овочесушильно-кон­сервного комбінату, хлібо- і харчокомбінатів, меблевої фабрики, промкомбінату, маслозаводу, фурнітурного заводу, «Сільгосптехніки», автопідприсмства, «Міжколгоспбуду», птахофабрики.

Успішно завершили восьму п’ятирічку і трудівники сільського господар­ства, їх самовіддана праця була високо оцінена. За одержання в 1970 році високих урожаїв та збільшення виробництва зернових культур району при­суджено перехідпий Червоний прапор ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР[47].

Натхнені рішеннями XXIV з’їзду КПРС, трудівники Червоноармійська з новим трудовим піднесенням взялися до виконання завдань дев’ятої п’яти­річки. За трудові успіхи у восьмій п’ятирічці та першому році дев’ятої п’ятирічки понад 300 чоловік удостоєні орденів і медалей Союзу РСР і медалі «За доблесну працю. На відзнаку 100-річчя з дня народжепня Володимира Ілліча Леніна».

Широко розгорнувши соціалістичне змагання на честь 50-річчя утворення Союзу РСР, трудівники міста взяли на себе підвищені зобов’язання щодо дострокового виконання завдань другого року п’ятирічки. В ході цього зма­гання пародилось багато нового. Одне з них — підтримка почину трудящих міста Ровно, які виступили ініціаторами 15 ударних тижнів на честь союзних республік. 24 липня в місті розпочалася естафета. Перший трудовий тиждень був присвячений Російській Радянській Федеративній Соціалістич­ній Республіці. Пліч-о-пліч тут працювали робітники багатьох національно­стей — українці, росіяпи, білоруси, латиші та ін. За цей тиждень вони виро­били валової продукції на суму 73 тис. крб., або на 13 тис. крб. більше проти плану.

З 31 липня по 6 серпня трудящі міста несли трудову вахту, присвя­чену Українській РСР. Підпри­ємства міста знову перевиконали свої виробничі плани. Так, ко­лектив райхарчокомбінату випус­тив валової продукції на суму 22,2 тис. крб., що становить 129 проц. плану. Овочесушильно- консервний комбінат виконав пла­ни випуску валової продукції на 135 проц. Робітники швейної фаб­рики «Маяк», фурнітурного заво­ду, райшляхвідділу, автоколони, комбіпату хлібопродуктів, «Міжколгоспбуду» теж викопали свої завдання з перевищенням. З 7 по 13 серпня трудящі міста несли трудову вахту на честь Білоруської РСР.

Важливе місце в економічному розвитку міста посідає комунальне госпо­дарство. Цьому питанню приділяється багато уваги. Згідно з генеральним планом перебудови, впорядкування й благоустрою місто поділене на мікро­райони з прямими широкими вулицями. Тут розгорнулося інтепсивне будів­ництво. Споруджено торговий центр, комбікормовий і асфальтовий заводи, буду­ються палац культури на 600 місць, будинок побуту, автоматична телефонна станція (АТС). За роки Радянської влади освітлено всі вулиці міста, побу­довано доріг з твердим покриттям (бруківка) 55 тис. кв. м, заасфальтовано 27 тис. кв. метрів тротуарів. У 1970 році вже було газифіковано і забезпечено водою 937 квартир. В місті є 2 парки і 4 сквери загальною площею 81 тис. кв. метрів.

На околиці Червоноармійська учні створили зелену зону. Недалеко від автошляху Київ — Львів руками комсомольців закладено пам’ятні посадки на честь 100-річчя з дня народження В. І. Леніна та 50-річчя утворення СРСР. У міському парку відпочинку ім. Т. Г. Шевченка встановлено пам’ятник великому Кобзареві. 1971 року на будівництво нових шляхів, тротуарів, озеленення та освітлення Червоноармійська витрачено 160 тис. карбованців.

За післявоєнні роки поліпшилося медичне обслуговування населення. В місті є лікарня на 175 ліжок, стоматологічна поліклініка, міжрайонний протитубдиспансер, санепідстанція, станція швидкої допомоги. На комбінаті хлібопродуктів і при профтехучилищі відкрилися медпункти. В місті працює 206 лікарів і середніх медичних працівників. Є дитячі ясла та дитсадок. На охорону здоров’я трудящих щороку асигнується близько 300 тис. карбованців.

Чималих успіхів досягнуто в розвитку народної освіти. У Червоноармійську є 2 середні школи (в них 1250 учнів), школа робітничої молоді, заочна середня школа, професійно-технічне училище, дитяча музична школа. Багато сил і енергії віддає комуністичному вихованню учнів дружний колектив учи­телів, серед них — заслужений учитель УРСР М. К. Горлач. Зосереджується увага на вихованні дітей на революційних і трудових традиціях. Перед учня­ми часто виступають старі більшовики, ударники комуністичної праці, по­чесні громадяни міста, колишні воїни Радянської Армії, які відзначились, визволяючи місто від фашистських окупантів. В середній школі № 2 є клуб інтернаціональної дружби. Члени його листуються з учнями Болгарії, Польщі, НДР.

Популярністю серед молоді користується професійно-технічне училище буді­вельників, відкрите в 1964 році. В перші роки існування тут навчалось 250 чо­ловік, у 1970 році — близько 700. В училищі є все для того, щоб озброїти учнів основами технічних знань.

У місті діють будинок культури, будинок піонерів, 10 червоних кутків. Тут працюють гуртки художньої самодіяльності — хоровий, танцювальний, ес­традний, вокальний, художнього читання, проводяться тематичні вечори, усні журнали. Для естетичпого виховання трудящих мас, пропаганди музичної культури серед населення в Червоноармійську було створено районне відді­лення музично-хорового товариства, а на промислових підприємствах, в куль­турно-освітніх закладах — первинні організації.

Працюють дві бібліотеки, кпижковий фонд яких становить понад 60 тис. примірників. їх послугами користуються близько 4,5 тис. чоловік. Крім того, бібліотеки є у всіх школах та на підприємствах. Працівники бібліотек про­водять серед паселення змістовну виховну роботу. Вони оформлюють постійно діючі стенди й тематичні полиці.

Для трудящих міста влаштовують кінолекторії, вечори запитань і відпо­відей, читацькі конференції. Лекційну пропаганду в місті ведуть понад 60 членів первинних організацій товариства «Знання». Перед населенням часто виступають лектори з обкому КП України, з обласної організації товариства «Знання». При райкомі партії працюють клуб політінформаторів та міська школа лекторів-атеїстів. Головна увага у виступах лекторів приділяється пропаганді ленінської теоретичної спадщини, темі дружби народів СРСР, міжнародного комуністичного руху, пропаганді науково-технічного прогресу та економічних знань. Для підвищення ідейно-теоретичних знань комуністів, комсомольців та широкого активу в місті працюють 4 проблемно-тематичні семінари, 15 шкіл основ марксйзму-ленінізму, 7 шкіл вивчення історії КПРС, 13 комсомольських політгуртків.

Багато уваги приділяється впровадженню й розвитку нової обрядності та святам. Урочисто відзначають передовиків виробництва, переможців у соцзмаганні. їх фото можна побачити на Дошці пошани, а їх імена внесено до Книги трудової слави. Відбувається посвята молоді в робітники. Щороку 4 грудня в будинку культури відзначають повноліття, вручають паспорти тощо.

Молодь міста поважає спорт. У місті є стадіон. Працюють спортивпі то­вариства «Трудові резерви», «Авангард», «Колос», які об’єднують кілька сот юнаків та дівчат. У районі діють 58 фізкультурних колективів, у яких понад 3500 фізкультурників. З 1969 року в Червоноармійську працює дитяча спор­тивна школа, де навчається понад 170 чоловік.

Свято 50-річчя Союзу РСР трудящі міста зустріли у повсякденній боротьбі за дальший розвиток господарства, культури й поліпшення побуту населення. На вулиці Ворошилова виріс новий житловий масив. Збудовано лікувальний корпус районної лікарні. На вулицях Леніна, Ворошилова, Комуністичній та Козланюка встановлено лампи денного світла, вулиці вкриваються асфальтом, впорядковано нові вулиці — Чапаєва, Лесі Українки, Піонерську, Комсомольську та Ніколаєвої-Терешкової.

Під керівництвом партійних організацій і радянських органів Червоноармійськ перетворився в місто-сад, місто високої соціалістичної культури. О. П. МОЛЧАНОВ.

Література

(історія Радивилова)

[1] Н. И. Теодорович. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии, т. З, стор. 165.

[2] Л. Крушинский. Исторический очерк Волыни.  Житомир, 1867, стор.    93.

[3]  Архив Юго-Западной России, ч. З, т. 4, стор. 182.

а Жерела до історії України —Руси, т. 6. Львів, 1913, стор. 132—133.

[5]   Географическо-статистический словарь Российской империи, т. 4, стор. 264.

[6]  А.   М. Щ е к а т о в. Словарь географический Российского государства, ч.  5. М., 1801,

стор. 6.

[7]  ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 788, спр.              46, арк.       3.

[8]   Военно-статистическое обозрение Российской империи, т. 10, ч. 1, стор. 9—10.

[9]   ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 49, спр. 49,           арк. 50—58.

[10] Там же, ф. 442, он. 365, спр. 82, арк. 50.

[11] «Волынские губернские ведомости», 1873, № 5, стор. 54—58.

[12]   «Літературна газета», 21 квітня 1955 р.

[13]   М. В о л я н ю к, В. Маланчук. Поширення марксистсько-ленінських ідей на Захід­ній Україні, стор. 41—42.

[14] Журн. «Науково-інформаційний бюлетень», 1960, № 2/40, стор. 69, 80.

[15] 1905 год на Украине, т. 1, стор. 156.

[16] ЦДІА УРСР у Києві, ф. 1335, оп. 1, сир. 985, арк. 124.

[17] 1905 год на Украине, т. 1, стор. 202.

[18] Журн. «Блокнот агітатора» (Ровно), 1960, № 18, стор. 25.

[19] ЦДІА УРСР у Києві, ф. 575, оп. 1, спр. 73, арк. 106—118.

[20] Весь Юго-Западный край, стор. 782—783.

[21] ЦДІА УРСР у Києві, ф. 442, оп. 549, спр. 43, арк. 55—58.

[22] Е. Ф. Б у р ч е. Петр Николаевич Нестеров. 1887—1914. М., 1955, стор. 166, 169.

[23] ЦДВІА, ф. 2106, оп. 1, спр. З, арк. 225.

в ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС, ф. 17, оп. 1, спр. 362, арк. 2—3.

[25] ЦДВІА, ф. 2242, оп. 1, спр. 430, арк. 1189.

[26] ЦДВІА, ф. 2148, оп. 1, спр. 11, арк. 301.

[27] ЦДАЖР УРСР, ф. 1, оп. 1, спр. 4, арк. 11, 32.

[28] П. Г о л у б. Солдатские массы Юго-Западного фронта в борьбе за власть Советов, стор. 247.

[29] Борьба трудящихся Волыни за власть Советов, стор. 158.

[30] Ровенський облдержархів, ф. 33, оп. 1, спр. 1796, арк. 4-

[31] Гражданская война на Украпне, т. 2, стор. 137, 160.

[32] ЦДАРА, ф. 245, оп. 2, спр. 234, арк. 28.

[33]  Н. Ранитин. Записки конармейца. М., 1961, стор. 113—116.

[34]  ЦДАРА, ф. 27 809, оп. 1, сир. 1, арк. 15.

[35]  Волинський облдержархів, ф. 46, оп. 9, спр.              135, арк. 8.

[36]  Революційна діяльність західноукраїнських  пролетарських  письменників. Львів, 1959, стор. 74—76, 152.

[37] Ровенськпй облдержархів, ф. 33, оп. 1, спр. 795, арк. 12.

[38] Там же, спр. 119, арк. 43—45.

[39] Там же, ф. 38, оп. 2, спр. 5, арк. 8.

[40] Волинський облдержархів, ф. 46, оп. 9, спр. 3231, арк. 1,4.

[41] Газ. «Прапор перемоги» (Червоноармійськ), 22 жовтня 1968 р.

[42] Ровенськпй облпартархів, ф. 400, оп. 6, спр. 2, арк. 44.

[43] Газ. «Соціалістичний шлях» (Червоноармійськ), 20 червня 1941 р.

[44] В пламени сражеиий. Боевой путь 13-й армии, стор. 208.

[45] Газ. «Більшовицька зброя» (Червоноармійськ), 5 лип­ня 1945 р.

[46] Газ. «Більшовицька зброя», 1 січня, 25 квітня 1949 р.

[47] Газ. «Прапор перемоги» (Ровно), ЗО березня 1971 р.

Тарас Грушівський

Тарас Грушівський

кореспондент

Можливо, Вам це сподобається...

1 Response

  1. Грудень 11, 2014

    […] вересня 1939 року Радивилів, як і весь наш край, – у складі України (яка, в свою чергу, була в складі СРСР). Наприкінці року […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.