Сім десятиліть тому: шкільне дитинство

Юрій Арламовський, РадивилівНа початку грудня 1944 року настала важка та сувора зима. Намело багато снігу, а мороз сягав мінус двадцяти, а то й більше градусів. Але до школи в Радивилові (Червоноармійську) ходили всі: і великі, і малі. Вчителі та учні сиділи на уроках одягненими.

У зв’язку із тим, що в школі був лише один техпрацівник, який одночасно виконував обов’язки завгоспа, і в умовах міста неможливо було навіть за гроші знайти людей, які б заготовляли дрова для опалення класних кімнат, дирекція школи разом із класними керівниками склали графік заготівлі дров учнями та батьками. Кожен класний керівник після уроків з трьома учнями заготовляв дрова і відповідав за опалення своєї класної кімнати.

Для учнів І-ІІ класів дрова заготовляли їхні батьки. Мій батько був у трудармії в м.Омську. Всіх західняків на початку війни в 1941 році зняли з фронту як ненадійних. Він будував військові заводи. Дідусь рубав дрова в посадці, а я відвозив їх саньми до школи. Черговий вчитель щодня, перед початком уроків, перевіряв, чи палились груби в классах, з’ясовував їх готовність до роботи та доповідав директорові школи.

Навчались учні при гасових лампах, особливо під час вечірньої, другої зміни. Спочатку були уроки математики, мов, а пізніше – всі інші: література, фізкультура, співи. Писали сталевими перами, чорнильниці носили з собою. По дорозі те чорнило замерзало.

Я проживав недалеко від школи. Мати пошила мені спеціальну торбинку для чорнильниці, нею користувались і сусіди по парті, і вчителі.

А ввечері міські вулиці ставали темними та безлюдними. Лише в будинках світились гасові лампи. Вдома у нас була велика гасова лампа над столом, яка залишилась ще з  польських часів. При ній було добре виконувати домашні завдання, але вона витрачала багато гасу, за яким я повинен був ходити і довго вистоювати в черзі. Продавець, замість невеликої здачі, зазвичай казав: «На тобі, дитинко, ґудзичок».

Тих ґудзиків різних розмірів і кольорів у нас назбиралося кілька десятків. Але мати, як швачка, знаходила їм застосування.

Почались зимові канікули та Різдвяні свята. Вночі місто охороняли солдати гарнізону, бо боялись нападу вояків УПА.

Помітивши, з яким ентузіазмом люди на окупованих фашистами територіях повертаються до релігії, Сталін примирився з Російською православною церквою в СРСР, скасувавши численні обмеження на її діяльність, і розпустив антирелігійну пропагандистську організацію – Союз войовничих атеїстів. Церква ж віддячила послугою за послугу, закликавши свою паству до боротьби з фашистами і відлучаючи всіх, хто співпрацював з ними.

Враховуючи патріотичну об’єднуючу роль – допомогу армії в роки війни, було дозволено відновлювати релігійні громади, відкривати храми. Діти і в Радивилові (Червоноармійську) безпечно ходили колядувати, адже в країні ще не було епохи «бульдозерного» атеїзму. Вона настала в кінці 50-х – на початку 60-х років.

Ми продовжували ходити до церкви святого Олександра Невського, і лише в травні 1952 року нас записали в комсомол.

У кінці січня 1945 року я захворів на кашлюк. Мати звернулася за допомогою до нашого славетного лікаря-фельдшера Ернеста Оссаса, який лікував цілі покоління радивилівців і жителів навколишніх сіл. Оглянувши мене, він сказав, що ліків від кашлюку зараз нема, тож необхідно застосовувати народну медицину.

Кімната була завішена вологими простирадлами. Дідусь приносив з лісу гілки сосни, щоб  мені легше було дихати. Я тоді прохворів майже всю ІІІ чверть.

Усі з нетерпінням чекали весни 45-го та закінчення війни… Відтоді минуло вже 70 літ.

Юрій Арламовський, вчитель-пенсіонер, м.Радивилів.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.