Сто років тому – бої на Радивилівщині
У квітні – жовтні 1920 року на території Радивилівщини точилися бої Польсько-радянської війни, яка йшла між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного боку, і РСФРР та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, з другого. Публікуємо хроніку боїв на півдні Рівненщини, після них наш край опинився у складі Польщі. Але чи краще було б, якби вже тоді опинився в складі більшовицького союзу республік з його подальшими нечуваними репресіями?
17 ЛИПНЯ 1920 року. У своїх спогадах колишній командир Першої кінної армії С.М.Будьонний писав: «Ми дійшли висновку, що успішно наступати в луцькому напрямку зможемо, тільки покінчивши з дубнівсько-кременецьким угрупованням противника».
Отож 17 липня 1920 року 4-а кавалерійська дивізія, якою командував Ф.М.Літунов, раптово вклинилася в позиції поляків і оволоділа містом Радзивиловом (Радивилів). Операція виявилась настільки блискавичною, що поляки навіть не встигли відтягнути своїх груп і обозні формування. Червоноармійці захопили чимало полонених, дістали змогу поповнити запаси зброї і продовольства. А в цей час на іншій ділянці фронту – вздовж Стиру склалася несприятлива для більшовицьких бійців обстановка, і Літунов дав команду своїм бригадам тимчасово залишити місто.
20 ЛИПНЯ. Новий наступ на Радзивилів було наказано вести 11-й кавалерійській дивізії Ф.М.Морозова і 45-й стрілецькій дивізії Й.Е.Якіра. Але, незважаючи на запеклі сутички, просунутися вперед червоноармійцям ніяк не вдавалося. Поляки робили відчайдушні спроби перейти в контрнаступ.
22 ЛИПНЯ. Штаб армії головні свої сили зосередив біля Стиру, де польське військо особливо затято рвалося в атаки. Перестрілки змінювались шабельними і рукопашними поєдинками. Поляки були краще озброєні. З боку Радзивилова при підтримці танків їм таки вдалося розвинути наступ і, відтісняючи кінармійські підрозділи, зайняти Козин, Боратин, Ситне та Пустоіванне.
23 ЛИПНЯ. Червоноармійці з новим ентузіазмом ударили по позиціях противника. Кожен відчував відповідальність поставленого завдання: вийти до міст Радзивилів – Броди.
Цього дня відзначився командир 1-ї бригади 11-ї дивізії Василь Ернестович Вільмут. Його, молодого, можна було з шаблею напоготові побачити на найбільш небезпечних ділянках кавалерійського бою. Але недалеко від Крупця в азарті поєдинку він не помітив змаху польського клинка… Одна з вулиць Радивилова (нині Лев’ятинська) деякий час носила ім’я комбрига Вільмута.
24 ЛИПНЯ. Наступ кіннотників продовжувався. За ніч поляки закріпилися в селах Боратин, Великі Жабокрики (Довгалівка), Козин. І тепер оборонялися з винятковою силою. Тим часом червоноармійці на чолі з комдивом С.К.Тимошенком спрямували свій удар на Хотин. Кавалерійська група А.М.Осадчого вела бої з бригадою генерала Шиманського в районі сіл Немирівка – Батьків. Під контроль полків Першої кінної армії перейшла ділянка залізниці Рудня-Почаївська – Радзивилів, села Хотин, Сестрятин. Нечіткість лінії фронту, а подекуди й невизначеність займаних позицій змушували командирів С.М.Будьонного і К.Є.Ворошилова за день бувати в кількох дивізіях, щоб будувати плани дальшого просування.
Цього дня шабельна сутичка відбулася на узліссі між селами Боратин і Хотин. У ній проявила себе бригада І.Р.Апанасенка. Зім’яті раптовою атакою, залишки польського полку стали втікати до Великих Жабокриків, кидаючи серед поля гармати, рушниці, вози з провіантом і боєприпасами. Цим поєдинком командував особисто Будьонний.
Вдалими були нальоти червоноармійців і в інших місцях, що викликало замішання в значній частині польського війська. А одна з його бригад відступала так необачно, що її штаб на чолі з полковником Шушковським опинився в полоні.
Та найбільш результативним виявився наступ 34-го кавалерійського полку під командуванням К.А.Трунова. Під селами Ситне і Крупець кінармійці взяли в полон понад 1000 солдатів та офіцерів, захопили 25 гармат, 103 кулемети, бронепоїзд, численні обози.
25 ЛИПНЯ. Опівдні почався загальний наступ Першої кінної армії. Вдарили гармати. Хлинула в атаку багатотисячна лава, посипався град куль. Червоноармійці не витримали, відступили. До кінця дня, то стихаючи, то наростаючи, йшов запеклий бій…
Цього дня штаб армії на чолі з Будьонним і Ворошиловим перемістився в Крупець.
29 ЛИПНЯ. Польські легіонери зуміли відтіснити від Стиру частини О.Я.Пархоменка. Туди було кинуто резерв кінної армії, у тому числі й бригаду Д.І.Рябишева (йому випало воювати на території Радивилівського району і в червні 1941 року – як командиру механізованого корпусу). Наступного дня, 30 липня, Рябишев був тяжко поранений.
31 ЛИПНЯ. Розгорнулися бої в районі сіл Клекотів – Сестрятин – Бугаївка. В селі Рідків зайняла позицію бригада В.І.Книги.
1 СЕРПНЯ. Поляки від Стиру продовжували наступати. Вони кинули свої підрозділи на Козин, захопили район села Теслугів. Виникла загроза оточення для червоноармійських частин, які воювали на лінії від Радзивилова до Хотина.
Будьонний викликав до себе комдива Тимошенка: «Підете по східній окраїні ось цього лісового масиву, — вказав він на Рідків, – перехоплюючи всі дороги з Радзивилова на захід».
3 СЕРПНЯ. Польовий штаб кінної армії перемістився з Крупця в Радзивилів. Звідси зручніше було керувати дивізіями.
4 СЕРПНЯ. Червоноармійці розгорнули наступ на Броди. Відзначилась окрема бригада під командуванням М.В.Ракитіна, за що вона згодом була нагороджена Червоним прапором ВЦВК. Наступ підтримували два бронепоїзди на ділянці залізниці Радзивилів – Броди. Одному з них, що носив назву «Николай Руднев», вдалося прорватись на станцію Броди і обстріляти піхоту, яка там закріпилася.
5 СЕРПНЯ. Гострі сутички відбувались на лінії Сестрятин – Радзивилів – Перенятпн. Тут билися й 8-а червонокозача дивізія під командуванням В.М.Примакова, 45-а стрілецька дивізія Й.Е.Якіра. Бронепоїзди кінармії курсували від Рудні-Почаївської до Радзивилова.
8 СЕРПНЯ. Поляки перейшли в наступ на Радзивилів, захопили місто. Але кінармійці, підтримувані броньовиком та бронепоїздами, вибили їх із міста. У цьому бою на станції було знешкоджено бронепоїзд поляків.
11 СЕРПНЯ. Польовий штаб червоноармійців переїздить у Рідків. Поляки не збиралися здавати своїх позицій.
17 СЕРПНЯ. У Радзивилові, де закріпилася Червона армія, було організовано революційний комітет – орган більшовицької влади. Його очолили місцеві жителі О. Герасимчук та І. Бойков.
А тим часом Перша кінна армія продовжувала наступ у напрямку на Львів. Як відомо, це була безуспішна кривава спроба Червоної армії прорватися через Польщу до Німеччини, щоб – не мало не багато – захопити її та звідти «понести соціалістичну революцію по всьому світу». Будьонний та Ворошилов у середині серпня 1920 року відправили телеграму Конгресу Комінтерну, в якій говорилося, що кінармійці не вкладуть шаблі у піхви, поки над Варшавою, Берліном, Парижем і Лондоном не замайорять червоні прапори.
***
Бійцем цієї кінної армії тоді був одесит Ісаак Бабель (1894 – 1940), згодом відомий письменник. У збірці його оповідань «Кінармія» часто згадуються населені пункти нинішнього Радивилівського району. Події описані без ідеологічного туману, з жорстокою правдивістю. Слід зазначити, що врешті-реш більшовицьке військо зазнало поразки, і вже 10 вересня 1920 року поляки знову заволоділи Радзивилом, цього разу надовго – до 1939 року. За переписом 1921 року, в Радивилові проживало 4240 чоловік.
Пропонуємо увазі читачів одне з «радивилівських» оповідань збірки «Кінармія» (в перекладі з російської). Подіям біля Радивилова присвячене й оповідання «Історія одного коня», яке вже колись було опубліковане в районці.
СМЕРТЬ ДОЛГУШОВА
Завіси бою просувалися до міста. Опівдні пролетів повз нас Корочаєв у чорній бурці – опальний начдив чотири, який бореться самотужки і шукає смерті. Він крикнув мені на бігу:
– Комунікації наші прорвані, Радзивилів і Броди у вогні!..
І поскакав – майоріючий, весь чорний, з вугільними зіницями.
На рівнині, гладкій, як дошка, перешиковувалися бригади, сонце котилося в багряній пилюці. Поранені закушували в канавах, сестри милосердя лежали на траві і стиха співали. Афонькіні розвідники нишпорили по полю, вишукуючи мерців і обмундирування. Афонька проїхав за два кроки від мене і сказав, не повертаючи голови:
– Набили нам пику. Як двічі два. Є думка за начдива, зміщують.
Сумніваються бійці …
Поляки підійшли до лісу, за три версти від нас, і поставили кулемети десь близько. Кулі скиглять і повискують. Жалоба їх наростає нестерпно.
Кулі підстрілюють землю і риються в ній, тремтячи від нетерпіння.
Командир полку Витягайченко, який хропів на сонці, закричав уві сні і прокинувся. Він сів на коня і поїхав до головного ескадрону. Обличчя його було м’яте, в червоних смугах від незручного сну, а кишені повні слив.
– Сучого сина, – сказав він сердито і виплюнув з рота кісточку, – ось бридка тяганина. Тимошку, викидай прапор!
– Підемо, чи що? – запитав Тимошка, виймаючи древко зі стремен, і розмотав прапор, на якому була намальована зірка і написано про III Інтернаціонал.
– Там видно буде, – сказав Витягайченко і раптом закричав дико: –Дєвки, сідай на коників! Скликати людей, ескадронні! ..
Сурмачі програли тривогу. Ескадрони вишикувалися в колону, з канави виліз поранений і, прикриваючись долонею, сказав Витягайченку:
– Тарасе Григоровичу, я є делегат. Мабуть, ніби так, що залишимося ми…
– Відіб’єтесь… – пробурмотів Витягайченко і підняв коня на диби.
– Є така сподіванка у нас, Тарасе Григоровичу, що не відіб’ємося, – сказав поранений йому вслід.
-Не канюч, – обернувся Витягайченко, – либонь, не залишу, іскомандував повід.
І враз тут задзвенів плакучий бабин голос Афоньки Біди, мого друга:
– Та не переводь ти з місця на рись, Тарасе Григоровичу, до нього п’ять верст бігти. Як будеш рубати, коли у нас коні заморені … Хапатись нічого – встигнеш до богородиці груші оббивати …
– Кроком! – скомандував Витягайченко, не піднімаючи очей.
Полк пішов.
– Якщо думка за начдива правильна, – прошепотів Афонька, затримуючись, – якщо зміщують, тоді намилюй загривок і вибивай підпірки. Крапка.
Сльози потекли у нього з очей. Я дивився на Афоньку в подиві. Він закрутився дзиґою, схопився за шапку, захрипів, гикнув і помчав.
Грищук зі своєю дурною тачанкою та я – ми залишилися одні і до вечора моталися між вогневих стін. Штаб дивізії зник. Чужі частини не приймали нас. Полки увійшли до Бродів і були вибиті контратакою. Ми під’їхали до міського кладовища. Із-за могил вискочив польський роз’їзд і, піднявши гвинтівки, став бити по нас. Грищук повернув. Тачанка його волала всіма чотирма своїми колесами.
– Грищук! – крикнув я крізь свист і вітер.
– Пустощі, – відповів він сумно.
– Пропадаємо, – вигукнув я, охоплений згубним захопленням, – пропадаємо, батьку!
– Навіщо баби труждаються, – відповів він ще сумніше, – навіщо сватання, вінчання, навіщо куми на весіллях гуляють…
У небі засяяв рожевий хвіст і погас. Чумацький Шлях проступив між зірками.
– Сміху мені, – сказав Грищук гірко і показав батогом на людину, яка сиділа при дорозі, – сміху мені, навіщо баби труждаються…
Чоловік, що сидів при дорозі, був Долгушов, телефоніст. Розкидавши ноги, він дивився на нас упритул.
– Я ось що, – сказав Долгушов, коли ми під’їхали, – кінчуся… Зрозуміло?
– Зрозуміло, – відповів Грищук, зупиняючи коней.
– Патрон на мене треба стратити, – сказав Долгушов.
Він сидів, притулившись до дерева. Чоботи його стирчали нарізно. Не спускаючи з мене очей, він дбайливо відгорнув сорочку. Живіт у нього був вирваний, кишки повзли на коліна, і удари серця було видно.
– Наскочить шляхта – насмішку зробить. Ось документ, матері відпишеш, як і що…
– Ні, – відповів я і дав коневі шпори.
Долгушов розклав по землі сині долоні і оглянув їх недовірливо.
– Утікаєш? – пробурмотів він, сповзаючи. – Біжиш, гаде…
Піт повз по моєму тілу. Кулемети відстукували все швидше, з істеричним завзяттям. Обведений німбом вечірнього заходу, до нас скакав Афонька Біда.
– Помаленьку чешімо, – закричав він весело. – Що у вас тут за ярмарок?
Я показав йому на Долгушова і від’їхав.
Вони говорили коротко, – я не чув слів. Долгушов простягнув взводному свою книжку. Афонька сховав її в чобіт і вистрілив Долгушову в рот.
– Афоню, – сказав я з жалюгідною посмішкою і під’їхав до козака, – а я от не зміг.
– Іди, – відповів він, бліднучи, – уб’ю! Шкодуєте ви, очкасті, нашого брата, як кішка мишку…
І звів курок.
Я поїхав кроком, не обертаючись, відчуваючи спиною холод і смерть.
– Бана, – закричав ззаду Грищук, – ан дурість! – і схопив Афоньку за
руку.
– Холуйська кров! – крикнув Афонька. – Він від моєї руки не піде…
Грищук нагнав мене біля повороту. Афоньки не було. Він поїхав в іншу сторону.
– Ось бачиш, Грищук, – сказав я, – сьогодні я втратив Афоньку, першого мого друга…
Грищук вийняв із сидіння зморщене яблуко.
– Їж, – сказав він мені, – їж, будь ласка…
Ісаак БАБЕЛЬ.
Підготував хроніку і переклав оповідання Володимир ЯЩУК. (Газета “Наш Прапор Перемоги”, Радивилів).