Сто років тому – бої на Радивилівщині

У квітні – жовтні 1920 року на території Радивилівщини точилися бої Польсько-радянської війни, яка йшла між Польщею і Українською Народною Республікою, з одного боку, і РСФРР та Українською Соціалістичною Радянською Республікою, з другого. Публікуємо хроніку боїв на півдні Рівненщини, після них наш край опинився у складі Польщі. Але чи краще було б, якби вже тоді опинився в складі більшовицького союзу республік з його подальшими нечуваними репресіями?

17 ЛИПНЯ 1920 року. У своїх спогадах колишній командир Першої кінної армії С.М.Будьонний писав: «Ми дій­шли висновку, що ус­пішно наступати в луцько­му напрямку зможемо, тільки покінчивши з дубнівсько-кременецьким угрупованням противника».

Отож 17 липня 1920 року 4-а кавале­рійська дивізія, якою командував Ф.М.Літунов, раптово вклинилася в пози­ції поляків і оволоділа містом Радзивиловом (Радивилів). Операція ви­явилась настільки блискавичною, що поляки навіть не встигли відтягнути своїх груп і обозні формування. Червоноармійці захопили чимало полонених, дістали змогу поповнити запаси зброї і продовольства. А в цей час на іншій ділян­ці фронту – вздовж Стиру склалася несприятлива для більшовицьких бійців обстанов­ка, і Літунов дав команду своїм бригадам тимчасово залишити місто.

20 ЛИПНЯ. Новий нас­туп на Радзивилів було на­казано вести 11-й кавале­рійській дивізії Ф.М.Морозова і 45-й стрілецькій дивізії Й.Е.Якіра. Але, незважаючи на запеклі су­тички, просунутися вперед червоноармійцям ніяк не вдавалося. Поляки робили від­чайдушні спроби перейти в контрнаступ.

22 ЛИПНЯ. Штаб армії головні свої сили зосере­див біля Стиру, де польське військо особливо затято рва­лося в атаки. Перестрілки змінювались шабельними і рукопашними поєдинками. Поляки були краще оз­броєні. З боку Радзивилова при підтримці танків їм таки вдалося розвинути наступ і, відтісняючи кінармійські підрозділи, зайняти Козин, Боратин, Ситне та Пустоіванне.

23 ЛИПНЯ. Червоноармійці з новим ентузіазмом ударили по пози­ціях противника. Кожен відчував відповідальність поставленого завдання: вийти до міст Радзивилів – Броди.

Цього дня відзначився командир 1-ї бригади 11-ї дивізії Ва­силь Ернестович Вільмут. Його, молодого, можна було з шаблею на­поготові побачити на най­більш небезпечних ділян­ках кавалерійського бою. Але недалеко від Крупця в азарті поєдинку він не помітив змаху польського клинка… Одна з вулиць Радивилова (нині Лев’ятинська) деякий час носила ім’я комбри­га Вільмута.

24 ЛИПНЯ. Наступ кіннотників продовжувався. За ніч поляки закріпилися в селах Боратин, Великі Жабокрики (Довгалівка), Козин. І те­пер оборонялися з винятко­вою силою. Тим часом червоноармійці на чолі з комдивом С.К.Тимошенком спрямували свій удар на Хотин. Кавалерійська група А.М.Осадчого вела бої з бригадою генерала Шиманського в районі сіл Немирівка – Батьків. Під контроль полків Першої кінної армії перейшла ділянка залізниці Рудня-Почаївська – Радзивилів, села Хотин, Сестрятин. Нечіт­кість лінії фронту, а поде­куди й невизначеність зай­маних позицій змушували командирів С.М.Будьонного і К.Є.Ворошилова за день бува­ти в кількох дивізіях, щоб будувати плани дальшого просування.

Цього дня шабельна су­тичка відбулася на узліссі між селами Боратин і Хотин. У ній проявила себе бригада І.Р.Апанасенка. Зім’яті раптовою атакою, залишки польського полку стали втікати до Великих Жабокриків, кидаючи серед поля гармати, рушниці, вози з провіантом і боєприпасами. Цим поєдинком команду­вав особисто Будьонний.

Вдалими були нальоти червоноармійців і в інших місцях, що викликало замішання в значній частині польського війська. А одна з його бригад відступала так необачно, що її штаб на чолі з полковником Шушковським опинився в поло­ні.

Та найбільш результа­тивним виявився наступ 34-го кавалерійського полку під командуванням К.А.Трунова. Під селами Ситне і Крупець кінармійці взяли в полон понад 1000 солдатів та офіцерів, захо­пили 25 гармат, 103 куле­мети, бронепоїзд, численні обози.

25 ЛИПНЯ. Опівдні по­чався загальний наступ Першої кінної армії. Вдарили гармати. Хлинула в атаку багатотисячна лава, посипався град куль. Червоноармійці не витримали, відступили. До кінця дня, то стихаючи, то наростаючи, йшов запеклий бій…

Цього дня штаб армії на чолі з Будьонним і Ворошиловим пере­містився в Крупець.

29 ЛИПНЯ. Польські легіонери зуміли відті­снити від Стиру частини О.Я.Пархоменка. Туди було кинуто резерв кінної армії, у тому числі й бригаду Д.І.Рябишева (йому випало во­ювати на тери­торії Радивилівського району і в червні 1941 року – як командиру механізованого корпусу). Наступного дня, 30 липня, Рябишев був тяж­ко поранений.

31 ЛИПНЯ. Розгорнули­ся бої в районі сіл Клекотів – Сестрятин – Бугаївка. В селі Рідків зайняла позицію бригада В.І.Книги.

1 СЕРПНЯ. Поляки від Стиру продовжували насту­пати. Вони кинули свої під­розділи на Козин, захопили район села Теслугів. Виникла загроза оточення для червоноармійських частин, які воювали на лінії від Радзивилова до Хотина.

Будьонний викликав до себе комдива Тимошенка: «Підете по східній окраїні ось цього лісового масиву, — вказав він на Рідків, – перехоплюючи всі дороги з Радзивилова на захід».

3 СЕРПНЯ. Польовий штаб кінної армії перемістився з Крупця в Радзивилів. Звід­си зручніше було керувати дивізіями.

4 СЕРПНЯ. Червоноар­мійці розгорнули наступ на Броди. Відзна­чилась окрема бригада під командуванням М.В.Ракитіна, за що вона згодом була нагороджена Черво­ним прапором ВЦВК. Наступ підтримували два бро­непоїзди на ділянці залізниці Радзивилів – Броди. Одному з них, що носив назву «Николай Руднев», вдалося прорва­тись на станцію Броди і обстріляти піхоту, яка там закріпилася.

5 СЕРПНЯ. Гострі сутич­ки відбувались на лінії Сестрятин – Радзивилів – Перенятпн. Тут билися й 8-а червонокозача дивізія під командуванням В.М.Примакова, 45-а стрі­лецька дивізія Й.Е.Якіра. Бронепоїзди кінармії кур­сували від Рудні-Почаївської до Радзивилова.

8 СЕРПНЯ. Поляки перейшли в наступ на Рад­зивилів, захопили місто. Але кінармійці, підтримувані броньовиком та бронепоїздами, вибили їх із міста. У цьому бою на станції було знешкоджено бронепоїзд поляків.

11 СЕРПНЯ. Польовий штаб червоноармійців переїздить у Рідків. Поляки не збиралися здава­ти своїх позицій.

17 СЕРПНЯ. У Радзивилові, де закріпилася Червона армія, було організовано революційний комітет – орган більшовицької влади. Його очолили місцеві жителі О. Герасимчук та І. Бойков.

А тим часом Перша кінна армія продовжувала наступ у напрямку на Львів. Як відомо, це була безуспішна кривава спроба Червоної армії прорватися через Польщу до Німеччини, щоб – не мало не багато – захопити її та звідти «понести соціалістичну революцію по всьому світу». Будьонний та Ворошилов у середині серпня 1920 року відправили телеграму Конгресу Комінтерну, в якій говорилося, що кінармійці не вкладуть шаблі у піхви, поки над Варшавою, Берліном, Парижем і Лондоном не замайорять червоні прапори.

***
Бійцем цієї кінної армії тоді був одесит Ісаак Бабель (1894 – 1940), згодом відомий письменник. У збірці його оповідань «Кінармія» часто згадуються населені пункти нинішнього Радивилівського району. Події описані без ідеологічного туману, з жорстокою правдивістю. Слід зазначити, що врешті-реш більшовицьке військо зазнало поразки, і вже 10 вересня 1920 року поляки знову заволоділи Радзивилом, цього разу надовго – до 1939 року. За переписом 1921 року, в Радивилові проживало 4240 чоловік. 

Пропонуємо увазі читачів одне з «радивилівських» оповідань збірки «Кінармія» (в перекладі з російської). Подіям біля Радивилова присвячене й оповідання «Історія одного коня», яке вже колись було опубліковане в районці.

СМЕРТЬ ДОЛГУШОВА

Завіси бою просувалися до міста. Опівдні пролетів повз нас Корочаєв у чорній бурці – опальний начдив чотири, який бореться самотужки і шукає смерті. Він крикнув мені на бігу:

– Комунікації наші прорвані, Радзивилів і Броди у вогні!..

І поскакав – майоріючий, весь чорний, з вугільними зіницями.

На рівнині, гладкій, як дошка, перешиковувалися бригади, сонце котилося в багряній пилюці. Поранені закушували в канавах, сестри милосердя лежали на траві і стиха співали. Афонькіні розвідники нишпорили по полю, вишукуючи мерців і обмундирування. Афонька проїхав за два кроки від мене і сказав, не повертаючи голови:

– Набили нам пику. Як двічі два. Є думка за начдива, зміщують.

Сумніваються бійці …

Поляки підійшли до лісу, за три версти від нас, і поставили кулемети десь близько. Кулі скиглять і повискують. Жалоба їх наростає нестерпно.

Кулі підстрілюють землю і риються в ній, тремтячи від нетерпіння.

Командир полку Витягайченко, який хропів на сонці, закричав уві сні і прокинувся. Він сів на коня і поїхав до головного ескадрону. Обличчя його було м’яте, в червоних смугах від незручного сну, а кишені повні слив.

– Сучого сина, – сказав він сердито і виплюнув з рота кісточку, – ось бридка тяганина. Тимошку, викидай прапор!

– Підемо, чи що? – запитав Тимошка, виймаючи древко зі стремен, і розмотав прапор, на якому була намальована зірка і написано про III Інтернаціонал.

– Там видно буде, – сказав Витягайченко і раптом закричав дико: –Дєвки, сідай на коників! Скликати людей, ескадронні! ..

Сурмачі програли тривогу. Ескадрони вишикувалися в колону, з канави виліз поранений і, прикриваючись долонею, сказав Витягайченку:

– Тарасе Григоровичу, я є делегат. Мабуть, ніби так, що залишимося ми…

– Відіб’єтесь… – пробурмотів Витягайченко і підняв коня на диби.

– Є така сподіванка у нас, Тарасе Григоровичу, що не відіб’ємося, – сказав поранений йому вслід.

-Не канюч, – обернувся Витягайченко, – либонь, не залишу, іскомандував повід.

І враз тут задзвенів плакучий бабин голос Афоньки Біди, мого друга:

– Та не переводь ти з місця на рись, Тарасе Григоровичу, до нього п’ять верст бігти. Як будеш рубати, коли у нас коні заморені … Хапатись нічого – встигнеш до богородиці груші оббивати …

– Кроком! – скомандував Витягайченко, не піднімаючи очей.

Полк пішов.

– Якщо думка за начдива правильна, – прошепотів Афонька, затримуючись, – якщо зміщують, тоді намилюй загривок і вибивай підпірки. Крапка.

Сльози потекли у нього з очей. Я дивився на Афоньку в подиві. Він закрутився дзиґою, схопився за шапку, захрипів, гикнув і помчав.

Грищук зі своєю дурною тачанкою та я – ми залишилися одні і до вечора моталися між вогневих стін. Штаб дивізії зник. Чужі частини не приймали нас. Полки увійшли до Бродів і були вибиті контратакою. Ми під’їхали до міського кладовища. Із-за могил вискочив польський роз’їзд і, піднявши гвинтівки, став бити по нас. Грищук повернув. Тачанка його волала всіма чотирма своїми колесами.

– Грищук! – крикнув я крізь свист і вітер.

– Пустощі, – відповів він сумно.

– Пропадаємо, –  вигукнув я, охоплений згубним захопленням, – пропадаємо, батьку!

– Навіщо баби труждаються, – відповів він ще сумніше, – навіщо сватання, вінчання, навіщо куми на весіллях гуляють…

У небі засяяв рожевий хвіст і погас. Чумацький Шлях проступив між зірками.

– Сміху мені, – сказав Грищук гірко і показав батогом на людину, яка сиділа при дорозі, – сміху мені, навіщо баби труждаються…

Чоловік, що сидів при дорозі, був Долгушов, телефоніст. Розкидавши ноги, він дивився на нас упритул.

– Я ось що, – сказав Долгушов, коли ми під’їхали, – кінчуся… Зрозуміло?

– Зрозуміло, – відповів Грищук, зупиняючи коней.

– Патрон на мене треба стратити, – сказав Долгушов.

Він сидів, притулившись до дерева. Чоботи його стирчали нарізно. Не спускаючи з мене очей, він дбайливо відгорнув сорочку. Живіт у нього був вирваний, кишки повзли на коліна, і удари серця було видно.

– Наскочить шляхта – насмішку зробить. Ось документ, матері відпишеш, як і що…

– Ні, – відповів я і дав коневі шпори.

Долгушов розклав по землі сині долоні і оглянув їх недовірливо.

– Утікаєш? – пробурмотів він, сповзаючи. – Біжиш, гаде…

Піт повз по моєму тілу. Кулемети відстукували все швидше, з істеричним завзяттям. Обведений німбом вечірнього заходу, до нас скакав Афонька Біда.

– Помаленьку чешімо, – закричав він весело. – Що у вас тут за ярмарок?

Я показав йому на Долгушова і від’їхав.

Вони говорили коротко, – я не чув слів. Долгушов простягнув взводному свою книжку. Афонька сховав її в чобіт і вистрілив Долгушову в рот.

– Афоню, – сказав я з жалюгідною посмішкою і під’їхав до козака, – а я от не зміг.

– Іди, – відповів він, бліднучи, – уб’ю! Шкодуєте ви, очкасті, нашого брата, як кішка мишку…

І звів курок.

Я поїхав кроком, не обертаючись, відчуваючи спиною холод і смерть.

– Бана, – закричав ззаду Грищук, – ан дурість! – і схопив Афоньку за

руку.

– Холуйська кров! – крикнув Афонька. – Він від моєї руки не піде…

Грищук нагнав мене біля повороту. Афоньки не було. Він поїхав в іншу сторону.

– Ось бачиш, Грищук, – сказав я, – сьогодні я втратив Афоньку, першого мого друга…

Грищук вийняв із сидіння зморщене яблуко.

– Їж, – сказав він мені, – їж, будь ласка…

Ісаак БАБЕЛЬ.

Підготував хроніку і переклав оповідання Володимир ЯЩУК. (Газета “Наш Прапор Перемоги”, Радивилів).