Світлана Скруха, поетеса з села Пляшева
Чимало відомих постатей народилося в нашій Україні. Постатей, які люблять, шанують, прославляють свою Батьківщину. Таких, що переймаються її долею. Та сьогодні мені хочеться привернути вашу увагу до ще, на жаль, не відомої на всю країну людини. Проте, вона цього заслуговує. Ця людина – Світлана Скруха. Це чудова поетеса, яка проживає у мальовничій Пляшевій. Це їй так болить доля тих українських синів, що полягли на Берестецькому полі, виборюючи нам щасливе майбуття. Цей біль вона передає у рядках своїх віршів. Кожним своїм словом Світлана закликає нас пам’ятати, чиї ми діти, шанувати свою Батьківщину, цінувати жертовність героїв задля того, щоб ми зараз жили вільно, незалежно. Якби ж вони знали, до чого тепер доборолись їхні нащадки…
Світлана Скруха народилася 2 травня 1978 року в с. Пляшева. Зі шкільних років закохана в рідне слово і пісню. В 2002 році закінчила Волинський державний університет ім. Лесі Українки. З 1996 року працює в Національному історико-меморіальному заповіднику «Поле Берестецької битви»: спочатку на посаді екскурсовода, тепер – науковим співробітником. Її поезії та статті неодноразово публікувалися в районній та обласній періодиці. В 2007 році в світ вилетіла її перша поетична ластівка – літературно-художня збірка «Під містечком Берестечком», а в 2010 році – збірка поезій «Хліб і сіль землі».
Світлана СКРУХА
До того незабутого гнізда,
Де вічним сном синів спочили кості.
Верни до мене співом солов’я,
Врочистим передзвоном на дзвіниці
І колосом налитим на полях,
Й чернечою молитвою в гробниці.
Верни до мене, пам’яте моя,
Щоб було що онукам показати,
Щоб білим тим лелекам й солов’ям
Було куди щороку прилітати.
Роздуми на Берестецьому полі
Під килимом зеленого розвою
Під Берестечком лицарі лежать.
Лежать віки й до наших душ взивають,
До тих уже замулених криниць:
А ми ж за Україну умирали,
А ви ж чому, чому так впали ниць?
Колись чужим корилися в неволі,
Тепер свої зробили з вас рабів…
Недоросли ви, знать, іще до волі,
Знать, помисли ще ваші замалі.
Чи ж мало вас навчило Берестечко?
Де глумитеся?! – На святих кістках!
Торгуєтеся волею безпечно
Й скрізь безнадію сієте і страх…
А ж був Майдан – оте святе єднання!
Здавалось, ось – таки ми, бачте – є!
Тож не топчіть народні сподівання,
Тож дбайте про людське, а не своє…
Пожертвуйте собою (чи ж під силу?!) –
Задля дітей, батьків і матерів,
І йдіть сюди – вклонитися могилам –
Не з шабашем промов і прапорів!..
Снує думки туман під Пляшевою.
І гіркота, і біль у тих думках.
Здригнулось в сні важкому поле бою,
Що ж бачиться йому в тривожних снах? –
Жахіття й смерть,
І зайд пекуча зрада…
А там – вони – соколики-сини,
І той, останній, що на рані рана…
Хіба ж то сни? – То ж муки, а не сни!..
– Чи ж мало вам, хіба ж вам не наука –
Укрита трупом берестецька гать? –
Забудьте чвари, потиснувши руки,
Інакше повік вам спокою не знать.
Послухайте дідів сивоголових,
З чиїх сердець калина проросла:
Творіть добро ділами, і не словом,
А слава вас знайде сама!
