Світлі люди війни. Нотатки публіциста

Про який сон може йтися у дні війни? Ледь дочекався ранку, щоб піти у храм і розповісти Богу про всіх, за кого переживав.
Священник молився за “всіх вбитих російськими окупантами”. Диякон виголошував чітко, голосно і так, щоб крайсвіту дійшло до мізків і душі: “за усіх від московських загарбників постраждалих!”
Жодної ненависті в людей не було. Жодного нарікання на долю, прокльонів і злоби на “москалів” – ні в кого… Але майже у всіх текли тихі сльози жалю. У кожного світлий погляд і віра в перемогу. З таких почуттів народжується праведний, розумний, діяльний гнів доброго серця.
Ця війна – то боротьба добра із злом.
***
Рівненський військкомат. Ні доступитися, ні приступитися, стільки поприходило сердитих на московію хлопців. Поки що тих, хто не мав бойового досвіду, в армію не беруть. Це добре. Це означає, що перший ешелон нормально впорався. Чоловіки повертаються із військомату в розпачі: поки що не записують, а вдома сидіти без діла вже несила! Бути готовим і чекати – то праця терпіння. У кожного своє покликання і своя година. Коли солдати мають за спинами такий тил, у них спокійно на душі – і це дуже важливо.
Ця війна об’єднала українців, як ніколи в історії.
***
Із храму до військкомату поприбігали діти – і гайда роздавати гостинці усім призовникам і солдатам. Місцева бариста, жінка з великою душею, поставила біля пункту призову столик з кавою та пригощала бутербродами всіх бажаючих. От така собі “кав’ярня”, декорована мішками із піском. У нас найкращі у світі жінки, за них і життя не шкода віддати. Але, як показує історичний досвід, їх краще не сердити навіть у мирний час…
Більшість росіян навряд чи колись зрозуміють українців. Вони думають, що все на світі продається, купується або забирається силою. Як це не гірко визнати, але будемо відвертими до кінця, Путін не веде за собою свій народ, а ведеться. Він лиш озвучує хижацтво, якого жадає більшість. Бо якби переважна більшість не мислила так само, як він, то його б не було так довго на троні.
Це гіркий, але чесний закон історії. А меншості росіян дякуємо за підтримку.
***
Бомблять Маріуполь з ночі до ночі зі всіх сторін. Двоє хлопчиків під час чергового обстрілу міста вилітають із укриття і стрімголов біжать на вулицю, та так, що й мати не може наздогнати. Вони хочуть врятувати свого улюбленця песика і тягнуть його за собою. А матір змиряється, бо по-інакшому ніяк. Вони ще діти. Вони, звичайно ж, бояться, але любов перемагає страх. Маріуполь тримається.
Це війна озлоблених рабською пропагандою і гордих своїм “велічієм” росіян проти вільних дітей і жінок.
***
Одній українській сім’ї німецька родина запропонувала переїхати і оформити положення біженця. Вже збирали валізи. До батька підійшло двоє синів, ще школярів, і сказали: “Ми нікуди звідсіля не поїдемо. Це наш дім і наша Батьківщина. Ми тут більше потрібні”.
Господь казав: “Будьте, як діти”. Тепер збагнув, що це означає. Загарбники довгі роки нас вважали недоростками. Але людина стає сильнішою, коли прагне до кращого. На жаль, росіяни мають ресурси і силу, але прагнення до кращого в них немає, тому й нападають.
Це війна з кривавим радянським минулим (яким дуже пишаються росіяни), за краще людяне майбутнє.
***
Невеличке село на Хмельниччині. Правиться служба. Люди молилися на колінах за близьких і рідних, за всю Україну… Священник – у теробороні. Храм після літургії перетворився на пункт збору допомоги для армії. Усі в селі, від старого до малого, задіяні у війні. Це народна війна. Відступати нікуди. За нами світ вільних людей. Ми вже в Європі. Не про територію йдеться, а про гідність! Росіяни не поважають наш вибір, а це значить, що не хочуть сприймати нас як нормальних, гідних людей.
Ця війна за гідність людини!
***
У матері один син. Напередодні війни вийшов з дому в одних кросівках і курточці. На наступний день, щоб матір не переживала, він вислав світлину із автоматом у теробороні. Йому 19. Матір присвятила йому все своє життя. А він присвятив його всім іншим. Бо Україна для нього – то не територія, а люди. І ось ці нелюди, які її зрихлюють бомбами, не можуть збагнути, що українці підставляють під кулі свої груди не заради “ідеї”, а за матір, батька, сина, дочку, сусіда, друга…
Ця війна – то прояв жертовної любові.
***
Якась бабця у магазині на останні копійки купувала рибу. Один молодий чоловік запропонував матеріальну допомогу, а вона у відповідь сказала: ” Щиро дякую, добродію! Краще передайте на армію, там більше треба, а я вже якось упораюсь”. Виходячи з магазину, вона сказала всім присутнім: “Мирного вам усім неба!”.
***
Таких вчинків безліч! Зціллююсь душею, дивлячись на наших людей. Вони прекрасні! Наша нація велика серцем! Наш народ сильний добрими душами.
Денис ТАРГОНСЬКИЙ.
м. Радивилів – м. Рівне.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.