Тернистою дорогою фронтових і післяфронтових випробувань

VETERANYНа жаль, усе менше залишається серед нас учасників бойових дій Другої світової війни, за кількістю вже переважили їх учасники бойових дій афганської війни, інших військових конфліктів, а також учасники нинішньої війни в зоні АТО проти інтервентів з Росії. Ми вдячні всім за їх мужність, вірність військовому обов’язкові. Але важлива дата – 70-річчя Перемоги над нацизмом у ці дні повертає нас до подій світової війни.

…У його долі поєдналися причетність до УПА і фронтові бої з німецькими фашистами. І, мабуть, перше відіграло більш визначальну роль, адже в подальшому не раз ускладнювало життя, – ну ніяк бойові заслуги в складі Червоної армії і навіть важке фронтове поранення чомусь не спроможні були заслонити «націоналістичних» устремлінь молодості.

З огляду на постійні переслідування кадебістів мусив покинути рідне село на Млинівщині (Рівненська область), але й у Червоноармійську (Радивилові) не обійшлося без проблем – нишпорки знали свою справу.

Так склалося, що ще в шкільні роки у Віталія Федчука серед учителів був колишній кадет, гірничий інженер, який пройшов Першу світову війну, воював проти більшовиків, а затим через Туреччину потрапив до Польщі, оселився у волинському селі Ставрів біля Стиру. Його розповіді про «червону Росію» залишали слід у душі, доповнювали мозаїку сімейних бесід. Як-не-як, батько Віталія був людиною освіченою, цікавився політикою, українською старовиною. Мати любила читати, співала народних пісень.

Серед сельчан були й члени КПЗУ, які за свою діяльність зазнавали переслідувань з боку польської влади, потрапляли до в’язниць, і це не могло не викликати доволі широких симпатій до КПЗУ. Разом з тим суттєво буде зазначити: прийшов у село в прийми член ОУН, і теж зумів згуртувати коло симпатиків.

Віталій Федчук виконував доручення зв’язкового, заодно мав змогу читати заборонену літературу національно-патріотичного змісту. То був час, коли вироблялися життєві орієнтири, приходило усвідомлення України.

Із запровадженням у вересні 1939 року в нашому краї радянської влади хлопець продовжив навчання в школі, загалом закінчив сім класів, що на той час було досить добре.

У створюваний колгосп сім’я не записалася, а спонукати, примусити до цього нова влада не встигла – почалася війна.

Випадає ж декому жити на перехрестях історії: тут ще несправедливості польського режиму не забулися, ще до комуністичних порядків не звиклося, а вже нові правителі взялися наш край «облаштовувати».

У 1942 році, коли почали формуватися загони Української повстанської армії, Віталія Федчука взяли на вишкіл, він став ройовим. Згодом доручили навчати інших – група формувалася з чоловіків віком від 1914 до 1922 року народження. У повстанських рейдах участі, як правило, не брав – хіба що виконував завдання провідника, зв’язкового.

На березень 1944 року, коли гітлерівців вигнали наступаючі радянські війська, Федчук був серед лісових побратимів. Важкий час непевності… Почастішали облави. Треба було зважуватися: залишатися на нелегальному становищі чи зголошуватися до Червоної армії. І в тому, і в тому крилася небезпека.

Батька, Павла Пилиповича, якому вже було 48 літ, призвали. І Віталій із товаришем вирішили: треба йти прямо в Рівне, на збірний пункт.

Везли новобранців в Алтайський край у тісних вагонах, було голодно, гнітила невідомість. Від недоїдання Віталій навіть потрапив у лікарню.

А після двомісячного навчання – на фронт. Перші бої в Східній Прусії, перші успіхи і болючі, моторошні втрати. Як-не-як, наступною жертвою міг стати він сам.

Особливо запам’яталася Віталію Павловичу, тоді кулеметникові, одна з атак у грудні того ж сорок четвертого… Наступали під гору, дуже легкі мішені для супротивника. І враз Федчука різонула куля біля губ. Це вже потім він довідається, що пройшла вона через шию, груди і вийшла біля лопатки.

Десь краєм свідомості майнули спогади про рідне село, чомусь постали в уяві сільські могилки, зойкнула думка про те, де ж то поховають… І втратив свідомість. Прийшов до тями від того, що кров цебеніла по обличчю, била, мов із крана. Хотів затулити рану лівою рукою, а вона не піднялася, правою ж дотягнутися не зміг…

Бій ущух, підповзли товариші, перев’язали. Лежачи на спині, солдат почав захлинатися власною кров’ю, тож мусив її ковтати. Тривалий час його мов не помічали – кругом шаленіла стрілянина, нуртувало від вибухів.

А потім Віталія відвезли в санітарний намет. Досить довго медики не могли збагнути характер поранення. Хтось навіть проронив: «Симулянт». З температурою поза 40 градусів мучився у прифронтовому лазареті, аж поки товариш по палаті не порадив: мовляв, хочеш швидше потрапити в госпіталь, збивай температуру, інакше й надалі залишать тут як безнадійного на самовиживання. «Метод» спрацював.

У госпіталі почали лікувати, зробили дві операції, хоча після першої ще мало хто надіявся на одужання. Якось санітарка зізналася, що мала наказ раз у раз підходити до пораненого, аби послухати, чи дихає…

У госпіталі дізнався й про капітуляцію Німеччини. А 13 травня комісія надала відпустку на місяць із правом поїздки додому. У своєму районі ще кілька разів мусив продовжувати відпустку, аж поки більш як через рік остаточно комісували.

Для вироблення права на пенсію Віталій Павлович звернувся в один з військових музеїв, і за його сприянням отримав історію хвороби.

Близько двох років очолював Федчук сільраду, затим працював у Луцьку, торгував у рідному селі в магазині споживчої кооперації. Закінчив у Рівному торгову школу. Завідував універмагом в Острожці. Але ця посада виявилася вже досить помітною для «компетентних органів», – голові райсполживспілки поставили вимогу звільнити «колишнього». А йому просто по-людському порадили виїхати в інший район. Так він і опинився в Червоноармійську (Радивилові).

Сім років завідував  базою (була в центрі міста). Але й тут спокійного життя не мав: райвідділ КДБ вимагав від райспоживспілки звільнення. А за що людину звільняти, якщо чесно й добросовісно працює? І начальство всіляко відхрещувалося від наполягань дуже пильних «чекістів», мало того, портрет Віталія Павловича раз у раз з’являвся на дошці пошани.

Та врешті-решті дійшло й до звільнення. Однак через суд Федчук відновився на посаді, хоч, певна річ, прекрасно усвідомлював: надалі доведеться шукати роботи в інших районах. Були спроби знайти справу до душі в Кременці, Берестечку…

Проте часи міняються, змінюються й керівники району.

А відтак прийняли завідуючим складом комбінату громадського харчування. І працював на цій посаді понад 30 років.

Попри все пережите, незважаючи на неприємності своєї тернистої дороги, вважав себе щасливою людиною, адже здобув у колективі визнання. З дружиною, вчителькою, виховали достойних дітей.

Крім бойового ордена Вітчизняної війни І ступеня, є в нього й висока нагорода незалежної України – орден «За мужність», як це й видно на знімку, зробленому мною в Радивилові 9 Травня минулого року на меморіалі Слави (Віталій Павлович Федчук – у нижньому ряду справа).

Володимир ЯЩУК, м.Радивилів.

ДИВ.: “Брянські” прохачі на Радивилівщині. Ми рятували їх, а їхні внуки проти нас воюють.

 

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

2 коментарі

  1. Травень 10, 2015

    […] Івановича Казьмірчука і Віталія Павловича Федрука (про нього була велика публікація в Радивилів.info). Сумно усвідомлювати, що ще недавно до заміського […]

  2. Березень 17, 2017

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.