У ці дні березневі ми приходимо до нього щороку

У ці березневі дні ми приходимо до нього щороку. Проте мусимо визнати, що часто робимо це чи то з примусу, чи то з обов’язку. Але мало хто – за покликом серця. Несемо квіти, покладаємо вінки, виголошуємо скорботно-патріотичні промови і поспіхом знову розходимося на рік. А в проміжках між цими датами живемо собі й нарікаємо на долю, на владу, на ціни, на війну…

Дивно, але саме сьогодні мені пригадується зовсім інший день. 20 лютого 2014 року – день розстрілу Небесної сотні. Шок від побаченого і почутого…

Мало хто знає про це, але того вечора у моєму містечку старшокласники і просто небайдужа молодь раптово відчули потребу вийти на вулицю і стати пліч-о-пліч із людьми, які в цю ж секунду думають і відчувають те ж саме, що й вони самі. Заклик миттєво поширився соцмережами. Місце зустрічі навіть не обговорювалося. Ми йшли до пам’ятника Шевченкові.

Нас було небагато, може, зо два десятки. Кілька вчителів, мої колишні однокласники, хлопці – майбутні випускники… Хтось палив свічки. Хтось приніс роздруковані фото перших Небесних. Якась жіночка, побачивши нас, просто підійшла, поплакала, перехрестилася й пішла далі. Усі мовчали…

Тепер я розумію, що все це було не просто так. То був чи не єдиний випадок, коли ми стихійно, але усвідомлено йшли до Шевченка, бо нас сюди кликало, вело і об’єднувало Тарасове слово.

Ми українці. Нам генетично закладені предками волелюбність і нескореність, бажання мирно жити і працювати на власній землі. Ми – вертикаль між небом і землею. Ми живемо за законами Божими і захищаємо те, що нам дороге. Родину, гідність, свободу. «У нашім раї на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим…»

Шевченко прожив лише 47 земних літ. Але прожив їх так, що його досі продовжують боятися –адже він чи не найпершим заклав підвалини нашоїРадивилів, Галина Гнатюк, поетеса, Тарас Шевченко національної ідеології. З іменем Шевченка, з його «Кобзарем» українство вершило найвизначніші визвольні здвиги у своїй історії. З ним творилася УНР і УПА, його слово зродило вільнолюбних шістдесятників, з його портретами на фанерних щитах захищалися барикади Майдану. З його закликом: «Борітеся – поборете!..» – стоять і нині уздовж східних кордонів України наші збройні сили. Чи не про те ж саме у роки ІІ світової говорив наш земляк, письменник світового рівня Улас Самчук: «І сьогодні у ці дні великих історичних пересувань, у дні неймовірно напруженої боротьби, у дні, коли міняється обличчя світу сьогодні більш, ніж коли, нам треба мати в собі Шевченка. Його прапори, його життєві девізи, його воля і його віра повинні діяти у нас. Перемога на фронті, перемога права і справедливості має для нас вирішальне значення. Ми знаємо, що наш народ жив і жити далі буде, але нам не все одно, у яку форму його життя увіллється. Тому якраз ми тримаємось Шевченкових заповітів, і тому якраз всі наші чини мають бути спрямовані у відповідньому напрямку».

Знаю, що ще дуже багато часу мине до усвідомлення справжньої ціни Шевченкових істин. Знаю, що не одне покоління зміниться, заким відпаде гостра нагальна потреба українцям «шукати доброго добра» по закордонах, замість того, щоб жити й працювати там, де «в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля…» А це буде можливим тільки тоді, коли Кобзареве слово стане для нас такою ж цінністю, як свобода, як незалежність, і як хліб насущний.

Читаймо Шевченка…

Галина ГНАТЮК, членкиня Національної спілки письменників України, вчителька Радивилівського ліцею №2.

 

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.