Великдень у в’язниці

Оксана Юрчук Камінська, Радивилів, ОстрівВерховна Рада України ухвалила закон про визнання організацій, які боролись за незалежність України у ХХ столітті. Законом передбачається визнання таких організацій, як Союз визволення України, УСС, УНР, Гетьманат, ЗУНР, партизанські і повстанські загони Наддніпрянщини, Карпатська січ, УПА, ОУН, Сойм Карпатської України, Українська Гельсінська спілка тощо. Про те, що довелося пережити від московсько-сталінського режиму нашим краянам, які сповідували ідею незалежності України, нагадує і ця стаття двадцятирічної давності:

Я  з великою пошаною ставлюся до тих людей, які, не жаліючи свого життя, боролися з гітлерівською навалою. Жаль тільки, що в газетах нечасто згадують воїнів УПА, які також немало зробили для перемоги.

Коли чую розмови про війну, згадую, як мусила святкувати Великдень і день Перемоги в 1945 році. Згадую і плачу.

9 лютого того року мене заарештували, заарештували «з великою парадою»: 20-річну вчительку Острівської початкової школи приїхали «брати» 12 підвід озброєних солдатів під проводом начальника міліції з Козина Соловйова і лейтенанта Куликова. Оточили школу, де я саме вела уроки в  першу зміну, друга вже чекала на коридорі (я була єдиною вчителькою), лейтенант з двома солдатами, не знімаючи шапки, зайшли до класу.

Лейтенант продемонстрував неабияку «вихованість», бо навіть запитав, чи скоро закінчу урок – не хотів, бачите, перебивати. Коли я відповіла, що вже можу й не закінчувати, вони мене, роздягнену й простоволосу, вивели зі школи (це ж 9 лютого!), і, не давши зайти в учительську, щоб одягнутися, повели в сільраду, а тоді посадили на підводу. Мама про це нічого не знала.

Через дорогу від сільради проживала Ганна Радецька, нині покійна вже, вона схопила свою хустину і вискочила надвір, щоб дати її мені. Незважаючи на брутальну лайку і удари прикладами, їй все-таки вдалося це зробити, і я зав’язалася. В цей час дали знати й мамі… Вона схопила кожушок і хустину, але бігти за підводами не могла. Її замінила інша, молода жінка, солдатська вдова і мати чотирьох малих дітей. Вона наздогнала підводи під Пляшівкою і таки кинула мені одяг.

Але я не про це хочу написати, а про Великдень і 9 Травня.

Весна 45-го була чудова. Великдень припав па пізню пору – 6 травня. У козинській «капезе» — камері попереднього ув’язнення (то був хлів із пустаків, господаря вивезли, а з його приміщення зробили  в’язницю) – половину займали чоловіки, другу — жінки.

Спали ми взимку на цементовій долівці, стелилися, чим хто мав. У віконці були тільки грати – ніякого скла. В камеру набивали 18 – 20, а то й більше чоловік, віком від 15 до 45-ти. Зрештою, сорок п’ять мала тільки одна жінка, ми її поважали, бо мала двоє дітей — нам ровесників.

Великодня ніч видалася теплою і тихою. Ми не спали. І коли в церкві дзвонили дзвони і коли співали «Христос воскрес» та святили паски, – ми все чули і плакали.

А 9 травня раптом знову задзвонили вранці дзвони. Та так радісно, мов на Великдень. Ми ніяк не могли збагнути, в чому причина, адже три святкових дні Пасхи минули. Вартовий чи й сам не знав, чи, дотримуючись суворої заборони, до віконця не підходив.

Недалеко від «капезе» знаходився будинок райвідділу НКВС, у хаті, звідки вивезли господарів, в іншій розмістився відділ «Смерш». І раптом – диво: до нашого віконця стали підбігати офіцери «Смерш», подавали руки через  грати  й кричали: «Девушки! Война кончилась!» Стискали нам руки і схвильовано говорили: «Не беспокойтесь! Вас всех выпустят. Еще немного, пока разберутся, а там – свобода». Вони вірили в це.

Ми ж не знали, вірити чи ні, але раділи щиро. Адже майже в кожної з нас хтось був на війні – значить, мав повернутися живий додому. І ридали ті, чий батько, брат, чоловік або коханий уже ніколи не повернуться… Але, врешті-решт, кінець війні – це було щастя для кожного.

Ми стали співати, вартовий не боронив, хоч це було проти  правил. Так минув день. О 9-й годині, згідно з вимогами, полягали на цемент. Смеркало. Світилася лампочка, бо вона тут не гасла ніколи. І раптом у камеру вриваються четверо енкавеесесівців, п’яних, зі зброєю. «Встать!» – пролунав окрик і посипалася брудна лайка. До грубощів і брутальності ми встигли звикнути, але лякало, що офіцери озброєні.

«Строиться!» Ми слухняно шикувалися, у кожної визріла думка одній з камери не йти. Один ткнув пальцем на дівчину: «На допрос». Але вона не поворухнулася. Другий шарпнув дівчину за руку, однак шеренга залишилася незрушною. «Что это, бунт?» Стали вихоплювати револьвери.

Вартовий, який усе те бачив, злякався, побіг у будинок НКВС і привів, мабуть, чергового офіцера. Той з допомогою вартового зумів вивести п’яних. Так скінчився день 9 травня.

Оксана КАМІНСЬКА-ЮРЧУК, село Острів Радивилівського району. Для Радивилів.info – за публікацією книги “Із криниці печалі” (Рівне, 1994).

Юрчук (Камінська) Оксана Антонівна, народилася 9 березня 1922 р. в селі Острів Радивилівського району, українка, православна, член ОУН, вчителька, була заарештована 9 лютого 1945 р., звільнена 10 червня 1955 р. Зі спогадами друкувалася в газеті “Прапор перемоги” (Радивилів), пізніше вони були включені в збірники “Із криниці печалі”.

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.