Видатний археолог – у спогадах хотинців

У жовтні відзначатиметься, в тому числі і в селі Хотин Радивилівського району, 100-річчя від дня народження українського історика, археолога, дослідника Берестецької битви 1651 року, доктора історичних наук Ігоря Кириловича Свєшнікова (19.Х.1915 – 20. VIII. 1995). Хотинський краєзнавець, автор книги «Святі місця землі моєї» Надія Мельник свого часу виступила з ініціативою впорядкувати за участю районної влади місце колишньої садиби Свєшнікових у Хотині, встановити пам’ятний знак. Відповідні заходи у селі здійснюються. А районній газеті “Прапор перемоги” Надія Андріївна запропонувала надрукувати спогади жителів Хотина про видатного земляка і його родину.

Свєшніков Ігор КириловичСолонюк Степан Дмитрович, 1937 року народження:

– Із переказів старших людей знаю, що Хотин деякий час перебував у володінні пруського підданого Едуарда Бернардовича Пієнтика, який жив у Берліні. У цей час наша хотинська земля славилася незайманою красою лісів. Для Пієнтика потрібне було дерево і саме заради цього він і закупив ці заліснені землі. Найманою робочою силою були німці. Вони вирізали дерева і на деревообробній фабриці, що була побудована у лісі, виготовляли швелі, шпали й відправляли у Німеччину. Жили вони в лісі в бараках. На вихідні наймали сільських музик для розваг. Петро Бобошко, 1936 року народження із Хотина, розповідав, що його дід Макар Бобошко був музикант. По нього приїжджали німці, він брав скрипку, бубон і їхав із ними. Допізна розвеселяв мужиків. Йому за це платили. А назад уже йшов додому пішака. У лісі в цей час було дуже багато вовків, і ходити було небезпечно. Музика брав скрипку на одне плече, а бубон — на друге і всю дорогу бубнив. Вовки йшли за ним надзирці, але підступати боялися. Провівши його за ліс, залишали.

Відправляли в Німеччину й колоди. Заготівлею цього дерева займалися в основному люди з Полісся та навколишніх сіл. Колоди підводами возили в Берестечко, а там в’язали у плоти й сплавляли по Стиру.

Заготовивши потрібну кількість лісу, німці звернулися з проханням до церковного старости Георгія Павловича Денисюка, 1850 року народження, щоб той виступив перед людьми й запропонував їм здавати гроші та викупити в німців цю землю для себе. Люди погодилися і вже почали збирати гроші. Та їх відмовив священик Петро Моссаковський, посилаючись на те, що їм не під силу буде обробляти цю землю. Люди почали забирати гроші назад. Тоді хотинці, порадившись, купили 100 гектарів землі для церкви, староста Георгій Денисюк купив 30 гектарів для себе. По декілька гектарів землі придбали собі ще кілька сімей. Продавали і чужим людям. Документ на вартість нерозпроданої землі передали в земельний банк м. Дубна. Банк оголосив продаж. Оголошення прочитав двадцятидев’ятирічний російський пан Петро Львович Свєшніков. Він прибув сюди, оглянув володіння Хотина, Полуничного, сподобав і переїхав з родиною жити.

Парфенюк Катерина Іванівна, 1935 року народження:

– Коли я прийшла за невістку до Парфенюків, то ще жив мого чоловіка дід по лінії матері Степан Несторович Шарун, 1878 року народження, і був найстарішим жителем Хотина. Дід Степан неодноразово розповідав, що у свої молоді роки працював у панів і доглядав там воли. У воловні, яка знаходилася на території їхньої садиби, утримували від 40 до 50 голів худоби. Годували їх відходами спиртзаводу. Така годівля сприяла їхньому швидкому росту. При вазі 5 – 6 центнерів їх продавали й мали великий прибуток. В основному євреї купували волів. Різали їх і на панську кухню.

Доглядаючи цю худобу, дід перейняв від своїх попередників народну ветеринарну справу, якою потім послуговувалися хотинці. Так, наприклад, він за кілька секунд міг кінчиком голки видалити з ока більмо. Під час кастрації хрячків ранки присипав попелом з осики. До різного роду пухлин прикладав глину. До наривів і набряків прив’язував мішечки з сіллю. Сіль відтягувала гній і погану кров. На опіки накладав свинячу шкіру. Навар з вербових гілочок давав пити від внутрішніх хвороб. Порошком з кори верби присипав різні ранки: це природний аспірин і анальгін. Коли худоба захляла, то давав пити варене жито. Завжди наказував, що перед отеленням і після нього не можна коровам давати багато пити. Розумівся дід на травах і знав, яку хворобу яке зілля може подолати.

Розповідав дід, що у свята чи якісь особливі дні пан пригощав спиртом. Наллє, бувало, кварту і дає випити мужикам, а через деякий час питає: ,,Як звати твого батька?”. Якщо скажеш, то може ще трошки дати, а якщо уже ні, то тоді й годі думати.

Харковський Олексій Павлович, 1919 року народження:

– 1914 сколихнула село сумна звістка – почалася Перша світова війна. Пані Надія Свєшнікова разом із чоловіком і моїми батьками виїхали в Київ. Надія Свєшнікова була уродженкою цього міста й тому поїхала саме додому, до родини. Моя мати в панів куховарила, батько працював у військовому госпіталі, а вони – вчилися.

У Києві в 1915 році в них народився син Ігор, а батько пропав безвісти.

У 1921 році сім’ю Свєшнікових хороші люди попередили: ,,Якщо хочете залишитися живими, то негайно залишайте Київ”. І вони повернулися у Хотин. Ішли з Києва пішки. Перехід був важким і виснажливим. Потрібно було уникати зустрічей із різними підозрілими людьми. Після повернення пані Варвара відписала частину землі для невістки й та почала господарювати. Управляти господарством найняла Степана Степановича Вікторовського з Лідихова. Тоді й заклали свій власний будинок, а тимчасово жили десь з півтора року в сторожовій хатині 3 на 4 метри. Силами хотинців побудували будинок 20 на 7 метрів, до якого потім приробляли різні веранди. Крім того, утримували 10 корів, 20 коней, свині, різну птицю, мали свій випас. Люди по-різному ставилися до панів. Одні з них говорили, що ми не будемо на них робити, а інші – мовчали.

Моя мати й далі продовжувала в них працювати. Я приходив туди. Одного разу мати Ігоря мене запитала: ,,Що тобі купити в подарунок?” Я відповів тоді, що хочу дуже червону сорочку. Пані Надія дала мені 5 злотих і сказала: ,,Купи собі таку сорочку, яку ти хочеш”. Це були інтелігенти старої школи. З ними було дуже цікаво. Вони були щирі, доброзичливі, ділилися усім. От якби такими були наші сучасні пани.

Крисюк Уляна Павлівна, 1928 року народження:

– Свєшнікови – наші сусіди. Жили ми неподалік їхнього будинку. Моя мати, Харковська Ганна Іванівна, працювала там покоївкою, куховарила. Різні роботи виконував там і батько, Харковський Павло Зіновійович, ніби 1885 року народження. З наближенням Першої світової війни пані Надія з чоловіком Кирилом та свекрухою Варварою виїхали в Київ. У Києві жили батьки Надії. З собою вони забрали і мою матір. Тоді вона була ще дівчиною. Мати й там продовжувала працювати в панів. Пізніше до них приїхав і мій батько, який ще також був хлопцем. Там він знайшов роботу в якогось військового. Наші пани були молоді, вчилися, а мати клопоталася по дому. Коли народився Ігор Кирилович, то вона доглядала його. Після революції, коли більшовики переслідували панів і жити там ставало все далі небезпечніше, за порадою хороших людей вони залишили Київ і повернулися у Хотин.

Як довірена і перевірена роками надійна людина, мати й далі працювала у панів і вірно служила їм. Але й тут насолоджуватись життям довго не довелось. У 1939 року панів розкуркулювали. Я була свідком цього всього й бачила, як два уповноважені з району представники зробили схід села й на ньому вирішили роздати все майно бідним. Худобу, увесь реманент роздали усім тим, в кого не було, а одяг та інші речі всім, хто бажав. Підніме, було, цей присланець з району подушку вгору й питає: ,,Кому подушку?” ,,Мені!‘’ – чувся голос з натовпу, і він кидав цій людині подушку. ,,Кому спідницю!’’ – знову питав уповноважений. ,,Мені!’’… І знову неслася у повітрі чергова річ. І так роздавали все майно. Порядні люди не хотіли брати в цьому участі й сторонились, а бідні забрали й за дві-три неділі пропили все. Мама забороняли мені навіть дивитися на цей глум і наказували, щоб чого-небудь, борони Боже, не взяти собі. Діти викочували з обійстя гарбузи, а вони такі були здоровенні, і мені теж кортіло. Але я пам’ятала застереження мами й боялася їх засмутити ще більше. Вони дуже шанували цю родину. Згодом Ігор Кирилович іноді говорив: ,,Дивись. У пана забрали найкращу корову й не розбагатіли. Ледачі, п’яниці, багатими ніколи не стануть”.

Коли німці спалили село й згоріла наша хата, то ми жили в будинку Свєшнікових. Пани Свєшнікови також повернулися туди, а перед тим деякий час жили в хаті поляка Франика та Марії Юринських, яких невідомі покидали в колодязь біля с. Гоноратки. Бідували вони в тій хаті. Сусіди носили їм туди їсти, та потім перейшли у свій дім. Там була кухня одна для всіх. Мати готувала для панів їсти й давала мені. Їжа на той час була дуже бідною: часто картопля в мундирах, хтось принесе молока… А я тим часом гралася з маленьким Кирилом. Пани любили мене й ставилися як до рідної дочки.

1946 року Ігор Кирилович залишив Хотин. Зі схованки у льосі витягнув приховані з розкопок речі, експонати, повантажив у машину й відвіз у Львів. Я любила цих панів. Вони часто згадували про мене й при зустрічах з хотинцями розпитували про нашу сім’ю.

Спогади записали О.В.Мельник та С.І.Кімеєва, 2014 р.

Кундзерук Віра Олександрівна, 1927 року народження:

– ,,Бариня” Варвара, так її називали всі в селі, кожної неділі й кожного свята їздила в церкву бричкою. Віз її кучер. Вона йому за це платила. Бували випадки, що ходила й пішака з сусідами.

Вона дуже переживала за свого сина Кирила. Його призвали в армію, а потім відправили на фронт у діючу царську армію. Із-за державного перевороту 1917-го року участь у війні не брав, але і живим не повернувся. Варвара Свєшнікова, як мати, завжди жила надією, що її Кирил десь є ще живий і тому кожного разу в храмі подавала записочку за його здоров’я.

Пани наші були добрі. У них була велика плантація ягідників. Серед них були полуниці, а таких ласощів у селі в ті часи не було ні в кого. І коли, бувало, назбирували, то роздавали усім сусідам, приказуючи: ,,Що кому дасиш, що пожертвуєш, то це тільки й твого, а решта все, то – суєта й ненависть”.

Наша пані Варвара дуже розумілася на медицині й завжди допомагала людям безплатно ліками.

Коваль Параска Павлівна, 1921 року народження:

– З Ігорем Кириловичем Свєшніковим я провела усе своє дитинство. Наша хата була неподалік. Через дорогу в нас відкривався чудовий краєвид панського лісу, який прилягав до їхньої садиби. В ньому росли дуби, яким було уже по 300 років. Мій батько був гайовим і доглядав цей ліс, а пани йому за це дозволили безплатно випасати свою худобу.

Я гонила в це урочище Дубина свої корови. До мене погратися часто виходив Ігор, були й інші діти. Ми з ним ходили по лісі. Іноді дуже хотілося пити. Тоді Ігор казав до мене: ,,Якщо дуже хочеш у лісі пити, то рви отой кислий заячий щавель і їж. Його можна рвати навіть і на борщ”.

Грали ми в лісі м’ячика по-панськи: якщо м’ячик упав і ти не торкнувся, то виходиш із гри.

Грали й ,,Флірти”. Цю гру Ігор приносив із дому тоді, коли збиралося багато дітей. Він усім пояснював правила забавки й ми собі розважалися.

Грали гру ,,Подержись”. Брались пальцями одне за одного й на п’ятках крутились. Якщо впадеш, то виходиш із гри.

Розважалися з ножиком, вчилися попадати ним у ціль. Якщо, бувало, вдало влучиш, то продовжуєш грати, а якщо ні – то передаєш другому.

Іноді Ігор робив з листя чучало, насаджував на голову й лякав дітей. До них він говорив, що то прийшов злодій і хоче вкрасти їхні корови.

Та найбільше ми, напевно, грали хованки, бо ж у лісі таки було де сховатись.

Дорогами цього лісу Ігора вчили їздити верхи на коні. Коли він уже добре тримався в сідлі, то гукав до мене: ,,Пася! Прокатати тебе на коні? Хочеш? Не хочеш? Ну й не треба”.

А от любов до рідного краю, до своєї історії у нього закладалися уже в дитинстві. Недарма у народі кажуть, що яка дитина в грі, то така і в житті. От, приміром, такий випадок. Пригнала я свої корови, а тут уже й Ігор появився. Побіг, побіг по лісу, а потім непомітно для мене висипав могилу з великої кротовини й гукає: ,,Пася! Ти знаєш чия це могила?” ,,Ні, Ігорю, – відповідала я, – тут ніякої могили не було”. ,,Пася! – це козацька могила. Давай прикрасимо її квітами”. ,,Давай, Ігоре. Піди до себе на клумбу й нарви квітів», – говорила до нього. ,,Е ні, Пася. Ця могила в лісі і її потрібно прикрасити лісовими квітами”. І ми рвали медунки, маргаритки, фіалки, первоцвіт. Могилу Ігор прикрашав сам, викладаючи квіти геометричними фігурами. Усе робив досить акуратно і з великим задоволенням.

А ще пригадую цікавий момент нашого дитинства. Якось одного разу Ігор прогулювався зі своєю двоюрідною сестрою Тетяною, старшою за нього десь років на п’ять. Проходили вони стежкою, де ріс великий кущ чорної бузини. Ігор і каже до мене: ,,З’їж жменю отієї чорної бузини й тоді ти, Пася, станеш панночкою. Ми, пани, теж їли усі такі ягоди”. А я ж бо мала, послухала його тоді й з’їла. Та коли прокинулася вранці, то побачила, що панянкою не стала. В розпачі взяла лозу й пішла шукати свого кривдника, щоб помститися йому. Злість на ньому я зігнала. Він побіг жалітися додому. З хати вийшов опікун, мати. За такий зухвалий вчинок він тоді був наказаний, і цей день став для нього уроком на все життя.

А коли вже подорослішав мій друг дитинства, то пішов вчитися в Дубно, у гімназію. На квартирі був у бідної вдови. У неї була дочка Ірина. Вона дуже добре вчилася і завжди була серед кращих учениць. Ігор покохав її, всім і у всьому допомагав, неодноразово приїжджали в Хотин. Що не кажіть, а любов таки рухає світом. Без неї, мабуть, він не існував би. Скоро молодята наші заручилися. Шлюб брали в Хотинській церкві. На вінчання приїхали звичайною підводою. Там була його подружка та мати й молодої мати. Вінчав священик Дмитрій Лозов’юк. Молодий був у чорному костюмі, а молода в пишному рожевому платті. Весілля було скромне – всього лише на 50 чоловік. На весіллі були лише ті, хто був якоюсь мірою причетний до їхнього двору. Пройшов час і от коли іноді подумки згадую наших панів, то завжди лише добрим словом.

Чумак Оксана Степанівна, 1926 року народження:

– Мені в житті пощастило на власні очі побачити, як колись жили пани. Правда, життя стерло з пам’яті багато того, про що б сьогодні хотілося розповісти. Але я ще пригадую їхню садибу. Там було дуже гарно: в парку безліч різних дерев, кущів, квітів – ну справжнісінький тобі рай на землі. Зайти туди комусь чужому було непросто. З дороги був мурований паркан, а на подвір’ї бігало багато різних порід собак.

Але пани наші були добрі. До них охоче йшли працювати люди на затребувані роботи. Розраховувалися грішми того ж дня. От, приміром, сходилися на жнива й вижинали за один день. Обов’язково cправляли обжинки. Пані Надія плела вінок із пшениці, насаджувала дівчині на голову, й тоді всі з піснями наближались до господи. А нести вінок тоді усі дівчата хотіли, бо молодий панич платив їм за це по злоту. На порозі жнивувальників зустрічав Ігор Кирилович із короваєм й запрошував до господи. Стіл накривали на веранді, що тулилася до столової. Добрий могорич, хороша закуска, пісні, дотепні жарти веселили людей.

Ходили до панів й колядувати, щедрувати, посівати – їх не обминали. Господарі були раді. У матері Ігора Кириловича був чудовий голос. Вона всім ватагам допомагала підспівувати. Як же воно виходило до ладу, та гарно, та по-людськи, та душевно! Усім Свєшнікови щедро дарували гроші, цукерки, пряники, ляльки, іграшки в коробці на ялинку… і запрошували наступного року знову приходити.

Шнайдрук Андрій Пилипович, 1927 року народження:

– Моя мама, Шнайдрук Марія, повезла одного разу в Теслугів у млин молоти зерно на муку. Із собою взяла й мене малого. Надворі осінь. Після проливного дощу грунтова дорога розкисла, великі калюжі, вибоїни. Ми помалу доїхали, дочекалися своєї черги, змололи й поверталися додому. Надворі уже сутеніло. Й тут, як на зло, в грузькому болоті наша підвода застрягла й конячка ніяк не може виїхати. Мама бідкається й ледве не плаче. Аж тут Ірочка їде верхи на коні – сестра Ігора Кириловича. Молода, красива, в синьому костюмі, синьому береті на голові й збоку брошка на ньому. Паняночка порівнялася із нами, привіталася, подивилася на нас бідних і каже: ,,А давайте я свого Гнідка запряжу”. Мама випрягла свого коня, відвела в сторону, а вона впрягла Гнідка в нашу драбинчасту підводу, сіла за хурмана на неї, махнула батогом і вмить опинилася на сухому. Яка мама тоді рада була, не могла надякуватися за поміч у біді на дорозі проти ночі та ще й з малою дитиною.

Парфенюк Ганна Олександрівна, 1926 року народження:

– Біля садиби Свєшнікових через дорогу жила моя рідна бабуся. Я часто приходила до неї та мала можливість бачити маєток із дороги. Він був побудований у кінці села, дуже гарно обгороджений, а через браму проглядалися будинки з навколишнім парком. Такий куточок у той час кожний власник хотів мати. При Свєшннікових був пік розквіту маєтку, що підкреслювало його велич та фінансову могутність. Для нас, бідних селян, на фоні маленьких хат під солом’яними стріхами це був дійсно справжній рай. Та й план забудови для власника був вигідний тим, що, проїжджаючи кожного разу вулицею, він мав можливість споглядати село та його людей і тримати все у полі зору.

Я бачила, як кожного разу ,,бариня” Варвара сідала в карету та їхала в церкву. Вона була привітна, дорогою завжди до всіх посміхалась Згодом, з утворенням колективного господарства, цією каретою їздив голова колгоспу. Я бачила, як кожного разу на гарних, викоханих конях верхи прогулювалися внуки ,,барині” – Ігор та Ірина, коли приїжджали з навчання на вихідні. Запам’яталася мені й пожежа 1939 року. На території панської садиби горіла воловня. Волів на той час уже не утримували, а у саме приміщення звозили необмолочені снопи. Хтось навмисне запалив – і хліб разом із приміщенням згоріли.

Спогади записали О.В.Мельник та С.І.Кімеєва, с. Хотин, 2015.

(Радивилівська районна газета “Прапор перемоги”, 25.09.2015).

Василь Семеренко

Василь Семеренко

редактор районної газети "Прапор перемоги", член Національної спілки журналістів України

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.