Визначальний смисл його життя

Двічі обирали депутатом Рівненської обласної ради лікаря Григорія Федоровича Стецюка з Радивилова. Обирався і депутатом районної ради. Вигравав непрості вибори, адже були на депутатські мандати й інші претенденти, люди знані й авторитетні. Однак перевагу віддавали йому. Нині Григорій Федорович, колишній головний лікар Радивилівської центральної райлікарні, перебуває на заслуженому відпочинку (з 2007 року).

16 лютого йому сповнюється 70 років. Позаду великий відтинок життя, насиченого радощами, тривогами, здобутками, професійним неспокоєм.

Стецюк Григорій Федорович.

Стецюк Григорій Федорович.

До речі, в складі депутатського корпусу нині його сини –молодший, Василь Григорович, лікар-травматолог, у 2015 році обраний депутатом Рівненської обласної ради за партійним списком організації «Конкретних справ». А старший, Федір Григорович, хірург, головний лікар Радивилівської райлікарні, обраний депутатом районної ради. Видно, така вже в Стецюків родинна традиція – не залишатися в стороні від суспільних справ, підставляти й своє плече під тягар повсякденних турбот району, області, України.

У цей великий світ, де судилося утвердити себе лікарем і організатором медичної справи, Григорій Стецюк входив першими дитячими стежками в здолбунівському мальовничому селі Півче. Будинок стояв на високому пагорбі, звідки відкривалися далекі виднокола, будячи уяву. Але часи були повоєнні, сутужні, не надто заохочували вони до поетичних мріянь, – більше думалося, як допомогти сім’ї. Пам’ятає, як, будучи дитиною, визбирував колоски на колгоспному полі, як, ледве зміцнівши в руках, під гору носив воду коромислом. Тепер це огорнуто бентежною романтикою незворотності всього пережитого. А тоді це були просто важкі будні – колись заможна хліборобська родина Стецюків після примусової колективізації залишилася ні з чим. А Григорій – найменший із десяти…

Батько Федір помер, коли хлопцеві було тільки шість років, ще й сльози не висохли по ньому, як через рік тяжка недоля звела зі світу матір Стефаниду. Той відчай жахливої дитячої втрати живе в душі дотепер.

Виховувався у сестри Феодосії, навчався у школі в сусідньому селі Суйми, пізніше обставини склалися так, що опинився у Рафалівському дитячому будинку (Володимирецького району).

Що таке інтернатське життя, писано-переписано. Звісно, зовсім не домівка – навіть щира турбота вихователів не може замінити батьківської ласки, чуйності. Там Григорій раніше подорослішав, відчув, наскільки все залежить від нього особисто, від його сил, витривалості, кмітливості. А на кого ж іще надіятися?

– Що б не казали про тодішню систему виховання, – зауважив Григорій Федорович у розмові з кореспондентом, – вона, як-не-як, не дала сироті пропасти. Я отримав добрі шкільні знання. Нікому з нас не загрожувала перспектива після інтернату залишитися на вулиці, без роботи і житла. Понад дві третини однокласників вступили до вузів.

Григорій Стецюк дотепер не пориває зв’язків із друзями дитинства. Їх долі можуть стати темою окремої книги. Колись, слухаючи зворушливі розповіді людей про пережите, Григорій неабияке переймався цим. Дитячий біль, дитячі страждання, мабуть, і визначили вибір професії – вирішив стати лікарем-педіатром.

Але відразу після інтернату пробувати сили при вступі в інститут не зважився – як і направляли, поїхав до Житомирського радіотехнічного училища. Однак розчарувався в цьому закладі за лічені дні. Пішов працювати слюсарем на Здолбунівський цементний завод. А до Львівського медичного інституту поступив лише через рік, у 1965-му…

Студентові, як відомо, крім книжок, потрібна продуктова підтримка з дому. Григорієві, як могла, старалася допомогти сестра-колгоспниця… Але це була вельми скромна допомога. Тож перший курс виявився ще й курсом на виживання. Якось сталося, що черевики розносилися і поладнати не було за що, тож студент-медик мусив скручувати їх дротом. Тепер це прозвучить маловірогідно, але навіть білий халат, такий, у яких майбутні медики ходили на заняття, не мав за що купити. Мусив шукати підробітки: раз у раз ходив розвантажувати вагони, після чого руки наливалися свинцем і пальці ставали зовсім неслухняними, так що вести записи під час лекцій ставало надзвичайно важко.

Після першого й подальших курсів щоліта працював Григорій Стецюк у будівельному загоні, в Казахстані. Це вже стало суттєвою підмогою в студентському житті, адже зароблених грошей вистачало і на ненужденне існування. Був і командиром цілинного загону з 50 студентів, після третього курсу. Йому довіряли – як організаторові роботи, надійній, діловій, товариській людині. Неспроста загін був відзначений як лідер в освоєнні капіталовкладень, – і це стало першою вагомою нагородою за керівні здібності й трудову заповзятливість.

Тепер у Григорія Федоровича є й більш вагомі відзнаки – орден Дружби народів, почесне звання “Відмінник охорони здоров’я”, відзнака Кабінету Міністрів України, почесні грамоти обласної і районної рад… Однак та перша, студентська, має в пам’яті особливу значущість, адже допомогла повірити в свої сили, в здатність вести за собою інших.

Після інститут молодий лікар-педіатр повернувся на Рівненщину – з дружиною Любомирою. Були в біографії й інтернатура (в Рівненській міській дитячій лікарні), робота в Костополі та Гощі. З 1972 року Григорій Стецюк – у Червоноармійському (Радивилівському) районі. Отримав призначення у дільничну лікарню села Козина. Тоді на весь район не було жодного педіатра. Тож працювати мусив із підвищеним навантаженням – практично цілодобово. Як пригадував у розмові з кореспондентом, за день увесь район об’їжджав, а дітей по селах було набагато більше, ніж тепер, на одній тільки дільниці було зареєстровано майже 130 малят до року (тепер там 25-30).

Тим часом далекими від потреб виявилися умови праці, що вже й казати про умови проживання – а в Стецюків же народилися й росли двоє хлопчиків. Мешкали у «фінському» будиночку, всі «зручності» – на вулиці. У лікарні – пічне опалення, не було транспорту. З «обладнання» – тільки киснева подушка. Щоправда, медпрепарати надходили.

Із лікарських вражень: йому, молодому педіатрові, трапився один з найважчих випадків – рятувати життя тримісячному немовляті. Дитина була непритомна, її судомило. У сільській лікарні, не маючи під рукою необхідного обладнання, покладаючись лише на свої знання та свої чуття як спеціаліста, Григорій Федорович три доби без перестанку боровся за життя. І переміг. Нині він часто зустрічає ту дівчину, вона вже доросла жінка, радісно усвідомлювати, що вирішальною мірою був причетний до її долі.

Це тільки один приклад. А скільки подібних складних випадків було в його лікарській біографії! Скільки за ними – тривожних ночей, хвилювань.

Згодом очолив лікарню в Козині, реконструював її, авторитет закладу зріс, сюди стали звертатися з дітьми з усього району.

У 1982 році Г.Ф.Стецюка призначили головним лікарем Червоноармійської (Радивилівської) центральної райлікарні. Займався головним чином організацією будівництва мережі медичних закладів. У пологовому будинку ще з 1984-го було запроваджено сумісне перебування матері й дитини після пологів, і це нововведення на перших порах було об’єктом вивчення фахівців з усієї України. А скільки зусиль коштувало будівництво й облаштування триповерхового хірургічного корпусу, нової чотириповерхової поліклініки.

За рейтинговими показниками роботи Радивилівська районна лікарня в області завжди була у п’ятірці лідерів. Тут склався хороший колектив лікарів і середніх медичних працівників, з року в рік удосконалювалася лікувальна база, з’являлося сучасне обладнання.

За 25 років керівництва лікарнею були не тільки попутні вітри. Але врешті-решт не це є визначальним. Як депутат обласної і районної рад у тісній співпраці з іншими обранцями Григорій Федорович немало встиг зробити для району, зокрема для охорони здоров’я. Бо медицина для Г.Ф.Стецюка – визначальний смисл його життя.

З нагоди 70-річчя бажаємо ювілярові доброго здоров’я, життєвого оптимізму.

Володимир Ящук. (Радивилівська районна газета «Прапор перемоги», 12.02.2016).

2001 рік. Зліва направо: депутат обласної ради Г.Ф.Стецюк, голова Радивилівської райдержадміністрації Г.С.Павлюк і депутат обласної ради В.О.Варфалюк.

2001 рік. Зліва направо: депутат обласної ради Г.Ф.Стецюк, голова Радивилівської райдержадміністрації Г.С.Павлюк і депутат обласної ради В.О.Варфалюк.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

1 Response

  1. Семен сказав:

    Поки був головним лікарем,був ще якийсь толк в райлікарні.А як пішов з синами бабло збивати ,тай впала та лікарня на передні ноги!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.