Хотин, Свято-Покровська церква, факти з історії

Село Хотин Радивилывського району церкваНайдавніша письмова згадка про село Хотин (нині Радивилівський район Рівненської області) датована серединою XV ст. До 1939 року воно побувало у володіннях більше двадцяти власників, останніми із яких була династія Свєшнікових.

Розповідають, що село заснували біженці із чернівецького міста Хотина, які рятувалися від постійних нападів турків і татар (а вони наскакували по кілька разів на рік).

Але недовго випало прожити на новому місці хотинцям. При черговому нападі на Волинські землі вороги випадково довідалися, що неподалік уторованого тракту, серед утікачів-поселенців, живе ватажок, за яким уже давно полюють. Ватажка спіймали, з населенням жорстоко розправилися, а нажите добро пустили з димом. Так трагічно закінчилася доля перших поселенців (жили вони на так званому Вигоні).

Минали роки, заліковувалися рани землі. Як розповідає друга легенда, за вірну службу в короля козинський чиновник Хоть отримав земельний наділ біля притоки річки Пляшівки, яку в далекому минулому називали Рудкою. На той час місцевість була знана як місце «бобових гонів», місце полювання. Отож Хоть заснував мисливську гаївку, яка згодом переросла в сільце. Оселялися тут в основному любителі полювання. Тож недарма родовід Охотових тягнеться до сьогодні.

Село збільшувалося. На початку XIX cт. нараховувало понад 600 жителів. У лісах довкола водилося безліч звірини, сажавки були багаті рибою. Діяли паровий млин, смолярня, лісопильна фабрика, вапельня, винокурня, спиртовий, три цегельних і черепичний заводи, виробляли торф. Стояло два млини-вітряки, були збудовані дзвіниця, дві церкви, капличка. Однак бурхливі роки не вберегли цих людських надбань – для нащадків залишилися лише капличка та церква Покрови Пресвятої Богородиці.

Це пам’ятка архітектури дерев’яного зодчества кінця XIX cт. Акуратно огороджена умілими майстрами, на подвір’я ми потрапляємо через ворота головного входу з двома боковими хвіртками, верх над якими – із своєрідним орнаментом арка, по боках встановлені чотирьохгранні ліхтарі.

При вході зустрічає лагідним поглядом з храмової ікони Божа Мати, тримаючи омофор з великою урочистістю. Своїми пречистими руками, розпростерши його, захищає від бід і нещасть село, храм отой святий і тих, що з вірою, побожністю та страхом Божим у нього входять. З часів існування святині сюди ніколи не заростає стежка. Будувалася церква кілька років, освячена була в 1880-му. Свідками будівництва залишилися дерева-велетні, у царстві розлогих крон яких співають птахи.

Будували церкву парафіяни – на свої кошти та при підтримці державної казни (1500 рублів), під керівництвом Поповича, «пана-майстра», як його шанобливо називали хотинці. Священиком був Петро Васильович Моссаковський, земля села тоді перебувала в оренді у німців (керівник орендарів Піонтек жив у Берліні). Деревину для будівицтва церкви заготовляли з хотинського лісу. У плані закладали будівлю велику, але, порадившись, укоротили, бо людей у селі проживало не так уже й багато. Після вкорочення із вітаря зробили центральну частину, а вівтар і притвор добудували менші. За статистичними даними, в 1872 році в Хотині нараховувалося 69 Ѕ дворів, проживало 278 чоловіків і 260 жінок.

У плані церква має вигляд рівнокінцевого хреста, побудована вівтарем на схід, на кам’яному фундаменті, горизонтально зашальована дошками, з чотирма вікнами у наві, знадвору і всередині помальована олійними фарбами, покрита цинковою бляхою, з позолоченими хрестами на куполах. Висота церква – 18 м, довжина з дзвіницею – 18 м і ширина – 8,5 м.
Всередині церква – тридільна, двоверха. Два куполи, що здіймаються над святинею, символізують гармонійне з’єднання Божого й людського єства в особі Сина Божого – Ісуса Христа. Куполи збудовані над навою та тритвором, над яким прилаштовано дзвіницю. На дзвіниці – три різновеликі дзвони. Найбільший важить 225 кг, середній (1888 р.) – 50 кг і найменший (1929 р.) – 25 кг.

«У 1915 році 11-и повітам Волині вищою владою було наказано в зв’язку з війною негайно визвезти поза межі Волині все найважливіше майно і дзвони…», – читаємо в довідці, підготовленій у 1919 р. комісією з питань повернення церковно-археологічних цінностей в Україну, створеною при Міністерстві сповідань Української держави. Євакуації підлягали і дзвони з нашої церкви. Отець Дмитро Лозов’юк, відправляючи їх на залізницю, власноручно понадписував кожен усередині чорною фарбою. На підставі Ризького мирного договору 1921 року між РРФСР та Польщею дзвони були повернуті радянською владою і опинилися… аж у Варшаві. У 1923 р. о. Дмитро Лозов’юк особисто поїхав за ними туди, віднайшов їх за допомогою своїх написів і врешті-решт привіз у Хотин.

Поки їх не було, дзвонили біля церкви в залізничні рейки, що висіли між двома ясенами на перекладині. Один з повернутих дзвонів виявився розколотим, довелося збирати мідні речі в селі, щоб перелити його. Це було зроблено в ливарні братів Фельчинських у місті Калуші. Новий дзвін, з відлитим на ньому «сей дзвін перелито коштом парафіян Покровської церкви села Хотина при священикові Дмитрові Лозов’юкові Р.Б. 1930» та з відлитим зображенням з однієї сторони Матері Божої, а з другого – Святого Миколая, вийшов трохи більшим за попередній, тож потрібно було прорізати більше віконце в притворі, щоб підняти його на дзвіницю.

Після 8-річної відсутності дзвони знов зайняли своє попереднє місце. Малиновий пердзвін цих побратимів і по сьогодні лунає над селом і служить для хотинців оберегом, вісником і джерелом для виховання почуття прекрасного.

Переступаючи поріг храму під його акомпонементи, ти опиняєшся під куполом небесного кольору, всіяного зорями, з висоти якого споглядають архангели. На якусь мить забуваєш про щоденні турботи, відчуваючи чудодійну силу незрівнянної краси. У полон твої погляди беруть – у позолочених рамах ікони, миловидні настінні орнаменти, слова молитви «Отче наш», написані старослов’янським текстом, панікадило, хоругви, розп’яття Ісуса Христа, одяг священика та інші церковні атрибути. Дивишся на цю красу – і радістю переймаєшся за своїх предків, які так талановито зуміли зробити і передати нам у спадок цю багатющу скарбницю церквоного мистецтва.

Особливою гордістю тієї скарбниці є дерев’яний, чотириярусний іконостас, розкішно орнаментований і покритий сусальною позолотою. На ньому з двадцяти восьми полотен постає перед нами життя святих. Одухотворені роботи невідомого іконописця написані на полотні у стилі, наближеному до візантійського, – майстерні за своєю композицією і виконанням. Душевно заспокійливою гамою царських кольорів (синій, червоний на золотистому фоні) лягли на полотна глибокі задуми майстра пензля. Втілений у них енергетичний заряд надихає до світлого, доброго, вічного. Споглядаючи постаті святих, ти ніби окрилюєшся думкою і хочеш піднятися до вершин їхньої досконалості.

Красу іконостасу доповнює копія чудотворної ікони Божої Матері Почаївської, вправлена у зіркоподібний, інкрустований камінням кіот. Купили ікону в Почаєві. Ціла процесія аж під Срібне вийшла зустрічати святиню, яку несли посланці, а перед самим входом розкачали сувій полотна і по ньому, біля людей, що припали на коліна, пройшли у храм. Почепили ікону над царськими вратами на двох шовкових стрічках, які повільно опускаються до зросту людини. Відтоді люди мають можливість приклонятися до Цариці Небесної, покладаючи тверду надію на її заступництво й покров.

Вражають чарівним плетивом різьблення і позолочені бокові кіоти, у які вправлені ікони, подаровані благодійниками з Москви в 1863 році. Це такі, як «Хрестителя Господнього Іоана», «Святого благовірного князя Олександра Невського», «Святителя Петра, Митрополита Московського», «Святого Митрофана Воронезького». Вже 138 років вони перебувають у нашій святині, а від них віє ніби першою свіжістю фарб. При легкому мерехтінні свічок золоте сяйво надає їм урочистості і неповторності.

Серед півсотні ікон, які знаходяться у храмі, є ікона, куплена в Почаєві у дні епідемії чуми. Хотинський житель завіз у Берестечко виправляти шкуру коня (середина ХІХ ст.), та коли настав час забирати її, у торговельному містечку спалахнула чума. Із шкурою була занесена в наше село. Велике горе охопило вул. Двірську (тепер Шкільну). Від чуми вимирали цілі сім’ї. Люди у розпачі не знали, що робити, і звернулися до Бога. У складчину купили ікону. Із щирими молитвами обійшла з нею процесія кругом села – і хвороба зупинилася.

Шанована в нашому храмі й ікона святої Варвари, на якій вона – втілення дівочої вроди і чистоти. Офірувала ікону, а також дві маленькі іконки – Матері Божої і Ісуса Христа (висіли довгий час обабіч царських врат) Варвара Свєшнікова – у Хотині вона перебувала з 1888 по 1945 рр. На Варвари, свято якої православна церква відзначає 17 грудня, вона завжди наймала молебень.

А був такий випадок: у Хотині дуже стали вимирати маленькі дітки. Варвара Свєшнікова завжди допомагала бідним ліками, але цього разу медикаменти виявилися безсилі. Вона на Варвари знову замовила молебень. Люди молилися Богу, просили заступництва у Матері Божої, в святої Варвари, яка має благодатний дар від Бога рятувати людей від раптової смерті, – і хвороба таки відступила. З різних причин ця ікона зазнала зіпсування, реставрації не підлягала, тому її довелося дублювати на нове полотно. Це зробила Людмила Іванівна Бобошко з м.Рівного, батько якої – уродженець Хотина.

Із блакитного кольору стін єднає нас поглядом і преподобний Іов, ігумен і чудотворець Почаївський, молитвинник і небесний патрон Волині. Ікону витривалого борця за долю пригнобленого православного народу купив для храму Георгій Денисюк. А 10 вересня, в день пам’яті преподобного Іова Почаївського, по можливості, ідуть хотинці в Почаївську лавру, щоб Заступниця й преподобний огорнули ласкою і допомогли у їх бідах.

Є в церкві й ікона «Явлення Божої Матері на горі Почаївській». Це її зображення, молящої у стовпі вогняному, покровительки монахів і всіх тих, хто звертається до неї з теплотою та благанням, купив для Дмитро Ковальчук, будівничий каплички. Стояла вона при шляху Берестечко – Почаїв. Щодня перехожі, прямуючи повз неї, заходили на уклін до Богородиці. Та в роки наруги над святинями (у Хотині це припало на 1962 р.) капличка була зруйнована. На щастя, ікона вціліла, її передано у хотинську церкву.

Материнсько-опікунські почуття віддзеркалює ікона Матері Божої Покрови. Принесли її із хутора Білів, що на Рівненщині, Олександра Адамівна Костишина, Олександра Микитівна Костишина, Феодосія Кисілюк-Яблонська. На хуторі у побожної вдови Степаниди Надехи в 1927 році обновився образ найсвятішої Богородиці «Відшукання загиблих», яку привіз ще колись її батько з російсько-турецької війни, підібравши в розбитій православній церкві палаючого міста. Скоро поголос про обновлення ікони розійшовся по всій окрузі. Вдень і вночі йшли туди люди з усієї Волині. Багато паломників отримали там зцілення. Долали цей некороткий шлях і вищезгадані жінки з Хотина; повертаючись, купили в складчину для свого храму ікону Матері Божої Покрови.

При вході у центральну частину храму, вгорі, на виступах хорів, висить прикрашений українським рушником образ Матері Божої. Принесла його у церкву Олександра Костишина. Її син Василь у Велику Вітчизняну війну був на фронті. В ті тривожні роки в Почаєві ікону купила. Всю дорогу несла, до грудей притискаючи, – за сина молилася. Почута була молитва – син повернувся. Уже немає тієї матусі, уже заховалося за обрій життя її сина, а пам’ять про них береже ікона.

Взагалі-то війна принесла людям нашого села багато горя: хлопців на фронт покликала, молодий цвіт у Німеччину вивезла, інакодумців по лісах Сибіру розкридала, більше сотні односельчан наклали головою у чужих краях. А тут ще й німці село запалили. Майже повністю згоріла вул. Двірська (гітлерівці йшли палити і вулицю Церковну, та до села вже підходили радянські війська – і ворог відступив). Згорьовані люди перебивалися в землянках, у родичів. Пережили все, вижили. А в 1945 році, після завершення війни, купили в Почаєві ікону Матері Божої «Усіх скорботних радість». У великій дерев’яній рамі з ажурним плетивом різьблення за склом, вона висить по лівій стороні у наві. Уже 56 років засвічують люди перед нею лампадку і моляться, щоб скорбота більше ніколи не повернулася у Хотин.

Біля церковної каси, серед ікон «Двунадесятих свят» висить з 1980 року образ Іосафія преподобного. За порадою о.Василя Опанасця придбала його для храму Феодосія Драновська. У молитвах до Бога через преподобного Іосафія жінка просила здоров’я для хворого чоловіка. Вона жила надією, що сердечний маятник не зупинить життя її чоловіка, а дітям – їхнього батька. Після цього він прожив ще більше десятка років.

Мовою духовного багатства промовляє до нас полотно «Моління про чашу». Гефсиманський сад весь занурений у темряву. Остання ніч перед страшною стратою. Ісус, припавши на коліна, укріпляється Духом Святим і робить свій вибір. Саме ця ніч і те, що їй предувало, породили світові живописні полотна, надихнули митців на поезію, збагатили нашу культуру, а наш храм таким полотном збагатила Оксана Іванівна Солонюк. Вона молилася, щоб хресний шлях її сім’ї обминули хвороби, нещастя, а в домі завжди панували мир і достаток.

Гідне святості й поваги «Розп’яття Ісуса Христа», що стоїть біля криласу з правої сторони у наві. Написав його для храму Андрій Бурбело із сусіднього села Антонівки (столярні роботи виконав Василь Ліщук із Хотина). Розп’яття виконано старанно, з глибоким знанням анатомії людини. Художник зумів тонко передати з допомогою глибини кольору риси страждального на хресті Спасителя, умліваючу Матір. Недарма творчість Андрія Бурбела на християнську тематику високо цінують: розписані ним храми, намальовані ікони є майже по всій Україні, а також у Росії, Молдові.

Серед внесків парафіян на храм заслуговує на увагу рідкісної роботи «Плащаниця», куплена в Закарпатті. Тут на високому рівні поєднано на оксамиті живописне зображення померлого Христа Спасителя з аплікацією, інкрустацією та золотавим кольором вишивки.
Свій подарунок для храму зробили і хористи. Вони купили ікону «Успіння Божої Матері», яка висить на північній стороні хорів. Споглядаючи святе Успіня, ти ще раз переконуєшся в істині, що смерть не є знищення нашого буття, а є лише сходинкою для переходу від земного існування до небесного.

Офірувала на церкву ікони, які лежать на аналойчиках, сім’я Ліщуків. Такі ж ікони дали у храм Наталія Мельник та її дочки. Дві іконки, що висять по обидва боки царських врат, та залізний хрест, що стоїть на криласі біля хористів, принесли з Почаєва Василь Шарун з дочкою Ганною.

Висять у храмі і копія чудоворної ікони Божої Матері Казанської, св. рівноапостольної Марії Магдалини, св. Феодосія Чернитського, святих рівноапостольного Володимира і Ольги та інші. Ще зберігаються 4 старих хоругви з тканини, пошиті Надією Кватирою. На двох із них іконки Ісуса Христа, Матері Божої, св. Варвари, св. Павла написала Ангеліна Шульська, а на двох інших іконки належать пензлю Андрія Бурбела.

Усі образи в храмі – це наші обереги, це наші смолоскипи на шляху життя. І всі вони в храмі являють собою для віруючих предмет особливого побожного шанування. Більшість із них куплена нашими предками в Почаєві. Купляли поодиноко і в складчину. І кожна придбана ікона – це була справжня радість, це було свято. Та ще більш святковими їх робив невідомий майстер з Галичини, вправляючи в рами та кіоти, різьблені ним.

Надія Мельник, краєзнавець, автор книги “Святі місця землі моєї” – для Радивилів.info. 

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.