“Я знайшла тебе, батьку”

Дідусь і бабуся цієї немолодої жінки, чехи за національністю, у першій половині минулого століття жили в селі Бо­гушівка під Луцьком. Її мати, Слава В’ячеславівна, після встановлення на Західній Україні радянської влади влаштувалася на роботу в одну з військових частин, що дислокувалася тоді у Луцьку, там і познайомилася з віськовослужбовцем Анд­рієм Степановичем Сироквашиним, 1918 р.н., уродженцем міста Смоленська.

Молоді покохали одне одного. Побралися. Але недовго тішилися молодята сімейним щастям. Розпочалася війна. Частина, в якій служив Сироквашин, теж з боями відступила на Схід. Подружжя листувалося, наскільки це вдавалося в умовах війни. Про народження у 1943 році доньки червоноармієць-кавалерист дізнався на фронті.

– Мама написала, що хоче назвати мене на чеський лад – Боженою, однак батько, – як розповідала мені Надія Андріївна у вівторок на меморіалі Слави, – просив назвати Надією. Мовляв, буде у нього надія залишитися в живих на війні, побачити сім’ю, донечку. Надіявся. Але не судилося.

Влітку 1944 року Слава В’ячеславівна отримала похоронку на чоловіка. Повідомлялося, де і за яких обставин загинув рядовий А.С.Сироквашин.

Але в 1947 році, коли прабатьки виїжджали у Чехію на постійне місце проживання, чимало з документів, у тому числі похоронка, назавжди загубилися.

Тож маленка Надійка мало того, що ніколи не бачила батька, а й навіть не знала, де він похований. А бажання дізнатися це і вклонитися його світлій пам’яті супрводжувало з дитинства протягом усього життя. І коли здобувала педа­гогічну освіту у Львівському державному університі, і коли працювала методистом у дитсадку в Соснівці на Львівщині. І куди тільки не зверталася, звідусіль приходили невтішні новини.

А життя продовжувалося. Мама Надії Андріївни, свого часу вдруге вийшовши заміж, у 1970 році виїжджає з чоловіком у Чехію до батьків. І доньчину сім’ю агітували їхати з ними. Але не зважилася тоді Надія Андріївна на переїзд. Її життя в Україні, як вважала, було влаштоване добре, тут друзі й знайомі. А ще треба було звершити оту важливу справу – знайти могилу батька.

Однак тривожні події серпня 1991 року в Радянському Союзі спонукали її переїхати із сім’єю до родини в Чехію. Звісно, і там теж, попри життєві клопоти, не припиняла пошуків могили батька, писала листи в архіви – тепер уже колиш­ніх союзних республік. І ніколи не втрачала надії.

– Останнього листа написала у Міністерство оборони Росії, – розповідає Надія Андріївна. – Звідти прийшла відповідь, що мій лист відправлено в Російський державний військовий архів. І саме звідти, від заступника директора цього архіву В.Воронцова, прийшла відповідь, датована 27 березня 2008 року. У ній йдеться про те, Андрій Степанович Сироквашин, який служив у 50 гвардійському кавалерійському полку 13 гвардійської кавалерійської дивізії на посаді шабельника (військове звання – рядовий), загинув 19 березня 1944 року, похований на західній околиці села Засова Рів­ненської області.

Це дало підстави громадянці Чехії, жительці моравійського містечка Шумперк Н.А.Нестеренко для уточнення місця захоронення батька. У Києві їй запропонували подзвонити за докладнішою інформацією у Дубенський міжрайонний військкомат, там дали телефон військового обліковця Радивилівської міськради. Як з’ясувалося, А.С.Сироквашин перепо­хований у братській могилі на меморіалі Слави у Радивилові. Щоправда, прізвище на надгробній плиті викарбуване з по­милкою – “Строквашин”. І ось Надія Андріївна, нарешті, змогла вшанувати світлу пам’ять батька, запалити свічку на могилі…

А ще дякувала за уважне ставлення до неї, за те, що наші земляки бережуть пам’ять про полеглих. І наостанок пообіцяла ще приїхати на батькову могилу, і не сама, а з донькою, внучкою загиблого фронтовика.

Ось така вона, складна штука історія. Уже більш як 64 роки тому відгриміли залпи війни на нашій землі. Але тільки тепер, на 66 році свого життя, донька фронтовика змогла мовити крізь сльози:”Я знайшла тебе, батьку”.

Василь СЕМЕРЕНКО.