Як командир військової частини став краєзнавцем Радивилова

Микола Павлов

Микола Павлов.

Мої краєзнавчі пошуки були б малоефективними без сприяння багатьох ентузіастів, для яких вивчення історії Радивилова і нашого краю стало смислом життя. Се­ред таких ентузіастів два-три десятки років тому виявилися люди старшого віку, які знали про минуле свого міста чи села з розповідей батьків, дідів і таким чином зберігали важливу інформацію за останніх півтори, а то й дві сотні літ. У підготовці краєзнавчих публікацій у радивилівську районну газету «Прапор перемоги» 80 – 90-х років брали активну часть Йосип Крам з Підлипок, Валентин Пащук з Пустоіванного, Микола Симчук з Опарипсів, Марія Степова з Ситного, Денис Андрійчук, Адам Лень, Федір Бортник, Віктор Повшик, Микола Павлов, Григорій Камінський з Радивилова та інші. Чимало зібраних ними фактів було використано мною при підготовці до друку книг «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» (2004) і «Радивилів у перегуках віків» (2014).

Сьогоднішня розповідь про одного з краєзнавців – Миколу Гурійовича Павлова (24.11.1914 – 27.08.1994). І присвячується вона 100-річчю від дня його народження. Він жив на хуторі Гранична неподалік залізничного вокзалу Радивилова. Це завдяки йому знаємо, що казарми 12 Донського козачого полку були й біля цього хутора, адже саме там колись проходила дорога з Радивилова на Почаїв. Тут служив Федір Токарев, у подальшому відомий конструктор стрілецької зброї.

Микола Гурійович познайомив з рідкісною книгою – про радивилівця, дійсного комерційного радника Мойсея Гінсбурга, і ім’я цього мецената кінця XІX – першої третини XX ст. стало відомим нашим краянам. Між іншим, нещодавно йому присвятило передачу Рівненське телебачення (автор Олексій Бухало).

Майже 20 років Павлов був кадровим військовим, пройшов Другу світову війну. У відставку пішов у званні підполковника, остання посада – командир військової частини. Жив у Львові, а в 1980-му повернувся у місто дитинства і юності – Червоноармійськ (Радивилів).

Батько Миколи, Гурій Петрович Павлов (1887 – 1941) був родом із Казані, служив в армії на російському кордоні в Радивилові. Тут одружився з Марією Гловацькою, яка закінчила місцеве однокласне залізничне училище. Тут і оселився на орендованій у князя Урусова землі. Стояла хата якраз поряд із казармами 12-го козачого полку (були на тому місці, де згодом жив Микола Гурійович), але в 1912 році згоріла.

Взагалі народження в 1914-му і перші роки Миколи Павлова припали на тривожний час. Почалася світова війна, батька призвали воювати. Повернувся поранений, з нагородами – Георгіївськими хрестами. Неспокійним місцем виявилася привокзальна територія станції Радивилів (тоді – Радзивилів, рос.– «Радзивилов»), особливо в 1917 – 1920 роках, коли Радивилів опинився в зоні бойових дій різних армій. Біля привокзального хутора Гранична в травні 1919 року стояв вагон з урядом Директорії на чолі з Симоном Петлюрою.

За Польщі Микола вчився в гімназії, займався репетиторством, у 1937-му став студентом Львівського університету. Після двох курсів математично-природничого факультету перевівся на перший курс політехніки.

Коли в Львів у 1941 році вступили німці, Микола повернувся додому. На фронт був мобілізований у 1944 році. Охороняв військові склади під Житомиром, був розвідником, після деякого навчання призначили телефоністом управління 5 гвардійської зенітно-артилерійської дивізії. Пройшов фронтовими дорогами Румунії, Угорщини, Австрії, Чехословаччини.

Вищу освіту зміг здобути аж у 1949 році. Після інституту Микола Павлов працював в облуправлінні Міністерства зв’язку в місті Мозир (колишня Поліська область), був начальником цеху радіоцентру під Мінськом. Став військовим інженером. Служив у ра­кетних військах стратегічного призначення. Мав нагороди – орден “Знак пошани”, медалі «За бойові заслуги», «За бездоганну службу» II і III ступенів.

Микола Павлов, живучи в Червоноармійську (який ще за його життя став зватися Радивиловом), був багаторічним передплатником районної газети «Прапор перемоги», причому я неабияк здивувався, коли побачив колись у нього вдома акуратно складені підшивки номерів за всі роки проживання в нашому місті. Власне, і своєю рідною мовою вважав українську, нею і розмовляв, хоча в часи армійської служби багато років користувався винятково російською.

Контрастувала зі скромним облаш­туванням хати багата бібліотека, започаткована ще польськими виданнями 20 – 30-х років, навіть книгами початку XX століття (особливо гордився літній чоловік солідним томом Михайла Лермонтова 1903 року випуску, врученим колись його матері «за благонравные успехи в науке»).

Не дивно, що потреба в постійному поповненні знань підштовхнула Павлова до краєзнавчих шукань, до узагальнення розрізнених відомостей, які закарбувалися в пам’ять із дитячих літ.

І головне – він вирішив поділитися цими знаннями з районною газетою, аби зробити їх надбанням багатьох задля виховання підростаючого покоління в дусі поваги до минулого свого краю, рідної землі. Часом писав статті сам, але частіше запрошував до розмови на історичні місцеві теми мене, районного газетяра.Лев'ятин, могила Миколи ПавловаУже 20 років минуло в серпні, як Микола Гурійович упокоївся на Лев’ятинському кладовищі, поряд із батьками (на фото його могила зліва). Розповідав колись, що на фронті мало не загинув. Було це в Австрії. Солдата Павлова послали усувати обрив на лінії зв’язку. Зі сторони іншої військової частини, йому назустріч, йшов солдат Станіславчук, теж із Радивилівщини. Обрив до нього виявився ближче, і він перший напоровся на засаду. Фашисти зрешетили бійця багнетами. А міг же на його місці опинитися Павлов.

Тому він умів цінувати життя, наповнювати його високим змістом. І, зокрема, й своїми краєзнавчими пошуками залишив добрий слід на землі.


Володимир ЯЩУК, член Національної спілки журналістів України.

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.