Як райцентр опинився на крутозламі

Минає 27 років з часу проголошення неза­лежності України. Чим далі час відноситиме нас від того історичного 1991 року, тим більше в підростаючих поколінь викликатиме інтерес питання: а як усе відбувалося? Про події загальноукраїнського значення можна прочитати в книжках. Наприклад, у книзі бродівського історика, народного депутата України кількох скликань Дмитра Чобота “Як проголошували незалежність України” (редактор радивилівець Володимир Ящук). Але тоді творилася історія і в регіонах, у маленьких містах, у таких райцентрах, як Радивилів (Червоноармійськ), як Червоно­армійський район.

Партійне всевладдя скінчилося

Уже відзначення 340-річчя Берестецької битви в 1991 році викликало небувале національно-патріотичне піднесення. Села Пляшева, Острів Червоноармійського району, а точніше – острів Журавлиха, урочище Монастирщина скликали сотні тисяч людей з усіх усюд. Маєво національних синьо-жовтих знамен, рішучі виступи на мітингу при відкритті пам’ятника козакам та селянам-повстанцям не залишали сумніву: спинити рух до утвердження України як самостійної держави вже нікому не вдасться. А ще ж перебували при владі органи компартії, проте їхні спро­би розвінчувати Народний рух України, пов’язувати національну символіку зі злочинами успіху не при­но­сили.

У своєму виступі при відкритті пам’ятника коза­кам та селянам-повстанцям Голова Верховної Ради Леонід Кравчук зазначив: “Ми маємо відвоювати суверенність нашої Укра­їни. Ми відвоюємо, заво­юємо її, тому що вона нам належить по праву. Але ми маємо бути всі разом, ми маємо бути разом для того, щоб пройти цю велику й складну дорогу”. Текст виступу було повністю надруковано в районній газеті “Прапорі перемоги” за 20 червня 1991 p. (ніде більше не публіку­вався).

Незважаючи на делікатність формулювань, він цілком пройнятий думкою про неминучість дальшої суверенізації України. Під час виступу та по його закінченні над натовпом пронеслося скандування: “Україні – волю!”, “Ні – союзному договору!” Хтось пробував підігріти пристрасті й образливими вигуками на адресу Л.Кравчука.

Дев’яностап’ятилітній Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав зауважив: “Я вірю тим синьо-жовтим нашим кольорам, там є радість, там є надія, там є творчість. Хотів би потиснути руку й нашому Президентові Леонідові Макаровичу… Своїм ділом покажемо, що ми таки дбаємо про великі справи”. Кравчук відгукнувся на це реплікою: “Треба всім працювати разом на ту ціль, яку маємо”.

А тим часом на засіданні бюро райкому компартії відзначається: “…Останнім часом послаблено вза­ємодію райкому з первинними осередками, зміст багатьох рішень вищестоящих органів не доходить до комуністів, що звужує їх можливість вірно орієнтуватися в обстановці, породжує думку, що партійні органи не відчувають складних процесів…” Епоха комуністичного всевладдя завершувалася. Свого роду символічною стала смерть 28 червня 93-річного члена КПРС з 1919 року, персонального пенсіонера союзного значення О.Тихончука, у некролозі якого було записано й таке: “З 1923 по 1939 рік працював за рекомендацією партійних органів в районних і міських відділах НКВС…” У липні на 81-му році життя помер член КПРС з 40-річним стажем А.Маламанюк. Їм не судилося побачити заборони КПРС, розвалу Союзу РСР.

День незалежності… без незалежності

У районній газеті друкуються замітки, вже самі заголовки яких указують на нові реалії життя: “Допомагають комп’ютери”, “Наркомани у районі”, “Бензиновий дефіцит”, “Зерно коштуватиме до­рожче”, “І знову про купони”… До першої річниці про­голошення Декларації про суверенітет України депутат Верховної Ради УРСР від тутешнього округу, голова Дубнівської міської ради народних депутатів Василь Білий висловив у “Прапорі перемоги” своє бачення майбутнього: “…власність народу України на все, що на її території, національний банк з власною грошовою одиницею, своя митниця, національні збройні сили, правоохоронні органи і самостійна зовнішньоекономічна діяльність”.

16 липня 1991 року відзначалося як День незалежності України. Номер “Прапора перемоги” вийшов святковий. Було вміщено гімн Павла Чубинського “Ще не вмерла Україна…” Поряд друкувалися статті голови районного осередку Руху Ігоря Киричука, першого секретаря райкому КПУ Анатолія Олесницького, голови правління районної організації Товариства української мови імені Т.Шевченка “Просвіта” Миколи Мошкуна та інших, ділився думками в інтерв’ю заступник голови райвиконкому Василь Ралець. В опублікованому зверненні учасників пленуму райкому КПУ гово­рилося: “16 липня ми вперше відзначаємо державне свято республіки – День незалежності”. З нагоди свята в Червоноармійському і Бродівському районах пройшла міжреспубліканська велогонка.

Райвиконком схвалив “Програму розвитку укра­їнської мови та інших національних мов у районі на період до 2000 року”. Зокрема, передбачалося “розвивати функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя як державної і як мови міжнаціонального спілкування”. Частина православних віруючих у райцентрі порушила клопотання про реєстрацію громади Української автокефальної православної церкви. Прохання влада задовольнила. Під церкву було освячено будинок по вул. Леніна (нині Почаївська).

Відомо, що 1 грудня 1991 року було проведено рефе­рендум на підтвердження Акта проголошення незалежності України. Але нині вже забулося, що ще 5 липня Л.Кравчук підписав Постанову Верховної Ради УРСР “Про вибори Президента Української РСР”. Ці вибори було призначено саме на 1 грудня. Заколот у Москві, що назрівав, мав лише прискорити революційні процеси. У Червоноармійську на стенді Руху з’являються емоційні листівки, спрямовані проти райкому, представників влади.

Неприємні дні серпня

Ще на початку серпня районна газета надрукувала статтю “Неприємні” дні”, де вказувалося, що несприятливим за геофізичними чинниками буде й понеділок, 19 серпня. Саме цього дня група путчистів спробувала усунути від влади Михайла Горбачова, над СРСР нависла тінь фашистської хунти. Ідеї цієї хунти знайшли підтримку в теперішнього Кремля.

Наш район мовби завмер у вичікуванні. Газета “Прапор перемоги”, якою тоді керував заступник редактора Володимир Ящук (редактор, перебуваючи у відпустці, був за межами району), не вмістила в ті серпневі дні 1991 року жодного документа заколотників на чолі з Янаєвим. Не було з цього приводу пропозицій і від секретарів райкому партії А.Олесницького, І.Кеди, В.Кушинського. Мало того, за радіоповідомленням (!) було прийнято й опубліковано в районці “Заяву Президії Верховної Ради УРСР”, де говорилося: “…на території Української РСР надзвичайний стан не запро­ваджується”. Уже навіть 20 серпня “Прапор пере­моги”, використовуючи підтекст, закликав: “Всім нам пора навчитися відрізняти зерно від полови, аналізувати десь почуту або прочитану інформацію”, “нині необачно довіряти одному джерелу – мудрість полягає в тому, щоб їх зіставити, а вже потім прий­мати рішення”. Це було написано журналістом Василем Семеренком у той час, коли радіо й телебачення раз у раз озвучували документи заколотників. Після провалу путчу відгукнулися в газеті звинуваченнями на адресу компартії депутат міськради Дмитро Кравець і активіст Микола Патрикеєв у статті “Марні сподівання”.

Дуже важлива віха в історії

Акт проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 pоку, був сприйнятий у районі з піднесенням. У Червоноармійську на центральній площі відбувся багатолюдний мітинг, організований місцевими осередками Руху й Української республіканської партії. Виступали керівники, депутати районної та міської рад, активісти партій.

26 серпня у зв’язку з наявністю матеріалів, які свідчили про участь органів компартії у державному перевороті 19 – 21 серпня, з метою забезпечення умов розслідування справи Президія Верховної Ради України припинила діяльність компартії. У Червоно­армійському районі створили комісію райради з 7 чоловік, яка відповідно до Указу Президії Верховної Ради України “Про тимчасове припинення діяльності Компартії України” та постанови Президії Верховної Ради “Про власність Компартії України та КПРС на території України” опечатала кабінети й приміщення райкому КПУ, прийняла на баланс ради його майно. Незадовго до цього деякі документи райкому знищили його працівники.

Саморозпустилися парторганізації райвідділу міліції, відділення комітету держбезпеки, райви­конкому, трохи згодом – райвійськкомату. Розпоряд­женням голови райвиконкому Михайла Сердюка було зобов’язано завідуючих відділами виконкому забезпечити припинення діяльності організацій політичних партій у відділах, підпорядкованих їм установах та організаціях.

30 серпня Леонід Кравчук підписав Указ Президії Верховної Ради України “Про заборону діяльності Компартії України”.

Відбулося освячення місця в Червоноармійську, де мав будуватися храм Української автокефальної православної церкви (нині храм Різдва Пресвятої Богородиці). Разом із тим район жив звичними турботами: проведенням польових робіт, підготовкою до нового навчального року.

Районка “Прапор перемоги” в номері за 3 вересня вмістила під заголовком “Ідеї, які проводила в життя газета, утверджуються” ряд цитат із публікацій різного часу. Тут були представлені народні депутати України Юрій Гнаткевич і Василь Білий, депутати обласної ради Микола Мошкун і Микола Герасимчук, депутати райради Вадим Дорощенков і Мар’ян Голендер.

Незаконно? Але все-таки правильно!

31 серпня відбулося чергове засідання “постійної комісії із соціалістичної законності та охорони громадського правопорядку” райради, яка визнала факт самовільного встановлення націо­нального синьо-жов­того пра­по­ра й знят­тя то­дішньо­го дер­жав­ного на при­мі­­щенні райради під час мітингу 28 сер­пня 1991 pоку як “ігнорування за­кон­но обраних органів вла­ди в районі”. Ра­зом з тим було за­про­поновано черго­вій сесії райради внести у порядок денний питання про вста­новлення синьо-жов­того прапора по­ряд із державним (черво­но-синім). Але найці­ка­віше таке по­ло­ження документа: “Враховуючи сус­піль­но-політичну си­ту­ацію в районі, з ме­тою недопущення конфронтації різних політич­них сил, ре­ко­мендувати рай­ви­конкому зали­шити…” Одне сло­во, зроблено було незаконно – а залишилося на­зав­жди.

Позачергова се­сія міськ­­ради (раду очолював Віктор Місюк) роз­глянула пи­тання про вста­новлення на бу­динку міськради по­ряд із дер­жав­ним націо­нально­го синьо-жовтого прапора, про по­вернення місту його історичної наз­ви, про пере­йменування ву­лиць Леніна (нині Поча­ївська), К.Мар­кса (Креме­нецька), Кому­ніс­тичної (Паркова) й центральної площі. Було вирішено демонтувати пам’ятник Леніну і “пе­редати його на збере­ження в музей”. Пам’ятник (після його “стояння” на площі впродовж 13 років) демонтували 4 вересня і перемістили на територію комунального підприємства (де як матеріал для переплавлення він зберігається досі). Газета запроваджує рубрику “До питання про назву райцентру”. Тут були аргу­ментовані публікації історика Гурія Бухала, краєзнавця Федора Бортника, журналіста Євгена Белея та інших авторів. Уже 14 вересня репортаж зі свята міста районна газета озаглавила “Радивилів святочний”.

Сесія райради створила комісію з питань поновлення прав реабілітованих, розглянула питання про символіку на приміщенні райради, про референдум щодо назви райцентру. У вересні було урочисто відкрито будинок культури в Крупці.

Обласна рада ухвалила рішення “Про діяльність посадових осіб, державних органів та громадських організацій в період державного перевороту 19 – 21 серпня 1991 року”, у якому було висловлено суворі оцінки на адресу тих, хто своїми діями підтримали заколотників, було піддано осудові засоби інформації в області, які надрукували без коментарів звернення ДКНС (ГКЧП). І хоч ніхто з Червоноармійського району не називався, це служило застереженням від подальшої “політичної незрілості”. У жовтні освятили Свято-Покровську церкву в Михайлівці.

Ми і в цьому майже одностайні!

Розгортається кампанія з підготовки до Всеук­раїнського референдуму на підтвердження Акта проголошення незалежності України та до виборів Президента України.

У редакції газети “Прапор перемоги” на початку жовтня відбулася зустріч “за круглим столом”, матеріали якої, озаглавлені “За Україну незалежну”, зайняли сторінку в номері за 8 жовтня. Думками ділилися депутати рад, громадські активісти Микола Мошкун, Дмитро Кравець, Іван Ручкін, Михайло Рев­ко, Ігор Киричук, Богдан Підгірняк, Сергій Олієвсь­кий і журналіст Володимир Ящук.

Радивилів, 1991, КРУГЛИЙ СТІЛ

На цьому фоні на­віть ще не відмінене свято 7 листопада минає в ра­йоні непомітно. У листо­паді в міському парку відбувся мітинг під гаслом “Самостійна Україна та її Президент”, який проводили районні організації УРП і Руху.

1 грудня 1991 року на території району взяли участь у Всеукраїнському референдумі майже 28,5 тисячі чоловік, або 96 відсотків від числа виборців. Своє “Так” незалежності України сказали 97 відсотків від числа тих, які взяли участь у референдумі. Проти незалежності голосували всього 317 чоловік. Кандидатуру Л.Кравчука на президентський пост підтримали 10,5 тисячі чоловік, В.Чорновола – 7,8, Л.Лук’яненка – 7,7.

Жителі району (понад 80%) висловилися за повернення місту його історичної назви – Радивилів та за перейменування району з Червоноармійського на Радивилівський. Рішення щодо міста Верховна Рада затвердила аж 3 березня 1993 року – Постановою № 3044-XI.

Ось таким непростим був той достатньо далекий від нас рік 1991-й, який назавжди увійшов в історію України.

(Газета “Прапор перемоги”, 10.08.2018).

 

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.