Як жив і боровся за Україну генерал Мирон Тарнавський

Мирон Тарнавський – український полководець, командант Легіону УСС, генерал-четар та Начальний вождь УГА. Бував у Радивилові.

Народився Мирон Тарнавський 29 серпня 1869 року в селі Барилові Радехівського повіту в сім’ї греко-католицького священника отця Омеляна. Спочатку навчався у Барилівській сільській школі, після закінчення якої батько готував його до вступу в німецьку гімназію у Бродах. Здобувши основи у сільській народній школі, закінчив Бродівську гімназію, а потім був призваний до армії, відслужив рік в австрійській армії та склав іспити до старшинської школи у Львові. 1892 року закінчив Віденську військову академію у званні лейтенанта австро-угорської армії.

Служив у 18-му крайовому батальйоні оборони в Перемишлі та інших гарнізонах на Галичині. 1896 року Тарнавський склав військовий іспит у Відні та остаточно вирішив присвятити себе військовій справі. Цього ж року його було переведено до Самбора. Після служби в Самборі проходив службу у Золочеві. Тут став капітаном і тут застала його Перша світова війна.

У перші дні війни разом із сотнею в Бродах розвідував кількість зосереджених ворожих військ у напрямі на Радивилів. Зі спогадів Мирона Таронавського про серпень 1914 року: «14-го ранком вислали мене з моєю сотнею у розвідку до Бродів, – провідати приблизну кількість ворожого війська в напрямі на Радивилів… Вперше з москалями довелося мому відділові стрінутись під Радивиловом, коли то ми ворога виперли з містечка з великими витратами по нашому боці… Під Радивиловом москалі вжили різних боєвих штучок, про які ми не мали найменшого поняття. І так ми побачили велику кількість ворога, що обліпив усі кущики, борозни, дерева. Було лиш дивно, що від такого числа вояцтва йде розмірно мала пальба. Обстрілюючи рясним вогнем дивно непорушні постаті, ми підступали все ближче і ближче. Вже зовсім недалеко ми помітили, що противник, на якого ми сам Бог знає скільки тисяч вистріляли набоїв, це паперові манекени. Зручно поприліплювані до кущиків, дерев або повпихані просто в землю… Справжній вогневий хрест перейшов наш полк під Радивиловом…».

Наступну перемогу сотня Тарнавського отримала приблизно у той самий час під Ярославичами, поблизу Олієва. Згодом були Буськ, Львів, Горохів, Янів, Перемишляни.

17 лютого 1919 року перейшов на службу до УГА, діставши призначення під Львовом на посаду команданта фронтової групи «Схід», а згодом у ранзі полковника увійшов до Другого корпусу УГА. Очолював його у боях під Львовом і під час першого відступу, в Чортківській офензиві.

Під час другого наступу диктатор ЗУНР Євген Петрушевич 5 липня 1919 на вимогу Петлюри звільнив генерала Грекова і призначив М. Тарнавського генерал-четарем і головкомом УГА.

Після переходу за Збруч Мирон Тарнавський пережив дні тріумфу й трагедії об’єднаних українських армій: похід на Київ і його здобуття 30 серпня 1919 року, відступ, пошесть тифу. Рятуючи армію від виснажливих боїв у «трикутнику смерті» та епідемії тифу, коли УГА стала небоєздатною, Мирон Тарнавський вислав, з власної ініціативи, делегатів для переговорів про перемир’я з Добровольчою армією генерала Антона Денікіна, за що диктатор ЗУНР усунув його з поста Начального вождя і віддав під військовий суд, який, однак, виправдав Тарнавського.

Востаннє Мирон Тарнавський виконував обов’язки начального вождя УГА під час хвороби його наступника генерала Осипа Микитки. Під час союзу УГА з Червоною армією Тарнавський переховувався у Балті й у Києві, звідки по приході польської армії переїхав до Галичини.

Вивезений поляками до табору полонених у Тухолі, перебував там до кінця 1920 року. Після звільнення повернувся до Галичини і жив у с. Черниці поблизу Бродів.

Помер 29 червня 1938 року в одному з львівських шпиталів. Похорон був організований за сприяння фірми Романа Шухевича «Фама». Похований на Янівському цвинтарі у Львові серед стрілецьких могил вояків УГА. Його похорон був масовою українською маніфестацією.

У віці 33 років Тарнавський одружився.

Наприкінці 1941 року в Радивилові оселилася дочка генерала – лікар Марія Тарнавська-Коцюба, 1902 року народження. У місті, як про це написано в книзі «Радивилів. Краєзнавчі матеріали» Володимира Ящука, вона подружилася з родинами активісток “Просвіти” Зінаїди Шепченко і Олени Гончарик, перевозила багато патріотичної літератури з Галичини на Волинь, через кордон, запроваджений нацистами, допомагала переправляти кількох важливих осіб з числа діячів українського підпілля з Радивилова до лікарні в Бродах. У серпні 1944 року Марія Миронівна надавала лікарську допомогу бійцям УПА. Марія Тарнавська 11 із половиною років провела в таборах Воркути, її чоловік Степан загинув у ГУЛАГу. Відбували заслання у Читинській області їхні доньки Яромира та Зоряна.

Найстарший син генерала Омелян, який разом із батьком воював за незалежність України, в 1924 році поїхав «будувати Україну» (радянську), здобув в Одесі професію інженера. У 1937 pоці його заарештували й розстріляли.

На два роки молодший син Мирон-Зимовіт навчався у Празькій політехніці, був знаний у “Пласті”. Після розгрому дивізії “Галичина” приблизно рік був в УПА. Провів у радянських концтаборах 10 років. Помер у Владимирській області.

Дочка Олена-Ганна в 1940 році вийшла заміж, а в грудні чоловіка заарештували енкаведисти. Його слід пропав. У вересні 1945 року комуністичні «визволителі» замордували й Ганну – її знайшли зариту в глині з одинадцятьма проколами багнетом.

У Бродах десять років тому, 15 грудня 2011 року, відбулася презентація книги «Генерал Мирон Тарнавський (1869 – 1938)» (упорядник Василь Стрільчук). Серед її авторів – радивилівський краєзнавець і журналіст Володимир Ящук, колишній радивилівський педагог, історик Дмитро Чобіт.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.