Ярослав Гашек не був бравим вояком Швейком лише одного разу – 100 років тому біля села Хорупань на Млинівщині

На відміну від свого всесвітньо відомого дітища – бравого вояка Швейка, письменнику Ярославу Гашеку значно менше щастило у житті на перемоги. Одного разу він змушений був здатися навіть у полон. Це трапилося 100 років тому, 1915 року, в тутешніх волинських краях – поблизу села Хорупань, що нині в Млинівському районі на Рівненщині. Втім, полон, а вірніше перехід на бік російських військ, історія слушно розцінила не як зраду, а навпаки, як ан­тивоєнний прояв, який пізніше втілився в образі Швейка.

«Іду на фронт і, можливо, повернуся козацьким отаманом»

Передісторія цього незвичного випадку така. У серпні 1914 року почалася Перша світова війна. Отримав мобіліза­ційну картку і Ярослав Гашек, котрому на той час йшов 32-й рік, а в його літературному арсеналі було вже декілька гумористичних збірок, у тому числі й передвісниця майбутнього роману – збірка «Бравий вояк Швейк та інші ди­вовижні історії».

Однак, пішовши на фронт, уродже­нець Праги, як і сотні, тисячі інших че­хів, не збирався проливати кров за ін­тереси ненависної йому австрійської монархії і ставив собі за мету доброві­льно перейти на бік російського війсь­ка. Врешті, ще на початку фронтової баталії Гашек жартівливо зізнався про те, що трапиться, коли його візьмуть на фронт: «…буду вести себе як будь-який солдат, щоб взнати все це поближче. А потім куди-небудь заглянув би, хоч би в Росію».

Інше зізнання Гашека стосовно його фронтового досвіду ще більш іронічне. Річ у тім, що (як зазначає упорядник Гашекового чотиритомника літератор С.Нікольський у передмові до книги) за мить до від’їзду у діючу армію Ярослав, даруючи свою книгу другові, написав такий автограф: «Через кілька хвилин я від’їжджаю кудись-то далеко. Можливо, вернуся козацьким отаманом. А коли буду повішений, пошлю тобі на щастя кусочок того шнурка».

Втім, ситуація спочатку складалася не так, як би того хотілося письменнику. Проте і тут надії Я.Гашека не згасають. В армії він проводить літературну робо­ту як історіограф батальйону – пише вір­ші та історичні зарисовки про фронтові будні та своїх товаришів. З цих творів найбільш відомі «В резерві», «По дорозі на поле бою». Вони, звичайно, не рів­ноцінні його прозі. Але водночас цікаві як документи, які засвідчують труднощі фронтової служби в австрійській армії і показують добре, людяне ставлення письменника до ря­дового солдатського складу.

Завдяки російським дезертирам письменник одержав медаль «За хоробрість»

Доля розпорядилася таким чином, що Ярослав Гашек потрапив на служ­бу в 91-й полк. Таку ж нумерацію вій­ськової частини письменник «припи­сав» і своєму знаменитому літератур­ному героєві, котрий в одному з епізо­дів не без жалю зізнається: «У дев’я­носто першому полку мене, безумов­но, вже не чекають…».

Отож у липні 1915 року 91-й полк брав участь у кровопролитних боях у районі Сокаля. Характерно, що саме тут єф­рейтор Гашек «за особливо мужню по­ведінку перед лицем противника» був нагороджений срібною медаллю “За хо­робрість”.

У чому ж полягала ота «особливо му­жня поведінка»? Та ще й «перед лицем противника», як записали у нагородно­му листі. Усе почалося з того, що якось, усамітнившись у лісі, Ярослав запримітив групу російських вояків. Вони були без зброї, отож перед стволом Гашекової гвинтівки миттєво спинилися. З’ясувалося, що це дезертири, які, скориста­вшись слушним моментом, покинули оборонні позиції і поспішили у пошуках правди на протилежний бік. Як не див­но, поневіряючі вояки самі буквально примусили взяти їх у полон.

-Заведи нас до начальства, бо доро­ги назад нема, а переховуватися скільки вже можна! – благально просилися незнайомці. – Не вмирати ж нам з голо­ду!..

Гашек відчув, що полонені не лукав­лять, і люб’язно виконав їхнє прохання.

Він тоді навіть і не підозрював, що цей вчинок у штабі розцінять як подвиг. Але саме так і трапилося – медаль «За хоробрість» прикрасила груди письменника.

Заодно лісова пригода розбудила у Ярославовій душі думку про те, що, ви­являється, не одним чехам війна не по­трібна. Російські солдати також не хо­чуть воювати. Значить, баталії, кров, смерть простолюду вигідні лише багаті­ям…

«Не стріляйте, земляки! Ми ваші брати – чехи!»

Минав час. Гашек не відмовлявся від свого наміру. І нарешті зручний момент настав.

Восени 1915 року (в другій половині вересня) на ділянці фронту, яку займав 91-й полк, йшли тяжкі бої. Полк виму­шений був відступити до Хорупаня і тут зайняти оборону.

Одного ранку Гашека та його товари­ша Страшлипку розбудила оглушлива канонада з гармат та гвинтівок. Кругом зчинилася метушня. Одні вояки бігли до окопів, інші, осідлавши коней, погналися до лісу.

Ситуація стала дещо зрозумілішою, коли друзі почули знервований голос поручика Лукаша. Той вперто раз по раз кричав у телефонну трубку: «Противник прорвав фронт! Наші війська відступа­ють. Терміново прошу підкріплення!».

Трішки отямившись від метушні і ре­ально оцінивши ситуацію, Гашек та Страшлипка обмінялись один з одним розу­міючими поглядами. Мовляв, пора…

-Шнель! Шнель! – заторохкотіли нав­перебій офіцери, підганяючи солдатів. – Спішіть, ми відходимо!

Проте, незважаючи на ці крики, друзі не поспішали відходити. Правда, вони вилізли з окопа, але лише вдавали, що готуються до відступу.

Розтривожений Лукаш, розмахуючи револьвером, ще раз спересердя ско­мандував: «Що ви там, оглухи, возитеся! Через п’ять хвилин тут буде противник!..» Він вилив би на винуватців ще більший словесно-обурливий потік, але, побачи­вши на пагорбі першу шеренгу наступа­ючих, безпорадно махнув рукою і чим­дуж подався за відступаючим батальйо­ном.

Натомість через коротку мить Гашек та Страшлипка, перестрибнувши через око­пи, попрямували у протилежний напрямок.

– Не стріляйте, земляки! Ми ваші брати – чехи!

І справді, на цей довірливий крик жо­ден із наступаючих росіян не вистрілив, на що, до речі, Страшлипка пізніше відреагує так: «Нам, безперечно, було страш­но. Але ще більший страх, мабуть, прой­няв передову шеренгу. Бо де ж таке баче­но: двоє мужиків із голими руками «валять» на цілу ватагу озброєних, розмахують ру­ками і щось незрозуміле кричать. Ну точ­но, або герої, або безглузді. З такими кра­ще не зв’язуватися».

Стосовно ж Страшлипки, то його умін­ня жартувати, розказувати анекдоти з того чи іншого приводу або ж без будь-якого приводу відіграло величезну роль у скла­дному процесі створення образу Швейка в післявоєнному романі.

Що ж стосується реакції на вищезгада­ний випадок з боку австрійського коман­дування, то воно навіть не підозрювало, що мав місце факт переходу на бік росій­ських військ. У послужному списку єфрей­тора 91-го полку, зв’язківця 11-ї польової сотні Ярослава Гашека з’явився короткий запис: «Пропав безвісти 24 серпня 1915 року після бою біля Хорупан, про що ви­дано наказ № 82».

Записи в інших наказах були ще більш гіркими. З’ясувалося, що росіяни догнали відступаючих австріяк. Між ними зав’яза­вся довготривалий бій. Справа дійшла навіть до рукопашної сутички. У результа­ті 91-й полк, за повідомленням команду­вання, втратив убитим 138 чоловік. Пора­нення одержало 285 бійців. А ще майже 5 сотень солдатів пропало безвісти. Прав­да, невдовзі доля багатьох із останнього списку визначилися – перебіжчики стали добровольцями чеської частини, яка вві­йшла до складу 8-ої російської армії Пів­денно-Західного фронту. Серед них був і Ярослав Гашек. Спочатку – телефоніст, потім – писар, член полкового солдатсь­кого комітету. Перебуваючи у війську, він заодно почав співробітничати із журналом “Чехословак”, у якому виступає переваж­но як публіцист та фейлетоніст. Усі його написані матеріали були присвячені одній темі та одній меті – ідейному та організа­ційному зміцненню чехословацького вій­ська, яке формувалося і яке, за помисла­ми Гашека, зобов’язане не воювати, а сто­яти на сторожі миру. Ця ідейна лінія буде проведена пізніше і у вершинному романі Я.Гашека «Пригоди бравого вояка Швей­ка», якого, до речі, автор так і не встигне закінчити…

 І на Волині Гашеку смакувало чеське пиво…

Натомість Ярослав Гашек встигне ще раз побувати на Волині, причому у тих мі­сцях, де разом із Страшлипкою прийняв доленосне рішення. За декілька кіломет­рів від Хорупаня у селі Підгайці на кварти­рі чеха Покорного письменник перебував майже тиждень. Робив журналістські но­татки, вивчав побут тутешніх чехів, а їх тут мешкало чимало. Загалом село поділяло­ся на дві частини – чеську та українську.

Після підгаєцьких вражень він пройняв­ся більш древніми – дубенськими та почаївськими. Зокрема, занотував спогади, як 14 вересня 1870 року група підгаєцьких чехів брала участь у зібранні, що відбувалося в Дубні і на якому прийма­лося російське підданство. Ще один за­пис стосується величної місії чехів та українців села Малі Дорогостаї – вони спільною колоною через Дубно та Кременець здійснили піший хресний хід до Почаївської лаври.

Прикладом прихильності Гашека до волинських теренів служать також не­одноразові згадки про тутешній край у самих сповідях про бравого Швейка. Зокрема, два такі епізоди дослідив у статті «Швейк іде по планеті» знаний краєзнавець та журналіст Іван Пащук. Перший пов’язаний із денщиками офі­церів, які тільки те й роблять, що роз­повідають про свої героїчні подвиги. Кожний із них, якщо повірити на слово, – Наполеон. А найбільше гордяться де­нщики тим, що штурмували Сокаль та Дубно…

Маємо цікаву згадку і в першій главі другої частини роману, яку названо «Не­щастя Швейка у поїзді», – констатує Іван Пащук. – Отож на пероні «таборського вокзалу» у розмові з «добрим товари­шем», який виручив бравого вояка від штрафу і «взнавши, що всі посвідчення та військовий залізничний квиток Швей­ка знаходяться у поручика Лукаша, ве­ликодушно дав йому п’ять крон на кви­ток та інші витрати», а при прощанні до­вірливо сказав: «Коли попадете, служи­вий, до росіян у полон, кланяйтесь від мене пивовару Зенону в Здолбунові». Цей факт досить таки достовірний. Ім’я великого знавця своєї справи чеха-пивовара Йозефа Зенона було добре ві­доме тоді на волинських землях. Його завод, що розташовувався між Остро­гом та Здолбуновом, тривалий час мав добру славу, як подібні йому в Квасилові, Глинську, Семидубах та інших нав­колишніх чеських поселеннях.

***

Подальша після 1915 – 1917 років доля Гашека була не завше прихильною до нього. Йому в Росії навіть на деякий час заборонили писати. А всесвітня слава во­знеслася над письменником, по суті, уже після його смерті в 1923 році (у 1920 році він повернувся з Києва на ба­тьківщину). І цієї слави ніщо не могло затьмарити. Навіть той далекий пікан­тний випадок у Хорупані.

Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець, письменник.