Ярослав Гашек не був бравим вояком Швейком лише одного разу – 100 років тому біля села Хорупань на Млинівщині
На відміну від свого всесвітньо відомого дітища – бравого вояка Швейка, письменнику Ярославу Гашеку значно менше щастило у житті на перемоги. Одного разу він змушений був здатися навіть у полон. Це трапилося 100 років тому, 1915 року, в тутешніх волинських краях – поблизу села Хорупань, що нині в Млинівському районі на Рівненщині. Втім, полон, а вірніше перехід на бік російських військ, історія слушно розцінила не як зраду, а навпаки, як антивоєнний прояв, який пізніше втілився в образі Швейка.
«Іду на фронт і, можливо, повернуся козацьким отаманом»
Передісторія цього незвичного випадку така. У серпні 1914 року почалася Перша світова війна. Отримав мобілізаційну картку і Ярослав Гашек, котрому на той час йшов 32-й рік, а в його літературному арсеналі було вже декілька гумористичних збірок, у тому числі й передвісниця майбутнього роману – збірка «Бравий вояк Швейк та інші дивовижні історії».
Однак, пішовши на фронт, уродженець Праги, як і сотні, тисячі інших чехів, не збирався проливати кров за інтереси ненависної йому австрійської монархії і ставив собі за мету добровільно перейти на бік російського війська. Врешті, ще на початку фронтової баталії Гашек жартівливо зізнався про те, що трапиться, коли його візьмуть на фронт: «…буду вести себе як будь-який солдат, щоб взнати все це поближче. А потім куди-небудь заглянув би, хоч би в Росію».
Інше зізнання Гашека стосовно його фронтового досвіду ще більш іронічне. Річ у тім, що (як зазначає упорядник Гашекового чотиритомника літератор С.Нікольський у передмові до книги) за мить до від’їзду у діючу армію Ярослав, даруючи свою книгу другові, написав такий автограф: «Через кілька хвилин я від’їжджаю кудись-то далеко. Можливо, вернуся козацьким отаманом. А коли буду повішений, пошлю тобі на щастя кусочок того шнурка».
Втім, ситуація спочатку складалася не так, як би того хотілося письменнику. Проте і тут надії Я.Гашека не згасають. В армії він проводить літературну роботу як історіограф батальйону – пише вірші та історичні зарисовки про фронтові будні та своїх товаришів. З цих творів найбільш відомі «В резерві», «По дорозі на поле бою». Вони, звичайно, не рівноцінні його прозі. Але водночас цікаві як документи, які засвідчують труднощі фронтової служби в австрійській армії і показують добре, людяне ставлення письменника до рядового солдатського складу.
Завдяки російським дезертирам письменник одержав медаль «За хоробрість»
Доля розпорядилася таким чином, що Ярослав Гашек потрапив на службу в 91-й полк. Таку ж нумерацію військової частини письменник «приписав» і своєму знаменитому літературному героєві, котрий в одному з епізодів не без жалю зізнається: «У дев’яносто першому полку мене, безумовно, вже не чекають…».
Отож у липні 1915 року 91-й полк брав участь у кровопролитних боях у районі Сокаля. Характерно, що саме тут єфрейтор Гашек «за особливо мужню поведінку перед лицем противника» був нагороджений срібною медаллю “За хоробрість”.
У чому ж полягала ота «особливо мужня поведінка»? Та ще й «перед лицем противника», як записали у нагородному листі. Усе почалося з того, що якось, усамітнившись у лісі, Ярослав запримітив групу російських вояків. Вони були без зброї, отож перед стволом Гашекової гвинтівки миттєво спинилися. З’ясувалося, що це дезертири, які, скориставшись слушним моментом, покинули оборонні позиції і поспішили у пошуках правди на протилежний бік. Як не дивно, поневіряючі вояки самі буквально примусили взяти їх у полон.
-Заведи нас до начальства, бо дороги назад нема, а переховуватися скільки вже можна! – благально просилися незнайомці. – Не вмирати ж нам з голоду!..
Гашек відчув, що полонені не лукавлять, і люб’язно виконав їхнє прохання.
Він тоді навіть і не підозрював, що цей вчинок у штабі розцінять як подвиг. Але саме так і трапилося – медаль «За хоробрість» прикрасила груди письменника.
Заодно лісова пригода розбудила у Ярославовій душі думку про те, що, виявляється, не одним чехам війна не потрібна. Російські солдати також не хочуть воювати. Значить, баталії, кров, смерть простолюду вигідні лише багатіям…
«Не стріляйте, земляки! Ми ваші брати – чехи!»
Минав час. Гашек не відмовлявся від свого наміру. І нарешті зручний момент настав.
Восени 1915 року (в другій половині вересня) на ділянці фронту, яку займав 91-й полк, йшли тяжкі бої. Полк вимушений був відступити до Хорупаня і тут зайняти оборону.
Одного ранку Гашека та його товариша Страшлипку розбудила оглушлива канонада з гармат та гвинтівок. Кругом зчинилася метушня. Одні вояки бігли до окопів, інші, осідлавши коней, погналися до лісу.
Ситуація стала дещо зрозумілішою, коли друзі почули знервований голос поручика Лукаша. Той вперто раз по раз кричав у телефонну трубку: «Противник прорвав фронт! Наші війська відступають. Терміново прошу підкріплення!».
Трішки отямившись від метушні і реально оцінивши ситуацію, Гашек та Страшлипка обмінялись один з одним розуміючими поглядами. Мовляв, пора…
-Шнель! Шнель! – заторохкотіли навперебій офіцери, підганяючи солдатів. – Спішіть, ми відходимо!
Проте, незважаючи на ці крики, друзі не поспішали відходити. Правда, вони вилізли з окопа, але лише вдавали, що готуються до відступу.
Розтривожений Лукаш, розмахуючи револьвером, ще раз спересердя скомандував: «Що ви там, оглухи, возитеся! Через п’ять хвилин тут буде противник!..» Він вилив би на винуватців ще більший словесно-обурливий потік, але, побачивши на пагорбі першу шеренгу наступаючих, безпорадно махнув рукою і чимдуж подався за відступаючим батальйоном.
Натомість через коротку мить Гашек та Страшлипка, перестрибнувши через окопи, попрямували у протилежний напрямок.
– Не стріляйте, земляки! Ми ваші брати – чехи!
І справді, на цей довірливий крик жоден із наступаючих росіян не вистрілив, на що, до речі, Страшлипка пізніше відреагує так: «Нам, безперечно, було страшно. Але ще більший страх, мабуть, пройняв передову шеренгу. Бо де ж таке бачено: двоє мужиків із голими руками «валять» на цілу ватагу озброєних, розмахують руками і щось незрозуміле кричать. Ну точно, або герої, або безглузді. З такими краще не зв’язуватися».
Стосовно ж Страшлипки, то його уміння жартувати, розказувати анекдоти з того чи іншого приводу або ж без будь-якого приводу відіграло величезну роль у складному процесі створення образу Швейка в післявоєнному романі.
Що ж стосується реакції на вищезгаданий випадок з боку австрійського командування, то воно навіть не підозрювало, що мав місце факт переходу на бік російських військ. У послужному списку єфрейтора 91-го полку, зв’язківця 11-ї польової сотні Ярослава Гашека з’явився короткий запис: «Пропав безвісти 24 серпня 1915 року після бою біля Хорупан, про що видано наказ № 82».
Записи в інших наказах були ще більш гіркими. З’ясувалося, що росіяни догнали відступаючих австріяк. Між ними зав’язався довготривалий бій. Справа дійшла навіть до рукопашної сутички. У результаті 91-й полк, за повідомленням командування, втратив убитим 138 чоловік. Поранення одержало 285 бійців. А ще майже 5 сотень солдатів пропало безвісти. Правда, невдовзі доля багатьох із останнього списку визначилися – перебіжчики стали добровольцями чеської частини, яка ввійшла до складу 8-ої російської армії Південно-Західного фронту. Серед них був і Ярослав Гашек. Спочатку – телефоніст, потім – писар, член полкового солдатського комітету. Перебуваючи у війську, він заодно почав співробітничати із журналом “Чехословак”, у якому виступає переважно як публіцист та фейлетоніст. Усі його написані матеріали були присвячені одній темі та одній меті – ідейному та організаційному зміцненню чехословацького війська, яке формувалося і яке, за помислами Гашека, зобов’язане не воювати, а стояти на сторожі миру. Ця ідейна лінія буде проведена пізніше і у вершинному романі Я.Гашека «Пригоди бравого вояка Швейка», якого, до речі, автор так і не встигне закінчити…
І на Волині Гашеку смакувало чеське пиво…
Натомість Ярослав Гашек встигне ще раз побувати на Волині, причому у тих місцях, де разом із Страшлипкою прийняв доленосне рішення. За декілька кілометрів від Хорупаня у селі Підгайці на квартирі чеха Покорного письменник перебував майже тиждень. Робив журналістські нотатки, вивчав побут тутешніх чехів, а їх тут мешкало чимало. Загалом село поділялося на дві частини – чеську та українську.
Після підгаєцьких вражень він пройнявся більш древніми – дубенськими та почаївськими. Зокрема, занотував спогади, як 14 вересня 1870 року група підгаєцьких чехів брала участь у зібранні, що відбувалося в Дубні і на якому приймалося російське підданство. Ще один запис стосується величної місії чехів та українців села Малі Дорогостаї – вони спільною колоною через Дубно та Кременець здійснили піший хресний хід до Почаївської лаври.
Прикладом прихильності Гашека до волинських теренів служать також неодноразові згадки про тутешній край у самих сповідях про бравого Швейка. Зокрема, два такі епізоди дослідив у статті «Швейк іде по планеті» знаний краєзнавець та журналіст Іван Пащук. Перший пов’язаний із денщиками офіцерів, які тільки те й роблять, що розповідають про свої героїчні подвиги. Кожний із них, якщо повірити на слово, – Наполеон. А найбільше гордяться денщики тим, що штурмували Сокаль та Дубно…
Маємо цікаву згадку і в першій главі другої частини роману, яку названо «Нещастя Швейка у поїзді», – констатує Іван Пащук. – Отож на пероні «таборського вокзалу» у розмові з «добрим товаришем», який виручив бравого вояка від штрафу і «взнавши, що всі посвідчення та військовий залізничний квиток Швейка знаходяться у поручика Лукаша, великодушно дав йому п’ять крон на квиток та інші витрати», а при прощанні довірливо сказав: «Коли попадете, служивий, до росіян у полон, кланяйтесь від мене пивовару Зенону в Здолбунові». Цей факт досить таки достовірний. Ім’я великого знавця своєї справи чеха-пивовара Йозефа Зенона було добре відоме тоді на волинських землях. Його завод, що розташовувався між Острогом та Здолбуновом, тривалий час мав добру славу, як подібні йому в Квасилові, Глинську, Семидубах та інших навколишніх чеських поселеннях.
***
Подальша після 1915 – 1917 років доля Гашека була не завше прихильною до нього. Йому в Росії навіть на деякий час заборонили писати. А всесвітня слава вознеслася над письменником, по суті, уже після його смерті в 1923 році (у 1920 році він повернувся з Києва на батьківщину). І цієї слави ніщо не могло затьмарити. Навіть той далекий пікантний випадок у Хорупані.
Євген ЦИМБАЛЮК, краєзнавець, письменник.
1 Response
[…] часу здався в полон. Про це в Радивилів.info була стаття «Ярослав Гашек не був бравим вояком Швейком лише одног… У теперішній публікації – ще деякі цікаві […]