Єпископ Паїсій згадує про Козин і Дубини часів свого дитинства

ПАЇСІЙ, ЄПИСКОП САВТ БАВН БРУКСЬКИЙ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ США (ВАСИЛЬ ІВАЩУК)

 Мої передшкільні роки (спогади)

 2 березня 1996 року

 

Єпископ Паїсій

Єпископ Паїсій.

Народився я в с. Дубинах, Крупецької ґміни Дубнівського повіту на Волині. Належали ми до парафії в Козині, З км ходу. Коло села проходив шлях, який вів з Дубна до Берестечка, по ньому колись провадив Богдан Хмельницький своїх козаків битися з поляками за волю України. «Історичний це шлях», – казав мій тато. При поправі дороги знайшли козацькі речі: люльки, шаблі, які передали до музею у Львові. Коло Берестечка недалеко знаходився славний Почаїв з великим монастирем на 300 монахів, зі своїми садами, полями і школами. Під час нападу турків на цей монастир мав його охоронити своїми молитвами наш дубнівський монах Іов Залізо, що переселився з Панталії сюди, щоб розбудовувати цей монастир, який заснували монахи Києво-Печерської Лаври після монгольської навали на Київ.

Небагато ще міг я зрозуміти з оповідей мого тата про ці справи, бо мені було 5 років. «Незадовго підеш до школи, довідаєшся більше», – казав батько. – «Я вже хочу іти до школи», – казав я татові. – «Ти не можеш, ти ще замалий». Я почав плакати, що хочу до школи зараз, не було ради. Запровадив мене тато до класу і попросив вчителя посадити мене на останній лавці. Учитель нашого села називався Григорій Хвоєвський, дав він мені альбом птахів, щоб я оглядав, наказав сидіти тихо.

Тяжко мені було сидіти тихо, я забував про це і голосно висловлював свої враження про хвости та розміри птахів. На другий раз вчитель порадив татові взяти книжку додому. Так почалося моє перше читання з образків та малювання пташок. А поза тим був зі мною клопіт: нарікала бабця і сусіди, що хлопець весь час щось вигадує і не дає спокою. Найгірше вийшло з «кавалерією». Я проголосив себе Хмельницьким, а 10 хлопців мого віку – кіннотою, їх коні – стовбури соняшників, а так як до Берестечка далеко, то їхнє завдання – оточити 2 рази село. Знялася велика курява, важко було когось впізнати, але клопіт почався після закінчення виправи. Наближаючись до своєї хати, я помітив сусідок, що стояли біля воріт з невдоволеним виглядом. Не подумали хлопці, що курява буде сідати на білизну, розвішану біля хат. Коли я пояснював, що не хотів того збитку зробити, тато гостро попередив: «Треба спочатку думати, а пізніше робити».

Надіялись тепер на школу, що коли піде хлопець до школи, то буде спокійніший. На 3-й день після запису до школи хлопець вернувся додому з плачем. Учителька прогнала зі школи тому, що я заспівав пісню: «Єще Польска нє згінєла, але згінуць мусі, єще поляк українцеві бути чистіть мусі». Тато здивований, як я міг це співати при польській вчительці і польських дітях. Учителька прикликала мене до себе і сказала: «Як ти такий розумний, то іди додому і без батька не являйся».

Справа закінчилася скоро, бо батько послався на те, що хлопець ще малий, дурний та не вміє думати. Мені ж батько ще раз пригадав, що раніше треба думати, перш ніж щось робити, також порадив мені переключити свою увагу на науку і постаратись бути першим учнем, і я старався ним бути. Всі тексти, які треба було тільки прочитати, я знав напам’ять. У вільний час я брав участь у виставах, декламаціях. Під час літніх канікул старався заробити гроші на книжки, фарби і папери. Складав тріски у лісі, збирав шишки, а пізніше працював – на будівництві дороги, записуючи робітників при праці та вкладаючи каміння.

Коли будова дороги дійшла до села Гранівки, запізнався я вперше з українською споживчою кооперативою. Захопився я назвою її: «Українська споживча кооператива «Праця» у селі Гранівка. Оце вперше побачив я назву магазину українською мовою. Почав я розпитувати крамаря, що таке кооператива, як її заснувати в своєму селі. Він сказав, що для цього вистачить знайти 10 людей, дав адресу кооперативного інструктора. Це був Юрій Говорун, працював він в районній кооперативі в Бродах. «Знайшовши 10 людей, напишіть до нього, він приїде і заложить кооперативу», – сказав крамар. Я написав і умовився, щоб через місяць інструктор приїхав до нашого села. До станції Рудня Почаївська, куди приїхав інструктор, я виїхав сам.

Зустрівя надзвичайну людину: вукраїнському строї у вишитій сорочці, високий, дуже пристойний, з великою сивою бородою. Він почав допитуватись, чи не приїхав зі мною ініціатор кооперативи. А довідавшись, що це я сам, перестав до мене говорити. Протягом 7 км дороги не сказав ні одного слова. Старий боявся, що неповнолітній хлопець «випровадив його в поле». Прибувши до с. Дубини, ми зайшли у хату мого діда, де зібралися люди. Було присутніх коло 25 осіб, серед них сидів польський поліціянт. Інструктор звернувся до громади, щоб хтось відкрив збори та доручив йому з’ясування статуту кооперативи та залагодження всіх формальностей. Кілька осіб з присутніх сказали: «У нас Василь промовляє». Інструктор пояснив, що я не можу, бо я неповнолітній.

Мій тато відкрив збори. А я попросив, щоб у вільних внесках порядку нарад було мені дозволено розказати про перші кооперативи в Ротшелд в Англії. Очікуючи приїзду інструктора, я спровадив спеціальні брошури з інформацією про перші кооперативи (автор Гаврило). Тепер зібрані вислухали цю інформацію з великим зацікавленням.

Збори тривали 2 години, ухвалено статут, розмір членських внесків (10 злотих від родини). Для кращого розвитку кооперативи на початках ухвалено, що власник приміщення кооперативи не буде брати оплати протягом першого року, а товари з Бродів будуть постачати члени кооперативи по черзі протягом першого року також безплатно. Вибрано крамаря і постановлено за тиждень відкрити кооперативу. Було відкрито її з ентузіазмом.

На першому засіданні управа прийняла принцип, що в кооперації гріш не є ціллю, а засобом. Головним завданням її є вироблення громадських навичок співпраці, дбайливості до громадського добра, поглиблення знань та піднесення свого села на вищий рівень освіти. Зараз же на другий день після відкриття кооперативи вислано мене до Радивилова, де інструктор Говорун був бухгалтером місцевої кооперативи, щоб познайомитись з веденням кооперативної бухгалтерії. Так я став першим бухгалтером кооперативи. Кооператива брала участь в ярмарках у Козині. Найкращим доказом якості її праці може бути той факт, що коли через рік повітовий ревізор Василь Бугаїв приїхав перевірити діловодство, то не знайшов ні одної помилки. Захопившись кооперативною ідеєю, я вирішив організувати ще і фінансову кооперативу (Райфазенка).

Через 5 місяців Райфазенка була організована і розпочала свою діяльність, заощаджуючи по 25 грошей від родини на тиждень. На нещастя, в розпалі кооперативної праці над нашими молодими кооперативами почали збиратися хмари: поліція пустила чутку, що дубинецька кооперація – це політика.

Керівник нашої школи в Козині, щоб дослідити цю справу, покликав мене та кількох інших хлопців для перевірки. Допитувався, хто роздає в школі виборчі голоси (число 18 УНДО) з призначенням на окремі села, з яких учні ходили до Козинської школи. Зібрав нас в канцелярії, поставив у куток, пригрозив поліцією і вийшов з канцелярії, щоб її покликати. Однак він скоро повернувся, погрозив нам, що повиключає із школи, коли будемо займатися політикою. До кооперативи в Дубинах часто навідувалась поліція, яка почала придиратись до санітарних недоліків в кооперативі, накладаючи кожного разу штраф, який треба було вчасно заплатити. А вже найгірше сталося, коли через кілька тижнів приїхав комендант поліції до мого тата та, нарікаючи на мене, сказав, що перед батьком є дві можливості: або діждатись з сина потіхи, або його повісять на сухій гілляці. Батько запитав, що я такого зробив. «Він хоче в Польщі будувати Україну, – відповів комендант, – ходить до польської школи, знає польську мову, а до воєводи і до повітового старости пише українською мовою, бачите?» Внаслідок переслідувань поліції управа кооперативи насторожилась, а Райфазенка не розпочала своєї діяльності. Пройшло ще півроку, знову поліція опечатала кооперативу. Кооператива припинила свою діяльність. Кооперативи, що так гарно розвивалися в Галичині, не мали такої можливості на Волині.

Минув ще рік, кооперативу відкрили з тим, щоб роздати товари її членам. Я переключився тим часом на інші справи. З дозволу тата ходив на віче наших послів з Галичини, що приїжджали на Волинь, на різні громадські збори і баптистські молитви. «Можеш ходити навіть до синагоги, – казав тато, – але ніколи не міняй своєї віри. Скрізь почуєш щось нового, чогось нового навчишся». По неділях я читав своїм товаришам книжки, разом ми співали гарних народних пісень. У м. Козині була «Просвіта» з великою кількістю цікавих книжок: історія України, географія України, «Кобзар», багато книжок українських письменників. Щоб припинити поширення освіти серед українців, поляки закрили «Просвіту». Але Петро Мацкевич, керівник «Просвіти», встиг багато книжок заховати і тепер поширював їх серед молоді. Тато просив його, щоб він давав мені книжки, і тепер мені їх не бракувало. З особливим захопленням я читав «Кобзар» Тараса Шевченка. Середньої величини «Кобзар» я знав майже увесь напам’ять, декламуючи вірші Тараса Шевченка своїм рідним та товаришам.

Закінчуючи 7-ий клас народної школи в Козині, я постановив познайомитись з бібліотекою графа Івана Тарнавського в Стариках, зараз коло містечка Козина. Моя товаришка Ромуальда Садловська, батько якої працював в адміністрації маєтку графа, обіцяла мені обговорити з графом, коли я зможу прибути до його палати, щоб запізнатися з його прекрасною бібліотекою. У визначений день я вибрався, щоб зустріти його при брамі. Наблизившись на відстань 50 метрів до будинку, я став і скам’янів. Назустріч мені вибігло не менше як 50 собак різних порід і розмірів: від маленької, що могла в кишені поміститись, до великих хортів. Граф помітив, що я перелякався, і сказав якесь магічне слово. Раптом всі собаки стали, повернулися і почали бігти до нього. Коло 10 з них опинилися у нього на руках, на раменах і на плечах, решта оточила його і стояла, немов на варті, не звертаючи на мене уваги. Граф був високого зросту, з густою чуприною, уже сивою, голубими очима і численними зморшками на лиці. На той час йому було вже біля 90 років, але ще був він повний сил та енергії. Він подав мені руку і запросив до бібліотеки. Перед моїми очима відкрилося щось неймовірне, що я перший раз оглядав в своєму житті. Величезна зала, приблизно 50 метрів довжиною і 25 метрів шириною, стіни якої до самої стелі були зайняті великими книжками, оправленими в чорну шкіру. Під стінами стояли столи з кріслами, в бібліотеці не було нікого. Граф запросив мене сісти і сів сам, почав розповідати, як від початку була ця бібліотека організована, передавалась з роду в рід аж до його часу.

– Це моя найбільша вартість, – казав він.

Тут були десятки тисяч книжок різними мовами, багато латинською, були також книжки французькою, німецькою та іншими мовами. Найбільше було книжок польською мовою. Не бракувало також старих київських книжок старослов’янською мовою. Це був великий відділ літератури старої Русі від ІІ-го до ХУІІ-го століття. На бічних полицях була преса різними мовами, серед них і маленькі локальні журнальчики, що видавались в сусідніх містечках. Я згадую про ці журнальчики тільки тому, що пізніше, коли я вже був у Крем’янці, в учительській семінарії, до графа попав журнальчик нашої школи, це був краєзнавчий журнальчик під назвою «Наш виднокруг». Сталося так, що оглянувши на річці Пляшевці руїни замку Фірлея, прадіда графа Тарнавського, я написав маленьку статейку під заголовком «Руїни замку Фірлея в світлі легенд». Ці легенди я почув від почаївських монахів та інших старих людей. Вони казали, що графиня Гойська, прабабця графа Тарнавського, від роду була православною, потім, прийнявши католицтво, зневажала православних християн. Монахи казали, що одного разу вона взяла православні ризи та чашу, привезла їх до замку Фірлея, пила з чаші та забавлялась в товаристві у ризах, після цього вступив у неї злий дух і так її мучив, що вона всі скарби відвезла назад у Почаїв, покаялась у своїх гріхах. І хоч я забіг думками задалеко, але ще скажу, що з того вийшло.

Старенький граф, що на старість, може, ставав трохи дивним, не звернув уваги на слова: «в світлі легенд». Він розгнівався на мене за цю статейку, написав у відповідь монографію Волині на 300 сторінок, там він зібрав всі факти, щоб показати славне минуле родів Тарнавських, Фірлеїв і Гойських, доводив, яка побожна була його прабабця Гойська – фундаторка кількох монастирів на Волині, а в кінці життя – подвижниця церкви, всечесна католицька монахиня. Як міг так писати про таку славну жінку «якийсь там Іващук», як він міг принизити її достойність! Описав увесь рід Тарнавських та інших шляхтичів Волині. Дописався до того, що виявив, що всі вони були шляхтою старої Русі, яка поступово асимілювалася, ідучи за обіцянками польської шляхти, сама долучилася до неї та до католицької церкви. Що за сила потягнула їх у той бік? Не думаю, що це тільки обіцянки тих привілеїв, що мала польська шляхта, якісь важливіші чинники спричинились до заломлення шляхти старої Русі.

Серед них я бачу два основні: перший – це знищення державності старої Русі після зруйнування татарами Києва, другий – неполадки в Галицько-Волинській державі. Стара шляхта Русі поступово втратила віру в державницькі здібності нашого народу і пішла по лінії найменшого опору – асимілювалась. їй здавалось, що польський народ здібніший у цьому плані, а привілеї польської шляхти забезпечать їй визначне місце у польській державі. Вичислюючи старі роди старої Русі, граф Тарнавський згадав про Сангушків, Конецпольських, Острозьких та багато інших. Маючи в своїх руках такий документ історичної ваги, я хотів дещо переписати, але не встиг, бо мій дядько Полікарп – сільський солтис – мав наказ війта негайно зібрати всі брошури. Поляки не бажали, щоб ми довідалися про ці справи.

Бібліотека справила на мене велике враження, я вважав її за скарб нашої Волині, але не довго вже затрималась вона в Стариках, недовго втішався нею і сам граф. Несплачені державні податки довели до того, що бібліотека була виставлена на аукціон. Поприїздили якісь незнайомі люди, за кілька годин бібліотека була розібрана, сам граф, видно, з болю за свій скарб, на аукціон не з’явився. Був тільки його адміністратор Ленцик, про якого казали, що він поволі перевів рештки маєтку Тарнавських на себе. З бібліотеки залишились ще 40 скринь старих, ушкоджених, переважно неоправ-лених книжок. Коли за кілька місяців за податки продали і палату, граф вибрався на приватне помешкання до Крем’янця, забравши з собою решту книжок. Зустрів я його через півроку випадково, на розі свого ліцеуму. Старий майже плакав, розповідаючи, як його пограбували, не залишили майже нічого, а поміг у цьому його адміністратор Ленцик, якого він вважав за свого сина. У Крем’янці рентував граф 3 кімнати, у двох були книжки до самої стелі, в третій жив сам з рештками своїх собак, яких залишилось біля 10. Запросив мене до себе і сказав:

– Ось решта книжок, приходь і студіюй, як хочеш. Але я ледве витримав у його приміщенні з півгодини, мабуть, граф зовсім не відчиняв вікон.

У майбутньому я до нього скоро не вибрався, бо часу в мене було дуже мало.

Через кілька місяців я довідався, що граф був у Дубні, на хіднику навпроти замку князів Острозьких впав і помер наглою смертю. Поліція, не знайшовши нікого знайомого, поховала його як бездомного на католицькому цвинтарі. Що сталося з рештками його бібліотеки, мені і до сьогодні не відомо.

Видно, так кінчається життя людини, яка тратить зв’язок зі своїм народом і гине в життєвому морі.

Натомість мало цікавився я господарством. Приділяв тільки багато уваги порічкам, якими обсадив усі плоти. Коли на другий рік вони вродили, то їх збирали всі сусіди. До нових моїх занять відносилось годування кроликів, яких я мав коло 100 штук, і ведення шкільної кооперативи в Козині. Я був такий зайнятий, що до уроків треба було готуватися ночами. Я не досипав, і моє здоров’я погіршилось. Треба було серйозно займатися наукою, бо наближався час закінчення 7-класної школи. Протягом ночі тато 2-3 рази вставав заганяти мене спати, попереджуючи, що недосипання не дасть мені змоги вчитися далі, а я мріяв вчитися в учительській семінарії в Крем’янці.

Зібрав я інформацію про цю школу. Оплата за навчання і проживання в гуртожитку була така висока, що моя мрія видавалась даремною. В сім’ї було 8 дітей, старенька бабуся, овдовіла тітка і 100-літній мій прадід. Всі ми на маленькому господарстві (7 гектарів землі). Але тато не відступав від свого переконання, що «буде мене вчити». Я не розумів, як тато зможе це зробити: «Бачиш ці дуби по наших полях? Тепер вони дуже вартісні, продам усі, продам комору на збіжжя, яка не дуже нам потрібна, пасіка і овочевий сад поможуть також. Я не можу знехтувати з того, що навколо мені радять послати тебе до школи. Найбільше охоти мені додає твій керівник школи в Козині, який все говорить: “Пане Максиме, готуйтеся, час недалекий”».

І час той дійсно скоро надійшов. В червні 1931 року поїхало нас троє з нашої школи до Крем’янця (двоє поляків і я). Іспит був дуже тяжким. Нас повідомили, що це іспит конкурсовий. На 18 місць на 1-му курсі семінарії прибуло 80 кандидатів. Іспит почався в понеділок письмовою працею. Після написання її всі, що зле написали, мали поїхати додому. Дали 5 тем до вибору. Я вибрав собі тему: «Ким я хотів би бути у майбутньому». Зрозуміло, що я був нещирий, коли ні словом не згадав, що хотів би відбути службу у війську, щоб загартувати свій характер та стати офіцером. Мені здавалося вже тоді, що полякам це не буде подобатися, що пізніше і справдилося, про що я згадаю далі. Я написав, що хотів би стати вчителем і спричинитися до прогресу культури на селі.

Ледве дочекалися ми до вівторка, коли прочитали нам результати письмових робіт. Скільки то було радості в цей день! А ще більше плачу і нарікань. 62 кандидатів від’їхали додому, а 18 щасливців залишились до суботи включно на довільні розмови, прогулянки і товариські забави. Мої товариші з Козина від’їхали, а я залишився. Спочатку я не міг зрозуміти, як це могло статися. Поляки від’їхали, а я залишився! А це ж був Крем’янецький ліцеум, який самі поляки називали «пляцувка польскості на Волині». Пізніше я довідався, що в польських школах мусив бути певний процент українців та представників інших етнічних груп. З’явилася мені думка: щодо мене, який мав уже кілька клопотів з поліцією в селі, що поляки були раді позбутись мене з села і околиць. Уважний читач при дальших описах зауважить сліди цього. Але вертаюсь ще до іспитів. До суботи ходили ми з професорами на прогулянки, розмовляли на різні теми, дискутували, брали участь в спортивних розривках. У суботу зібрали нас пополудні, прочитали остаточні висновки і видали нам посвідки, що ми прийняті на перший курс семінарії. Цей тиждень так мене змучив, що я ледве дійшов на дубнівську рогатку, щоб замовити собі квиток на потяг. Коли потяг від’їжджав, я просив кондуктора, щоб збудив мене у Підлужжі, де я мав пересісти на потяг до Верби. Пересівши, просив іншого кондуктора про це саме. Заснув я у потязі, як камінь. Червнева ніч була холодна, і я застудився. Приїхав додому з кашлем, болями в горлі, розмовляв пошепки. За кілька днів кашель і хрипи в грудях минулись, але голос не відновлювався, я все ще говорив пошепки. За 2 тижні вже треба було їхати до школи. В останніх тижнях сталося немов чудо.

Прийшла до нас старенька сусідка, в селі її називали Трубихою. Вона сказала, що ні один лікар мені не допоміг, а тому вона радить прислухатись до її поради і сподівається, що через кілька днів я буду говорити добре. Я послухався, купив пляшку пива, вилив до каструлі, додав 2 ложки несолоного смальцю та 2 ложки меду, переварив, потім пив ложкою помаленьку, після чого обгорнув шию теплим шаликом. Повторював я цю процедуру вранці і ввечері протягом кількох днів. Через 3-4 дні я почав говорити як звичайно, ситуація зі школою була врятована. Через кілька тижнів я був уже в Крем’янці, в гуртожитку семінарії.

А семінарія ця була не звичайна школа. Навчали тут за системою Дальтона. Протягом 9 місяців ми одержували частини матеріалу на письмі. Матеріал був розрахований на 3 тижні кожного місяця, 4-й тиждень, як і 10-й місяць у шкільному році, був призначений на іспити і так звані «поправки». Кожного місяця треба було здавати іспит групами від 3-х до 6-ти осіб.

Кожний предмет мав свій клас, після молитви розходилися всі, куди хто бажав. Учителі даних предметів уже були при своїх кафедрах. В такі «робітні» сходилися учні усіх класів семінарії, працюючи самостійно, можна було звертатися до професора за поясненнями. Мені такий спосіб навчання дуже подобався, бо виробляв самостійність, силу волі, але щодо деяких учнів цей метод приводив до втрати часу. Деякі учні присвячували одним предметам забагато уваги, а іншим недостатньо. Коли приходив час іспиту, то такі учні мали клопіт. Результати іспитів викладачі відмічали на дальтонській карті. Зазвичай відмічалось, як приготовлена відповідь: дуже добре, старанно, слабо і т. д. Всі відповіді, позначені як слабо підготовлені, в кінці 10-го місяця треба було поправляти. Будучи на 2-му курсі семінарії, я мав неприємну пригоду. Професор математики повідомив, що заняття, оцінені як «слабо підготовлені», треба поправляти. У мене зібралося таких місяців 3 чи 4. Коли я зголосився їх поправляти, професор запитав, скільки місяців я маю поправити. Почувши, що аж 4 місяці, професор був обурений, що не має стільки часу для мене, бо було багато учнів на поправляння. Я повернувся на своє місце дуже сумний. Це могло означати, що я мушу повторювати 2-й курс семінарії. Це була жахлива перспектива, враховуючи, що мій тато ледве давав собі раду з оплатою, не дивлячись на те, що я мав знижку в оплаті за добрі оцінки на 1-му курсі. Через кілька хвилин я підвів голову і зауважив, що професор кличе мене до себе. Зустрів він мене словами: «Чого ти мене налякав? По своїх нотатках я бачу, що ти маєш поправляти не 4 місяці, а тільки один».

Я зауважив, що він колись сказав, що такі місяці вимагають поправки. Професор пояснив, що під час нашої подорожі потягом в Карпати він помітив, що я весь час робив собі нотатки про ті місця, де ми проїжджали. Він розцінив це як мою велику любов до географії та історії. Професора охопив жаль за свій предмет, і він вирішив знайти спосіб, щоб навернути мене до математики. Тут же професор викликав мене до дошки розказати якесь математичне твердження. Ледве я почав пояснювати, професор зупинив мене і сказав, що всі мої борги зліквідовані. Всі мої майже трагічні переживання закінчилися протягом 5 хв.

Метода професора помогла, я знайшов більше часу для математики. А методу професора так засвоїв, що в майбутньому це допомогло мені у дуже важкому періоді мого життя, коли викладання математики на вечірніх курсах було моїм єдиним прибутком. Дальтонська система також дала мені нагоду поглибити національну свідомість та виробляти свій характер.

Виконавши приписані завдання, решту часу я присвячував читанню книжок, які вміло підсував мені для читання професор української мови Борис Весоловський. Одного разу після прочитання книжки Бориса Грінченка «Сонячний промінь» я був так зворушений змістом цієї книжки, що коли зголосився годиною пізніше до директора семінарії Гільчера здавати залік з історії, то не міг опанувати свого зворушення. Директор питав, чим я стривожений, що зі мною сталося. Я мусив сказати неправду, щоб не вказати на книжку, яка могла бути усунена зі шкільної бібліотеки. Я сказав, що дістав вістку з дому, що моя сестра була тяжко хвора.

Так я увійшов у русло дальтонської системи, школою я був захоплений, професорами також, а свобода часу особливо припала мені до вподоби. Міг я вивчати у вільний час все, що мені подобалося, міг виходити до парку і за мури ліцеальні, в гори, де літом на сонці міг готуватися до занять серед абсолютної тиші, особливо на цвинтарі, куди я дуже любив ходити. Мої оцінки майже з усіх предметів були настільки добрі, що на другому році семінарії я отримав знижку з оплати за навчання з ЗО до 15 злотих на місяць, а в гуртожитку, де я мав повне харчування, з 85 злотих до 40. Крім того, я заробляв приватними уроками для слабших учнів. Я відчув віру в свої сили і ентузіазм, почував себе майже щасливим. Але не довго мав я той спокій і оптимізм. Над моєю головою почали збиратися хмари: одна в Крем’янці, а друга в моїх рідних Дубинах.

Мій тато був постійно опікуном школи в Дубинах. В одному навчальному році приїхала до Дубин нова вчителька, яка походила із змішаного подружжя (мама її була українка, а батько – поляк). Мама вдома при своїх кликала її Катрусею. Вчителька просила мого тата, щоб під час зимових вакацій я відвідав їх родину. Між нами зав’язались дружні відносини. Було б все добре, коли б не пригода із Степан ком.

Кілька слів про Степанка. Степанко був хлопець мого віку, який жив недалеко від Дубин на польській колонії, а вчився в приватній торговельній школі у Крем’янці. Жив він на приватній квартирі. Я часто його відвідував, при цій нагоді приносив йому з гуртожитку дещо поїсти. Ми розмовляли на наші українські теми. Я старався підготувати його до зустрічі з моїми товаришами, які, як пізніше виявилось, підготовляли мене на члена таємної організації «Юнак». Вони доручали мені періодично розповсюдження патріотичної літератури в околицях Козина. Коли мені при цьому треба було допомоги, я не звертався з цим до Степанка. Інтуїція підказувала мені, що Степанко до цієї праці ще не готовий. Через несвідомість він міг дещо зайве сказати полякам, тому я кликав до Цієї праці більш свідомих хлопців по селах. В короткому часі я переконався, що мої передчуття були недаремні.

Запізнав я його з Катрусею. Степанко бував у неї частіше, видно, закохався в неї. Одного разу мама Катрусі приготовляла вечерю, а ми троє розмовляли. Несподівано Степанко запитав мене, ким я збираюсь бути після закінчення семінарії, я відповів, що, звичайно, учителем. Степанко висловив сумнів, що я зможу отримати учительську працю. «А чому ж би ні», – сказав я. – « Хіба ти забувся, що ти розповідав мені про українські справи?» Тут раптом з обуренням вступила в розмову мама Катрусі, бо вона все чула:

– Пане Степанку, яку це розмову ви починаєте при нашому столі? Прошу негайно вийти з хати і більше не вертатись.

Степанко, не сказавши ні слова, вийшов. Наступила неприємна тиша. Розмова наша вже не в’язалася. Я пояснив, що не оповідав Степанкові нічого такого, щоб боятися за своє майбутнє. Але був я сумний і пригнічений. Катруся з мамою пробували мене розвеселити, але це їм не вдавалось.

Скоро після вечері я пішов додому. В цю ніч заснути я не міг. Огортав мене якийсь жаль, що Степанко не вміє контролювати своїх почувань, не вміє відділити своїх почувань від загальноукраїнських проблем. Почали приходити мені в голову різні сумніви і питання: чому наш великий український народ – багатий, талановитий і здібний – до цієї пори не здобувся своєї волі, тоді коли це могли осягнути маленькі прибалтійські народи. Тільки над ранок я заснув.

Рано я від’їжджав до Крем’янця. З братом Петром ми поспішали на залізничну станцію Верба. На дорозі за селом ми побачили, що на нас немовби хтось чекає. Під’їхавши ближче, я впізнав Степанка. Він наблизився до нашого воза і спазматично плакав і просив: «Прости, Василю, за мою нерозумну розмову вчора, мене немов диявол обкрутив, сам не знав, що говорю». Я став його заспокоювати і запропонував забути про це. Я сказав йому коротко, що Катруся є більше полькою, а наші українські справи не треба їй розказувати. Вона недавно приїхала до нашого села і колись від’їде, а ми – діти українського народу – залишимось. Життя наше буде нелегке, будемо один одному помагати, може, ділитись останнім куском хліба. На цьому я попрощався.

По дорозі Петро розпитував мене, що сталося. Я коротко оповів, а він мені сказав, що наші хлопці Степанкові не довіряють. Сталося так нещасливо, що Степанко в короткому часі залишив школу. Видно, тому, що батьки не мали фінансових спроможностей, а він не міг знайти собі праці, щоб їм допомогти. Вернувся на село і допомагав у господарстві, а кількома роками пізніше, у 1943 році, коли виникла так зв. «партизанка» українців проти поляків, за поляків проти українців (я вже тоді працював у м. Дубні), я довідався, що котрась із «партизанок» відібрала йому життя, вкинувши до запущеної криниці.

Що ж чекало на мене у Крем’янці? У книжці сина нашого місцевого архітектора, учня української гімназії в Крем’янці Козубського тайна польська поліція знайшла записку від Петра Мацкевича, диякона церкви в Козині, колишнього голови товариства «Просвіта». Записка була такого змісту: «Христос воскрес, пане Козубський! Подаю Вам адресу учня учительської семінарії в Крем’янці Василя Іващука. Хлопець дуже вартісний, займіться ним, щоб він не впав жертвою КПЗУ (Комуністичної партії Західної України)».

За кілька днів по приїзді мій вихователь проф. Олександер Бергер подав мені після лекцій записку і сказав, що мене викликає поліція, в записці було подано, куди зголоситися. Це було для мене немов грім з ясного неба. Ішов я в поліцію напівпритомний, відчував якийсь тиск в грудях, я зайшов напитись содової води, тиск в грудях минув, але тяжкі передчуття снували в моїй голові. В очах перед усім стояв мій тато. Адже він витрачав останні гроші на мою школу, вся родина терпіла, щоб мене вчити, а тепер все може бути марно…

Я мав причину для цього страху. Мої товариші з української гімназії і духовної семінарії встигли вже мене втягнути до організації «Юнак» та в темну ніч взяли з мене присягу на досмертну службу Україні на символічному гробі Симона Петлюри на монастирському цвинтарі в Крем’янці. Залишалось кілька хвилин ходу до поліції. Я просив Бога, щоб дав мені можливість бути спокійним.

Від цього випадку я найбільше вірю в силу молитви, бо опанував мене незвичайний спокій. Я увійшов спокійно до поліцій-ного бюро, слідчий, попросивши мене сісти, відкрив якусь картотеку та вийняв з неї згадану вже записку, запитав, чи я знаю Петра Мацкевича. Я сказав, що так, бо це диякон з нашої парафії. Тоді він запитав, чи знаю я архітектора Козубського і звідки я його знаю. Я відповів, що мій тато був головою комітету будови цієї церкви. В часі літньої перерви він часто брав мене до парафіяльної канцелярії, щоб я допоміг з рахунками будівельного комітету, тоді я і запізнався з архітектором Козубським. Тоді він запитав мене, чи знаю я сина Козубського. Я відповів, що не знаю. Він сприйняв це з недовірою, сказав, що працівники поліції бачили мене в товаристві сина Козубського на символічному гробі Симона Петлюри. Я відповів, що дійсно був присутній на панахиді, міг стояти коло нього, але особисто я його не знаю. Я його дійсно не знав, на моє щастя, бо в противному випадку було б тяжко це заперечувати. Всі мої відповіді він записував до протоколу. Ставив питання в справі КПЗУ та ОУН. Але про «Юнака» не згадував. Після годинного опитування дав мені прочитати і підписати протокол. Я уважно прочитав написане. В кінці протоколу було зазначено, що я був викликаний в якості свідка. Поліціянт запитав, чи я погоджуюсь з написаним. Я відповів ствердно і підписав. Я повернувся до семінарії, де в класі мене з нетерпінням чекав професор. Немов камінь звалився з мого серця. Я поінформував професора, що був викликаний як свідок, а особисто мені нічого не закидають. Професор сказав, що він так і думав. Він, мовляв, вважав мене занадто розумним, щоб встрянути в непотрібне та перервати собі науку. На цьому вся неприємність закінчилася, але тяжкі думки не покидали мене. В першу ніч після допиту я не міг заснути. Вибила вже друга година ночі на церковній вежі, а сон не приходив. Все здавалося мені, що раніше чи пізніше поліція відкриє мою приналежність до «Юнака», заарештує мене, перерве моє навчання. Тато мій розчарується у своїх намаганнях дати мені за всяку ціну освіту.

Не міг я зрозуміти, чому організація «Юнак», яка була легальною в Галичині, була тепер нелегальною на Волині, і тут же сам собі відповідав: видно, тому, щоб відсепарувати Волинь від Галичини, послабити Волинь у культурному і національному русі. А коли провідники «Юнака» вважають, що ця організація не є вповні нелегальною, то чому вчать нас засобам конспірації, які практикуються в нелегальних організаціях? Ми були поділені на «трійки» і не повинні були пам’ятати прізвищ інших товаришів, щоб не видати їх під час поліційних тортур. Вчили нас, як за допомогою люстерок зауважувати, чи не слідкує на вулиці поліція, як писати листи за допомогою кодів, як передавати нашим зв’язковим в тере-ні по селах та розповсюджувати нелегальну літературу (звичайно, летючки ОУН).

Огортали мене певні сумніви щодо логічності певних посунень, наприклад: доручення цієї роботи нам у своїх та сусідніх селах, замість робити це в дальших околицях, щоб менше наражатись на небезпеку місцевої поліції. Чи логічно було включати до таємної організації молодь волинського села, де щойно народжувалась національна свідомість та розуміння необхідності підпільної боротьби проти окупанта України. Чи не краще було б, щоб ці паростки українського села, часто поодинокі представники молоді у школах, закінчили школу, здобули якусь професію, а пізніше включалися в ряди підпільних організацій. І зараз же я прийшов до переконання, що думки мої не на часі, що я задалеко зайшов, щоб не довіряти своєму проводу у «Юнаку». Це не було б згідно з тими принципами підпільної організації, з якими я вже запізнався.

Серед цих тяжких і невпорядкованих думок незчувся я, як заснув. На другий день школа, лекції, здавалося, немов би висіли на волоску. Поляки-товариші по школі почали мене підозрівати, куди я виходжу з гуртожитку і з ким зустрічаюсь, а коли прийшло до більших суперечок, то приходилось мені з кількома фанатиками битись, а що я був фізично міцнішим, то вони зазвичай добре одержували від мене, і тоді називали мене «гайдамакою»: «Знаємо, куди ходиш! Вже поліція за тобою слідкує». Засмутився я знову, і хліб у гуртожитку ставав мені несмачним. В цій ситуації мене рятували тільки мої особисті успіхи в науці, добрі заробітки з приватних лекцій та очікування кількох родин на мої лекції для їх слабших дітей. Найбільшим моїм досягненням в цій ділянці було те, що секретар шкільного повітового інспекторату звернувся до мене особисто, щоб я почав підготовляти його дочку-одиначку до конкурсових іспитів, які в минулому я сам перейшов. У ліцеї рятувало мене і те, що ці «бойові полячки» користали з моїх нотаток, з допомоги в деяких лекціях, не виключаючи списування деяких домашніх завдань.

Забігаючи вперед, я хочу зазначити, що один з них звернувся до мене під час матуральних іспитів. Сам ксьондз – член іспитової комісії – приніс мені записку від Вацика, в якій було написано: «Васильку, рятуй мене, не можу рушити». Написав я собі і йому, Вацик іспити здав. З другим з цієї групи я подружився. Це був Франтішек Чижевскі, який був дуже близький до нашого вихователя. А що вихователь завжди ставився до мене прихильно, то Франтішек, видно, його наслідував. Брав я його кілька разів до Дубин, вгощав, чим міг, та зберіг з ним дружбу аж до закінчення семінарії. Інші його товариші свого ставлення до мене не міняли, докучали мені, де тільки могли.

Одного разу довели мене до того, що я був готовий покинути семінарію. Мені здавалося, що краще на дорозі камінь бити, ніж терпіти такі знущання. При найближчій нагоді я сказав про те татові. Тато був здивований, розвів руками, усміхнувся і каже: «Я не думав, що ти будеш звертати на таку дрібницю увагу, невже ти готовий принести в жертву свою школу. З ними ти дітей хрестити не будеш, закінчиш школу, одержиш диплом, а полячкам скажеш – бувайте, дивіться, щоб ви своїм фанатизмом колись Польщі не завалили». Так я і зробив, заспокоївся і з ними більше не конфліктував.

Становище моє в школі і в гуртожитку покращилося, збільшилася кількість приватних лекцій, але грошей я не мав багато, бо витрачав значні суми на квитки до театру. До Кремянця щороку приїжджав на кілька тижнів театр Городничого зі Львова, який великою мірою причинився до підвищення культурно-освітнього рівня Кремянця та його околиць. Прем’єри відбувалися майже кожного вечора. Я був захоплений виставами, грали твори патріотичного змісту Старицького, Карпенка-Карого, Кропивницького та інших. Одна з вистав, яка розкривала зраду Василя Кочубея, найбільше залишилася мені в пам’яті. Коли «Кочубей» з’явився на сцені і ледве промовив кілька слів, як в залі зчинився гамір і на сцену полетіли капуста, яйця тощо. Молодь, присутня на виставі, продемонструвала свою вірність ідеалам гетьмана Івана Мазепи, і протест та погорду проти зради Кочубея. Вистава перервалася, артисти зійшли зі сцени, а на ній появився директор театру, який сказав: «Дорога молодь! Я розумію вас, але ви забули, що це тільки театр, тепер почекайте, поки трохи очистимо сцену, а тоді будемо продовжувати виставу». Вистава закінчилася спокійно. Другий раз на мене справило велике враження привітання крем’янецькою молоддю Вощана Лепкого – автора трилогії «Мазепа», професора Краківського університету. Молодь української гімназії запросила його на доповідь, тобто на кілька доповідей, з яких головна, що мала відбутися у великій залі ліцеальній, не відбулася.

Коли на сцені з’явився Богдан Лепкий, то вітанням, окликам та киданням квітів на сцену, здавалося, не було кінця. Старий автор знаменитої трилогії був настільки зворушений, що не міг опанувати своїх емоцій. Вислухав усі привітання, рецитації в свою честь, хотів промовляти, але не міг. Глянувши на залу, переповнену молоддю, сказав: «Не буду багато говорити сьогодні, скажу тільки, що була ніч, а буде день!»

Виходили усі із зали у великому духовому піднесенні, видавалося мені, що всі були певні, що означає ця остання фраза Лепкого. Коли українська молодь, майбутнє народу буде свідома своїх завдань та об’єднана, як ось при цих маніфестаціях, Україна врешті буде вільна. Буде день!

Незадовго вибрався я з учнями української гімназії та духовної семінарії до Берестечка на Козацькі могили. Такі відвідини дотепер не були заборонені, а цього року воєвода Юзефський видав заклик, щоб стримуватись від таких відвідин, бо вони використовуються у політичних цілях, набирають характеру політичних маніфестацій і загрожують громадському спокою. Українські організації постановили не слухати цього наказу воєводи. Всіма шляхами до Берестечка ішло більше людей, ніж звичайно. При зустрічі з поліцією всі мали один аргумент: ми ідемо до монастиря, що побудований на козацьких могилах, щоб помолитись за душі загиблих. Нашу групу з Кремянця зупинила поліція у селі Пляшева під самим Берестечком.

Посадили нас на постерунку поліції на підлозі, позабирали у нас документи та почали кожного окремо розпитувати, чому прийшов. Всі відповідали однаково: «Маю намір тільки помолитись». Переглядали наші особисті речі, шукаючи летючок, але не знайшли нічого. Тамара Боярчук з української гімназії почала насміхатись з поліціянта, що перевіряв її речі, піднесла йому свою пудернич-ку і сказала, що це також варто перевірити, бо там може бути щось заховане. Поліціянт тільки зміряв її неприязним поглядом. Протримали нас до 4-ї години пополудні, під вечір почали нас розпускати. Більшості документи повернули, а кільком особам – ні, в тому числі і мені.

Мене випустили з постерунку найпізніше, наказуючи мені негайно повертатися додому, бо в разі непослуху це може зашкодити мені в школі. Але я сказав, що коли я повернуся зараз, то це означатиме, що я ішов на політичну маніфестацію, тому я мушу спочатку зайти до монастиря помолитись, а тоді піду додому. Прибувши до монастиря, я зайшов до підземного тунелю, щоб побачити козацькі кості та козацьку зброю, що були розміщені по боках підземного ходу за склом у шафках. Підлога тунелю була вкрита політичними летючками ОУН, що говорили про окупацію українських земель Польщею, Москвою, Румунією і Мадярщиною. Говорилось в них про тяжкі наслідки національного поневолення.

Вийшовши з тунелю, я зауважив, як один з учасників маніфестації розкидав, здавалось, тисячі летючок над головами присутніх людей. Але поліція була поруч, то він був відразу затриманий і заарештований.

Я зайшов у церкву на молитву. Церква була повна людей, попав я якраз на час проповіді, коли проповідник сказав: «Братья і сьостри! Нє забивайте, што ето мєсто молітви, а не політікі». Далі я вже не слухав. Наближався вечір, треба було повертатися додому. Ішов я додому і роздумував над тим, що бачив. Пригадались мені слова Шевченка: «Ой чого ж ти почорніло, зе7іенеє поле…» Роздумуючи, я заплакав.

Через кілька днів приїхав до нашої хати комендант поліції, повернув мені шкільні документи і попередив, що подібні випадки можуть зашкодити мені в школі. Я відповів, що нікому не роблю кривди. На це комендант нічого не відповів і від’їхав, не сказавши навіть до побачення. В семінарії мені про це нічого не згадували, видно, що нічого не знали про мої відвідини Берестечка.

В цей час, коли я сподівався якихось неприємних наслідків після моєї подорожі, сталася інша несподівана подія. Не дивлячись на відносно задовільну фінансову ситуацію, я ніколи не купував других сніданків, які видавали в школі на великій перерві: їх треба було оплачувати додатково. Видавали їх об 11 годині в коридорі школи, звичайно це була булка з маслом і гаряче какао. Під час одного сніданку, коли я прогулювався по коридору, несподівано підійшла до мене одна з жінок, що видавали сніданок, і запитала моє прізвище. Потім, знайшовши його в списку, запитала, чому я ніколи не приходжу на сніданки. Я відповів, що не вношу жодних оплат. Вона сказала, що хтось таки оплатив мої сніданки і я можу їх отримувати, бо сніданки заплачені до кінця шкільного року. Сніданок видався мені дуже смачним, але я замислився над тим, хто за них платить. Ніяк я не міг догадатись, хто це міг би бути. Один випадок в гуртожитку напровадив мене на думку, що це міг бути наш вихователь з гуртожитку.

Згідно з правилами гуртожитку, всі учні мали іти спати. За недотримання правил гуртожитку можна було його втратити. Цього я боявся найбільше, бо тоді було б неможливо оплатити якесь інше помешкання. Але я мусив наражатися на це. Коли о 10-й годині виключали світло, а по коридорах блимали тільки нафтові лампи, я ішов спати. Будучи зайнятим приватними уроками, я не встигав підготувати свої лекції. Пізніше, коли мої товариші вже спали, я виходив у коридор, знімав лампу зі стіни і сідав до своїх занять. Одного разу в такому часі я побачив, що до мого столу прямує наш вихователь. Підійшовши, він запитав, чому я не дотримуюсь правил гуртожитку. Я розповів про свою ситуацію, сказав, що мій батько не є в силі покривати всі видатки. Він порадив мені краще зорганізувати свій час, а сидіння по ночах не є добре для здоров’я, особливо для очей. Він сягнув до кишені і подав мені торбинку з пончиками. Сказав ще, що на другий раз о цій порі щоб я спав, і пішов. Від цього часу я думав, що це він оплачує мої сніданки, але доказів на це я не мав.

Хочу додати, що за кілька тижнів до закінчення семінарії, перед самою матурою я мав з вихователем розмову. Я висловив свою радість, що ось скоро почну працювати і сказав, що з першої ж платні заплачу йому борг. Він здивувався, про який борг я говорю. Я висловив свою догадку, що це саме він оплачував мої сніданки протягом 2,5 років. Професор старався далі відмовлятись, але йому це не вдалося. Я був такий твердий в своїх здогадах, що він врешті поступився, признався, але сказав, що грошей йому повертати не треба, просто старатись продовжувати у своєму житті «ланцюг добрих справ». До продовження його я долучився після закінчення своєї школи. «А ти долучишся тепер, зробивши щось доброго для когось іншого». Як сказав наш славетний Тарас Шевченко: «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне» – я ніколи про цей «ланцюг» у своєму житті не забув.

Відтепер аж до закінчення семінарії життя моє проходило більш-менш спокійно. Від організації «Юнак» мені було доручено робити щотижневі письмові коментарі на політичні статті в українській та іншій пресі. Мав я також доручення нав’язувати контакти з молодшими учнями, зацікавлювати їх українськими проблемами, щоб підготовляти їх до вступу в лави «Юнака». Але головна моя увага в цей час була звернута на підготовку до матуральних іспитів. Та несподівано професорка педагогіки на 5-му курсі семінарії прийшла до переконання, що я не надаюся до учительської професії. Вона мені про це відкрито говорила. Це мене дуже пригноблювало, бо це уже був останній рік навчання. Тим більше, Що я відчував свою схильність і любов до цієї професії. Це також зауважували багато осіб, які мене заохочували до учительської праці. Я був переконаний, що вона не має слушності та постановив її в цьому переконати.

При семінарії існувала елементарна школа, що носила назву «школа вправ». В цій школі учні 5-го курсу семінарії мали обов’язок щотижня по черзі проводити уроки. Обговоривши з професоркою, а пізніше з керівником школи план уроку, курсант проводив такий урок в першому класі в присутності професорки, керівника школи, учителя даного класу та всіх курсантів. Я просив скоріше призначити мені дату такого уроку. Вона відтягала і радила придивитись до уроків інших. Врешті погодилася. Довідався я від учительки 1-го класу, що черговою темою буде вивчення літери «б». В кореляції з цією темою мала відбутися бесіда з дітьми, читання і писання літери, рахування та ліплення з пластиліну. Головним завданням учителя було зацікавити дітей, щоб вони брали активну участь в уроці. Одночасно треба було точно змістити у часі всі види занять. Я старанно підготував план, малюнки, які збирався дітям показувати. Першим малюнком для впровадження літери «Б» я вибрав зображення бузька. Малюнок складався з двох частин: в одній частині був зображений хлопчик, що сидів на лавці і дивився на бузька, що пролітав над його головою, а на другій частині хлопчик вже лежав на траві, бо, слідкуючи за бузьком, він нахилився так далеко, що впав з лавочки.

Принісши цей малюнок до класу згорнутим в трубку, що була перев’язана червоною стяжкою, я сказав дітям, що хочу щось гарне їм показати. «Хто вгадає, що це є?» Посипалися здогади: котик, собачка і інше. Діти так багато говорили, що я почав побоюватись за час. Так як ніхто не вгадав, то я почав розв’язувати малюнок. Клас немов завмер, всі чекали побачити, що ж виявиться на малюнку. Розв’язавши, я повісив малюнок на дошці і запропонував дітям розказати, що вони бачать на малюнку. Піднеслося багато рук. Говорили назву птаха, як він виглядає, де його можна зустріти, хтось з дітей сказав, які він має високі ноги, інший наслідував клекотання бузька та сказав, що він живиться жабками. Хтось зауважив, що хлопчик міг розбити голову, якби то був хідник. Я перейшов до впровадження літери, пояснив, як ця літера виглядає. Діти писали цю літеру пальчиками в повітрі, потім на партах, ліпили літеру «Б» з пластиліну, потім писали її в зошитах, я ходив між партами дивитися, як хто пише. Кілька дітей писали літеру на дошці. Залишилось ще трохи часу, то діти малювали бузька та рахували до 4-х. Урок закінчився добре, на все вистачило часу.

Діти вийшли на перерву, а керівник школи проф. Бєда та його дружина, що була керівничкою класу, почали ділитися своїм враженням від уроку. Всі вчителі та студенти, що були присутні на уроці, обступили мене і висловлювали своє захоплення уроком, найбільше був захоплений керівник школи. Моя професорка педагогіки, про яку я вже згадував, відізвалась в кінці. Схоже, що їй було ніяково, що вона рекомендувала мене як нездібного до учительської професії. Врешті вона сказала, що я зробив їй велику несподіванку.

За тиждень до Великодньої перерви всі студенти роз’їхались на тижневу практику в сільських школах. Я прибув до с. Кути на Кременеччині. Тут провадили школу дві молоді вчительки, які мене радо зустріли. Одна з них відступила мені своє помешкання, і обидві віддали мені всі свої уроки, залишивши собі тільки контроль за їх проведенням. В останній день тижня я повернувся до Крем’янця з надзвичайно доброю характеристикою за проведені уроки, яку вони попередньо дали мені прочитати. Ця практика додала мені ентузіазму стільки, що вистачило його до закінчення школи. Наступила пора матуральних іспитів, здавали ми їх з польської мови, історії, географії, природознавства. Усний екзамен з усіх цих предметів зайняв мені не більше 29 хвилин. На другий день після екзаменів одержав я диплом учителя народної школи. Вернувся я додому щасливий, але дуже стомлений.

2 тижні я відпочивав, проводячи багато часу на човні на річці Ікві. Річка ця в той час була дуже мальовнича з її тихою течією, прозорою водою, білими водяними ліліями та квітучими берегами. В річці було повно риби та раків. В цих днях я відвідав свого найближчого приятеля Йосипа Павлюка, який жив в селі Березинах. З Йосипом ми вчилися разом ще в школі в Козині, потім зустрічалися у Крем’янці, де Йосип вчився в торговельній школі. Кілька років підряд ми разом проводили вакації. Єднало нас бажання праці для українського народу, наші мрії про його краще майбутнє. Згодом я став хрещеним батьком його першої донечки Нони, що ще більше зблизило нас.

Через пару тижнів я написав прохання про надання мені праці до шкільної куратори у Рівному. Спонукали мене до цього мої молодші брати Мефодій і Івась, які дуже хотіли вчитися, і всю надію покладали на мою матеріальну підтримку. Через місяць я отримав відповідь, де мені було відмовлено у праці. Мої брати до сліз були вражені цією невдачею. Я потішав їх, що з початком навчального року я знайду в Крем’янці приватні уроки, а їх запишу до української гімназії, та якось проживемо. Так ми і зробили. Приїхали до Крем’янця, знайшли маленьку кімнату на піддашші за маленьку Ціну. Брати почали ходити до української гімназії, а я пішов далі працювати у тих родинах, де і раніше вчив дітей. Уроків тих було небагато, і переживали ми великі матеріальні труднощі. Після оплати школи і помешкання залишалось нам 10 злотих на місяць на всі видатки. Треба було шукати якогось виходу. Почав я заходити на подвір’я ліцеуму в надії зустріти свого колишнього вихователя з семінарії проф. Бергера. Одного дня я таки був втішений, почувши його жартівливе: «Валізи! Як тобі поводиться після матури?» (Василь-Базиль (польське) він часом заміняв жартівливим «Балізи»). Я розповів про свою невдачу в намаганні знайти працю. Він сказав, що в кураторії працює його приятель, який є волинським візитатором. Пообіцяв дати записку до того приятеля з просьбою допомогти мені. Приїхав я до Рівного, дав записку секретарці, через кілька хвилин вийшов до мене візитатор, сказав, що починаючи з цього року всі кандидати на вчителів повинні проходити 10-місячну практику безплатно. Послав він мене на таку практику в м. Любомль, це було повітове місто на так званому волинському Поліссі, 80 км до Холма.

Приїхав я до Любомля за кілька днів до початку 1935-36 навчального року. На мені були старі черевики, що потребували ремонту, а в кишені – 5 злотих. Інспектор призначив мене до 7-ми класної школи, де навчалися діти переважно єврейської національності. Керівник школи прийняв мене дуже прихильно, представив мене вчителям, зазначивши при цьому, що я буду мати тяжких 10 місяців без платні. Сказав, що я буду вчити 1-ий клас, запровадив мене до цього класу і познайомив з дітьми. Діти були маленькі, ледве виглядали із-за парт, але дуже мені сподобалися, бо гарно виглядали зі своїми кучерявими голівками.

Так як це був 1-й день науки, то я мав завести дітей до синагоги помолитися разом з іншими учнями молодших класів. В синагозі я був здивований, що діти зовсім не призвичаєні до якогось порядку. Діти розмовляли, шуміли, як на вулиці. Помічник рабина пробував їх заспокоювати, але це мало помагало. Мої спроби також мало помагали. Діти мало розуміли мої зауваження, бо ще не всі володіли польською мовою. В перший день мені треба було вписати всіх дітей до журналу, я наказав їм наступного дня принести зошити, олівці, пластилін. На другий день діти вчасно прийшли до школи, багато з них – із своїми мамами. З тими маминими синочками я мав трохи клопоту в перший день науки. їм було тяжко розставатися з мамами на порозі до класу. Один з них погодився зайти до класу з умовою, що мама буде чекати на нього біля дверей, і через 10 хв. вже вийшов перевірити, чи мама є на місці.

На початку уроку я розказав дітям казочку. В казці йшла мова про котика, песика та інших домашніх звірят. Закінчивши казочку, я сказав взяти олівці та намалювати те, що їм найбільше сподобалось в казці. Показав, як правильно тримати олівець, всі почали малювати, крім одного хлопчика. Коли я запитав його про причину, то він відповів, що ніколи до школи не ходив і малювати не вміє. Ледве я йому пояснив, що інші діти також перший раз прийшли до школи, але пробують малювати. Малюнки дітей були дуже цікаві. На деяких малюнках із зображенням людей руки виростали безпосередньо з голови. Коли діти закінчили малювати, я зібрав малюнки і почав їх з дітьми обговорювати. Кожну дитину я похвалив за гарний малюнок, вказавши на різницю в окремих малюнках. Додав, що завтра всі найгарніші малюнки будуть повішені на таблиці при виході з класу. Згадавши про маму у казочці, написав я на дошці слово «мама». Вправлялися діти писати пальчиками в повітрі і на парті. В кінці лекції діти ліпили з пластиліну, що їм подобалося. Похвалив я їх також за гарні фігурки. На цьому закінчився перший день навчання.

На третій день навчання тільки окремі діти прийшли з мамами, а решта прийшли самі. Спробував впровадити щось нове. Прочитавши імена дітей з журналу, я сказав, що з правої сторони журналу вгорі я напишу імена двох дітей, які в цей день будуть називатися черговими в класі. Пояснив я, що це слово означає та сказав, що ці діти будуть мені помагати, пильнувати порядку в класі. Вони будуть пильнувати, щоб дошка була чиста, крейда та ганчірка для витирання дошки були на місці. Двоє дітей зголосилися бути черговими.

На другий тиждень на мої лекції уже прийшов керівник школи, щоб перевірити, як вони в мене проходять. Він зайняв останню лавку у класі, у ведення занять не втручався. Пізніше свої спостереження обговорював зі мною, висловлював свої зауваження та задавав питання по методиці проведення занять. По кількох тижнях таких спостережень почав висловлювати свої признання за мій спосіб ведення лекцій. Керівник школи знайшов мені помешкання в українській родині Гавриїла Чуня – радника міста. Практика йшла добре, але турбували мене матеріальні проблеми: перший місяць зближався до кінця, треба було платити за помешкання, харчування, а доходів не було ніяких. Залишалась мені тільки молитва і надія.

     В кінці місяця керівник школи виплатив мені 50 злотих з фондів канцелярії та повідомив мене, що з наступного тижня я буду викладати математику у вечірній доповняючій школі. Студентами моїми були старші люди різного віку, які з якихось причин не мали закінченої середньої школи. Школа велась під наглядом шкільного інспекторату і була на державному утриманні. За одну лекцію мені платили майже 5 злотих. На жаль, я поки що отримав тільки 2 лекції на тиждень. Після першого тижня навчання прийшов на мої лекції директор школи Місь. Лекції мої йому дуже сподобалися, і він відразу мені сказав, що від наступного тижня я буду мати на 2 лекції більше. Отже, моя матеріальна ситуація несподівано покращилась. До того ж, як сказав керівник школи, мене чекала якась нова можливість заробітку. Дружина заступника повітового старости, що мала двох донечок-близнят у передшкільному віці, шукала приватного вчителя. Коли вона звернулася у цій справі до керівника моєї школи, то вибір випав на мене. Пішов я умовитися щодо часу викладання та винагороди. Домовилися, що я буду вчити дітей 5 днів на тиждень по одній годині. За це я мав отримувати 40 злотих на місяць та безплатні сніданки. Ця праця мені надзвичайно подобалася. Діти були дуже чемні і здібні. Зарібки мої, разом взявши, уже перевищували зарібок початкуючого вчителя. Я заплатив усі рахунки і навіть зміг надіслати першу допомогу моїм братам, що вчилися в українській гімназії.

Повний текст – тут:

http://jasc51.io.ua/s97009/spogadi_piskopa_paesiya_vasilya_ivashchuka_ssha

 

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.