Євген Гудима: “Поезія має свій внутрішній світ. Їй потрібно вірити…”

Не так давно всі поети світу мали можливість відсвят­кувати своє, так би мовити, професійне свято. Серед них і радивилівський ми­тець Євген Гудима, який ще й народився саме у цей день. Цього року йому сповнився 71-й рік. Ми запросили Євгена Петровича пого­ворити про нього і, звичайно ж, послуха­ти його цікаву, само­бутню поезію.

З біографії:

Євген Пет­рович Гудима (21 березня 1941 року, с. Крупець, Радивилівського району, Рів­ненської області) – педагог, поет, громадський діяч. За­кінчив Львівський держав­ний університет, економіст-географ, вчитель. З 1962 року працював літератур­ним редактором обласної газети в місті Суми. У 1963 – 1971 роках – вчитель, за­ступник директора школи-інтернату в селищі Володимирець на Рівненщині. У 1971 – 1992 роках – заві­дуючий районним відділом освіти в місті Радивилів (тоді Червоноармійськ). З 1992 року – вчитель Радивилівськоі школи № 2, вчитель-методист.

У 1998 році балотувався у Верховну Раду по вибор­чому округу №154 Рівненсь­кої області, проте не пе­реміг у виборах. Організатор лікарняної каси в районі, її виконавчий директор, один з лідерів цієї громадської організації в Україні. Член Ради Лікар­няних кас України. Неодно­разово обирався депутатом районної ради.

На слова Євгена Гудими написано гімн Радивилова, чимало пісень, які викону­ються художніми колектива­ми. Автор поетичних сце­наріїв ряду районних і об­ласних свят. З віршами друкується в обласній і рай­онній пресі, а також в Інтернеті. Має державні на­городи («Вікіпедія»).Євген Гудима, поет, місто Радивилів

Його вірші, на перший погляд, прості, але дуже влучні, вони ніби дістають до суті життя. Деякі з них можна сміливо вміщувати у шкільну програму. Наприк­лад, вірш про піч – як ода українському старовинному побуту, самій нації, ста­реньким бабусям…Читаєш – і уявляєш собі цю саму піч, де готуються українські страви для родинного вог­нища, яке відчувається та­ким теплим. Або про ку­пальську ніч, який передає всі тонкощі дівочих пережи­вань…

У біографії Євгена Пет­ровича були й часи, коли він працював літературним редактором. Хоча журналі­стської освіти не мав, але словом володів добре, тому й взяли його після закінчен­ня географічного факульте­ту та уміло виконаного жур­налістського завдання одазу на таку високу посаду, працював також в інтер­наті. З теплотою згадує він і про своє знайомство з тоді майбутньою дружиною Зоєю: як він уперше побачив дівча з великими очи­ма і написав їй вірша, і вже з першого курсу вони зрозуміли, що разом їм не тільки навчатись, а й жити. У квітні мали б святкувати 50-річчя спільного життя, та відійшла у кращий світ його кохана дружина. З того сумного дня минули вже й сороковини. І Євген Петрович, завітав­ши до нас, щиро подякував за пам’ять про Зою Андріївну Гудиму, про яку ми писали в газеті. Ось що він відповів на наші запитання.

Про перший вірш та сучасні теми

– Перший вірш написав ще у студентські роки. Вірш був про весну, вийшов він у “Червоному прапорі”. Цим фактом я дуже пишався і навіть отри­мав гонорар. Тепер уже ро­зумію, що рими там були стандартні. З тих пір пів-Радивилова переписав – багато хто має мої іронічні вірші-епіграми. Люди не ображались, правда. Пишу, скільки себе пам’ятаю, але в мене висока планка, я не вважаю себе великим по­етом. Колись треба було писати на задані теми, які диктував режим, а я не хотів такого писати. Мені до душі більше щось таке щемке – є в мене і лірика, і дитячі вірші, і гуморис­тичні. Кожен з футболістів “Сокола”, який став чемпі­оном у 2011 році, має мого вірша.

Мене зараз більше ціка­вить історія, більше пишу на цю тему.

Я написав пісню “Ради­вилів – містечко мале” років тридцять тому, ще в ра­дянські часи, потім поклав на музику, адже замолоду грав на акордеоні. Написав також гімни наших навчаль­них закладів, слова і музику.

Як з’явились ці твори? Я освітянин – і цим все сказано.

Про музу

– Замовну поезію мож­на відрізнити від справж­ньої, бо вона заштампована. Поезія має свій внутрішній світ, їй потрібно вірити. Мені іноді начебто надиктовуються сторінки згори.

В родині поетів не бупо. Але в мене батько і його брати були музиками. А баба, Агафія Гудима, збирала і складала легенди, очевидно, це вплив долі, що я народився саме такого дня. Це не випадковість, а саме доля.

Про орієнтири у поезії

– Люблю читати поезію Сашка Богачука, Вадима Крищенка, Дмитра Луценка. Звісно, поза конкурен­цією і такі авторитети, як Дмитро Павличко, Ліна Ко­стенко. Взагалі ж хочу ска­зати, що в радіусі при­наймні 50 кілометрів ви ні в кого не знайдете такої бібліотеки, як у мене. Є російські і українські авто­ри. Причому не завжди кращі, ті, що завжди на слу­ху. Я завжди критично ста­вився у всі часи до такої поезії й такої влади.

Про політику без остраху

– Пишу й про політику. А чого мені уже боятись в такому віці? Мені вже нема кого боятись. От у газеті “Факти” був конкурс епіг­рам, туди я теж писав.

Про захоплення

– Я люблю «копирсати­ся» в історії, докопуватись до істини. Радивилівські етюди – історія, земля і люди – основна тема моєї
творчості. Нещодавно я опублікував поему-диптих про Миколу Чорного Радзівілла, ім’я якого носить наше місто. Болить мене доля наших сіл і містечок…

Виявляється, зараз бага­то речей сприймається по-іншому, бо кожна влада подає події під своїм со­усом.

Я все життя в школі провів з дітьми. Зустрічав­ся з дуже багатьма цікави­ми людьми, наприклад, із Василем Сухомлинським, з Миколою Амосовим, для якого навіть ку­пував кефір, з Героєм Ра­дянського Союзу Євгеном Берез­няком, який, до речі, зовсім зовні не був схожим на ге­роя. Тож є що згадати, чим поділитися. Люблю збира­ти гриби, рибалити.

Ми ж бажаємо Євгену Петровичу та всім поетам Радивилівщини великого натхнення, особливо у наш скрутний і не дуже веселий час. Але як казала Ліна Ко­стенко: «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох».


Наталія АНДРІЮК. («Радивилів.Post»).

 

Один з віршів поета

 

Євген ГУДИМА

 

МАГІЧНЕ ДЖЕРЕЛО

 

Під синім небом України

І на землі її святій

Мого народу пісня лине,

Як свідок долі і подій.

У ній співають ріки й гори,

Метуть сніги і квітне гай,

У ній тече рікою горе

І радість ллється через край.

З нею орали і косили,

Не раз підводились з колін,

Вона подвоювала сили,

Коли лунав на сполох дзвін.

В ній чути свист каміння з пращі,

Що сиплеться на ворогів,

У ній живе мій давній пра­щур

З часів язичницьких богів.

В ній відчай, змішаний з журбою,

Несуть за море журавлі,

У ній в бою під Пляшевою

Дзвенять освячені шаблі.

Вона лунала у Сибірах,

На Колимі, на Соловках,

І навіть там вселяла віру,

Що нелюдів чекає крах.

Вона в діаспорі лунає

Вже на мільйони голосів.

Настане час – і поскидає

Всіх, хто на шию людям сів.

У ній співає край мій отчий

Устами прадідів, батьків.

Душа народу в ній клекоче

Впродовж віків, впродовж віків.

Її карали і вбивали,

Та вона все пережила

І гордо знову випливала

Із вікового джерела.

Воно цілюще і магічне,

Бо б’є на небі – там, де рай.

І буде бити воно вічно

З душі Марусеньки Чурай.

З душ Кобзарів, святих і чистих,

І відчайдухів-козаків.

Простих музик сільських троїстих .

Струмітиме вовік-віків.

Вплете в косу батьківську мову,

Калини цвіт, спів солов’я,

Козацьку вдачу гонорову…

І заспіває вся сім’я.

Щоб під трембіту і цимбали,

Що чують кожен порух рук

Вся Україна заспівала,

Як Володимир Івасюк.

Щоб магія не обірвалась,

Вдивлялась в душі з дальніх зір.

Навіки з нами щоб зостались

І Яремчук, і Білозір.

Нас б’ють із Заходу, зі Сходу,

По мові цілять, по піснях.

Вони ж безсмертні у народу,

Потуги ці чекає крах.

Бо душі тих, котрі на небі,

Серця запалюють вогнем.

За мову й пісню битись треба,

Допоки на землі живем!

Володимир Ящук

член Національної спілки журналістів України

You may also like...

3 коментарі

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.