Євген Гудима: “Поезія має свій внутрішній світ. Їй потрібно вірити…”
Не так давно всі поети світу мали можливість відсвяткувати своє, так би мовити, професійне свято. Серед них і радивилівський митець Євген Гудима, який ще й народився саме у цей день. Цього року йому сповнився 71-й рік. Ми запросили Євгена Петровича поговорити про нього і, звичайно ж, послухати його цікаву, самобутню поезію.
З біографії:
Євген Петрович Гудима (21 березня 1941 року, с. Крупець, Радивилівського району, Рівненської області) – педагог, поет, громадський діяч. Закінчив Львівський державний університет, економіст-географ, вчитель. З 1962 року працював літературним редактором обласної газети в місті Суми. У 1963 – 1971 роках – вчитель, заступник директора школи-інтернату в селищі Володимирець на Рівненщині. У 1971 – 1992 роках – завідуючий районним відділом освіти в місті Радивилів (тоді Червоноармійськ). З 1992 року – вчитель Радивилівськоі школи № 2, вчитель-методист.
У 1998 році балотувався у Верховну Раду по виборчому округу №154 Рівненської області, проте не переміг у виборах. Організатор лікарняної каси в районі, її виконавчий директор, один з лідерів цієї громадської організації в Україні. Член Ради Лікарняних кас України. Неодноразово обирався депутатом районної ради.
На слова Євгена Гудими написано гімн Радивилова, чимало пісень, які виконуються художніми колективами. Автор поетичних сценаріїв ряду районних і обласних свят. З віршами друкується в обласній і районній пресі, а також в Інтернеті. Має державні нагороди («Вікіпедія»).
Його вірші, на перший погляд, прості, але дуже влучні, вони ніби дістають до суті життя. Деякі з них можна сміливо вміщувати у шкільну програму. Наприклад, вірш про піч – як ода українському старовинному побуту, самій нації, стареньким бабусям…Читаєш – і уявляєш собі цю саму піч, де готуються українські страви для родинного вогнища, яке відчувається таким теплим. Або про купальську ніч, який передає всі тонкощі дівочих переживань…
У біографії Євгена Петровича були й часи, коли він працював літературним редактором. Хоча журналістської освіти не мав, але словом володів добре, тому й взяли його після закінчення географічного факультету та уміло виконаного журналістського завдання одазу на таку високу посаду, працював також в інтернаті. З теплотою згадує він і про своє знайомство з тоді майбутньою дружиною Зоєю: як він уперше побачив дівча з великими очима і написав їй вірша, і вже з першого курсу вони зрозуміли, що разом їм не тільки навчатись, а й жити. У квітні мали б святкувати 50-річчя спільного життя, та відійшла у кращий світ його кохана дружина. З того сумного дня минули вже й сороковини. І Євген Петрович, завітавши до нас, щиро подякував за пам’ять про Зою Андріївну Гудиму, про яку ми писали в газеті. Ось що він відповів на наші запитання.
Про перший вірш та сучасні теми
– Перший вірш написав ще у студентські роки. Вірш був про весну, вийшов він у “Червоному прапорі”. Цим фактом я дуже пишався і навіть отримав гонорар. Тепер уже розумію, що рими там були стандартні. З тих пір пів-Радивилова переписав – багато хто має мої іронічні вірші-епіграми. Люди не ображались, правда. Пишу, скільки себе пам’ятаю, але в мене висока планка, я не вважаю себе великим поетом. Колись треба було писати на задані теми, які диктував режим, а я не хотів такого писати. Мені до душі більше щось таке щемке – є в мене і лірика, і дитячі вірші, і гумористичні. Кожен з футболістів “Сокола”, який став чемпіоном у 2011 році, має мого вірша.
Мене зараз більше цікавить історія, більше пишу на цю тему.
Я написав пісню “Радивилів – містечко мале” років тридцять тому, ще в радянські часи, потім поклав на музику, адже замолоду грав на акордеоні. Написав також гімни наших навчальних закладів, слова і музику.
Як з’явились ці твори? Я освітянин – і цим все сказано.
Про музу
– Замовну поезію можна відрізнити від справжньої, бо вона заштампована. Поезія має свій внутрішній світ, їй потрібно вірити. Мені іноді начебто надиктовуються сторінки згори.
В родині поетів не бупо. Але в мене батько і його брати були музиками. А баба, Агафія Гудима, збирала і складала легенди, очевидно, це вплив долі, що я народився саме такого дня. Це не випадковість, а саме доля.
Про орієнтири у поезії
– Люблю читати поезію Сашка Богачука, Вадима Крищенка, Дмитра Луценка. Звісно, поза конкуренцією і такі авторитети, як Дмитро Павличко, Ліна Костенко. Взагалі ж хочу сказати, що в радіусі принаймні 50 кілометрів ви ні в кого не знайдете такої бібліотеки, як у мене. Є російські і українські автори. Причому не завжди кращі, ті, що завжди на слуху. Я завжди критично ставився у всі часи до такої поезії й такої влади.
Про політику без остраху
– Пишу й про політику. А чого мені уже боятись в такому віці? Мені вже нема кого боятись. От у газеті “Факти” був конкурс епіграм, туди я теж писав.
Про захоплення
– Я люблю «копирсатися» в історії, докопуватись до істини. Радивилівські етюди – історія, земля і люди – основна тема моєї
творчості. Нещодавно я опублікував поему-диптих про Миколу Чорного Радзівілла, ім’я якого носить наше місто. Болить мене доля наших сіл і містечок…
Виявляється, зараз багато речей сприймається по-іншому, бо кожна влада подає події під своїм соусом.
Я все життя в школі провів з дітьми. Зустрічався з дуже багатьма цікавими людьми, наприклад, із Василем Сухомлинським, з Миколою Амосовим, для якого навіть купував кефір, з Героєм Радянського Союзу Євгеном Березняком, який, до речі, зовсім зовні не був схожим на героя. Тож є що згадати, чим поділитися. Люблю збирати гриби, рибалити.
Ми ж бажаємо Євгену Петровичу та всім поетам Радивилівщини великого натхнення, особливо у наш скрутний і не дуже веселий час. Але як казала Ліна Костенко: «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох».
Наталія АНДРІЮК. («Радивилів.Post»).
Один з віршів поета
Євген ГУДИМА
МАГІЧНЕ ДЖЕРЕЛО
Під синім небом України
І на землі її святій
Мого народу пісня лине,
Як свідок долі і подій.
У ній співають ріки й гори,
Метуть сніги і квітне гай,
У ній тече рікою горе
І радість ллється через край.
З нею орали і косили,
Не раз підводились з колін,
Вона подвоювала сили,
Коли лунав на сполох дзвін.
В ній чути свист каміння з пращі,
Що сиплеться на ворогів,
У ній живе мій давній пращур
З часів язичницьких богів.
В ній відчай, змішаний з журбою,
Несуть за море журавлі,
У ній в бою під Пляшевою
Дзвенять освячені шаблі.
Вона лунала у Сибірах,
На Колимі, на Соловках,
І навіть там вселяла віру,
Що нелюдів чекає крах.
Вона в діаспорі лунає
Вже на мільйони голосів.
Настане час – і поскидає
Всіх, хто на шию людям сів.
У ній співає край мій отчий
Устами прадідів, батьків.
Душа народу в ній клекоче
Впродовж віків, впродовж віків.
Її карали і вбивали,
Та вона все пережила
І гордо знову випливала
Із вікового джерела.
Воно цілюще і магічне,
Бо б’є на небі – там, де рай.
І буде бити воно вічно
З душі Марусеньки Чурай.
З душ Кобзарів, святих і чистих,
І відчайдухів-козаків.
Простих музик сільських троїстих .
Струмітиме вовік-віків.
Вплете в косу батьківську мову,
Калини цвіт, спів солов’я,
Козацьку вдачу гонорову…
І заспіває вся сім’я.
Щоб під трембіту і цимбали,
Що чують кожен порух рук
Вся Україна заспівала,
Як Володимир Івасюк.
Щоб магія не обірвалась,
Вдивлялась в душі з дальніх зір.
Навіки з нами щоб зостались
І Яремчук, і Білозір.
Нас б’ють із Заходу, зі Сходу,
По мові цілять, по піснях.
Вони ж безсмертні у народу,
Потуги ці чекає крах.
Бо душі тих, котрі на небі,
Серця запалюють вогнем.
За мову й пісню битись треба,
Допоки на землі живем!
3 коментарі
[…] […]
[…] […]
[…] […]