З історії села Хотин – в оповіданні Степана Бабія

У 1970-і роки в селі Хотин (нині Радивилівського району) після закінчення Тернопільського медінституту працював лікарем Степан Бабій, згодом відомий український письменник. У Національній спілці письменників України – з 1981 року. Автор більше двох десятків книг, головним чином – збірок віршів. Але проживання на Радивилівщині озивалося не лише художніми образами в поетичних творах. Наприклад, у книжку «Криниці на пагорбах» (1993) увійшло й оповідання «З пам’яті», написане, за визнанням самого письменника, на матеріалі, почерпнутому в селі Хотин. Пропонуємо це оповідання увазі наших читачів.

Коли люди проходять коло його могили, старі чолові­ки постоять, згадають, зітхнуть. Хтось розповість про якусь придибенцію, що сталася йому в житті з Гильком. І від­ходять із добрими спогадами, немовби колись ішли вдячні від нього.

І звали його всі: глухий Ги’лько. В селі було декілька Ільків, а цей чомусь Ги’лько. Може, він і родився глухонімим, але казали, що він малим розкручував снаряда, той і вибухнув, хлопець якимсь дивом залишився живим, але і оглух і онімів. Достеменно знали тільки те, що служив Гилько у чеських колоністів, там навчився шити чоботи, шапки, вмів стригти і голити. Тож коли такий чоловік, було йому коло п’ятдесяти років, повернувся в село і став жити в рідного брата, для всього села це стало щасливою знахідкою. Потяглися до хати з усіх кінців стежками люди – кожному щось треба було – тому підстригтися, тому чоботи полатати, тому замовити, а іншому просто посидіти в гурті, послухати сільські теревені, покурити чийогось самосаду.

В хаті збиралося чимало людей, в основному чоловіки, а також підлітки, діти. Для Гилька була виділена велика кімната. Братова сім’я тиснулася, але мовчала, бо дохід плив до хати чималий — працелюб Гилько був завзятий.

Він сидів на стільці проти вікна, перед ним стояла широка, довга лава, завалена шевським начинням, всякою взувачкою, що була в роботі або на черзі. В різних коробочках і бляшанках містилися дрібні цвяшки, акуратно наколоті березові гвіздки, валялися кусні смоли, воску, копита, ножі. З цвяшка на стіні звисала насмолена і навоскована дратва. На столі, що стояв поряд, лежали машинки, бритви, ножиці. Гилько у старому військовому одязі, під брудним робочим фартухом, сидів над взуттям – дратвував двома руками, аж дратва рипіла, чи розмашисто загонив гвіздки у підошву… Коли хтось приходив стригтися, відкидав недокінчене взуття на лаву і брався за машинку та ножиці.

За роботу люди несли всяку всячину. За шиття платилося грішми і зерном, за дрібні ремонти і стрижку два-три яйця, кусень сала, пляшку самогону. Коли хтось не знав скільки давати – Гилько сам показував, у рух йшли руки: п’ять пальців, десять. Силувано видушував і слова: «пляцьта», що означало пляшка горілки, «році» – гроші. Випити, особливо по святах, він любив. До такого дня підготовляв якусь велику роботу: хромові чоботи чи туфлі. Чисто виголював уже немолоде, в складках, але свіже, худорляве обличчя, одівав невідомо чийого крою жовтий френч з нагрудними кишенями, штани галіфе, хромові чо­боти, брав наготовлене взуття і – високий, підтягнутий – ішов селом, як заправський офіцер.

-Та за тебе ще люба дівка піде, – в такі моменти хвалили Гилька сільські жартівники. Йому це подобалося, і він беззвучно, ніби заїкаючись, сміявся.

Коли приносив комусь закінчену роботу – після примі­рювань, підхвалювань, господар ставив могорич на стіл і викладав плату. Домашні шевця були не дуже раді цьому – могоричі зменшували заробіток, але Гилько такі дні лю­бив, вони для нього були справжнім святом.

Іноді сільське парубоцтво вирішувало посміятися над Гильком. Знали, що не любив двох перестаркуватих дівок – чорну Маринку і носату Ганку — які жили на цьому ж кутку і були не проти вийти за такого майстра.

-Гильку, – до слів додавалися знаки руками, – бачили, як ти виходив від Маринки-земля…

Або:

-Казала Ганка, — і рухом показувався довгий ніс, — що обіцяв женитися з нею…

Тоді Гилько злився, важко сопів, наливалися жили на шиї і люто блискали очі. Якщо це мовилося дома при шев­стві, то розгніваний Гилько навіть хапався за шевського ножа. Тоді перелякані жартівники вмовляли його, переконували, що це смішки, що Маринка з Ганкою не варті і пальця його. Він заспокоювався і починав беззвучно сміятися, ледь поікуючи.

Так, мабуть, і тяглося б його життя.

Але гримнула війна.

Чоловіки пішли на фронт, хто не встиг – згодом опинився у партизанах. І роботи в Гилька не поменшало. Треба було шити чоботи, шапки, рукавиці – в ліс. Треба було стригти хлопців. То приходили групками по вечорах до нього. То брали Гилька із собою на декілька днів. Його не боялися, він був своїм.

Однієї неділі серед літа, на хуторі межи двома глибокими ярами, недалеко від лісу повстанці влаштували невеликий відпочинок. У клуні Гилько стриг буйні голови, а ті, що чекали черги чи були вже пострижені, грали декі­лькома гуртами в карти.

І тут хтось влетів у двір.

-Облава, німці!.. В чорному яру!

Хто як був, схопили зброю і кинулися з двору. Пролу­нала команда: «До зеленого яру!»

Гилько у своїй офіцерській формі теж рвонув із усіма, на ходу розсовуючи по кишенях начиння, яке встиг захопити.

Пролунали автоматні черги. Виявилося, що німці захо­дили і з боку зеленого яру. Видно, хтось доніс – і хутір був оточений з усіх сторін. Партизанам не було іншого виходу, як прориватися. Зчинилася пекельна стрілянина. Зелений яр з багатьма глибокими рукавами, густо порослий грабом, ліщиною, мусив прихистити своїх – не скрізь же німці, во­ни заходили з долини. І повстанці, прикриваючись вогнем, проникли в яр, розсипалися в його хащах. Головне – вирва­тися з яру, а там – байраком у ліс. Стрілянина дещо вщухла, лише поодинокі черги і гучні постріли вихльоскували луною.

Повстанці виринули з протилежного боку яру і порослою балкою стали бігти до лісу. На одному виступі між осичи­ною над урвищем два німці в бруднозелених рябих маск­халатах з поспіхом прилаштовували станковий кулемет, на­цілюючи на втікачів. І тут з-поміж ліщинових кущів вири­нув у яскравому жовтому френчі Гилько. Змахнув шевським ножем і всадив кулеметникові, що жахнувся од неспо­діванки, в груди. І разом з кулеметом штовхнув його в ур­вище… Другий німець упритул просік автоматною чергою глухонімого…

Знайшли його на другий чи третій день пастухи. А похо­вав тайком увечері церковний сторож, що сам переховував­ся у панському склепі на цвинтарі – німці того ж дня спа­лили село, багато людей, кого захопили, серед них і Гилькову родину, спалили у клуні живцем.

Стоїть посеред села мовчазний високий пам’ятник їм…

А на цвинтарі в закутку напівзабута Гилькова могила деколи нагадає старим людям про глухонімого сільського майстра. І хтось при нагоді розповість про нього.

І ще в когось засвітиться вогник доброї пам’яті про лю­дину.

Степан БАБІЙ.

1982.

Редактор

Редактор

головний редактор Радивилів.info

Можливо, Вам це сподобається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.