З місцевої газети: Мій спогад про наш «Прапор»

6 червня в Україні відзначався День журналіста. Цьогорічне свято для місцевих ПРОФЕСІЙНИХ газетярів пов’язане ще з однією віховою датою – 80-річчям від виходу першого номера районної газети. Достеменно більш точна дата не відома. Ось як про це розповідалося два десятиліття років тому у ювілейному випуску газети №№ 40-41 (6938-6939) від 1 червня 2001 року, яку я зберігаю у своєму архіві.

На першій сторінці публікація «ОСЬ ТАК УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ». Наводжу деякі рядки з неї:

«…Районна газета в Радивилові (тоді Червоноармійську) була заснована 1941 року, за лічені дні до початку Великої Вітчизняної війни. Організовувати випуск періодичного видання був направлений у район В’ячеслав Георгійович Білоусов, однак невдовзі загинув в аварії поблизу с.Башарівки. Редактором став Григорій Григорович Попов (згодом загинув на фронті). До війни вийшло всього вісім чи дев’­ ять номерів газети під назвою “Соціалістичний шлях” (у редакції є фотокопії 5, 6, 7 і 8 номерів, отриманих свого часу з архіву). Восьмий номер датовано 20 червня 1941 року. Якого числа вийшов перший, так і не встановлено, незважаючи на вжиті колись спроби з’ясувати це за допомогою Книжкових палат УРСР і СРСР. Ймовірно, що районка почала видаватися з кінця травня чи з початку червня, а останній, передвоєнний її номер побачив світ 22 червня. Відновився випуск газети через рік після звільнення району від гітлерівців – 31 березня 1945 року…».

…У 1962 – 1966 роках територія нинішнього Радивилівського району входила до складу Дубнівського. З відновленням Червоноармійського району й обранням райради з’явилася потреба мати газету. Перший її номер побачив світ 16 березня 1967 року. Газету назвали “Прапор перемоги”. Редактором став Федір Фотійович Поліщук, журналіст із багаторічним стажем, який до того працював у районках Дубровиці, Гощі, Березного, в обласній газеті “Червоний прапор”. Розповідь про нього в тому ювілейному номері районки названо «ПОЧЕСНИЙ ЖИТЕЛЬ МІСТА»:

«У редакцію “Прапора перемоги” прийшли Василь Бахно, Антон Маєвський, Ярослав Пуківський, Федір Рубель, Степан Ткачук, Володимир Ліснічук, Ганна Чеченіна. Редагував газету Федір Поліщук до 1976 року (з чотирирічною перервою, коли його послали головувати в колгосп у Пляшеву). Мусив залишити районку після конфлікту редакції з райкомом партії – газета надрукувала принципову статтю про окозамилювання, яка не сподобалася чиновникам. Не допомогло й те, що Федір Поліщук – колишній фронтовик, брав участь у визволенні від гітлерівців території нашого району, був тричі поранений, закінчив війну в Празі. Згодом йому присвоять звання почесного жителя Червоноармійська (Радивилова). А тоді заслуги до уваги не бралися – втім, на довгій журналістській дорозі він звик до неприємностей, тричі його навіть виключали з партії, що було рівнозначно назавжди зіпсувати кар’єру. Правда, після багатьох “проробок” у партії врешті-решт відновлювали, обмежуючись суворими доганами із занесенням до облікових карток члена партії. Федір Фотійович став працювати журналістом у Дубні…»

Крім згаданих, редакторами районки, що декілька разів змінювала назву, були Іван Даниленко, Володимир Садовенко-Черніговський, Антон Лісничий, Олена Кондратенко, Володимир Ящук, Василь Семеренко, Віктор Свідницький. У 2000 році “Прапор перемоги” визнано одним із кращих видань області, а одного з її працівників – кращим журналістом області.

У редакцію «Прапора перемоги», редактором якої був А.Ф.Лісничий, я був направлений на посаду заввідділом сільського господарства у 1982 році, після завершення навчання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету імені І.Франка. Пізніше, з 1995-го по 2002-ий рік, до переходу на посаду начальника відділу внутрішньої політики райдержадміністрації, знову працював у цьому колективі. Тож не дивно, що у номері газети двадцятирічної давності, в публікації «У ХИТРОСПЛЕТІННЯХ ЛЮДСЬКИХ ДОЛЬ», зустрів кілька рядків і про свою скромну персону: «….У селі Срібному журналіст В.Мартинюк віднайшов учасника врятування екіпажу танка, що затонув у болотах Білорусі, про що свого часу писав у “Комсомольськой правде” В. Пєсков. А в селі Бригадирівці той же В.Мартинюк познайомився зі старенькою жінкою, котра з власної волі півтора десятиліття жила у землянці, викопаній поруч із новозбудованою хатою…».

А ще, під рубрикою «Як я прийшов у районку» зустрів у цьому ювілейному номері 2001 року власну публікацію «НЕ ЛІТОПИСЕЦЬ. ПРОСТО РЕПОРТЕР…», про яку вже й забув через стільки літ. Що важливо: під думками, викладеними у ній, я б і сьогодні підписався. Тому й, як автор, пропоную її увазі читачів ще раз, повністю:

«Пригадую, як під час навчання на факультеті журналістики Львівського держуніверситету нас неодноразово застерігали: не затримуйтесь довго на районному рівні. Мовляв, засмокче провінція, а творчі здібності переведуться на живописання процесу вивезення органіки на колгоспні лани. Тож під час щорічних творчих практик усі студенти намагалися (молоді ж бо й амбіційні) потрапити у престижні видання, на радіо, телебачення. Скажімо, я вчився газетярській справі у багатотиражці ВО «Електрон» у Львові, районній газеті в Перемишлянах Львівської області, відділенні інформаційного агентства ТАРС-РАТАУ в Донецьку, у редакції обласної газети «Радянська Волинь» (м.Луцьк). Одночасно все тісніше співпрацював з «Прапором перемоги». Нині ніхто не переконає мене у перевагах центральної чи обласної преси. Справа хіба що у фінансових вигодах. Столичний журналіст знає, для кого працює? А мій читач – ось він, поряд. Я стрічаюся з ним щодень, щогодини, терпляче вислуховую критичні зауваження, щиро радію позитивним відгукам про написане. У районці не висмокчеш із пальця сумнівні факти, не розмалюєш образ героя публікації – хоч у рамку вставляй. Завтра цій людині доведеться дивитися в очі… Саме тут, у «Прапорі перемоги», переймав я від Володимира Ящука відчуття смаку до літературного слова, від Миколи Грицака – публіцистичну бойовитість та безкомпромісність, від Антона Лісничого – вміння координувати творчий потенціал редакції. Від завершення брежнєвського застою (я прийшов у «Прапор перемоги» в 1982 році) до сьогоднішнього дня минає не два десятиліття, минає ціла епоха. І вся вона, завдяки спільним зусиллям моїх колег, – на сторінках районки. Готуючи щоденні репортажі, інформації, аналітичні матеріали, якось не замислюєшся, що пишеш, по суті, літопис району. Бракує часу над цим замислюватися, та й високі слова нібито ні до чого. Мине час, відвіється полова порожніх фраз, скороминучих проблем. А підшивка районки, ті вирізки з газети, що десятки літ зберігаються в сімейних альбомах, стануть документами епохи. Нині ж – які ми літописці? Просто репортери, працівники невеликої районної газети невеликого району на півдні Рівненщини…Володимир МАРТИНЮК».

Сподіваюсь, цікавими для читачів старшого покоління та й молоді будуть рядки з ще однієї публікації цього ювілейного номера районної газети. Принаймні, особисто мені не один раз доводилося відповідати на питання «хто є хто» у нашому тодішньому колективі редакції. Отож, «РОЗКРИВАЄМО ТАЄМНИЦІ»:

«…У радянські часи, коли партійні видання були зобов’язані друкувати матеріали “рядових трудівників”, якщо навіть ті не писали в газету, це змушувало “увиразнювати” газетні сторінки й вигаданими прізвищами. Існувало неписане правило: кожен творчий працівник видання мав право підписатися власним прізвищем у номері лише під однією своєю публікацією. Тепер у газетах одночасно побачиш по кілька матеріалів одного й того ж автора. Потреба в псевдонімах нібито відпала. Між тим закон про пресу передбачає, що кожен журналіст має право поширювати підготовлені ним повідомлення не лише за власним підписом, а й під псевдонімом або й без підпису (анонімно). У “Прапорі перемоги” псевдонімами користуються всі творчі працівники. Ці умовні імена, як правило, відображають місце народження журналіста, вказують на дівоче прізвище матері, копіюють прізвища відомих діячів тощо. Наприклад, Олена Кондратенко іноді підписується як О. Володарська, бо її батька звали Володар. Володимир Ящук – це і Влас Надчицький (Надчиці – село в Млинівському районі, де народився), В. Кособуцький (прізвище матері), В. Іванович (від імені батька), у попередні роки публікувався і як Мстислав Івич, М.Івченко тощо. Василь Семеренко друкує деякі матеріали за підписами В.Надіїн (від імені матері), В.Ірчан (утворено від імені дружини Ірини), В.Срібний (від назви рідного села Срібне), Степан Васильченко. Володимир Мартинюк має псевдоніми В. Довгалюк (прізвище матері), В.Грудневий (від місяця, коли народився), В.Вус; Євген Белей – Клим Білецький, Іван Бродський (Іваном звали батька, родом Євген із Бродівського району)».

…За двадцять років, що минули після виходу ювілейного номера газети, назавжди пішли з життя чимало творчих та технічних працівників з тодішнього складу редакції. Хтось рік-два потішився заслуженим відпочинком, хтось і до нього не дожив. Пригадується, ще на факультеті журналістики нам казали: за тривалістю життя журналісти наступні після…шахтарів. Ми не вірили. Безпристрасній статистиці…

До свого 80-річчя «Прапор перемоги» у своєму традиційному статусі офіційного видання теж не дожив. Газету роздержавлено, нині вона – приватне видання, яке використовує видозмінену назву та герб неіснуючого Радивилівського району, по суті вводячи в оману тих, хто, за звичкою, передплачував та читав її десятиліттями. Хотілося б привітати з професійним святом, але ж кого? Там, в ЇХ «Прапорі», нині нема журналістів. Жодного! Прикро, але факт. Тож адресую свої вітання колегам, ветеранам НАШОГО «Прапора перемоги» Володимиру Ящуку та Євгену Белею, численним позаштатним дописувачам. З побажаннями міцного здоров’я, творчого багатоліття та життєвого оптимізму! Володимир Мартинюк. («Сурми Радзивілів»).

Радивилів, редакція газети, 1980-і

На знімку другий зліва – Микола Грицак, далі – Антон Лісничий, Євген Белей, Володимир Ящук, Олена Кондратенко, перший зліва – Володимир Мартинюк. Поч. 1980-х.

Зліва направо: міський голова Радивилова Микола Карапетян, журналісти Володимир Мартинюк і Володимир Ящук. 2011 рік.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.