Зазнавали переслідувань за те, що українці

Договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 року представниками РРФСР і УСРР, з одного боку, та Польщі – з другого, санкціонував поділ українських земель між Польщею та Росією. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь, Західне Полісся і Галичина увійшли до складу відновленої в 1919 році польської держави.

Юрій Арламовський, РадивилівРадивилів (за Польщі офіційно – Radziwiłłów, Радзівіллув), захоплений польськими військами ще 10 вересня 1920 року, увійшов до складу Дубенського повіту Волинського воєводства. У нашому краї встановився жорстокий режим національного і соціального поневолення. Польський уряд приступив до реалізації декрету від 1919 року «Про утворення осадницьких господарств» з числа колишніх легіонерів. Вони ставали «очима і вухами» польської влади.

У нашому місті та на його околицях з’явилося 60 осадницьких сімей, яким належало майже 1500 гектарів землі. У той же час селяни здебільшого були малоземельними.

Польська влада почала також здійснювати політику полонізації місцевого українського населення. З весни 1921 року почали масово звільняти робітників-українців на залізничних станціях. Брали ж їх на роботу, навіть іноді на кращу, лише в тому разі, якщо погоджувалися прийняти католицьку віру.

Обіцяної Польщею автономії західноукраїнські землі так і не отримали.

Вже 21 травня 1921 року волинський воєвода Ян Кжаковський видав розпорядження про заборону української мови в державних і громадських установах. Тоді ж міністр освіти провів реформу, за якою більшість україномовних шкіл перетворювались на двомовні з переважанням польської мови. На території Волинського воєводства у 1928 році залишилося всього 5 початкових шкіл з українською мовою навчання, а польсько-українських шкіл налічувалося 35% від загальної кількості. У 1931 році 52 % жителів Волинського воєводства були неписьменними.

В той час у нашому місті почала працювати «повшехна» (народна) школа, відома як «семиклясувка», навчання в ній велося польською мовою. Як згадували її колишні учні – Зінаїда Яківна Кокошко (1925 – 2005) та Валентина Оксентівна Горшковська (1925 – 2013), навчання було безплатне, але необов’язкове. Класи школи ділилися на молодші (перші – четверті) та старші. Загалом налічувалося понад 250 учнів, яких навчали 15-16 вчителів. У класах було в середньому до 30 учнів. Зарплата вчителів складала 130 – 150 злотих на місяць (1 кг цукру коштував 1 злотий, його робітник заробляв у середньому за день).

Вивчалися такі предмети: польська мова і література, історія Польщі, закон Божий, арифметика, географія, біологія, фізика, фізкультура, співи, ручна праця. Замість української мови раз на тиждень вивчалася руська мова, бо поляки українців вважали русинами. У 5 класі цей предмет викладав Клюсік, а в 6-7 класах – Ільчук, колишній офіцер армії УНР.

Щодо національного складу учнів: 2/3 складали українці, решту – поляки і євреї. Діти бідних євреїв ходили до «повшехної» школи, а багатих – до приватної. Важливим предметом залишався закон Божий. На заняття до українців приходив православний священик, до поляків – ксьондз, до євреїв – рабин. Учням-українцям предмет викладав священик міської церкви св. О.Невського отець Тарановський Лонгін Олександрович. Допомагала йому вчити дітей основам релігії його дружина Ніна Пилипівна, яка закінчила теологічний (богословський) факультет Варшавського університету.

Директором школи був Бирка, який мав вищу освіту. Польську мову і літературу, географію, біологію, фізику, співи викладав Сувальд, арифметику – Ляхович, польську мову в 6-7 класах – Клюсік, фізкультуру – Ляценовський. Класним керівником у 5-7 класах був учитель польської мови Колозейчик. Вчителями школи були Сувальдова, Карчова, подружжя Ляценовських. У 1940 році органи НКВС депортували до Сибіру колишніх вчителів Клюсіка, подружжя Ляценовських за приналежність до партії Юзефа Пілсудського – ППС (Польська партія соціалістична).

Учні школи  щоранку збиралися на молитву, а після цього розпочинався 45-хвилинний урок. Оцінки записували лише словами – «дуже добре», «добре», «задовільно», «незадовільно» – в писаних журналах, які мали друковану основу. Вчитель лише проставляв дату проведеного уроку. Впродовж навчального року в учнів були зимові (на Різдвяні свята – 10 днів), весняні (перед Паскою) та літні канікули. Навчальний рік тривав традиційно з 1 вересня по 25 травня…

Приладів було мало, навчальних кабінетів не було. Добрим організатором шкільної справи проявив себе вчитель арифметики Ляхович. Він разом з учнями розбив квітники, озеленив територію школи: кожен учень приніс 3 кущі бузку і по 3 рослини квітів-півників. Як згадувала моя мати, Арламовська (Дочинська) Надія Андріївна, 1912 року народження, на випускний вечір кожна дівчина повинна була принести по 10 букетів польових квітів, які дарували вчителям і батькам. Усі випускники повинні були навчитися танцювати. Після закінчення «повшехної» школи можна було продовжувати навчання у Бродівській гімназії, де за навчання потрібно було платити.

Учні школи, її випускники брали активну участь у суспільно-патріотичному житті міста, окрема, в роботі скаутської організації «Пласт». Як відомо, «Пласт» виник спочатку в Галичині, у 1921 році, як секція Українського Товариства охорони дітей та опіки над молоддю. У 1922 році «Пласт» з’являється на Волині, оформлений як спортивні гуртки при громадському об’єднанні «Просвіта». У Радивилові пластовий осередок виникає в 1924 році з допомогою пластунів міста Броди та при активній участі лікаря Петра Шепченка та його дружини Зінаїди. Його учасниками була дочка Петра Шепченка – Олена, Іван Гончарик, Федір Бортник, Антон Довгалюк, мій батько Григорій Арламовський та інші мешканці міста. Дисципліна та національне виховання «Пласту» гартували майбутніх борців за втрачену тоді незалежність України.

У середині 30-х років група молодих хлопців 16-18 років, у тому числі мій дядько Микола Дочинський, 1922 року народження, організували струнний оркестр і брали активну участь у діяльності «Просвіти». Було створено драматичний і хорові колективи, де учасниками були й мої батьки.

А 7 червня 1941 року, уже «за совєтів», хлопців заарештували, звинуватили в буржуазному націоналізмі, допитували і катували в районному відділенні НКВС. Коли розпочалася радянсько-нацистська війна,  їх вивезли на Схід. Частина з них, у тому числі мій дядько, померли по дорозі до місць позбавлення волі, інші – вже в таборах…

У 1930 році польський уряд заборонив «Пласт». Тепер у школах Радивилівського району існують дитячі організації «Козацькі республіки» як певний різновид «Пласту».

А 1 вересня 1939 року, як відомо, почалася світова війна…

 Юрій Арламовський, вчитель історії, краєзнавець. (З сайту автора).

Фото: Радивилів.info. На лицьовій сторінці – приміщення магістрату в Радивилові в 30-і роки.

Редактор

головний редактор Радивилів.info

You may also like...

2 коментарі

  1. Олександр сказав:

    Поляки після 125 років бездержавності і російської кабали, здобувши незалежність, не стали з розумінням ставитися до бездержавних українців, а принижували і тероризували їх так само, як з поляками чинила Російська імперія. Бо в поляках упродовж ХХ століття і дотепер живе вірус імперської зверхності. Мало, значить, їх навчила Росія, а потім нацистська Німеччина і колоніальна залежність від СРСР.

  2. Редактор сказав:

    Ось і відомий письменник та філософ Петро Кралюк вважає, що “історія, на жаль, їх нічого не навчила – зокрема, історія Волині”. Маються на увазі поляки. Подаємо посилання на його статтю про скандальний фільм “Волинь” http://www.radiosvoboda.org/a/28040137.html

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.