Жив у Радивилові поет Анатолій Копцюх

З волі Божої він прийшов у наш світ, щоб творити своєму на­родові добро і тільки добро. Тож нічого дивного немає в тому, що він ще зовсім у юному віці став сіячем розумного, доброго, віч­ного, а вся його літературна твор­чість невдовзі запломеніла щирою любов’ю до страдниці матері-України і її згорьованого народу:
До сліз, до болю, до знетямиТебе кохаю, ненько, я.
Ти будеш піднята синами,
Душею вільна, і ланами
Розквітнеш, зіронько моя.
(«Україна», 1979 р.).
 Одним із першочергових своїх завдань Анатолій Копцюх вважав витравлювати із душ і сердець нашого народу меншовартісну зневіру, яку так вправно віками сіяли «доброзич­ливі» сусіди і «старші брати», а також вселяти в нашу свідомість віру в можливість здобути неза­лежність України і збудувати щасливе майбуття. Саме з цією метою автор, як тільки можна було, при найменшій можливості розкривав справжнє обличчя комуно-інтернаціоналістів, крючкотворців, які на словах тільки й жили, щоб об’єднати народи всіх національностей у єдину дружну сім’ю, а насправді
Минулим краю очорнили,

Перебрехали, ізвели…
На чортів лад перекрутили,
В свідомість трути налили.
Стоптали наші всі святині,
Щоб вічне вкрасти і розбить,
Щоб в «неділимій і єдиній»
Плодились кнехти і раби.
(«Племені мого башибузукам “, 1985 р.).

Разом з тим він славить українських повстанців, славних борців за омріяну у віках волю рідного народу, називаючи їх «цвітом нації», «лицарями святої боротьби», яких у радянський час безневинно вбивали «охрани партійні сичі» й «чекістські сатрапи-кати» лише за те, що вони понад усе любили Україну й на теренах рідного краю захищали своїх батьків, матерів, братів, сестер, синів і дочок від сваволі й зазіхань окупантів усіх мастей.

При цьому з особливою зне­вагою Анатолій Копцюх розкриває не так зловмисні дії «наїзників з чужого краю», як нелюдські злодіяння місцевих христопро­давців, вуходоносорів, сексотів, називаючи їх «дегенератами», «підлоти чорної творцями» і «сичами»:

Плюю вам в очі, лицедії,

Продажні пси і стукачі,
Гидкі, спрацьовані повії,
Брехні дозорці і сичі.
(«Місцевим стукачам послан­ня», 1973 р.).

Незважаючи на всі їх мракобісно-огидні дії, автор ніколи не впадав у розпач і зневіру. Він завжди непохитно вірив у при­шестя світлого, щасливого май­буття. Із того ж вірша:
Я вас прокляв, дегенерати,

Підлоти чорної творці.
Нас не злякають муки й грози,
На нас Ісусові вінці.

На щастя, святі помисли і бажання стали реаліями. Свою радість з приводу цього поет висловив так:
Вже можу вмирати…

Живе Україна.
Живе моя ненька весела, мій світ,
Хоч поки що галас і сяє руїна,
Та все ж не вернути імперії гніт.
Бринить моя пісня, безмов ‘я сконало,
Лаштує державніс ть історія нам.
В партійного зброду вже вирвано жало,
І доля вручає знамено синам.
(«Отакі», 1991 р.).

Народився Анатолій Копцюх (підписував свої твори псевдо­німами Ярко Ярий, Вітер Вільний) 1930 року в с.Опарипсах (нині Радивилівського району на Рівненщині) в зви­чайній селянській працелюбній сім’ї. Після навчання в Опарипсівській семирічній і Радивилівській середній школах у 1949 р. Вступив до Львівського державного уні­верситету ім. І.Франка, який закінчив у 1954 р. Після здобуття вищої освіти викладав історію і був завучем у школах Терно­пільської області.
У 1956 р. повернувся до Радивилова. Під час перебування на різних посадах в освітянських закладах міста піддається впливу партійних ідеологів та окремих колег по роботі і з часом, відсту­пившись від ідейних переконань батька, вступає до КПРС. Але жива правда тогочасної дійсності незабаром справила вплив, і він почав проявляти неабияке віль­нодумство, сіючи серед своїх земляків зерна правди і добра. Саме за це постійно піддавався гострій критиці й осуду з боку партійних органів і представників спецслужб.
Будуючи доведений цим “опі­кунством” майже до відчаю, Анатолій Олексійович змушений змінити місце проживання: у 1974 р. разом із сім’єю переїхав до Калуша на Івано-Франківщині, де працював на різних роботах до виходу на пенсію.

Після розвалу СРСР продов­жував займатись просвітницько-літературною діяльністю. Постійно писав і в міру можливостей дру­кував у пресі свої поезії, нариси, новели, ніколи не втрачаючи надії видати їх окремою збіркою (під на­звою « Грона калини» вона побачила світ невелеким тиражем кілька років тому).

Анатолій Копцюх усе своє життя був глибоко віруючою людиною, православним христи­янином.

Помер 29 листопада 2004 року. Похований на одному з кладовищ Калуша. Царство йому Небесне! Нехай свіча пам’яті про нього ніколи не вгасає в серцях вдячних йому колег і земляків.

“Прапор перемоги”.

Адміністратор

системний адміністратор Радивилів.info

You may also like...

1 Response

  1. Січень 24, 2017

    […] на більшу увагу літературна спадщина поетів Анатолія Копцюха, Тетяни […]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.